Сила мистецтва

Багато мови Александрова були зразком ораторського мистецтва. Сучасники згадували, що до своїх промов він завжди ретельно готувався, сумлінно і скрупульозно вивчав справу. Під час процесу виявляв винахідливість, спритність і справжні бійцівські якості. Виступаючи в одному зпроцесів другим після Александрова, відомий російський адвокат Н.П. Карабчевський сказав: "Я повинен говорити, але я ще слухаю!" Так високо він оцінив чудову двогодинну промову Александрова. Дуже влучну характеристику дав промов Александрова і інший видатний юрист В.Д. Спасович: "Він був гострий, як бритва, холодний, як лід, безстрашний, як герой".

Про сарказм Александрова говорили, що він, як розривна куля, вбиває наповал. "Щоб зрозуміти і оцінити мова Александрова, - писав відомий дореволюційний публіцист Г. Джаншиєв, - недостатньо було хапати на льоту блискітки гучних фраз, потрібно було її слухати зосереджено, з увагою і дослухати до кінця". При дебюті П.А. в Москві спочатку мова його викликала розчарування. "Так це Александров?" - Говорили розчаровані слухачі, які звикли з самого початку чути набір витіюватих метафор. Але чим далі просувалася вперед аргументація, чим глибше йшов аналіз викладених у строго систематичному порядку найдрібніших подробиць справи, тим більше заволодівав оратор увагою аудиторії. І коли закінчувалася мова Александрова, публіка висловлювала жаль про те, що так скоро закінчилася вона, намагаючись запам'ятати ті влучні характеристики, їдкі "екскурсії" в область суспільних питань, якими завжди була повна, "суворо логічна, дотепна, ділова мова, повна зрідка добродушного гуморком, частіше - того нищівногосарказму і кусає іронії, яка, за висловом Герцена, більш дратує, ніж смішить ".

Лебедина пісня

Свою останню промову Александров виголосив у справі Нотовича 10 лютого 1893. У 1888 році в газеті "Новини" була надрукована стаття "Про що говорити". Слідом за нею ще кілька статей, в яких викривалися зловживання у діяльності С. - Петербурзько-Тульського банку. Члени правління банку подали скаргу прокурора С. - Петербурзької судової палати, вимагаючи притягнення до кримінальної відповідальності редактора газети за образу і наклеп. Окружний суд, розглядаючи справу, визнав Нотовича винним. Після оскарження вироку С. - Петербурзька судова палата ухвалила виправдувальний вердикт. На цей раз за протестом прокурора Правлячий сенат скасував вирок палати і направив справу на новий розгляд.

П.А. Александров переконливо довів неспроможність звинувачення редактора в так званої наклепі у пресі. А ось що він сказав про мотиви, які нібито викликали надрукування статей: "Панове судді! Мені не по серцю, не до смаку, не за характером і не під силу ... досліджувати мотиви, якими керувався письменник, викладаючи ту чи іншу статтю. Так хіба злочину друку представляють такі великі злочини, за якими потрібно ще ритися в душіписьменника і шукати, чому він написав ту чи іншу статтю? Ми не будемо шукати таких мотивів друкованого твору. Для чого на цих розисканіях зупинятися, чому не пошукати інших причин? Ну , дружини посварилися, діти побилися, кухарки пересплетнічалісь, сусіди перебрання - тоді доведеться виставляти на вигляд і тягнути всяку бруд. Хіба мотив статті може мати вплив на склад злочину? Хіба він може мати вплив на визначення покарання? Умисел - так, це необхідний елемент наклепу , але мотив не має значення ". На закінчення він сказав: "Але коли ви, панове, вдаєтеся до суду, просіть звинувачення у наклепі, то не можна покладати на обвинуваченого таких вимог, аби він довів з повною точністю все те, що в його статтях міститься про багатосторонню і досить потаємної діяльності. Вимагати цього - значить закривати уста друку. Поважаючи такі неудобоисполнимости вимоги, суд, може бути, закриє того чи іншого недобросовісному письменнику рот, але з цим разом накладе мовчання на всю друк. Господа судді: Не захист Нотовича чекає вашого вироку - його чекають від вас інтереси суспільства і преси ".

Суд виніс виправдувальний вирок. Ця промова П.А. Александрова, яка стала його лебединою піснею, вважається однією з кращих, виголошеній на захист свободи друку.

П.А. Александров помер від астми 11 березня 1893 на 55 році життя.

Плевако

(1842-1908) «Великий оратор», «геній слова», адвокат Федір Никифорович Плевако народився 13 квітня 1842 р. у м. Троїцьк Оренбурзької губернії. Навесні 1859 р., після закінчення першої Московської гімназії, він вступив на юридичний факультет Московського університету. Будучи студентом, Плевако переклав на російську мову «Курс римского гражданского права» видатного німецького юриста Георга Фрідріха Пухти, який пізніше він ґрунтовно прокоментує і надрукує за власний рахунок. У 1864 р. Плевако закінчив університет з дипломом кандидата прав. Коли ж, згідно «Положення» від 19 жовтня 1865 р. про введення в дію Судових статутів 1864 р., навесні 1866 р. в Росії почала формуватися присяжна ад вокатура, Федір Никифорович записався помічником до присяжного повіреного М.І. Доброхотова. Будучи помічником, він встиг проявити себе обдарованим адвокатом у кримінальних процесах. 19 вересня 1870 р. Плевако був прийнятий у присяжні повірені округу Московської судової палати, і з того часу почалося його блискуче сходження до вершин адвокатської слави. Не дивлячись на те, що адвокатові  приписували політичну «неблагонадійність», він виступав на процесах у справах про різного роду політичні «заворушення». У 1880 р. Плевако взяв на себе захист всіх 34-х звинувачених селян с. Люторичі Тульської губернії, які збунтувалися проти закабалення їх сусіднім поміщиком. Його захисна промова прозвучала грізним звинуваченням російської влади. Після промови адвоката Плевако у судовій залі прогриміли оплески схвильованих, приголомшених слухачів. А.Ф. Коні зауважував, що його виступ на цьому процесі «був за умов і настроїв того часу громадським подвигом». Суд змушений був виправдати 30 з 34 підсудних. Участь Плевако в політичних процесах дозволяє вбачати в ньому демократа-різночинця, тим більше що сам Федір Никифорович прямо говорив про себе: «Я людина 60-х років». Обер-прокурор Синоду К.П. Побєдоносцев, зі свого боку, не дарма, коли побачив фотографію Плевако з молодими адвокатами (з числа «неблагонадійних»), сказав: «Їх всіх повісити треба, а не фотографувати». Після маніфесту 17 жовтня 1905 р. Федір Никифорович вступив до партії октябристів, від них був обраний у III Державну думу. Але в сфері політики адвокат Плевако не став помітною величиною, однак, у сфері права він був великим і адвокатом, і судовим оратором, який особливо вирізнявся на процесах по кримінальних справах. Тексти своїх промов Федір Никифорович заздалегідь не писав, але після суду на прохання газетних репортерів записував вже виголошену промову. Плевако-оратор був індивідуальним, сильним життєвою кмітливістю і хваткою, ораторською винахідливістю, емоційністю, «народністю» витоків свого красномовства. Він пояснював секрети своїх успіхів як захисника дуже просто: був переповненим почуттям відповідальності перед своїми клієнтами; умів впливати на присяжних засідателів. Прикладом може слугувати його дуже коротка промова на захист священика, позбавленого сану за крадіжку: «Панове присяжні засідателі! Більше двадцяти років мій підзахисний відпускав вам гріхи ваші. Один раз відпустіть і ви йому!» Однією з головних особистісних рис адвоката Плевако його біографи вважають релігійність, він був глибоко віруючою людиною. В 1904 р. на прийомі у папи римського Пія Х доводив, що оскільки Бог один, то в світі має бути одна віра і, отже, католики і православні зобов'язані жити в добрій злагоді. Все своє життя в Москві Федір Никифорович залишався постійним членом різних благодійних установ – таких як Товариство опіки, виховання і навчання сліпих дітей та Комітет сприяння улаштуванню студентських гуртожитків. Помер Федір Никифорович Плевако 23 грудня 1908 р. в Москві. На цю подію відгукнулася вся Росія: більшість газет і журналів друкували некрологи. Газета «Раннее утро» 24 грудня 1908 р. виразилася так: «Вчора Росія втратила свого Цицерона, а Москва – свого Златоуста». Знамениті «Речи» адвоката Плевако були видані під редакцією М.К. Муравйова у 1909 р.