Підготовка педагогічних кадрів

У 1920-1921 роках для забезпечення вчителями всіх типів шкіл, вищих жіночих курсів, учительських інститутів і семінарій було створено інститути народної освіти (вищі педагогічні установи). Київський, Харківський, Одеський, Кам’янець-Подільський університети, Ніжинський історико-філологічний інститут, Катеринославський, Глухівський, Вінницький, Миколаївський, Ченігівський, Житомирський, Херсонський педагогічні інститути, вищі жіночі курси (Київ, Одеса, Харків) були реорганізовані в інститути народної освіти, а вчительські семінарії – у вищі педагогічні курси. В інститутах народної освіти були створені кафедри педагогіки, а на вищих педагогічних курсах – предметні комісії викладачів педагогічних дисциплін. Студенти вивчали нові навчальні предмети – соціальне виховання, єдина трудова школа, школознавство, історія педагогічних течій. У 1920 році Київський губернський відділ народної освіти затвердив навчальну програму з педагогіки (“Програма трудової школи”), за якою викладався курс педагогіки в інститутах народної освіти і на вищих педагогічних курсах.

На підставі постанови “Про введення в дію Кодексу законів про народну освіту” (22.11.1922) в 1923 році у вищих навчальних закладах освіти були створені предметні комісії, куди входили викладачі та студенти. Їх завданням була підготовка навчальних планів, нових методик навчання.

З 1922 року в інститутах були введені стипендії. Стипендію отримували не всі. Більше того в березні 1922 року Наркомос освіти запровадив, як тимчасовий засіб плату за навчання у вищих навчальних закладах натурою. При цьому 40 % студентів звільнялися від сплати. У квітні 1927 року Уряд УРСР прийняв постанову “Про обов’язкову службу студентів-стипендіантів вищих шкіл”. Згідно зазначеного документу випускник після закінчення вищого навчального закладу мав відпрацювати за фахом стільки років, скільки отримував стипендію. В разі не дотримання такої вимоги на випускника могли подати позив до суду.

Ще в кінці 20-х років в Україні розпочалася планова робота щодо створення системи заочної освіти. Так у 1927 році було відкрито заочне відділення при Дніпропетровському ІНО (перше заочне відділення). Через рік був створений Всеукраїнський заочний інститут (ВЗІНО). У січні 1928 року тут відкрили екстернат (екзамени приймали два рази на рік, навчання було платне). Така форма здобуття освіти набула великого поширення в Київському ІНО.

Нехватка величезної кількості в навчальних закладах учителів призвела до того, що наприкінці 20-х років була запроваджена система всеобучу. “П’ятирічний план масової комуністичної освіти на Україні” уточнював програму розвитку та вдосконалення освіти педагогічних працівників. Почали створюватися підготовчі відділення, курси, робітфаки на підприємствах. Фінансували їх державні, господарські та громадські організації. Тих, хто навчалися забезпечували гуртожитком, навчальними посібниками та невеликою стипендією. Постанова “Про підготовку викладачів у педвузах і педтехнікумах і перепідготовку вчителів” (березень 1929) вказала на недоліки, що мала педагогічна освіта. На Четвертій Всеукраїнській конференції (1929) було проголошено про необхідність значно покращити підготовку педагогічних кадрів і встановлено, що ІНО необхідно визначити єдиним навчальним закладом для підготовки вчителів.

У серпні 1930 року була прийнята постанова “Про реорганізацію мережі системи педагогічної освіти в Україні”. Згідно цього документу передбачали такі типи навчальних закладів: вищі педагогічні школи – педагогічні інститути, середні педагогічні школи – педагогічні технікуми, короткотермінові педагогічні курси. Основним навчальним закладом ставав інститут, базою для якого були робітфаки і педагогічні курси. Термін навчання встановлювався від трьох до чотирьох років. В Україні почали діяти різні типи інститутів, які готували педагогічні кадри (інститути соцвиховання, профосвіти, педінститути). Для поліпшення організації підвищення кваліфікації педагогів заочний інститут був реорганізований у Всеукраїнський інститут підвищення кваліфікації педагогів. Він включав такі сектори: докваліфікаційної підготовки для вчителів, які не мали педагогічної освіти; підвищення кваліфікації вчителів масових шкіл соцвиху і позашкільних працівників; перепідготовки та підготовки нових кадрів. Структура заочної освіти формувалася й стверджувалася. Кількість вчителів, які отримували освіту заочно збільшувалася.

У 1933-1934 навчальному році частина інститутів соціального виховання і професійної освіти реорганізувалися в педагогічні інститути (термін навчання 4 роки, діяли в Києві, Харкові, Одесі, Ніжині). При інститутах на базі добре обладнаних педагогічних технікумів створювалися вчительські інститути, що готували кадри для V-VП класів. До вчительських інститутів приймали осіб із середньою освітою. Випукники вчительських інститутів після трьох років роботи у школі мали право без іспитів вступати на Ш курс відповідних педагогічних інститутів.

Починаючи з 1935-1936 навчального року в системі вищої педагогічної освіти України було встановлено два типи навчальних закладів: педагогічні та вчительські інститути. На підставі постанови союзного уряду від 9 квітня 1936 року “Про підвищення заробітної платні вчителям та іншим працівникам шкіл” матеріальне становище вчителів піднялося до рівня інженерно-технічного персоналу.

Відбудова та розвиток шкіл у перші післявоєнні роки вимагало забезпечення їх педагогічними кадрами, нехватка яких у цей період надто сильно відчувалася. Для того, щоб зняти цю проблему здійснювалася ціла низка заходів. Зокрема: у деяких жіночих середніх школах було відкрито одинадцяті педагогічні класи та розширено мережу педагогічних училищ (термін навчання 2 роки), які готували вчителів початкових класів, поширено мережу педагогічних інститутів, а також відмовлялися від практики підготовки вчителів з осіб, які не мали середньої освіти в короткі терміни, розширювалися аспірантури, що діяли при педагогічних інститутах, запроваджувалася спеціальна підготовка до викладацької діяльності (термін 1 рік). З 1946 року з метою підвищення рівня підготовки майбутніх учителів початкових шкіл педагогічні училища переходили на чотирирічний термін підготовки фахівців.

З 1948 році вчителі нагороджувалися орденами та медалями за вислугу років та бездоганну роботу.

У 1952-53 роках вчительські інститути були реорганізовані в педагогічні інститути (термін навчання 5 років). Покращувалася професійно-педагогічна підготовка студентів, підвищувалися вимоги до знань учителів, проявлялася турбота про покращення їх матеріального становища ( підвищувалася заробітна плата та пенсії вчителям, надавалися різноманітні пільги та привілеї.