Микола Костомаров

(1817–1885)

КОСТОМАРОВ Микола Іванович (04/16.05.1817 — 07/19.04.1885) — історик, письменник, етнограф, суспільно-політ. діяч. Народився в с. Юрасівці Острогозького повіту (тепер — Воронезька обл.). Після закінчення Воронезької гімназії навчався на історикофілол. ф-ті Харків. ун-ту (1833 — 36), де став цікавитись ідеями Гердера, Шеллінга, єнських романтиків. Після захисту магістерської дисертації з історії (1844) працював учителем гімназій у Рівному та в Києві. У 1846 — 47 рр. — ад’юнкт каф. рос. історії Ун-ту Св. Володимира. У 1845 — 47 рр. — один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, автор "Книг буття укр. народу" (1846). Після арешту (1847) і річного ув’язнення у Петропавловській фортеці перебував на засланні у Саратові (червень 1848 — грудень 1855). У 1859 — 62 рр. — екстраординарний професор Петербурзького ун-ту. В 1861 — 62 рр. бере участь у виданні ж-лу "Основа". В останній період життя поринає в інтенсивну і плідну наукову діяльність. У 1860 — 85 рр. — член Археографічної комісії. У квітні 1864 р. здобуває ступінь доктора рос. історії в Ун-ті Св. Володимира. У 1874 р. обирається членом-кор. Петербурзької АН, у 1884 р. — почесним членом Ун-ту Св. Володимира. Помер у Петербурзі, похований на Волковому кладовищі.

Закон Божий або Книга бутя Українського Народу

[59.] А племено слов’янське — то найменш[ий] брат у сем’ї Яфетовій.

[60.] Трапляється, що менший брат любить дужче отця, однак получає долю меншую проти старших, а потім збереже своє лише, а старші брати розтратять, тоді менші старших виручають.

[61.] Плем’я слов’янське ще до віри святої не мало ні царей, ані панів, і усі біли рівні, і не мало воно ідолів, і кланялись одному богу вседержителю, ще його й не знаючи.

[62.] Як просвітились старші брати: греки і романці, і німці, вибрав господь двох братів із вчених, Кирила і Мефодія, і духом св[ятим] покрив їх, і переложили вони на слов’янську мову св[яте] письмо і отправили св[яту] службу на тій мові, на котр[ій] усі говоримо, чого не було у німців і у романц[ів], бо у тих по-латинські служби отправлялись, так що романці мало, а німці совсі[м] не второпали, що їм читано було.

[63.] І скоро приймали слов’яне христову віру, як ні один народ.

[64.] Але було два лиха у слов’ян: одно — незгода, а друге те, що вони, як меньші брати, переймали од старших, того не бачучи, що у їх своє було лучче, ніж братівське.

[65.] І поприйняли слов’яне од німців королей і князей і панство, бо преж королі у їх були вибрані і не чванились перед народом, а обходились с самим простим чоловік[ом] зарівно і самі землю пахали, а то вже у їх став і двор, і гвардія, і всяка помпа.

[66.] І панів преж не було у слов’ян, а були старшини, хто старший літами, тих розуміли, того й слухають, а то вже стали пани, а у їх невольники.

[67.] І покарав їх господь гірше, ніж другі племена, бо сам господь сказав: «Кому дано більше, з того іззищеться більш».

І попадали слов’яне у неволю до чужих: чехи і полабці — до німців, серби і болгари — до турок, руси — до татар і до Литви.

[68.] І, здавалось, згине племено слов’янське, бо ті, що жили колись по Лабі і по Помор’[ю] балтицькому, пропали так, що тепер сліду їх не зосталось.

[69.] Але не до конця прогнівив господь на племе[но] слов’янське, бо він постановив так, щоб над їм збулось писаніє: «Камень его же не брегоше зиждущий то й бисть во главу угла».

[70.] По многих летах стало в Слов’янщині три неподлеглих царства: Польша, Литва і Московщина.

[71.] Польша була в поляков і кричали поляки: «У нас буде рівність і свобода». Але поробили панство і одурів народ польськ[ий], і народ простий попав у неволю гіршу, як се було на світі, бо пан без жодного закону.

[72.] Московщ[ина] була з москалей: там, на севері, буде велика Річ Посполита Новгорода і управлялась свободно, але также не без панства і пропала і запановав над Московщиною цар, а той цар, узяв верх, кланяючись і ноги цілуючи хану татарському бусурману і с бусурманами закріпив народ москалей.

[73.] І одурів народ московський, і попав у ідолопоклонство, бо цар[я] свого назвав земним бог[ом] і усе, що цар робив, теє уважав за добре, так уж[е] цар Іван у Новгороді душив та топив по десятку тисяч народу за оди[н] день, а літописці, розказуючи теє, звали його христолюбивим.

[74.] А в Литві були литв’яки, та ще була й Україна.

[75 — 76.] І Україна, поєднавшись с Польшею як сестра з сестрою, як одно плем’я слов’[янське] також с другим люд[ом]слов’[янського] брат[ства]; вони не сотворили, ні царя, ні пана, а сотворили братство — козацтво, куди кожний пристав[ав], був би він пан чи невольник, аби христ[иянин]. Там усі були рівні і старшини вибирались і повинен був слугувати всім і за всіх працювати. І жодної помпи, ні титула не було між козаками.

[78.] І постановило козацтво оборонять віру святую і визволяти ближн[іх] своїх із неволі.

І так гетьман Свирговс[ький] ходив оборо[няти] Волошину і не взяв червінці, котрі йому давали, а взяв тільки кухву вина, що послали брати по-братерськи.

І так Сагайда[чний] ходив Кафу руйн[увати] і визволив із темниць тільки десять тисяч невольник[ів] з віри пропасниці.

[79.] І багато лицарів теє робили, що не писано в книгах мира сього, записано на небі, бо за їх були молитви визволених.

[80.] І день со дня більше росло і умножалось козачество, і незабаром були б усі на Вкраїні козак[ами], себто вільні і рівні, не мали над собою цар[я] і пана, тільки бога єдиного.

[81.] І не хотіла Україна іти услід язиків, а держалась закону божого, і всякий чужестран[ець], заїхавши туда, дивувався, що ні в одній стороні на світі не було такого брат[ст]в[а], такої віри, нігде муж не любив так щиро своєї жони, а діти родителей.

[82.] І коли пани та ієзуїти хотіли насильно повернуть Україну під свою власть, щоб україн[ці]-христия[ни] повірили, буцім і справді усе так і єсть, що папа сказав, тоді на Вкраїні з’явились братств[а] такі, як були у перш[их] християн, і пан записув[ався] у брат[ство], і мужик і називались братами. Таке братст[во] було і в Луцьку, і в Києві, і потім Львові [?].

[83.] Але панство побачило, що погано йому буде, взяло зараз мучить людей, брат[ів] своїх, нарікл[о] невольниками, не допускало в козацтво, драли пани шкури в людей, варили в котлах дітей і ругались над вірою і продавали жидам на заріз, як скотину, і примучили козаків, поробили коз[аків] кріпаками, так що думали, що воно вже пропало, козацтво.

[86.] Але не скоро так думалось, козацтво піднялось, а за ним весь народ — вибили і прогнали панів, і стала Україна, земля козацька, єсть то вольне, бо всі були вільні й рівні.

[87.] І хотіла Україна тоді знову жити по-братерсь[ки] з Польщею, але Польща жадним побитом не хотіла покинуть своє панство.

[88.] Тоді Україна пристала до Московщини, як країна слов’янська до слов’янської, як един люд слов’я[нский] до друг[ого] слов’янського, так щоб жити укупі, зарівно, як колись буде віки між слов’янсь[кими] людьми.

[89.] Але скор[о] побачил[а] Україн[а], що попалась в неволю, вона по своїй простоті ще не знала, що то єсть цар, а цар московський значе усерівно, що ідол і мучитель.

[90.] І одбилась Укра[їна] од Москов[щини] і не знала бідна, куди їй схилить голову.

[91.] Бо вона любила і Польщ[у], і Москов[щину], як братів своїх і не хотіла з ними розбрататься, хотіла вона, щоб всі три жили вкупі в союзі, теж щоб були три Річі Посполиті, а з всі[х] трьо[х] вкупі були б одною.

[92.] Але сього не второпали ні ляхи, ні москалі.

І бачать ляхи і москалі, що нічого не зроблять з Україною, і сказали між собою: не буде вона ні тобі, ні мені, роздерли її пополам, по ліву сторону Дніпра москал[еві], по праву — ляхові.

[93.] І билась Україна літ пятдесят, а єсть се святішая і славнішая борба за свободу, яка коли-небудь була на світі, а розділ України єсть саме негодне діло, яке колись було на світі.

[94.] І вибилась із сил Україна, і вигнали ляхи козацтво з правої сторони Дніпра, і положили Укра[їну] [в] тугу, і запанували над бідним остатком вольного народу.

[95.] А на ліві[й] стороні ще держалось козацтво, але в неключ[имой] держ[аві] [?] Московськ[ій], а потім петерб[урзького] імператора, бо цар Петро положив сотні тисяч коза[ків] в канавах і на костях їх збудув[ав] собі столицю.

[96.] А цариця Катерина — німка, безбожниця явна — доконала козацство; бо, одобравши тих, котрі були в Укра[їні] старш[ими], понадавала їм вольних брат[ів] і поставали одні панами, а другі невольниками.

[97.] І так пропала Україна, але так здається.

[98.] Вона не пропала, бо вона не знала ні царя, ні пана, а хоч був цар, єсть так чужи[й], і хоч були і єсть пани, так чужі, хоча ті пани і з укра[їнського] роду, однак не говорили по-українськи, суть виродки, а справж[ній] українець, не любить ні цар[я], ні пана і зна[є] одного бога. Так і перше було, так і тепер.

[99.] І Слов’янщина хоч і терпіла і терп[ить] невол[ю] от царя і панства, однак і цар, і пани у них не слов[’янські], а німецьк[і], або татарські, бо од чужих забігли, щоб розво[дити] панство, а правд[иві] слов’яни не жаліють ні царя, н[і] пана, приз[нають] одно[го] бога.

Тим не пропали слов’яни, не пропала і Укра[їна].

[100.] Лежить у могилі Україна, та не мертва, бо уже прихо[дить] голос і пробудить.

[101.] І перший раз вона пробуд[илась], і крикнула, і одізвався крик її в Польщі, і зібрались поляки на сейм 3 мая, і поста[новили], щоб усі в Речі Посполит[ій] були рівні і вільні і незале[жні] б ні [од] царя, ні пана, а знали б одн[ого] бога.

[102.] Але сусіди не допустили до того Польшу і розірвали її, як Україну.

[103.] Так її було і треба, бо раз за те, що вона зробила Україні, те їй зробилось, а друге за те, що ляхи не знали, що їм таку думку дала Україна, що в гробі лежала.

[105.] А в друг[ий] раз вона прокинулась і крикнула, а одізва[лось] [в] глибин[і], в Петербурзі 14 дек[абря] 1825 года, і умислили сам[і] пан[и] одріктись свого панства і царя, і позн[ать] одн[ого] бог[а].

[106.] Але деспот не допустив до того свободно, їх пов’язали, одн[их] потягнули на шибеницю, других закатували в копальня[х], третіх замучил[и] в Сибір[у], а отдель[них] же заріз[али] черкеси.

Так і треба було, бо й ті не лучче знали, що думка принес[ена] до їх з України.

[108.] І в трет[ій] раз во[на] скоро прокинеться і крикне на всю широку Слов’янщ[ину], і почують крик її.

[109.] І встане Україна, і буде непідлеглою Річ[чю] Посполитою в союзі слов’янськім.

І тоді звершиться та й писаніє: «Камень его же не брєго[ша] зиждущ[ії], то і бисть во главу угла».

Джерело: Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. — К.: Наук. думка. 1990. — Т. 1. — С. 250-258.