Невичерпність мовних скарбів

Літній чоловік на подвір'ї Хмельницької приміської автобусної станції питає в студента політехнічного інсти­туту, що таке на кшталт. Діставши пояснення, «дідусь з підкованих» (бо читає всі газети) цікавиться значенням вислову на всіх теренах, позаяк у його селі замість бовкаю або мелю казна-що кажуть тереню-мареню. Тут мені прига­далося, як років тридцять тому на теперішній вулиці Бог­дана Хмельницького перед крамницею «Цигарки. Тютюн» стояли два парубки й несамовито реготали. На моє запитання про причину такого сміху відповіли: у їхньому селі тютюн означає таке, що про нього «невдобно» писати на вітринах. Той випадок не надихнув мене сісти за перо й вимагати від лінгвістів викинути з літературної мови слово тютюн. Адже коли читаємо, наприклад, рядки Мак­сима Рильського «Запахла осінь в'ялим тютюном, Та яблуками, та тонким туманом», то розуміємо, що йдеться про трав'янисту рослину, листя й стебла якої використо­вують для куріння, нюхання й жування, а не про щось інше.

Розмова ж на Хмельницькій автостанції спонукала журналіста-практика В. Федоришина сказати «слово про слова нашої рідної мови» (Молодь України, 1996, 5 груд­ня). Починає автор начебто «за здоров'я». Справедливо обурюється тим, що українофобство й україножерство процвітають навіть у незалежній Україні, що українці досі терплять наругу зайд і перевертнів з усього українського, особливо з мови, що вчителям-натріотам ніяк не щастить «заронити в душах своїх вихованців зерна любові й поваги до рідного слова». Тож українську мову й далі треба боронити. І тут з автором важко не погодитися.

Але боронить рідну мову пан Федоришин, м'яко кажучи, дивно. Причину теперішніх негараздів на мовній ниві він бачить не в бракові справжньої державної під­тримки мови корінної нації, а в тому, що «з часу більшо­вицької українізації нам наклепали багато штучних слів», російсько-польських кальок, поєднання яких «справляє враження курйозу». Як зразок такого «курйозу» наводить уявну сцену, де перехожий запитує в людей: «Ви не бачили виконроба з картатою краваткою і в яскравих шкарпет­ках?» «Чи всі второпають, що тут і до чого?» — глузує журналіст-практик. Відповідаю: всі, хто вивчав українську мову, второпають. Але В. Федоришин волів би почути це запитання, либонь, у такій формі: «Ви не віділі прораба з галстуком у квадратіках і ярких носках?» Таке, без сумніву, зрозумів би кожен представник старанно штампованої «нової історичної спільності — радянського народу». Але то вже була б не українська мова.

Далі вся «оборона» рідної мови витримана в стилі «за упокій». Автор тужить за «давньоруськими материнськими коренями», обурюється «пуританами», які пропонують «інші орієнтири, навіть неслов'янського походження». (Взагалі пуритани — це проповідники світського аскетиз­му; а ті, хто виступає за чистоту мови, звуться пуристами; хоч обидва слова походять від латинського purus «чистий».) В. Федоришин обстоює вислів приймати участь, бо брати участь кажуть німці й англійці. «Так, от воно, виявляється, звідки вітер віє! Хай буде на заморський лад, аби тільки подалі від родинного кореня. Подібний підхід і в ряді інших випадків». Інші випадки — рекомендації повернути до літературного вжитку такі покручі, як врем'янка (тимчасова споруда), получка (зарплата), груз і гружчик (вантаж, ван­тажник), столова (їдальня), підписка (передплата) — тобто все, проти чого боролися світлої нам'яті Борис Антоненко-Давидович та інші патріоти, проти чого, наражаючись на небезпеку бути звільненими з роботи, а то й потрапити за ґрати, виступали українські мовознавці впродовж усіх років «наближення української мови до російської аж до злиття». Усе це вже було. «Російсько-український слов­ник» 1948 року аж рябіє цими «родинними коренями», а ще такими: безчасся (лихоліття), новомісяччя (новий місяць, молодик), золушка (попелюшка), добро пожалувати тощо. За це його називали «зеленим», тобто не зовсім готовим або «російсько-російським».

Поступово, особливо з виходом тритомного «Росій­сько-українського словника» 1968 року, з опублікуванням низки праць з культури мови Б. Антоненка-Давидовича, А. Коваль, Є. Чак та інших усе почало ставати на свої місця. На афішах оперних театрів з'явилися «Попелюшка» (а не «Золушка»), «Лускунчик» (а не «Щелкунчик»). Почали оформляти передплату, передплачувати газети й журнали (а не підписуватися на них, бо підписка — це письмове зобов'язання: «Я ладен дати вам підписку, що визнаю ваше повне авторство» — І. Кочерга). Фасади різних установ і закладів замість пропозицій пошкодувати майна (а саме таке значення в нашій мові має вислів добро пожалувати) прикрасилися природними українськими вивісками: «Ласкаво просимо», «Щиро запрошуємо», «Просимо завітати». Не все йшло так легко. Приміром, аби вилучити столові з написів на закладах громадського хар­чування, академік Олександр Мельничук мусив написати ґрунтовне дослідження про слово їдальня та його поши­реність у слов'янських мовах.

Українська літературна мова давно виробила свої вимовні, наголосові, граматичні, стилістичні, лексичні норми. Їх треба дотримуватися. Порушенням норм є надуживання чужомовною лексикою на сторінках сучасної преси. Є багато й інших відступів від норм, проти яких і слід спрямовувати публіцистичне перо. (Один з останніх прикладів. Якщо вже так хочеться використовувати ан­глійське слово саміт — «зустріч на найвищому рівні», то для чого писати його з мм, адже в українській мові майже ніколи не зберігається подвоєння приголосних в іншо­мовних лексемах.)

Українізація 20-х років була справді більшовицькою, але проводили її українські комуністи-патріоти, які потім, на превеликий жаль, були знищені тоталітарним режимом. Завдяки українізації, в якій активну участь брали видатні українські мовознавці, українська мова досить швидко утвердилася на всіх наших теренах (хай уже вибачає дідусь, який не знає цього слова!), у всіх своїх функціональних стилях. Тож говорити про той період у зневажливому тоні, принаймні, неетично.

Спільної колиски-гуртожитку в шовіністично-московському розумінні, за яку так уболіває п. Федоришин, східнослов'янські народи не мали. (На цю тему варто прочитати поважну працю доктора філологічних наук Г. Півторака «Українці. Звідки ми і наша мова». К., 1993.) У сучасній російській мові справді є чимало слів, запози­чених з української. Але, по-перше, це тема іншої розмови, а по-друге, йдеться аж ніяк не про получку, звиняюсь, приймати участь тощо.

Слово кшталт запозичене з німецької мови. Крім української, воно вживається в білоруській, польській, чеській та інших мовах. У нас є одним зі складників синонімічного ряду форма, образ, зразок, взірець, тип. Наявне в усіх українських словниках, підкріплене ілюстра­ціями з творів видатних митців нашого слова від І. Котля­ревського й П. Куліша до М. Стельмаха й М. Руденка. Через те відсутність його в російській мові та необізнаність із ним дідуся з автостанції аж ніяк не є підставою для вилучення з літературної мови.

Терен походить від французького terrain «місцевість», те саме, що й територія (обидва слова зводяться до ла­тинського terra — «земля»). Терен уживається й у перенос­ному значенні: «Тут насувається питання: який був кінець сього письменства? Чи підготувало воно терен для нової народної літератури?» (І. Франко).

У наведеному, на думку автора, незрозумілому уривку про виконроба всі слова цілком законні: виконроб — вико­навець робіт, утворене за зразком російського производитель работ, прораб. Не вина, а біда українців, серед них і діда з автостанції, в тому, що наші технічні середні й вищі навчальні заклади були й лишаються зросійщеними, через те на виробництві чуємо прораб, угольник, уровєнь, отвйортка, мастірська замість нормальних виконроб, коси­нець, рівнемір, викрутка, майстерня.

В українській мові є два запозичені слова на позначен­ня тієї самої речі: галстук (від німецького Halstuch — «нашийна хустка») і краватка. Перше В. Федоришину подобається, бо воно є в російській та білоруській мовах. Друге не подобається. Але це не відіграє жодної ролі для визначення місця краватки в літературній мові. Слово зафіксоване в усіх українських лексикографічних працях, уживається в усіх слов'янських мовах, крім російської. Але ж наша мова не завжди запитувала в російської — що і звідки їй запозичати. Походить краватка від французького cravate, що є видозміною слова croate — хорват (пред­ставник братнього слов'янського народу!); хорватські най­манці служили у французькому війську і носили на шиї кольорові хустки — прообраз сучасних краваток.

Картатий — власне українське утворення від запози­ченого з грецької мови слова карта, одне зі значень якого — «чотирикутний візерунок на тканині»: «На другому трак­торі сидить юнак. На ньому картата сорочка й капелюх» (Ю. Яновський). Яскравий і шкарпетки — звичайні слова, вживані не тільки в літературній мові, а й у говірках. Брати участь кажуть не лише німці та англійці, а й греки (перно мерос), білоруси (браць удзел), поляки (braœ udzia³) та інші слов'янські й неслов'янські народи Європи. А росіяни хай собі кажуть принимать участие. Слово їдальня — в нас, як у поляків, чехів та інших народів, походить від їсти (п. jadalnia, ч. jídelna, слц. jedáleñ). То чому ж ми маємо цуратися їх, вони ж так само наші брати-слов'яни. Наявність дієслова столуватися аж ніяк не свідчить про те, що мусить бути й столова. Скажімо, в російській мові є понедельник (понеділок, тобто день, що настає по неділі), а попередній день зветься воскресенье. То не роблять же росіяни повоскресник.

Таких «нелогічностей» у кожній мові світу чимало. Але не вони є причиною занепаду чи розквіту мови. Якщо Володимир Федоришин справді не байдужий до рідної мови, то невже немає іншого клопоту, як дбати про приймати участь, получки, та інші больниці (бо дід на станції та бабуся з вредною коровою, мабуть, кажуть больниця, слідуючий, а то й слєдущий, бувший замість лікарня, наступний або такий, колишній. Після тривалого російщення лишилися глибокі сліди). Невже на Хмельниччині цілком утілено в життя 10-ту статтю Конституції України? Невже обласне начальство, всі навчальні заклади, підприємства, крамниці перейшли на українську мову? Невже в нас українська мова повернула все, що їй належить на своїй землі?

Кожен громадянин повинен дбати про те, щоб Україн­ська держава стала нормальною європейською країною зі своєю мовою й духовністю, зі своєю національною ідеєю. А обговорювати питання вже усталених норм літературної мови, тобто з'ясовувати чи впадає Дніпро в Чорне море — річ абсолютно не потрібна. Крім літературної мови, є ще мова загальнонародна, де не існує таких суворих норм. Тож хай собі якась бабуся називає корову вредною, але хтось, не знаючи якихось слів літературної мови, хай не вимагає, аби їх не вживав ніхто.

Усі словники мають більше чи менше вад, які можна усунути в ході дальшої лексикографічної праці. В. Фе­доришин піддає всі словники нещадній критиці й по суті солідаризується з одним «кримським морським діячем», котрий заявив, що після введення української мови на флоті «судно відразу піде на дно». Позиція журналіста-практика дає привід сумніватися в патріотичності мотивів публіцистичного виступу.