90. Україна в роки першої російської революції

Численні феодальні пережитки (поміщицьке землеволодіння, самодержавство, станові привілеї), національний та соціальний гніт, посилення економічної кризи і, врешті, поразка Росії у війні з Японією - все це призвело Російську імперію до революції 1905-1907 рр. Почалася вона 9 січня 1905 р. мирною демонстрацією в Санкт-Петербурзі, яка була розстріляна царськими військами. Цей день потім стали називати «Кривавою неділею». На знак протесту відбулися страйки і в Україні — у Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві. Робітників промислових центрів підтримало українське селянство, яке влаштовувало масові погроми поміщицьких маєтків. Помітно активізувався український національний рух. Кращі представники інтелігенції, які самовіддано працювали в культурно-освітніх організаціях — «Просвітах», піклувалися про організацію бібліотек, читалень, шкіл з українською мовою навчання, видавали газети та книги, читали лекції, проводили літературно-музичні вечори. У багатьох школах вчителі самовільно переходили на викладання рідною мовою. В Київському, Харківському та Одеському університетах запроваджується курс української літератури. З'явилась україномовна преса: зокрема газета «Хлібороб», яка стала виходити в Лубнах з ініціативи В. Шемета. Революційні настрої охопили армію та флот. 14— 25 червня 1905 р. вибухнуло повстання на панцернику «Потьомкін». До складу комітету, який готував повстання, ввійшли матроси — члени різних політичних партій, у тому числі більшовики, анархісти тощо. Повсталі протрималися недовго. Вади організації, відсутність підтримки — все це змусило команду припинити боротьбу і здатися румунським властям в м. Констанца. 15— 16 липня 1905 р. в Севастополі повстали моряки 12-ти кораблів Чорноморського флоту, їх очолив лейтенант П. Шмідт. Повсталі висунули вимогу до царя скликати Установчі Збори. Після 13-годинного бою виступ було придушено. Заявили про себе і військові Києва. Тут 18 листопада 1905 р. виступили сапери на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським. До майже тисячі військових приєдналися 4 тис. робітників міста. Проти повсталих були кинуті регулярні війська та місцева поліція. Загальні втрати з обох сторін становили 250 вбитих і поранених. Жорстоко придушувались і селянські виступи. У жовтні 1905 р. починається загальний політичний страйк. У ньому взяли участь 120 тис. робітників України. Під тиском революційної хвилі 17 жовтня 1905 р. цар Микола II підписує маніфест, у якому обіцяє підданим громадянські права, політичні свободи, а також скликання Державної Думи з законодавчими правами. Цей документ розмежував політичні сили на три основні групи. Перші — головним чином ліберали — сприйняли маніфест із надією на конституцію, парламент, демократичний устрій. Другі вважали, що маніфест — це тактичний маневр із боку влади, і вимагали продовжувати боротьбу до ліквідації самодержавства. Це була точка зору головним чином партій ліворадикального спрямування, насамперед більшовиків на чолі з В. Ульяновим-Леніним. Третя група складалася з тих, хто цілком заперечував будь-які нововведення і захищав існуючу політичну та економічну систему. Це були переважно представники партій та організацій крайньо правої орієнтації. Не випадково, що після виходу маніфесту події розгорталися досить гостро і драматично. Сталися погроми в Одесі, Києві, Катеринославі, на Донбасі. Відбулися збройні виступи робітників Горлівки, Олександрівська, Харкова, Миколаєва, інших міст України. Це було в грудні 1905 р. — в момент найвищого піднесення революційної хвилі в Україні.

У цей період відчутно активізується український національний рух. Українською мовою виходять «Громадська думка», «Рада». Активно працюють просвітянські організації, кооперативи, профспілки. У грудні 1905 р. на своєму II з'їзді РУП була перетворена в Українську соціал-демократичну робітничу партію, лідерами якої стали М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра. Українська демократична партія була реорганізована в Українську радикально-демократичну партію на чолі з С. Єфремовим, Б. Грінченком, Д. Дорошенком та ін. Важливою подією стали вибори до 1-ої Державної Думи навесні 1906 р. Ліві партії, за винятком радикальної і демократичної, бойкотували вибори. Загалом від України було обрано 102 депутати. 45 із них об'єдналися в Українську парламентську громаду, головою якої було обрано адвоката з Чернігова І. Шрага. Громада мала свій друкований орган — "Украинский вестник". Політичною платформою громади була вимога автономії України, українізації державного управління та освіти. З відповідною декларацією з думської трибуни мав виступити М. Грушевський, проте 8 липня 1906 р. 1-ша Дума була розпущена. Вибори до 2-ої Державної Думи відбулися в січні 1907 р. На цей раз у них брали участь усі політичні сили України. Як і раніше, Україну представляли 102 депутати, а українська громада складалася з 47 депутатів. Громада видавала часопис «Рідна справа — Вісті з Думи». Більшість депутатів становили представники лівих партій, котрі, як і в 1-й Думі, вимагали автономії України, допущення української мови в систему державного управління та освіти. Через 102 дні роботи, 3 червня 1907 р. , 2-га Дума була також розпущена, не розв'язавши багатьох важливих питань. До виборчого закону були внесені зміни, внаслідок яких селянство України позбавлялося права надсилати до Думи своїх представників. Українська фракція більше не відновлювала своєї роботи в Думі. Події, пов'язані з революцією 1905— 1907 рр. , справили вплив і на Західну Україну. Ще в листопаді 1905 р. для керівництва революційним рухом у цьому регіоні створено народний комітет, одним із керівників якого був К. Левицький. У Галичині в цей період відбулося 211 робітничих страйків, активізувалися селянські виступи. Влітку 1906 р. розпочався великий страйк сільськогосподарських робітників 380 галицьких сіл. Страйкарі висували як економічні, так і політичні вимоги, і австрійський уряд вимушений був піти на деякі поступки. Були, зокрема, скасовані обмеження у виборах до парламенту.

Попри те, що революція 1905— 1907 рр. була жорстоко придушена, вона все ж була важливим кроком у національно-визвольній боротьбі українського народу. Революція сприяла пробудженню національної свідомості, а українські партії набули вкрай необхідного досвіду політичної боротьби. Саме під час революції 1905— 1907 рр. були досягнуті певні здобутки у справі українізації освіти, культури. У 1906 р. М. Грушевський перевів зі Львова до Києва видання «Літературно-наукового вісника». Часопис «Киевская старина» отримав назву "Україна" і видавався українською мовою. Виходила чимала кількість інших українських видань - "Українська хата", "Рідний край", "Дзвін", "Село" тощо. Всього за роки революції вийшло 24 україномовних газети, тижневики та журнали. Було створено цілу низку нових видавництв, які спеціалізувалися на виданні літератури рідною мовою. Вперше за редакцією В. Даманицького вийшло повне видання "Кобзаря" Тараса Шевченка.