Темперамент як властивість індивідуальності
Темперамент є однією з найбільш вивчених індивідних характеристик. Існує безліч визначень цієї якості; кожне з них зазвичай підкреслює комплексну структуру темпераменту, сама назва якого походить від латинської іетрего, що означає «змішую» (1, 2, 6, 8, 18, 20).
Темперамент – закономірне співвідношення стійких індивідуальних особливостей особи, що характеризує різні сторони динаміки психічної діяльності.
Темперамент став предметом уваги медиків і філософів раніше інших психологічних характеристик, але вивчення його було в основному емпіричним або типологічним, заснованим скоріше на спостереженні, чим на достовірному аналізі наукових даних. Тому і більшість класифікацій темпераменту, будучи вельми виразними і корисними для життєвої психодіагностики, складені абсолютно без урахування правил строгої наукової класифікації. Серед спроб пояснення природи темпераменту виділяють гуморальні, конституціональні і психологічні теорії.
Історично одній з перших гуморальних типологій можна рахувати вчення Гіппократа про чотири рідини і чотири темпераменти людини, що виникло в IV столітті до н.е. Залежно від переважання тієї або іншої рідини в організмі, затверджував Гіппократ, чоловік має відповідний темперамент: оптимістичну, життєрадісну (сангвінічний) вдачу мають ті, у кого більше крові; сумні і пригноблювані (меланхоліки) люди, у яких переважає чорна жовч; дратівливі і збудливі (холерики) ті, у яких дуже багато світла жовч, і, нарешті, апатичні, байдужі (флегматики) люди, що мають більше інших в організмі мокроти. Давньоримський лікар Гален, що жив в II столітті до н. э., вважав, що чотири першооснови темпераменту втілюють чотири субстанції – тверде, рідке, гарячіше і холодне. До теперішнього часу фізіологічні підстави цих класифікацій багато раз спростовувалися, але назви типів темпераменту збереглися (2, 8, 10, 18).
І.П. Павлов розумів темперамент як найбільш загальну характеристику вищої нервової діяльності, що виражає основні природні властивості вищої нервової системи (в основному силу і швидкість). Робилася і спроба пов'язати ці властивості з чотирма темпераментами, але сам учений застерігав від неправомірного розповсюдження цих висновків на поведінку людини в цілому і підкреслював, що в своїх дослідах він обмежувався класифікацією типів нервової діяльності собак (див. Розділ 3) (13).
І. Кант вважав, що кожний з видів темпераменту (а найчастіше їх виділяли чотири) пов'язаний із збудженням або ослабленням життєвої сили і отнесенностью до області відчуттів або діяльності (3). Так, темпераментами відчуття є сангвінічний (коли на відчуття виявляється сильна дія, але проникає воно неглибоко) і меланхолійний (при якому відчуття може бути не дуже яскравим, та зате пускати глибоке коріння). Для людей з цими типами темпераменту всі найголовніші життєві події скоріше переживаються емоційно, чим усвідомлюються, і описуються також в категоріях відчуттів.
Що ж до темпераментів діяльності, то до них І. Кант відносив холеричний, властивий людям активно-запальним, і флегматичний, такий, що характеризує холоднокровних людей. Для представників двох останніх типів всі основні явища предстають поведінково, через події об'єктивного, а не внутрішнього світу. Флегматики І. Кант вважав найбільш адаптованими і продуктивними людьми. Примітно, що з часів І. Канта відчуття жодного разу не розглядалися як складова темпераменту, рівноправна в порівнянні з діяльністю.
А В. Вундт вважав, що кожний з чотирьох темпераментів може бути описаний по двох підставах – силі емоційних реакцій і рівні їх стабільності, підводячи основи під можливість кількісного, природничонаукового вивчення темпераменту.
