В’ячеслав Липинський

(1882–1931)

Липинський В’ячеслав (Вацлав) Казимирович (05/17.04.1882 — 14.06.1931) — політ. діяч, історик, історіософ, соціолог, теоретик консерватизму. Народився в с. Затурцях (за іншими джерелами — м. Ратному) на Волині у польській шляхетській родині. 1902 р. закінчив Київ. класичну гімназію, де зблизився з українофільським середовищем і долучився до т. зв. "хлопоманів". Хоча фах агронома і соціолога здобуває в ун-тах Кракова і Женеви, часто буває в Україні, а з липня 1913 р. оселяється на власному хуторі Русалівські Чагари (побл. Умані). Уже тоді Л. усвідомлював необхідність повернення укр. народові, який "живе, хоче жити і буде жити як народ незалежний", його еліти; ополяченій і польській шляхті в Україні треба визначитись: буде вона з народом, зійде з позиції колонізаторів чи опиратиметься ходові історії. Цю альтернативу Л. сформулював у брошурі "Шляхта на Україні: її участь в житті укр. народу на тлі його історії" (Краків, 1909), а також у статтях до ж-лу "Przegląd Krajowy" (K., 1909), до редакції якого він входив. Паралельно досліджував історію України. Започаткував державницьку школу укр. історії, відмінну від народницької школи M. Грушевського. Напередодні першої світової війни брав участь в організації за межами Росії укр. політ. центру, трансформованого в Союз Визволення України (1914). Під час війни служив у війську. На початку визвольних змагань інкримінував укр. соціал-демократам брак державницької волі і взяв участь в організації Укр. Демократичної Хліборобської партії, для якої підготував програму (1917). За часів гетьманату — посол України у Відні, де й залишився в еміграції. Повернувся до іст. досліджень, на основі матеріалів з альманаху 1912р. підготував монографію "Україна на переломі. 1656 — 59" (1920). Ініціював та очолював консервативно-монархічні політ. організації. Видавав неперіодичні збірники "Хліборобська Україна" (1920 — 25), де друкувався його історіософський трактат "Листи до братів-хліборобів" (окремо виданий 1926 р.). Помер від тривалої тяжкої хвороби у санаторії близько Відня; похований у рідному селі Затурцях.

Листи до братів-хліборобів Писані 1919–1926 рр.

...Книга ця призначена для тих сучасних і будучих, якогоб вони не були обряду, мови і племени – мешканців Української Землі, що хотітимуть окремої і суверенної, лицарською дисципліною і вірністю провідників здобутої, на співпраці класів – во імя Релігії Землі-Батьківщини і Авторитету – побудованої, Української Держави і що в установленю власними місцевими силами, дисциплінуючої провідну верству, Монархічної Влади в формах дідичного, а не виборного Гетьманства бачимуть єдиний вихід з українського колоніяльного життя.

Для позбавлених територіяльно-політичної свідомості і почуття соціальної єрархії, розбиваючих Землю: племінно-націоналістичних, віроісповідних і демагогічних сект, що живуть з цькування народу на панів або гризні місцевих вір і «націй» між собою і що із зненависти до своїх власних земляків волітимуть завжди чужоземну вгоду книга ця не писана.

Що з того, що автор цих «Листів» від початку своєї громадської праці оровся з тупістю панів і інтелігентів? Що з того, що одним і другим він казав: без власної Української Держави не може бути Української Нації, а без Української Нації не може бути на Українській Землі людського громадського життя? Що з того, що в імя здобуття Держави, він панів кликав до національної єдності з народом і його представниками-інтелігентами, а інтелігентів – до піддержування українських державників попів, без яких Держави Української здобути неможливо.

Більшість панів відповідала: «варвар український шанує тільки силу. Сепаратизм нас позбавить сили. Силу нам дає піддержка московської чи варшавської метрополії. Коли ми з ними в боротьбу за незалежність нашої Батьківщини вступимо, інтелігенти українські, не дивлячись на наше українство, підіймуть проти нас народ тому, що ми будем слабші ніж ці, що Москви чи Варшави держаться».

Знов-же інтелігентів більшість так казала: «Ваше державне самостійництво – це непотрібна народові видумка панів. Народ український потрібує лиш землі і волі! А землі та волю для народу (і владу нам самім) здобудемо ми в боротьбі власне з Вами – ненавистними українськими панами – та в спілці з народами і такими ж як і ми інтелі­гентами цілої Росії».

...Але-ж можете Ви, мої скептики, сказати, хто розвалив оцю Вашу Державу? Чи може натиск зовнішніх сил? Чи Ви самі інтелігенти українські підняли проти Українського Гетьмана українське народне повстання? І чи не вложили вони в оце валеня Держави Української весь свій український національний патос і порив?

Пам’ятайте Ви, пани українські, що нічого Вам і Москва і Варшава не поможе. Ними Ви можете справді загнуздати на якийсь час українського варвара, але в громадянина в члена організованої нації, в розумну і чесну істоту Ви його Москвою і Варшавою не переробите ніколи...

...Дасть Вам її тільки тяжка лицарська боротьба за цю Владу на своїй Землі. Боротьба ця – це Ваш шляхетсько-дворянський обов’язок, з якого Ви виросли, в якім вся суть Вашого панського на цій Землі буття. Без нього Ви не пани – а раби рабів, яких раби з їх землі видідичать. Тільки боротьба за свою Державу Українську відродить Вас. Тільки вона дасть ідею й організацію, що творять основу всякого панування, всякої політичної сили, всякої вдачи.

І пам’ятайте Ви інтелігенти українські, що народ український визволитись може лиш тоді, коли з пащі московської і варшавської метрополії він свою голову вирве. Голова його – це пани. Не тільки сучасні, а всяка, у всякій добі, місцева верхня – провідна і правляча – верства, яку Ви – представники народу – своїми «очима завидющими і руками загребущими» всякий раз, як починає творитись держава Українська, назад в Москву та Польщу загоняєте. Верству цю Ви мусите до народу притягнути і з народом в одну націю зв’язати. А зробити це лиш тоді, коли панські сепарастичні українсько-державницькі стремління всіми силами своїми, всім Вашим впливом на народ піддержите. Без цього вся Ваша українська – соціялістична, націоналістична, чи як би Ви її не називали – праця, буде конвульсіями живого кадовбу з прищемленим верхом. І не називайте екстрементів, які Ви безвершники, будете в ціх конвульсіях виділяти – «Україною», бо реальної України – держави Української – з них не буде ніколи.

<...> Так! – державництво українське це шлях для нас найнебезпечніший: найбільшого опору і найтяжчої боротьби. Але й предки наші, що колись мечем пустелі українські від кочивників і українських руїнників, одвоювали, теж не ходили найближчими шляхами. І повірте, що коли ми на продовженю цього предківського шляху переможемо, то себе і свій тип заховаємо не гірше ніж Ви свій. А якщо згинемо, то не стратимо нічого, бо власне Ваш шлях пристосування по лінії найменшого опору був би для нас певною смертю, не життям.

Народ і демократія – це не синоніми. Народ був, єсть і завжди буде. І до нього завжди належить будуччина, бо завжди старі провідні верстви одмирають і завжди нові з народних мас на їх місце підіймаються. Але разом з тим народ ніколи сам не править. І найлучше народові тоді, коли ним правлять добре: коли енергія і активність вийшовших з його лона нових провідників здержується вірністю, честю, розумом і організаційним досвідом провідників старих. Як що це називати демократією, то я був завжди, єсть і буду демократом. Бо завжди кликав я старих панів до співпраці з панами народними новими – співпраці якої ціль: добро цілої Української Землі і цілого, її заселюючого народу.

...Тільки об’єднання старих панів з новими витворить здатну до створення України нову провідну верству.

...Нація для нас – це всі мешканці даної Землі і всі громадяне даної Держави, а не «пролетаріат», і не мова, віра, племя. Коли я пишу в цій книзі про нас – «ми українські націоналісти» – то це значить, що ми хочемо Україн­ської Держави, обіймаючої всі класи, мови, віри і племена Української Землі.

Ви, українські соціялісти, утотожнюєте поняття нації з пролетаріатом і партією. Для Вас – не соціяліст – не Українець. Ви-ж українські націоналісти утотожнюєте поняття нації з мовою, вірою, племенем. І в цім хаосі, який панує в Ваших націоналістичних мізках «для одних – Українець єсть тільки той, хто говорить «українською мовою» і ненавидить «не Українців»; другі додають, що він ще мусить обов’язково бути православний, не уніят, і не латинник; треті – обов’язково уніят, не латинник і не право­славний, а будуть незабаром і четверті, які ще вимагатимуть від нього русько-малоросійської «чистокровности з призвищем на «юк», або «енко».

...Тому Ви будете ненавидіти цю книгу. Бо в її найглибшим підкладі – на її дні – лежить християнська релігія і кривава в своїм болю туга за відродженням під знаками хреста, вірним одному Богові і одному Гетьманові, українським лицарством.

Об’єднані одним духом, християнським, послушні кожний обрядові – православному, уніятському, латинському – своєї Церкви, поширте своїми словами і книжками оцей один – спільний всім обрядам нашим – дух христи­янський серед українських людей меча, плуга і станка.

<...> Тоді оцим поривом релігійним Ви підіймете українських людей сили матеріальної – меча, станка і плуга – на організовану жертву, без якої України не можна сотво­рить. І тільки тоді вони будуть йти вірно за своїми вождями під проводом одного Першого, Гетьмана, між ними будуть слухати їх, і не будуть втікати з українських бойовищ щоб, бува, не стратити свого пайка в далекім матеріальнім українськім раю. Тільки великим, хрестовим походом Духа на українське пекло тілесних пристрастей і хаосу матерії можна сотворити Україну.

<...> Крім цементу духовного – релігійного – цементом політичним, спасаючим місцевих українських людей а боротьбі за власну державу, ми хочемо мати патріотизм – любов до спільної Батьківщини, а не Ваш соціялізм. І тільки в Українській Державі – тільки в процесі співжиття мешканців України на одмежованій державно території – може витворитися з них Українська Нація.

...Ми кажемо, що здобуття держави залежить в першій мірі од того, яким методом – добрим чи злим – буде зорганізована провідна, здобуваюча собі владу, верства...

Активна меншість, а не пасивна («українська») більшість творить держави і нації. Тому ми – Гетьманці-монархісти, і гасло возстановлення Гетьманства, в лиці законного і дідичного Українського Гетьмана, ми ставимо на першому місці. Бо зорганізувати, здисциплінувати і уоблагородити українську провідну верству може тільки об’єднання біля такого Гетьмана, якого право на Гетьманство впливає з його Родової і нашої державної історичної традиції, а не спірається на диктатурі чи на виборах «з волі народу». Бо без такого зорганізовання, здисципліновання, провідна верства українська України не здобуде і її не збудує ніколи.

<…> Не в тім біда, що він Москаль. Із Москалів бували і єсть честні Українці. Зрештою, як нема чистокровних Американців – так і нема чистокровних Українців. Колонія єсть колонія: осідок людей ріжних племен, рас і вір. Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією: щоб з ріжних її племен, рас і вір повстала одна Держава Українська. А творцем України єсть той, хто в святе діло унезалежнення української колонії приносить все найкраще, що єсть в ньому: в тій культурі, з якої він до українства прийшов.

<...> Основною ріжницею України від Москви єсть не мова, не племя, не віра і не апетит селянина на земельку панську – одним словом не всі ознаки культурно-національні і не гасла соціяльні – а инший, витворений віками устрій політичний, инший (класократичний, а не охлократичний, як дальше у цій книзі вияснено) метод організації правлячої верстви, инше взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства – тих, що правлять, до тих, ким правлять. І тільки опіраючись на цю ріжницю політичну, тільки під політичними, а не під культурно-національними чи соціяльними гаслами, можна від Москви відділити Київ і можна в окремій Державі Українській перетворити малоруське племя в Українську Націю.

...Москва ніколи, і ні при яких умовах не дасть свою поміч Україні проти Польщи на те, щоб сотворити Україну. Вона поможе Україні побороти Польщу, але на те, щоб одночасно знищити і Україну. І це їй завжди удавалось і буде удаватись тому, що поміч московську проти Польщи кликали, кличуть і будуть завжди кликати всі соціяльні революціонери на Україні. Вони ніколи в боротьбі з Польщею не висували і не будуть висувати на перший план момент політичний: відділення від Варшави Української Землі, що значить відділення від Польщи всіх україно-творчих, польських або культурно колонізованих (європеїзованих) верхів. Ні! Вони – всі ці, жеруючі на українстві без думно про те, як українство в реальну Україну перетворити, опришки і дейнеки – підіймають низи проти верхів во імя кличів соціяльних і кличів культурно-віроісповідних. І кличі їхні: «бий попів» і «за віру православну» (чи як тепер хвилево: за віру комуністичну або за націо­налістичну віру українську) піддержувала проти Польщи і буде завжди піддержувати Москва. Бо підняти на Україні низи проти верхів во імя кличів соціяльних і культурно-віроісповідних (націоналістичних), означає і буде означати завжди: 1. знищення українотворних верхів, а з ними разом України; 2. возстановлениє руської єдиної і неділимої єдності під гегемонією найбільше руської, бо найбільше від Заходу віддаленої, Москви.

...Всяка державна нація, в кожній історичній добі, має в собі групу людей, яка єсть основою її державного існування... Наш метод організації зветься класократія, а форма державна, яка з нього логічно випливає, зветься Гетьманством, з устроєм класократичної Української Трудової Монархії.

Земельний клас хліборобський – люде звязані органічно між собою однаковим способом існування – єсть одинокою групою людей на Україні, яких будуччина залежить від того, чи буде чи не буде Україна. Не в формі диктатури (охлократія), ані в формі правління при помочі шахрайств виборчих (демократія), ці люде можуть уложити свої відносини до громадянства. А в формі класократії: допустивши до влади всі інші українські класи в Гетьманській Українській Державі, якої опорою, фундаментом і охороною І буде український хліборобський клас. Не він має бути одинокою правлячою верствою в Гетьманській Україні. Але він має творити найважнішу, консервативну, державу. частину цієї верстви.

...Ви, хлібороби шляхтичі і дворяне! Єднайтесь поки час біля Гетьмана, символу Української Держави, бо инакше як стан, загинете на віки. Не відштовхуйте себе взаємно ріжницями в культурах Ваших. Тим більше, що ріжниці ці не такі великі. Москва і Варшава дали Вам тільки зверхню плівку, що лежить на українськім фундаменті колиш­ньої старшини шляхетсько-козацької, з якої так чи інакше виросли ми всі. І цей спільний фундамент обєднає нас, як що тільки ми потрафимо викресати в собі волю й силу для урятування себе, для будови Української Держави.

<...> Нема Гетьманства без законного Гетьмана. Такого Гетьмана, якого право на Гетьманство ані з його власного диктаторського бажання, ані з виборчих махінацій «суверенного народа», – а тільки з його Гетьманської Родової традиції – репрезентуючої державну минувшину нашу випливає.

Нема Гетьманства без клясократичного устрою. Устрою, опертого на політичнім співробітництві всіх класів, рівновазі між поступом і консерватизмом, і обмеженню Верховної Гетьманської влади законом, який стоїть над Гетьманом так само, як над всіми. Наш Гетьман не єсть ані самодержавним охлократичним установителем і розрушителем закону, ані вибираним для безпорного топтаня закону безвладним демократичним президентським манекіном. Гетьман при класократії єсть найвищим охоронителем державного і національного закону при помочі меча: – свого, безкомпромісово йому вірного, рицарства.

Не вірте «гетьманам», які казатимуть Вам, що «гетьманство», мусить бути виборне, а не дідичне; що воно мо­же існувати лиш як демократична президентура. Власне та­ка виборність Гетьманства погубила вже не раз нашу Україну.

<...> Держава Українська може повстати лиш тоді: 1. Коли боротись за Державу Українську захоче сильніша – краще зорганізована і більш між собою солідарна –частина тієї старої правлячої верстви, що до того часу правила Україною в імені і при помочі метрополії. Без цього Україна від метрополії не відділиться і останеться колонією – «окраїнами», «кресами», органічно через свої верхи з метрополією звязаними.

2. Коли цю сепарастичну частину місцевої старої правлячої верстви піддержить всім своїм впливом на народ українська інтелігенція. Без такої піддержки ця сепарастична частина не зможе прийняти народню мову та з народом в одну культурно-національну цілість обєднатись, і не зможе устояти в боротьбі з частиною, яка буде держатись метрополії.

3. Коли завдяки цій піддержці інтелігенції настане сполучення в одну нову українську провідну верству старих українських панів з тими новими активними провідниками, які виділятимуться за народніх мас. Без такого сполучення і не повстане нова українська провідна верства, а значить не повстане і Держава Українська. Старі пани будуть заслабі і законсервативні, а нові – замало досвідчені і зареволюційні, щоб бути в стані одні без других Україною правити.

4. Коли витворена зі старих і нових панів нова українська провідна верства прийме такий метод організації, що виховає в ній благородство і рицарськість. Без виховання в собі прикмет рицарських, українство останиться на віки такою мішаниною хамства і рабства, яка до ніякої організованої акції, а значить і до здобуття Держави Української, не буде здатна.

5. Коли завдяки вихованю в собі прикмет рицарських, нова українська провідна верства потрафить в безмірно тяжкій боротьбі за свою владу на своїй Землі заховати єдність і побороти первородні гріхи українства: анархію і зрадництво. Без цього, при першій трудности, вона кинеться сама на себе і, знищить себе у внутрішній усобиці.

6. Коли обєднана і солідарна нова провідня українська верства потрафить власними руками – не кличучи собі на поміч ані Москву ані Варшаву – здавити внутрішній український бунт опришків і дейнеків. Він підніметься з хвилиною, коли вони побачать, що Влада Українська не потурає анархії і злодійствам більше ніж влади метрополії. Без такого вдавлення українського бунту українськими руками, Держава Українська останеться на віки – нездійсненим «сном про власну силу».

7. Коли нова українська провідна верства потрафить скласти відносини між державою і громадянством – тими, хто править, і тими, ким правлять – так, щоб уникнути:

а) анархії і хамства від переваги громадянства над державою; б) застою і рабства від необмеженої влади держави над громадянством. Без цього Держава Українська, не ріжнячись нічим від держав метропольних – московської і варшавської, – буде лише дорожче ніж вони громадянству коштувати. Тому воно постарається її при першій нагоді повалити, а само під владу метропольну повернути.

8. Коли нова українська провідна верства потрафить вивести Україну з її трагічного положення між Польщею і Москвою так, щоб, одділяючись од Варшави, не утонути в Москві, а одділяючись од Москви, не утонути в Польщі. Без цього Україна останеться на завжди або недорушеною Польщею, або недопольщеною Русю і вся боротьба за незалежність українську кінчатиметься новим поділом України між Польщею і Москвою.

Три тільки ідеї політичні і три тільки методи організації маємо ми для розв’язання оцих основних проблемів нашого державного буття:

Охлократію з диктатурою.

Демократію з республікою.

Класократію з правовою – законом обмеженою і законом обмежуючою – монархією.

<...> Книга ця не тільки політична програма, а перш за все світогляд.

Світогляд – значить спосіб думання.

...Памятайте теж, що ідеологію і світогляд наш не можна брати або відкидати по частинам. Наш монархізм випливає з класократії, класократія з християнського і ірархічного погляду на світ. Все це вяжеться з собою органічно. Світогляд наш – це не механічний зліпок цитат з недочитаних книжок, а виростає він з нашої минувшини, з цілого нашого життя. Тому його можна взяти або відкинути лиш в цілости – таким, яким він єсть.

За виданням: Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Нью-Йорк, 1954.

Джерело: Історія філософії України: Хрестоматія: Навч. посіб. / Упорядн. М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993.