47. Суспільно-політична діяльність Кирило -Мефодіївського братства.

Навколо Київського університету, відкритого 1834 p.,

згуртувалася група молодих талановитих романтиків, які виявляли

великий інтерес не лише до історії, народознавства, літератури, а й

до майбутнього українського народу. В середовищі романтиків

особлива роль належала професорові університету М.Костомарову,

письменнику, історикові й етнографу П.Кулішу, відомим у

майбутньому культурним діячам України В.Білозерському і

М.Гулаку, етнографу П.Марковичу. В грудні 1845 р. під проводом

Миколи Гулака (1822- 1899 р.) і Миколи Костомарова (1817-1885 pp.)

вони заснували політичну таємну організацію "Кирило-Мефодіївське

братство", до складу якої належало 12 активних членів та кілька

десятків співчуваючих. У квітні 1846 р. до товариства увійшов

Т.Шевченко. Впродовж 14 місяців його учасники кілька разів

збиралися на філософські та політичні дискусії. їхні думки про

суспільний розвиток і долю України найсконцентрованіше викладені

у "Книзі буття українського народу" ("Закон Божий") —

політичному маніфесті братства. Праця, авторами якої були

М.Костомаров і М.Гулак, написана у дусі романтизму й ідеалізму

того часу, пройнята шануванням християнських цінностей і

панслов'янськими елементами. Вона закликала до перебудови

суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства.

Члени Кирило-Мефодіївського братства виробили ідеологію

українсько-слов'янського відродження, яка стала панівною у

середовищі української інтелігенції 40 —50-х років XIX ст. На їхню

думку, всі слов'янські народи мають право вільно розвивати власну

культуру, вони прагнуть утворити слов'янську федерацію з

демократичними інститутами, аналогічними до тих, що є у

Сполучених Штатах. Столицею федерації мав стати Київ. Першою

на шлях федерації повинна була стати Україна, яку М.Костомаров та

488

його однодумці вважали водночас і найпригніченішою та найелі-

тарнішою з-поміж усіх слов'янських суспільств.

Братство мало на меті перебудувати тогочасні суспільні

відносини в Україні на засадах християнства, виступало за

ліквідацію кріпацтва, поширення освіти та здобуття Україною

національного суверенітету в межах слов'янської конфедерації.

Однак за короткий час існування воно не змогло реалізувати цих

задумів. У 1847 р. товариство було розгромлено, а його члени

заарештовані.

Зазначимо, що Кирило-Мефодіївське братство виконало важливу

роль на шляху відродження та поширення ідей українського

націоналізму. Воно було першою, хоч і невдалою спробою

української інтелігенції перейти від культурницького до політичного

етапу національного розвитку. Із забороною діяльності братства

центр українського національно-культурного руху на певний час

перемістився в Петербург. У столиці Російської імперії, де режим

був дещо м'якший, ніж у провінції, після заслання проживали кири-

ло-мефодіївці Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський.

Тут на кошти поміщиків В.Тарновського та Г.Галагана була відкрита

українська друкарня і розпочалося систематичне видання творів

иайвидатніших українських письменників — І.Котляревського,

Г.Квітки-Основ'яненка, Т.Шевченка, П.Куліша, Марка Вовчка та ін.

У Петербурзі 1861 — 1862 pp. видавався українською мовою

щомісячний журнал "Основа", що став головним друкованим

органом національно-культурного руху. Редактором його був

В.Білозерський.

Журнал опублікував низку статей, присвячених основним

проблемам українського світогляду. М.Костомаров виклав

концепцію про "дві руські народності", де доводив "окремішність

української культури і світогляду". Він в українців вбачав "сильно

розвинений індивідуалізм, найсил до ідеалізму, глибоку внутрішню

релігійність і демократизм, замилування до свободи, нехіть до

сильної влади".

В середовищі народних мас першими будителями національної

самосвідомості виступили студенти Київського університету.

Наприкінці 50-х років XIX ст. вони створили таємний гурток "х\о-

поманів". Його учасники (В.Антонович, П.Житецький, П.Чу-

бинський, Б.Познанський, Т.Рильський, А.Свидницький та ін.)

вирішили зблизитися з селянством, щоб обстоювати його соціальні

інтереси і виховувати свідомі патріотичні почуття незалежності

українського народу. Ідеологом "хлопоманства" став В.Антонович

(1834—1908 pp.) — випускник історико-філологічного факультету

Київського університету, пізніше його професор. Кінцеву

стратегічну мету вони вбачали в ліквідації царизму, кріпацтва та

встановленні демократичної республіки, де вільно жили б українці,

росіяни, білоруси, поляки. Вони вирішили розпочати здійснення цих

задумів із поширення освіти серед українських

489

селян, піднесення їх національної та суспільно-політичної

свідомості.