Москвофіли

Фактична передача влади в Галичині полякам попервах настільки паралізувала енергію активних членів українського руху, що вони або зо­всім усунулися від громадської роботи, або через розчарування результа­тами революції 1848 р. та іфак сподівань на здобуття політичних переваг у Східній Галичині почали звертати погляди в бік Москви, сподіваючись на її підтришку:^г Д6цього вдалася, головним чином, більшість галицького ду­ховенства та старшої інтелігенції. Водночас вони не відмовлялися від лоя­льності стосовно Австро-Угорщини. Так у Галичині^ за словами І.Франка, виник «темний, відвернутий від будь-якої культури напрям москвофільст­ва. Будучи політично безхарактерним і безідейним, суспільно - гальмую­чим, національно-ворожим усьому рідному, фантастично мудруватим, він ділив і без того нечисленну галйцько-руську інтелігенцію на два ворожі, неспроможні до об'єднання, табори».

Москвофільську течію, яка серед галицьких, буковинських та закар­патських українців спочатку існувала у мовно-літературній, а згодом сус­пільно-політичній формі, очолювали Д.Зубрицький, В. Дідицький, М. Ма-линовський, А.Добрянський та ін. Під впливом москвофілів у Східній Галичині діяли культурно-освітні товариства — Ставропігійський інститут, "Гаїлицько-руська матиця», «Народній дім», Товариство ім. М. Качковського, виходили газета «Слово», журнали «Галичанин», «Страхопуд», «Лада» та ін. Буковинські та закарпатські москвофіли ство­рили політичне товариство «Народна рада», «Общество русских женщин в Буковине», «Общество русских студентов Карпат» тощо.

Хоча москвофіли були за походженням українцями, вони виступали проти української мови, силкуючись писати ламаною російською. Д. Зуб-рицький називав українську мову «мовою пастухів ». Так само москвофі­ли заперечували існування окремого українського народу, пропагували ідею «єдиної, неділимої російської народності» від Карпат до Камчатки. За таку позицію вони отримували щедру фінансову підтримку з Росії.

Народовці

Однак москвофільські тенденції, спроби зв'язати українців Галичини з російською ідеєю викликали сильний опір нової генерації інтелігенції. Група молодих письменників і громадських діячів - В.Шашкевич (син Маркіяна І ІНашкевича), Ф.Заревич, К.Климкович, Є.Згарський, Д. Таняч-кевич та ін., продовжуючи демократичні традиції своїх попередників, на­прикінці 1861— на поч. 1862 р. заснувала гурток (громаду) у Львові. Саме звідси бере початок народовська (українофільська) течія. Вважаючи своїм ідеалом Т.Шевченка та « Руську трійцю », галицькі народовці виступали за єдність українських земель, розвиток української літератури на живій народній основі, створення єдиної літературної мови, обстоювали ідею окремішності українського народу. Поряд із цим вони залишалися лояль­ними до австрійської влади.

Поступово народовський напрям перетворюється на найвпливовішу силу українського національного руху. Народовці пишуть і видають кни­жки і часописи народною мовою, творять народну літературу, намагають­ся наблизишся до народу. Першим їх друкованим органом був журнал «Вечорниці», який виходив протягом 1862—1863 рр. Видавали також жу­рнали «Мета», «Нива», «Русалка», «Правда», газети «Діло», «Буковина». На сторінках цих видань друкувалися найкращі твори як наддніпрянських, так і галицьких та буковинських письменників.

Прагнучи об'єднати вияви національної самосвідомості з реальними інтересами народних мас, народовці започатковують й очолюють низку українських культурно-просвітницьких, господарських (передусім коопе­ративних) та політичних організацій, що своїми розгалуженнями і кожного села. Селянські маси, які завдячували цій діяльності не тільки поліпшенням своїх життєвих умов, але також новим почуттям людське гідності та громадянської гордості, переймалися духом національної сві­домості. Таке єднання селянства та інтелігенції Галичини не тільки на ду­ховному, а й на практичному терені приводило до зміцнення національно­го руху. Зокрема, важливою подією суспільно-політичного життя Галичи­ни стало створення в 1868 р. з ініціативи народовців культурно-освітнього товариства «Просвіта». Воно поставило замету «сномагати народі по про­світу в напрямках моральнім, матеріальнім і політичнім, поширювати де­шеві книжки історичного, а також і економічного змісту». Першим його головою став учитель гімназії А. Вахнянин (1868-1870).

У 70-80-х роках XIX ст. «Просвіта» відігравала провідну роль у гро­мадському та політичному житті Галичини. У містах та містечках краю ді­яли філії товариства, які ідейно та організаційно об'єднували численні міс­цеві осередки. «Просвіта» вела досить широку видавничу діяльність. Ви­ходили у світ твори українських письменників, шкільні підручники, попу­лярні брошури, газета «Читальня», літературно-наукові альманахи; щоріч­но читачі отримували « Народний календар ». їх редакторами були видатні діячі української культури О.Паргицький, В.Шашкевич, Ю.Цолевич, Ю.Федькович, І.Франко, В.Лукич-Левицький, П.Огоиовський, к.і І лій.кінський, К.Левицький, Г.Хоткевич та ін. З «Просвіти» вийшла іні­ціатива створення друкованого органу народовців - - газети «Діло» (1880), першої політичної народовської організації «Народна рада» (1885).

Через друковані видання, читальні, самоосвітні, театральні, вокаль­но-хореографічні, музичио-інструментальні гуртки товариство несло в широкі народні маси і культуру, і знання, і національну свідомість. Кожен захід «Просвіти»: будівництво Народного дому, конкурси художньої тво­рчості, спільні свят-вечері тощо - - ставав важливим чинником консоліда­ції українських народних мас. Безкорисливу просвітницьку роботу вели гімназисти, студенти, священики, вчителі, інші галицькі інтелігенти.

«Просвіта» здійснювала діяльність переважно на громадських заса­дах. Правда, за невелику плату доводилося наймати службовців філій та крайового товариства, а також деяких керівників художніх колективів. Кошти на просвітницьку діяльність здебільшого нагромаджували з член­ських внесків, різних платних заходів, а також пожертвувань меценатів.

За прикладом галичан буковинські народовці 1869 р. створили куль-турио-освітнє товариство «Руська бесіда». Активну участь у його діяльно* брали Ю.Федькович, брати Г. і С.Воробкевичі, Н.Кобринська, > Маковей.

За таких умов на хвилі національного відродження у Львові в 1873 р. виникає Товариство ім. Т.Шевченка, яке підтримали народовці. Задумане як осередок розвитку української мови та літератури, товариство поступо­во перебирало на себе роль лідера у формуванні української науки, перет­ворювалося у першу новітню українську академію наук. Переломним для товариства був 1892 р., коли воно за новим статутом трансформувалося в Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ). Відтоді, крім гуманітарних наук, набувають розвитку в межах НТПІ більш як двадцять наукових ко­місій і такі дисципліни, як математика, фізика, хімія, біологія, право, еко­номіка. Основним науковим друкованим органом товариства стали « За­писки НТШ». Було започатковано низку періодичних видань - - перших за нашу історію україномовних журналів у галузях історії, філології, права, демографії, математико-природничих наук.

Серед засновників товариства - - письменник Олександр Кониський, філолог Омелян Огоновський, перший голова товариства Кирило Сушке-вич, видатний етнограф Володимир Шухевич, славетний фізик Іван Пу-люй. Особливі заслуги перед НТШ має його багатолітній голова - - найви-датніший український історик усіх часів Михайло Грушевський. Він ре­формував товариство на зразок національних академій, розгорнув багато­ профільну наукову роботу його секцій та безпрецедентну за масштабами видавничу діяльність.

1885 р. народовці заснували свій керівний політичний орган - На­родну раду на чолі з Юліаном Романчуком. Вона оголосила себе спадко­ємицею національної програми Головної Руської Ради з 1848 р. і послідо­вно домагалася автономії для українських територій у межах Австро-Угорщини.

Співпраця галичан і наддніпрянців З другої пол. XIX ст. Галичиною зацікавлюються наддніпрянські українці; які надавали їй особливого значення в справі українського наці­онального розвитку. Це пояснювалося тим, що, попри політичні обмежен­ня внаслідок сильних польських позицій, українці Галичини жили все ж у конституційній монархії, де основні права забезпечувалися набагато ши­рше, ніж у самодержавній Росії. Вони вже від часу революції 1848 р. бра­ли участь у виборах, мали парламентське представництво, політичну пре­су, громадські організації тощо. У підросійській Україні політичні змагав ня могли виявлятися тільки нелегальним шляхом. Тому, коли російські уряд розпочав репресії проти українського руху, його активні діячі пере несли свою діяльність до Галичини, в умови вільнішого конститущйного життя, зміцнюючи цим місцевий національний рух, щоб пізніше викорис­тати його здобутки для всієї України. Так, Галичина стає місцем, де спіль­ними силами розвивається українське національне життя, творяться украї­нські національні цінності для потреб цілої України. З цього часу духовні зв'язки між двома частинами України зміцнюються, витворюючи одну на­ціональну культуру, одну політичну думку, один національний ідеал.

Серед перших визначних діячів Великої України, які налагодили ті­сні відносини з галицькими українцями, був Пантелеймон Куліш. І.Франко писав: «Доля судила, що власне Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до пол. 70-х років». Він перший звернув увагу молодих галицьких українофілів на потребу вивча­ти історію України, на необхідність літератури для простого народу.

70—80-ті роки в історії української самосвідомості були часом пере­важаючого впливу Михайла Драгоманова. «Він був для нас правдивим учителем вповні безкорисно не жалував праці.., щоб наводити нас, ліни­вих, малоосвічених, вирослих у рабських традиціях нашого глухого кута на кращі, ясніші шляхи Європейської цивілізації», — так згадував Драго­манова І.Франко. Але «глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі заслонювали перед його очима ідеал національної самостійності, ідеал, що не тільки вміщує в собі обидва по­передні, але один тільки може дати їм поле до повного розвою».

Майже одночасно зі смертю М.Драгоманова з Києва до Львівського університету переїхав викладати історію визначний український історик Михайло Грушевський. Йому судилося стати представником найновішої фази українства, яка відштовхувалася від суспільних і політичних ідей драгоманівського критицизму, роблячи, однак, визначальним суто націо­нальне почуття, підсилене історичними дослідженнями. Наукова, полі­тична і культурно- освітня діяльність М.Грушевського, ставши важливою єднальною ланкою між «двома У країнами» у складі двох імперій, утвер­джувала спільність історичного походження, культури та національних ін­тересів усього українства.

Втім, що зв'язки між двома частинами України не обмежувалися лише посередництвом провідних діячів. Галичину відвідували як предста­вники старшого, так і молодшого покоління Наддніпрянщини .Вони часто перебували тут по кілька тижнів, придивляючись до життя тутешнього українства, прислухаючись до його думок, оглядаючи місцеві інституції, Обопільні відносини ставали щораз інтенсивнішйми, взаємовплив щораз більшим. Український народ, хоч і розділений державними кордонами, ставав свідомим своєї єдності і переводив її в практичні справи, витворю­ючи спільні цінності єдиної національної культури, єдийої політичної ду­мки. У цьому процесі кожна з двох частин України відіграла свою роль. Отямившись після поразки в боротьбі з Польщею та Росією за свою сво­боду, український народ — як на Сході, так і на Заході — робив свій вне­сок до національної скарбниці. Українці з Російської імперії, не маючи можливості національного розвитку в себе, давали передовсім ідею, яка впроваджувалася на західноукраїнських землях в практичну справу, тво­рячи новочасне українське національне життя. Галичанам Велика Україна давала почуття сили, яку можуть мати тільки сини великого народу. Наці­ональні досягнення Західної України служили підбадьоренням і зразком для наслідування українцям під російським пануванням.