4 Результатом інтеріоризації особистістю моральних вимог суспільства її самовимоги є почуття морального обов’язку. На сторожі морального обов’язку особистість ставить совість.

Совість (сумління) — вияв моральної самосвідомості особистості, її здатність здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов’язки, вимагати від себе їх виконання і здійснювати оцінку своїх вчинків.

Джерелом саморозвитку людини як особистості є боротьба протилежностей у її внутрішньому, духовному світі. В її свідомості представлене минуле (власний жит­тєвий досвід) і майбутнє (ідеал). Ці чинники впливають на кожну мить буття людини. Здійснюючи вибір, зокре­ма й моральний, вона орієнтується або на минуле, відпо­відні цінності і звички, або на майбутнє, на ідеал, уявлен­ня про який ґрунтується на вічних, абсолютних вселюд­ських цінностях. Совість є представником ідеалу. Муки совісті свідчать про поразку ідеалу, переживання цієї пораз­ки, що сталася в акті морального вибору чи відповідно­го вчинку, а спокійна совість і відповідне моральне вдоволення — про перемогу ідеалу. Кожна така перемога по­зитивно впливає на життєвий досвід людини, який вияв­ляється в актах вибору та вчинках. Совість вважають і своєрідним суддею в людині, який часто знає те, що не­доступне громадській думці, насамперед суперечність між помислами, намірами, переконаннями людини і її безпосередньою реальною діяльністю.

Як категорія етики «совість» виражає нерозривний зв’язок моралі й людської особистості, характеризує здатність здійснювати моральний самоконтроль, само­стійно формулювати для себе моральні обов’язки і ви­магати від себе їх виконання, оцінювати свої вчинки. Будучи формою осягнення особистістю моральних вимог суспільства й людства, совість безпосередньо переживається як обов’язок і відповідальність людини перед собою.

Обов’язок – категорія етики, що презентує відношення особистості до суспільства та інших людей у формі моральної вимоги, зважаючи на обставини місця і часу. Ця категорія позначає таке моральне усвідомлення належного, за якого здійснення останнього постає перед особою як її нагальне практичне завдання.

Категорія відповідальності характеризує суб’єкта з точки зору виконання ним цього завдання, цієї вимоги обов’язку. Якою мірою людина виконує свій обов’язок або ж якою мірою вона винна в його невиконанні – це і є питання про її моральну відповідальність. Серед чинників, які потрібно враховувати при розгляді проблем, пов’язаних з моральною відповідальністю, - повнота обізнаності з реальними обставинами даного поведінкового акту, можливість їхнього адекватного усвідомлення, внутрішній стан суб’єкта, його здатність до відповідної дії, ймовірність бажаних і небажаних результатів останньої, актуальність альтернативних варіантів поведінки тощо.

Керуючись совістю, людина бере на себе відповідальність за свої уявлення про добро і зло, за ті критерії, послуговуючись якими, вона здійснює мо­ральний вибір і відповідні вчинки. Тому совість часто називають моральним компасом особистості.

Безсовісній людині потрібний зовнішній контролер, оскільки моральні вимоги не стали її самовимогами, за­лишившись зовнішньою, чужою силою. Така людина заслуговує осуду, адже безсовісність нічим не відрізня­ється від аморальності. Та, мабуть, і вона потребує спів­чуття, хоча б тому, що формування совісті є процесом. Очевидно, не всі люди однаково морально обдаровані, тобто наділені чутливою совістю. Тому піддавати без­застережному осуду людину за недосконалу совість все одно, що засуджувати її за відсутність здібностей чи таланту. А зрозуміти людину означає певною мірою прос­тити їй. Такі міркування ґрунтуються на принципі то­лерантності (терпимості).

Совість виконує запобіжну та ретроспективну (по­в’язану з оглядом минулих подій) функції. Муки совіс­ті спрямовані на моральний вибір і відповідний вчинок, які вже відбулися.

Виконуючи запобіжну функцію, совість наполягає на дотриманні моральних заборон, змушує людину уникати певних дій, якими б принадними і навіть раціональними вони не здавалися. При виконанні ж ретроспективної функції в ситуації моральної поразки особистості голос совісті глушить усі інші (добрі й лихі) голоси.

Як поняття моральної свідомості й категорія етики «гідність» розкриває моральне ставлення людини до се­бе, а також ставлення до неї інших людей і суспільства загалом. Вона виражає уявлення про безумовну цін­ність кожної людини, яка або реалізувала себе, або мо­же реалізувати в майбутньому. Визнання гідності кож­ної людини випливає з принципу рівності всіх людей у моральному сенсі, прав на повагу безвідносно до соці­ального статусу. Таке визнання є неодмінною передумо­вою моральних відносин між людьми. Суспільство по­винне визнавати гідність кожної людини незалежно від її віку і реальних чеснот.

Гідність — особливе моральне ставлення людини до себе, що ви­являється в усвідомленні своєї самоцінності й моральної рівності з іншими людьми; ставлення до людини інших людей, в якому ви­знається її безумовна цінність.

Визнання суспільством гідності людини позитивно впливає на розвиток почуття її власної гідності як форми самосвідомості. Це визнання вона сприймає як свід­чення об’єктивного існування її гідності, навіть за від­сутності її моральних чеснот. А це сприяє формуванню самовимогливості і самоконтролю людини, що нале­жить до передумов її самовдосконалення.

Гідність як абстрактна властивість конкретизується у процесі становлення людини як особистості, реалізуючись у її конкретних моральних чеснотах. Самореалізація людини як особистості передбачає насамперед умін­ня орієнтуватися серед моральних цінностей, оскільки, як зауважив французький мислитель Д. Дідро, без чітких понять про загальне благо гід­ності немає. Важливе також усвідомлення свого при­значення, оскільки «той, хто не розуміє свого призна­чення, частіше всього позбавлений почуття власної гід­ності», як стверджував російський письменник Ф. Достоєвський. А зрештою це почуття має стати помітним у життєдіяльності людини.

Отже, є принаймні два значення поняття «гідність», одне з яких пов’язане з визнанням самоцінності кожної людини безвідносно до її реальної життєдіяльності й со­ціального становища, друге — з конкретними чеснота­ми людини, її соціальним статусом (у цьому сенсі воно близьке до поняття «честь»). Гідність як визнання само­цінності людини даровано кожному разом із життям. А гідність як визнання чеснот, статусу людини заробляться, заслуговується. Вона може і втрачатися, якщо людина здійснює негідні вчинки.

На відміну від гідності моральна цінність людини в понятті «честь» пов’язується з її реальною життєдіяль­ністю, соціальним статусом, визнаними чеснотами. Як­що уявлення про гідність особи ґрунтується на принци­пі рівності всіх людей у моральному сенсі, то в понятті «честь» люди оцінюються диференційовано, що знаходить відображення в понятті «репутація» (від. лат. міркування). Репутація – думка оточуючих про моральне обличчя тієї чи іншої людини (колективу), що склалася внаслідок оцінювання її дій та презентується у визнанні її заслуг, авторитету, в тому, яка міра відповідальності лежить на ній та що від неї очікують.

Честь — особливе моральне ставлення людини до себе, що вияв­ляється в усвідомленні свого соціального статусу, роду діяльності й моральних заслуг, і відповідне ставлення до неї суспільства, яке рахується з її репутацією.

Честь людини, на думку Г.-В.-Ф. Гегеля, полягає в тому, щоб стосовно задоволення своїх потреб вона за­лежала тільки від свого працелюбства, від своєї пове­дінки і від свого розуму. «...Честь — це нагорода, яка присуджується за доброчесність... Для кого навіть честь — дрібниця, для того і все інше [нікчемне]» (Аристотель).

Визнання гідності, тобто самоцінності кожної люди­ни, залежить від суспільства, його економічного ладу та політичного режиму, від його здатності забезпечити ут­вердження невідчужуваних прав громадян. Від цього залежить і те, наскільки особистість зможе у своїй ді­яльності не заплямувати, зберегти свою честь.

Тема 4