§ 2. Погляди на природу психічного

У родовому суспільстві господст-Анімізм вовало міфологічне перед дання про душу. Кожна конк ної чуттєво сприймається річ наделя лась сврех'естественним двійником - душею (чи багатьма душами). Такий погляд називається ани мизма (від лат. "Аніма''- душа). Навколишній світ сприймався як залежний від свавілля цих душ. Тому початкові погляди на душу ставляться не стільки до історії психологічного знання як такого (в сенсі знання про психиче ської діяльності) , скільки до історії загальних віз зоряний на природу.

Зрушення в розумінні природи і людини, вдосконалення шівшіеся в VI столітті до н. е.., стали поворотним пун Ктому в історії уявлень про психічну діяль ності.

Праці давньогрецьких мудреців привели до рево люціонной змін в уявленнях про навколишнє світі, початок яких було пов'язане з пре подолання стародавнього анімізму.

Анімізм - віра в прихований за видимими речами сонм духів (душ) як особливих "агентів" або "Призри ков", які залишають людське тіло з останнім ним диханням (наприклад, на думку філософа і математика Піфагора) і, будучи безсмертними, веч але мандрують по тілах тварин і рослин. Древ ня греки називали душу словом "псюхе", яке й дало ім'я нашій науці. У ньому збереглися сліди з початкового розуміння зв'язку життя з її фізичної і органічної основою (пор. російські слова: "душа, дух" і "дихати", "повітря").

Цікаво, що вже в ту прадавню епоху лю ди, кажучи про душу ("псюхе"), зв'язували між з-25

бій явища, властиві зовнішньої природі (повітря), організму (подих) і психіці (у її наступному розумінні), хоча, звичайно, в життєвій практиці вони чудово розрізняли ці поняття. Знайомлячись з уявленнями про людську психологію по стародавніх міфах, не можна не захопитися тонкістю розуміння людьми богів, наділених підступністю або мудрістю, мстивістю або великодушність їм, заздрістю або благородством - всіма тими ка якостями, які творці міфів пізнали в зем іншої практиці свого спілкування з ближніми. Ця ми фологіческая картина світу, де тіла заселяються душами (їх "двійниками" або примарами), а життя залежить від настрою богів, століттями панувала в суспільній свідомості.

Принципово новий підхід Гилозоизм висловило яка прийшла анімізм

вчення про загальну одушевлений ності світу - гилозоизм, в якому природа осмис Лівану як єдине матеріальне ціле, наділений ное життям. Рішучі зміни відбулися спочатку не стільки у фактичному складі зна ня, скільки в його загальних пояснювальних принци пах. Ті відомості про людину, її тілесному устройст ве і психічних властивостях, які творці древ негреческой філософії і науки почерпнули в навчаннях мислителів стародавнього Сходу, сприймаються лись тепер в контексті нового, що звільняється від міфології світорозуміння.

Гілозоісту Геракліту (кінець

Геракліт: душа VI - початок V століття до н. е..) кос-як "іскорка моє представлявся у вигляді" вічно Логосу "живого вогню", а душа ("пси Хея") - у вигляді його іскорки. Та ким чином, душа включена в загальні закономірно сті природного буття, розвиваючись по тому ж зако ну (Логосу), як і космос, який один і той же для всього сущого, не створений ніким з богів і ніким з людей, але який завжди був , є і буде "веч але живим вогнем, заходами загоряється і заходами гаснув"

З ім'ям Геракліта пов'язано і виділення не скількох щаблів у процесі пізнання навколишнього щего світу. Відокремивши діяльність органів чуття

26

(Відчуття) від розуму, він дав опис результа тов пізнавальної активності людини, доказ вая, що відчуття дають "темне", мало диферен ренцірованное знання, в той час як результатом розумової діяльності є "світле", від четлівое знання. Однак чуттєве і розумне пізнання не протиставляються, але гармонійний скі доповнюють один одного, як "многознание" і "розум". Геракліт підкреслював, що "многознание не навчає розуму", але в той же час учений, філософ повинен знати багато, щоб скласти правильне уявлення про навколишній світ. Таким про разом, різні сторони пізнання у Геракліта - це взаємно пов'язані гармоніюють противопо хибності, що допомагають проникненню в глибину Логосу.

Він також вперше вказав на різницю між ду шой дорослої людини і дитини, оскільки, з його точки зору, у міру дорослішання душа стає все більш "сухий і гарячий". Ступінь вологості ду ши впливає на її пізнавальні здібності: "су Хоє сяйво - душа наймудріша і найкраща", гово рив Геракліт, а тому дитина, у якої більш волога душа, мислить гірше, ніж дорослий чоло-век.Точно так само "п'яний вештається і не помічає, куди він іде, бо душа в нього волога ". Так Логос, який править круговоротом речей в природі, уп равлять і розвитком душі і її пізнавальних спо можності.

Термін "Логос", введений Гераклітом, вре іменем придбав безліч смислів, але для нього самого він означав закон, за яким "все тече", явища переходять один в одного. Малий світ (мікрокосм) окремої душі ідентичний макрокос му всього світопорядку. Отже, осягати себе (свою "психів") - означає заглиблюватися в за ко (Логос), який надає безупинно поточному ходу речей динамічну гармонію, зіткану з протиріч і катаклізмів. Після Геракліта (його називали "темним" через труднощі розуміння і "сумували", оскільки майбутнє людства він вважав ще страшніше справжнього) в запас коштів, що дозволяють читати "книгу природи" зі змістом, увійшла ідея закону, який править усім сущим,

27

в тому числі - невпинним плином тіл і душ, коли "не можна двічі увійти в одну й ту ж річку".

Ідея Геракліта про те, що від Демокрит: душа - закону Логосу залежить хід речей, потік вогненних отримала розвиток в Демокріта атомів (бл. 460-370 рр.. До н. Е..).

Демокріт народився в місті Абдери, в знатної і забезпеченої сім'ї. Його роди тели постаралися дати йому найкраще освітньої ня, однак Демокріт визнав за необхідне підпри няти кілька тривалих подорожей, щоб по лучити необхідні для себе знання не тальков Греції, а й в інших країнах, насамперед у егип ті, Персії та Індії. На ці подорожі Демокріт витратив майже всі гроші, залишені йому народите лями, а тому, коли він повернувся на батьківщину, його співгромадяни порахували його винним у розтраті зі стояння і призначили судове засідання. Демокріт повинен був виправдати свою поведінку або назавжди покинути рідний лом. У своє виправдання Демокріт, доводячи співгромадянам користь отриманих ним зна ний, прочитав народним зборам свою книгу "Великий мірострой" (яка, на думку совре менников, була його кращим твором). Сограж дане визнали, що гроші були їм витрачені з поль зой. Демокріта не тільки виправдали, але й вручили йому велику грошову нагороду, а також спорудили мідні статуї в його честь.

На жаль, твори Демокріта дійшли до нас тільки в уривках. Основу його теорії склад ляет концепція, за якою весь світ состо іт з найдрібніших, невидимих ​​оком частинок - ато мов. Атоми відрізняються один від одного формою, порядком і поворотом. Людина, як і вся навколишнє природа, складається з атомів, що утворюють його тіло і душу. Душа також матеріальна і состо іт з дрібних круглих атомів, найбільш подвиж них, бо вони повинні повідомити активність інертного ному тілу. Таким чином, з точки зору демок рита, душа є джерелом активності, енергії для тіла. Після смерті людини душа рас сеівается в повітрі, а тому смертно не тільки тіло, а й душа.

28

Демокрит вважав, що душа знаходиться в голові (розумна частина), в грудях (мужня частина), в печінці (вожделеющая частина) і в органах почуттів. При цьому в органах почуттів атоми душі знаходяться дуже близько до поверхні і можуть стикатися з мікроскопічними, невидимими оку копія ми оточуючих предметів (ЄЙДОЛІВ), які але сятся в повітрі, потрапляючи і в органи почуттів. Ці копії відокремлюються (минають) від усіх предметів зовнішнього світу (бо ця теорія пізнання носить назву "теорія витікань"). При сопрікосно веніі ЄЙДОЛІВ з атомами душі відбувається ощу щення, і саме таким чином людина пізнає властивості оточуючих предметів. Таким чином, всі наші відчуття (у тому числі зорові, слу ховие) є контактними. Узагальнюючи дані не скількох органів почуттів, людина відкриває світ, переходячи на наступний рівень - понятійний, до торий є результатом діяльності мислення ня. Іншими словами, у Демокріта існує два щаблі в пізнавальному процесі-відчуття і мислення. При цьому він підкреслював, що мис ня дає нам більше знань, ніж відчуття. Так, відчуття не дають нам можливості побачити ато ми, але шляхом міркування ми доходимо висновку про їх існування. "Теорія витікань" була визнана в якості основи формування наших почуттєвих знань про предметний світ всіма ма теріалістамі Стародавньої Греції.

Демокріт також ввів поняття первинних і вто ковий якостей предметів. Первинні - це ті ка пра ці, які дійсно існують у перед позначках (вага, поверхня, гладка або шорстка, форма). Вторинні якості - колір, запах, смак, цих властивостей немає в предметах, їх придумали самі люди для своєї зручності, так як. "Тільки в думці є кисле й солодке, червоне і зелене, а в дійсності ності є тільки порожнеча й атоми". Таким про разом, Демокріт перший сказав про те, що людина не може абсолютно правильно, адекватно пізнати навколишній світ. Ця неможливість зрозуміти до кінця навколишню дійсність ставиться і до розуміння законів, які керують світом і долею людини. Демокріт стверджував, що в світі

29

немає випадковостей і все відбувається за заздалегідь за даної причини. Люди придумали ідею випадку, що б прикрити незнання справи і невміння управляти. Насправді ж випадковостей немає і все причинно обумовлено.

Такий підхід носить назву детермінізму, а при знання однозначної необхідності всіх здійснюю щихся у світі подій народжує фаталістична тен денцию, заперечує свободу волі людини. Критики Демокріта підкреслювали, що при такому розумінні неможливо не тільки управляти власним пове деніем, але й оцінювати вчинки людей, тому що вони залежать не від моральних принципів людини, а від долі.

Однак сам Демокріт прагнув поєднати фаталістичним підхід з поданням про ак тивності людини при виборі моральних кри теріев поведінки. Він писав, що моральні прин ципи не даються 'від народження, але є резуль татом виховання, тому люди стають хорошими завдяки вправі, а не природі. Виховання, на думку Демокрита, має дати людині три дару: добре мислити, добре гово рить і добре робити. Діти, які виросли в неуцтві, подібні танцюючим між мечами, поставленими вгору лезами. Вони гинуть, якщо при стрибку не потрапляють в те єдине місце, де слід поставити ноги. Так і неосвічені люди, ухиляючись від проходження вірному прикладу, звичайно гинуть.

Сам Демокріт вважав виховання настільки важкою справою, що свідомо відмовився від шлюбу і не же лал мати дітей, вважаючи, що від них буває багато неприємностей і у випадку удачі остання приобре тена ціною великої праці, а в разі невдачі горе батьків незрівнянно ні з яким іншим .

Категорії, в яких виражалося натурфілософ ське 'пізнання світу і взаємини з ним че ловека, мали спочатку тільки одну область практичного застосування - медицину. Впоследст-'натурфілософії - мислителі, зосереджені на ис проходженні природи речей.

30

Вії (у IV-IH століттях до н. Е..) З'явилася ще одна про ласть застосування цих знань - педагогіка. Кон цепції медиків формувалися під прямим влия ням філософських теорій, але й самі ці концеп ції, в свою очердь, накладали відбиток на "картину людини", якою вона малювалася в філо софскіх системах. Одними з найбільш значущих з лагоджена медиків були праці Гіппократа.

Школа Гіппократа (бл. 460 - Гіппократ: вчення 377 рр.. До н. Е..), Відома нам а темпераментах по так званому "Гіппокрени-Тову збірки", розглядала життя як змінюється процес. Серед її пояснити Передачі принципів ми зустрічаємо повітря в ролі сили, яка підтримує нерозривний зв'язок ор ганизма зі світом, приносить ззовні розум, а в мозку виконує психічні функції. Єдине матеріальних ве початок як основу органічного життя відкидалося. Якби людина була єдиним, то він ні коли б не хворів, а якби хворів, то зцілююче засіб мало б бути єдиним. Але такого не існує.

Вчення про єдину стихії, що лежить в основі багато образів речей, Гіппократ замінював вченням про подружжя рьох рідинах (кров, слиз, жовч жовта і жовч чорна). Звідси, в ​​залежності від того, яка жид кістка переважає, - версія про чотири темперамен тах, названих надалі: сангвінічним (ког да переважає кров), флегматичним (слиз), хо леріческім (жовта жовч) і меланхолійним (чорна жовч).

Для майбутньої наукової психології цей поясни ний принцип, при всій його наївності, мав дуже важливе значення (недарма термінологія Гіп пократа збереглася понині). По-перше, на перед ний план висувалася гіпотеза, за якою незліченні розходження між людьми можна сгруп бенкетувати за кількома загальними ознаками поведе ня; тим самим закладалися початку наукової ти пологі, що лежать в основі сучасних вчень про індивідуальні розходження між людьми. По-дру ге, джерело і причину відмінностей Гіппократ шукав всередині організму; душевні якості робилися за лежність від тілесних. Про роль нервової системи в

31

ту епоху ще не знали, тому типологія була, нинішньою мовою, гуморальної (від лат. "гумор" - рідина).

Гуморальна спрямованість Алкмеон: мозок-мислення давньогрецьких ме-орган душі ликів зовсім не означала, що вони

ігнорували будова органів, спеціально призначених для виконання пси хіческіх функцій. Здавна як на Сході, так і в Греції конкурували між собою дві теорії - "сердцецентріческая" і "мозгоцентріческая"

Думка про те, що мозок є орган душі, принад лежить давньогрецького лікаря Алкмеону з Крету ни (VI століття до н. Е..), Який прийшов до такого виводи ду в результаті спостережень і хірургічних опера цій. Зокрема, він встановив, що з мозкових півкуль "йдуть до очних западин дві вузькі до ріжки". Вважаючи, що відчуття виникає благод ря особливій будові периферичних відчувають апаратів, Алкмеон водночас стверджував, що име ется прямий зв'язок між органами почуттів і мозком.

Таким чином, вчення про психіку як продукті мозку зародилося завдяки тому, що була відкрита пряма залежність відчуттів від будови мозку, а це, в свою чергу, стало можливим завдяки на накопичений емпіричних фактів. Відчуття, за Ал-кмеону, - вихідний пункт всієї пізнавальної ра боти. "Мозок доставляє (нам) відчуття слуху, зору ня та нюху, з останніх ж виникають пам'ять і уявлення (думка), а з пам'яті і представ лення, досягли непохитної міцності, пик дається знання, що є таким в силу цієї (міцності)".

Тим самим і інші психічні процеси, віз ника з відчуттів, зв'язувалися з мозком, хо тя знання про ці процеси (на відміну від знання про відчуття) не могло спиратися на анатома-фізіо логічний досвід.

Слідом за Алкмеоном Гіппократ також трактував мозок як орган психіки, вважаючи, що він є великою залозою.

Слід зауважити, що в XX столітті вчені зверни лись до досліджень як нервових процесів, так і рідких середовищ організму, його гормонів (грецьке сле

за

во, що позначає те, що збуджує). Тепер і ме дики і психологи говорять про єдину нейрогумораль-ної регуляції поведінки.

Якщо поглянути на Гиппократова темпераменти з загальнотеоретичних позицій, то можна помітити їх слабку сторону (втім, вона притаманна і сучас менним типологиям характерів): організм розглядають Ріва як суміш - в якихось пропорціях - раз особистих елементів, проте яким чином ця суміш перетворювалася на гармонійне ціле , залишалося за бридкою.

Розгадати цю загадку спробував-Анаксагор: "розум" ся філософ Анаксагор (V століття до як початок речей н. Е..). Він не прийняв ні Герак-літів погляд на світ як на вогненний потік, ні демокритову картину атомних вих рей. Вважаючи природу складається з безлічі мілину чайших частинок, він шукав у ній початок, завдяки до торому з хаосу, з безладного скупчення і дви жения цих частинок виникає організований космос. Таким початком Анаксагор визнав "найтоншу річ", якій дав ім'я "нус" (розум). Він вважав, що від то го, наскільки повно представлений розум в різних тілах, залежить їх досконалість. "Людина, - говорив Анаксагор, - є самим розумним з тварин внаслідок того, що має руки". Виходило, що не розум визначає переваги людини, але його тілесна організація визначає вище психічне якість-розумність.

Принципи, сформульовані Гераклітом, Де мокрітом і Анаксагор, створювали головний жит ненний нерв майбутньої системи наукового осмислення ня світу, в тому числі і пізнання психічних явищ ний. Якими б звивистими шляхами не йшло це пізнання в наступні століття, воно підпорядковувалося иде ям закону, причинності і організації. Відкриті дві з половиною тисячі років тому в Стародавній Греції пояснювальні принципи стали на всі часи ос нової пізнання душевних явищ.

Абсолютно нову сторону Софісти: пізнання душевних явищ від-уштеля мудрості крила діяльність філософів-софістів (від грец. "Софія" - мудрість). Їх цікавила не природа, з її не за-2 М. Г. Ярошеассій У *

висячими від людини законами, носам людина, до торий, як був такий афоризм Перші софісти Прота-гора, "є міра всіх речей". Згодом прозвася ще "софіст" стало застосовуватися до лжемудрецам, ви що дає з допомогою різних хитрощів уявні докази за істинні. Але в історії психоло гического пізнання діяльність софістів відкрила новий об'єкт: відносини між людьми, що вивчаються з використанням коштів, які покликані дока мовити і вселити будь-яке положення незалежно від його достовірності.

У зв'язку з цим детального обговорення були піддані прийоми логічних міркувань, будова мови, характер відносин між словом, думкою і сприймаються предметами. Як можна щось передати за допомогою мови, спра Шива софіст Горгій, якщо його звуки нічого спільного не мають з ними позначається речами. І це не було лише логічним хитруванням, але порушувало реальну проблему. Вона, як і інші питання, що обговорювалися софістами, подготав ладану розвиток нового напряму в розумінні душі.

Були залишені пошуки природної "матерії" ду ші. На передній план виступило вивчення мовної і мисленнєвої діяльності з точки зору її ис користування для маніпулювання людьми. Їх з ведення ставилося в залежність не від матеріальних них причин, як то уявлялося колишнім філо софам, залучивши душу в космічний круговорот. Тепер вона потрапляла в мережу довільних логіко-лінгвістичних хитросплетінь. З уявлень про душу зникали ознаки її підпорядкованості будів гим законами невідворотним причин, дію щим у фізичній природі. Мова і думка позбавлені подібної невідворотності; вони повні умовностей і залежать від людських інтересів і пристрастей. Тим самим дії душі набували хиткість і невизначеність.

Повернути діям душі міцність і надійність, але кореняться не в вічні закони макрокосму, а у внутрішньому ладі самої душі, прагнув один з найбільш чудових мислителів стародавнього світу З крат (469-399 рр.. До н. Е..).

34

Син скульптора і акушерки, він, Сократ: пізнай отримавши загальне для афінян того самого себе часу освіту, став філо софом, обговорювали проблеми теорії пізнання, етики, політики, педагогіки з будь-якою людиною, котра погодилася відповідати на його питання в будь-якому місці - на вулиці, на ринковій площі, в будь-який час. Сократ, на відміну від зі Фіст, не брав грошей за філософування, і серед його слухачів були люди різного иму громадської положення, освіти, політич ських переконань, ідейного та морального скла так. Сенс діяльності Сократа (вона отримала назву "діалектика" - знаходження істини з по міццю бесіди) полягав у тому, щоб за допомогою певним чином підібраних питань по могти співрозмовнику знайти істинний відповідь (так зване сократичний метод) і тим самим при вести його від невизначених уявлень до ло гічних ясному знання обговорюваних предметів. Обговоренню піддавався великий коло "жітей ських понять" про справедливість, несправедливо сти, добро, красу, мужність і т. д.

Сократ вважав своїм обов'язком брати актив ное участь у суспільному житті Афін. При цьому він далеко не завжди погоджувався з думкою біль шості у народних зборах і в суді присяжних них, що вимагало чималої мужності, особливо в період правління "тридцяти тиранів". Свої не згоди з більшістю Сократ вважав результа тому, того, що він завжди прагнув до дотримання законів і справедливості, про які не завжди за ботітся більшість людей. Він був звинувачений в тому, що "не шанує богів і розбещує юнацтво", і засуджений до смерті 361 голосом з 500 суддів. З крат мужньо прийняв вирок, випивши отруту і отверглуа плани своїх учнів про втечу як порятунок.

Сократ не записував свої міркування, вважаючи, що тільки жива. Бесіда призводить до потрібного ре док-вихованню особистості. Тому важко повністю реконструювати його погляди, про кото рих нам відомо з трьох основних джерел - комедій Арістофана, спогадів Ксенофонта

У 35

і творів Платона. Всі ці автори подчеркива ють, що саме Сократ вперше розглядав ду шу перш за все як джерело моральності че ловека, а не як джерело активності тіла (як це було прийнято в теоріях Геракліта і Демокріта). Сократ говорив про те, що душа - психічне ка кість індивіда, властиве йому як розумного суті, чинному згідно моральним ідеалам. Такий підхід до душі не міг виходити з думки про її матеріальності, а тому одновремено але з виникненням погляду зв'язок душі з вдачу ськістю виникає і новий погляд на неї, до торий пізніше був розроблений учнем Сократа Платоном.

Говорячи про моральність, Сократ пов'язував її з поведінкою людини. Моральність - це бла го, реалізоване у вчинках людей. Однак для то го, щоб оцінити той чи інший вчинок як вдачу вною, треба заздалегідь знати, що таке благо. Тому Сократ пов'язував моральність з розумом, вважаючи, що доброчесність полягає у знанні добра й у дії відповідно до цього знання. Наприклад, хоробрий та людина, яка знає, як потрібно вести себе в небезпеці, і надходить соот льної своїм знанням. Тому насамперед треба навчити людей, показати їм різницю між хорошим і поганим, а потім вже оцінювати їх за ведення. Пізнаючи різницю між добром і злом, людина починає пізнавати і самого себе. Таким чином, Сократ приходить до найважливішого положе ня своїх поглядів, пов'язаному з перенесенням цін тра дослідницьких інтересів з навколишньої дійсності на, людини. Девіз Сократа був такий: "Пізнай самого себе". Під пізнанням самого себе Сократ розумів не про рощення "всередину" - до власних переживань ям і станам свідомості (саме поняття про созна нии до того часу ще не вичленована), а аналіз вчинків і стосунків до них, моральних оце нок і норм людської поведінки в різних життєвих ситуаціях. Це вело до нового розуміння нию сутності душі.

Якщо софісти прийняли за вихідний пункт відно шення людини не до природи, а до інших людей, то

36

для Сократа найважливішим стає ставлення че ловека до самого себе як носія інтелектуальної них і моральних якостей. Згодом навіть го ворілі, що Сократ був піонером психотерапії, пи криючись за допомогою слова оголити те, що приховано за зовнішніми проявами роботи розуму.

В усякому разі, в його методиці таїлися ідеї, котрі зіграли через багато століть ключову роль у психологічних дослідженнях мислення. По-пер вих, робота думки ставилася в залежність від заду чи, створює перешкоду для її звичного тече ня. Саме таким завданням ставала система пи росів, які Сократ обрушував на співрозмовника, пробуджуючи тим самим його розумову активність. По-друге, ця активність спочатку носила харак тер діалогу. Обидва ознаки: а) спрямованість мис чи, створювана завданням, і б) діалогізм, предпола гающие, що пізнання спочатку соціально, по скільки корениться в спілкуванні суб'єктів,-стали в XX столітті головними орієнтирами експериментальної психології мислення.

Про це філософа, який став на всі віки ідеа лом безкорисливості, чесності, незалежності мис чи, ми знаємо зі слів його учнів. Сам же він ні коли нічого не писав і вважав себе не вчителем мудрості, а людиною, яке пробуджує в інших прагнення до істини.

Після Сократа, в центрі інтересів якого б ла переважно розумова діяльність (її продукти та цінності) індивідуального суб'єкта, по нятие про душу наповнилося новим предметним з триманням. Його складали зовсім особливі сущ ности, яких фізична природа не знає.

Ідеї, висунуті Сократом, було розгорнуто в теорії його видатного учня Платона.

Платон (428-348 рр.. До н. Е..)

Платон: душа народився в знатній афінської і царство ідей сім'ї. Його різнобічні спо можності стали виявлятися дуже рано і послужили підставою для багатьох ле Генде, найпоширеніша з яких приписи кість йому божественне походження (робить його си ном Аполлона). Справжнє ім'я Платона - Аристокл, але ще в юності він отримує нове ім'я - Платон,

37

що значить широкоплечий (в ранні роки він увле кался гімнастикою). Платон мав поетичним та ром, його філософські твори написані ви-соколітературним мовою, в них багато художні ських описів, метафор. Проте захоплення філософією, ідеями Сократа, чиїм учнем він ста новится в Афінах, відволікло Платона від первоначаль ного наміри присвятити своє життя поезії. Вір ність філософії і своєму великому наставнику Пла тон проніс через все життя. Після трагічної смерті Сократа Платон залишає Афіни, давши клятву ніколи більше не повертатися в це місто.

Його подорожі тривали близько десяти років і за скінчилися трагічно - він був проданий в рабство сі цілійскім тираном Діонісієм, який спочатку закликав Платона допомогти йому в будівництві іде ального держави. Друзі Платона, дізнавшись про це, зібрали необхідну для викупу суму, але Платон до цього часу був уже звільнений. Тоді зібраний ні гроші були вручені Платону, і він купив навчаючи сток землі на північно-західній околиці Афін і ос нова там свою школу, яку назвав Академією. Вже в похилі роки Платон робить вторинну спробу участі у державних справах, намагаючись створити ідеальне держава вже спільно з си ном Діонісія - Дионисием молодшим, проте і ця спроба закінчилася невдачею. Розчарування в ок ружа затьмарило останні роки життя Плато на, хоча він був до кінця днів оточений багатьма вче ніками і послідовниками, серед яких був Арі стотель.

Платон спирався не тільки на ідеї-Сократа, а й На деякі положення піфагорійців ', в приватно сті на обожнювання числа. Над воротами Акаде мії Платона було написано: "Не знає геомет рії та не ввійде сюди". Прагнучи створити універ сальну концепцію, * об'єднуючу людини і

'Згідно поглядам Пифагорейской школи (про ос нователе якої немає достовірних відомостей) світобудову має не речову, а арифметично-геометричну структуру. У всьому існуючому панує гармонія, маю щая числове вираження.

38

космос, Платон вважав, що оточуючі предмети є результатом з'єднання душі, ідеї, з не одушевленої матерією.

Платон вважав, що існує ідеальний світ, в якому знаходяться душі, або ідеї, речей, ті совер шенние зразки,, які стають прообразами реальних предметів. Досконалість цих зразків не досяжне для предметів, але змушує прагнути бути схожими на них. Таким чином, душа є ється не тільки ідеєю, а й метою реальної речі. В принципі ідея Платона є загальним поняттям, якого немає в реальному житті, але відображенням якого є всі речі, що входять в це поня тя. Так, не існує якогось узагальненого че ловека, але кожен з людей є, як би Варіано цией поняття "людина".

Оскільки поняття незмінно, то й ідея, або ду ша, з точки зору Платона, постійна, незмінна і безсмертна. Вона є берегинею нравст венности людини. Будучи раціоналістом, Платон вважав, що поведінка має спонукати і направ ляться розумом, а не почуттями, і виступав проти Демокріта і його теорії детермінізму, стверджуючи можливість ство свободи людини, свободи його розумного поведінки. Душа, за Платоном, складається з трьох годину тей: жадає, палкою і розумною. Вожделен ющая і пристрасна душі повинні підкорятися розум ною, яка одна може зробити поведінку нравст венним. У своїх діалогах Платон уподібнює душу колісниці, запряженій двома кіньми. Чорний кінь - вожделеющая душа - не слухає наказів і потребує постійної вузді, так як він прагне перевернути колісницю, скинути її у прірву. Бе лий кінь - пристрасна душа, хоча і намагається йти своєю дорогою, але не завжди слухається візника і нуж дається постійного нагляду. І, нарешті, розум ную частина душі Платон ототожнює з візником, який шукає правильний шлях і направляє по не му колісницю, керуючи конем. В описі душі Пла тон дотримується чітких чорно-білих критеріїв, доводячи, що є погані і хороші частини душі: розумна частина для нього є однозначно хоро ший, в той час як вожделеющая і пристрасна - пло хі, більш низькими.

39

Так як душа постоягага і людина не може її змінити, то і зміст тих знань, які хра нятся в душі, теж незмінно, і відкриття, вдосконалення шаемие людиною, є по суті не відкриття ми чогось нового, але лише усвідомленням того, що вже зберігалося в душі. Таким чином, процес мис лення Платон розумів як пригадування того, що душа знала у своїй космічного життя, але забула при вселенні в тіло. І саме мислення, яке, він вважав головним когнітивним процесом, по суті яв ляется мисленням репродуктивним, а не творчим (хоча Платон і оперує поняттям "інтуїція", ве дущім для творчого мислення).

Досліджуючи пізнавальні процеси, Платон го воріл про відчуття, пам'яті та мисленні, причому він першим заговорив про пам'ять як про самостоятель ном психічному процесі. Він дає пам'яті опреде ление-"відбиток персня на воску" - і вважає її однією з найважливіших етапів в процесі пізнання навколишнього. Сам процес пізнання у Платона, як уже говорилося, поставав у вигляді пригадування; таким чином, пам'ять була сховищем всіх зна ний, як усвідомлюваних, так і не усвідомлених в дан ний момент.

Проте Платон вважав пам'ять, як і відчуття, пасивним процесом і протиставляв їх мис лению, підкреслюючи його активний характер. Актив ність мислення забезпечується його зв'язком з промовою, про що говорив ще Сократ. Платон розвиваю ет ідеї Сократа, доводячи, що мислення є ді алог душі з собою * кажучи сучасною мовою - внутрішня мова). Однак розгорнутий у часі і усвідомлений процес логічного мислення не може передати всю повноту знань, так як опи Раєт на дослідження навколишніх предметів, тобто копій справжніх знань про предмети. Тим на менш можливість проникнути в суть речей у че ловека існує, і пов'язана вона з інтуїтивним мисленням, з проникненням у глибину душі, до торая зберігає істинні знання. Вони відкриваються людині відразу, цілком. (Цей миттєвий про цес схожий на "інсайт", який пізніше буде описаний гештальт-психологією. Однак незважаючи на процесуальну схожість інтуїтивного мислення

40

з "инсайтом" вони різні, за змістом, оскільки осяяння Платона пов'язано не з відкриттям але вого, але лише з усвідомленням того, що вже бережи лось у душі.)

Дослідження Платона заклали нові тенденції ції Не тільки у філософії, але й у психології. Він уперше виділив етапи в процесі пізнання, відкривши роль внутрішнього мовлення і активність мислення. Він також уперше представив душу не як цілісну організацію, але як певну структуру, кото раю відчуває тиск протилежних тенденцій цій, конфліктуючих мотивів, які не завжди віз можна примирити з допомогою розуму. (Ця ідея Пла тони про внутрішній конфлікт душі стане особливо актуальною в психоаналізі, у той час як його під хід до проблеми пізнання відіб'ється на позиції ра ціоналістов.)

Знання про душу - від його зачатків на античній грунті до сучасних уявлень - розвиваю лось, з одного боку, відповідно до рівня знань про зовнішню природу, з іншого - в результа ті освоєння культурних цінностей. Ні природа, ні культура самі по собі не утворюють область пси хіческого, проте остання не може істота вать без взаємодії з ними. Філософи до Сократа, розмірковуючи про психічні явища, ори ентіровалісь на природу, шукали в якостей екві Валента цих явищ одну з природних стихій, що утворюють єдиний світ, яким правлять естест ються закони. Лише порівнявши це подання з древньою вірою в лущі як особливі двійники тіл, можна відчути вибухову силу тієї філософії, до торую сповідували Геракліт, Демокріт, Анакса гір і інші давньогрецькі мислителі. Вони раз руйнували старе світогляд, де все земне, в тому числі психічне, ставилося в залежність від примхи богів, розтрощили міфологію, яка протягом тисячоліть панувала в умах людей, возв сили розум і здатність людини логічно мислити, спробували знайти реальні причини яв лений.

Це була велика інтелектуальна революція, від якої слід вести відлік наукового знання про психіку. Після софістів і Сократа в поясненнях

41

сутності Лущі намітився переворот до розуміння її як феномена культури, бо входять до складу душі абстрактні поняття і моральні ідеали невиведені з речовини природи. Вони суть порож дення духовної культури.

Для представників обох орієнтацій - "природ ної" і "культурної" - душа виступала як зовн няя по відношенню до організму реалія, або ре ственная (вогонь, повітря), або безтілесна (средото ки понять, загальнозначущих норм). Чи йшлося про атоми (Демокрит) або про ідеальних формах (Пла тон) - передбачалося, що те й інше потрапляє в організм ззовні, з боку.

Аристотель (384-322 рр.. До

Аристотель: н. е..) подолав ці погляди, душа - спосіб відкривши нову епоху в розумі-оргаіізаціі тіла НДІ душі як предмета психоло гического знання. Його джере ком стали для Аристотеля не фізичні тіла і біс-телеснйе ідеї, але організм, де тілесне і, духів ное утворюють нероздільну цілісність. Душа, за Арістотелем, - не самостійна сутність, а фор ма, спосіб організації живого тіла. Тим самим б ло покінчено і з наївним анимистическим дуаліз мом, і з витонченим дуалізмом Платона.

Аристотель був сином медика при Македон ському царя і сам готувався до медичної професії оці речі. З'явившись сімнадцятирічним юнаком у Афіни до шістдесятирічному Платону, він не скільки летзані № лся в його Академії, з якої в подальшому порвав. Відома картина Рафаеля "Афінська школа" зображує Платона вказую щим рукою на небо. Аристотеля - на землю. У цих образах відбито відмінність в орієнтації двох великих мислителів. За Арістотелем, ідейне багатство світу приховано в чуттєво сприйнятий травнем земних речах і розкривається в прямому про щении з ними.

На околиці Афін Аристотель створив власну школу, названу Ликеем (пізніше словом "ліцей" стали називати привілейовані навчальні закладів ня). Це була крита галерея, де Аристотель, зви але прогулюючись, вів заняття. "Правильно думають ті, - говорив Аристотель своїм учням, - кому

42

видається, що душа, не може існувати без тіла і не є тілом ".

Хто ж був, на увазі під тими, хто "правильно думає"? Очевидно, що не натурфілософи, для до торих душа - це найтонше тіло. Але й не Пла тон, який вважав душу паломницею, помандрувала по тілах і інших світів. Рішучий підсумок раз мислень Аристотеля: "Душу від тіла відокремити не можна" - суперечив поглядам Платона на про шлое і майбутнє душі. Виходить, що "правильним" Аристотель вважав власне розуміння, згідно але якому переживає, мислить, вчиться не душа, а цілісний організм. "Сказати, що душа гніву ється, - писав він, - рівносильно тому, як якби хто сказав, що душа займається тканням або спорудою будинку".

Аристотель був як філософом, так і натураліс тому-дослідником природи. Один час він обу чал наук юного Олександра Македонського, до торий згодом наказав відправляти своєму старому вчителю зразки рослин і тварин з завойованих країн.

Накопичувалося величезна кількість фактів - порівняльно-анатомічних, зоологічних, ЕМБ ріологіческіх та інших, що стали основою дослідної спостережень і аналізу поведінки живих істот. Узагальнення цих фактів, у першу чергу біологи чеських, стало основою психологічного вчення Арі стотеля і перетворення головних пояснювальних принципів психології: організації, закономірно сті, причинності.

Уже сам термін "організм" вимагає рассматри вать його під кутом зору організації, тобто упо рядоченності цілого для досягнення будь-якої Це чи або для вирішення якої-небудь задачі. Пристрій цього цілого і його робота (функція) нероздільні. "Якби очей був живою істотою, його душею б ло б зір", - говорив Аристотель.

Душа мислилася Аристотелем як спосіб орга нізації живого тіла, дії якого носять Це доцільність характер. Він вважав душу властивою всім живим організмам (у тому числі рослинам) і підлягає об'єктивного, досвідченому вивченню. Вона не може існувати без тіла і в той же вре-43

ма не є тілом. Душу від тіла відокремити нель зя. Тим самим відкидалися версії про минуле і бу дущем душі, способи її з'єднання з зовнішнім для неї матеріальним тілом. Не сама по собі ду ша, але тіло завдяки їй вчиться, розмірковує і дей ствует. Первинний рівень цих відносин перед ставлена ​​в процесах харчування ("рослинна душа") як асиміляція живим тілом необхідних для його існування матеріальних речовин. Це від носіння передбачає специфічну активність організму, завдяки якій зовнішнє поглинаючи ється живим тілом інакше, ніж неорганічним, а саме - шляхом доцільного розподілу "в межах кордону і закону". Такий специфічний для живого організму спосіб засвоєння зовнішнього і слід, відповідно до Аристотеля, вважати душею у її самої фундаментальної біологічної формі. Іс Ходна для життя є харчування як засвоєння зовнішнього. Цей загальний пояснювальний принцип Аристотель поширив на інші рівні діяль ності душі, перш за все на чуттєві впе чатление, на здатність відчувати, яка трак тується їм як особливе уподібнення органу почуттів зовнішньому об'єкту. Однак тут, на відміну від пі танія, засвоюється не матеріальне речовина, а форма об'єкта.

Душа має різними здібностями як сту пенями її розвитку: рослинної, чуттєвої і розум ственной (властивою лише людині). Применителей але до об'яснелію душі Аристотель, всупереч своєму постулату про неподільності душі і здатного до жит тя тіла, вважав, що розум у його вищому, сутнісному вираженні є щось відмінне від тіла. Иерар хия рівнів пізнавальної діяльності завершується лась "верховним розумом", який не змішувався ні з чим тілесним і зовнішнім.

Початок пізнання-.ето чуттєва здатність. Вона запам'ятовує форму речей аналогічно, як "віск приймає відбиток печатки без заліза і золота та". У такому процесі уподібнення живого тіла зовн ним об'єктах Аристотель надавав великого значення ня особливому центральному органу, названому "про щим чувствіліщем". Цей центр пізнає загальні для всіх відчуттів якості - рух, величину, фі-44

гуру і т. л. Завдяки йому стає можливим і розрізнення суб'єктом модальностей відчуттів (коль та, смаку, запаху).

Центральним органом душі Аристотель вважав не мозок, а серце, пов'язане з органами почуттів і дви жений допомогою циркуляції крові. Зовнішні впе чатление організм запам'ятовує в вигляді образів "фан тазіі" (під цим розумілися уявлення пам'яті й уяви). Вони з'єднуються за законами асоціацію ціаціі трьох видів-суміжності (якщо два враження ня слідували один за одним, то згодом одне з них викликає інше), подібності та контрасту. (Ці відкриті Арістотелем закони стали основою направ лення, яке згодом отримало ім'я асоціації тивної психології.)

Аристотель дотримувався, кажучи сучасною мовою, системного підходу, оскільки розглядав живе тіло і його здібності, як доцільно дей ціалу систему. Його важливим внеском є так само утвердження ідеї розвитку, бо він учив, що спо собность вищого рівня виникає на основі перед простують, більш елементарної. Аристотель співвідносив розвиток окремого організму з роз тіем всього тваринного світу. У окремій людині повторюються за його перетворення з немовляти в зре ціле істота ті щаблі, які пройшов за свою історію органічний світ. У цьому узагальненні в за чаточной формі була закладена ідея, названа впос ледствии біологічним законом.

Аристотель розмежував теоретичний і практи ний розум. Принципом Такого розмежування по служило відмінність між функціями мислення. Зна ня як таке, саме по собі не робить людину моральним. Його чесноти залежать не від зна ня і не від природи, яка тільки потенційно наділяє індивіда задатками, з яких в дальній шем можуть розвиватися його якості. Вони формуються ються в реальних вчинках, які надають людині оп ределенной карбування. Це пов'язано також з тим, як він ставиться до своїх почуттів (афектів).

Вчинок пов'язаний з афектом. Кожній ситуа ції відповідає оптимальна афектована реак ція на неї. Коли вона є надмірною або недостатньою, люди надходять погано. Співвідносячи

45

мотивацію з моральною оцінкою вчинку, Арі стотель зближав біологічне вчення про душу з цим кою. "Кожен в змозі гніватися і це легко, також і видавати гроші і витрачати їх, але не вся кий вміє і не легко робити це по відношенню до того, до кого слід і заради чого і як слід". Якщо афект (емоційний стан) і дейст віє адекватні ситуації, то витрачання грошей прийнято називати щедрістю: якщо неадекватні - то або марнотратством, або скнарістю. Пра Вільний спосіб реагування необхідно виробок ють досвідом, вивченням інших і самого себе, наполегливою працею. Людина є те, що він сам в се бе виховує, виробляє.

Аристотель вперше заговорив про пріродосооб-різниці виховання і необхідності співвіднесення педагогічних методів з рівнем психічного розвитку дитини. Він запропонував періодизацію, ос нової якої стала виділена їм структура душі. Дитинство він розділив на три періоди: до 7. Років, від 7 до 14 і від 14 до 21 року. Для кожного з цих періодів має бути розроблена визначено ная система виховання. Наприклад, говорячи про до шкільному віці. Аристотель підкреслював, що в цей період найважливіше місце займає форми вання рослинної душі, тому для малень ких дітей таке значення має режим дня, пра вильное харчування, гігієна. Школярам необхід мо розвивати і інші властивості, зокрема руху (за допомогою гімнастичних вправ ний), відчуття, пам'ять, прагнення. Нравствен ве виховання повинно грунтуватися на упражне нии в моральних вчинках.

Якщо Платон вважав почуття злом, то Арісто тель, навпаки, писав е важливості виховання почуттів дітей, підкреслюючи необхідність поміркованості та розумного співвіднесення почуттів з навколишнім. Біль шое значення він відводив афектів, які віз никают незалежно від волі людини і боротьба з якими силою одного розуму неможлива. Пое того він підкреслював роль мистецтва. Особливо ис кусства драматичного, яке, викликаючи відповідно ствующие емоції у глядачів і слухачів, спо собствует катарсису, тобто очищення від афекту,

46

одночасно навчаючи і дітей, і дорослих культурі почуттів.

Говорячи про моральність, Платон підкреслював, що морально тільки абсолютно правильне і вдосконалення шенное поведінка, а будь-які відхилення від правила, навіть з найкращими цілями, вже є про ступкою.

На відміну від нього Аристотель підкреслював значення ня самого прагнення до морального поведінки. Таким чином, він заохочував спроби дитини, хай і невдалі, "бути хорошим", створюючи тим самим додаткову мотивацію.

Отже, Аристотель перетворив ключові об'єк яснітельние принципи психології: системності (організації), розвитку, детермінізму. Душа для Аристотеля - не особлива сутність, а спосіб орга нізації живого тіла, що представляє собою сис тему, душа проходить різні етапи в розвитку і здатна не тільки запам'ятовувати те, що дійству ет на тіло в даний момент, а й погоджувати ся з майбутньою метою.

Аристотель відкрив і вивчив безліч конкретних них психічних явищ. Але "чистих фактів" у на уке немає. Будь-який факт по-різному бачиться в зависи мости від теоретичного кута зору, від тих катего рій та пояснювальних схем, якими озброєний дослідник. Збагативши пояснювальні принципи, Аристотель представив зовсім іншу, порівняй тельно з попередниками, картину пристрої, функцій і розвитку душі.

Як вже говорилося, після по-Психологічні ходів македонського царя Алек-погляди в епоху сандра (IV століття до н. Е..) Виникла еллінізму найбільша монархіядревності.

Її подальший розпад відкрив новий період в історії стародавнього світу - елліни стіческіе - з характерним для нього синтезом еле ментів культур Греції та країн Сходу.

Положення особистості в суспільстві докорінно обра зом змінилося. Вільний грек втрачав зв'язок з рідним містом, стабільної соціальної середовищем і опинявся перед непередбачуваних змін. З дедалі більшою гостротою він відчував хиткість своє го існування в світі, що змінився. Ці зрушення

47

в реальному положенні і в самовідчутті особистості наклали відбиток на уявлення про її душеві ної життя.

Віра в могутність розуму, у великі інтелекту альні досягнення колишньої епохи ставиться під зі думку. Виникає філософія скептицизму, реко мендується взагалі утримуватися від суджень, ка сающіхся навколишнього світу, через їх недовідності, відносності, залежності від звичаїв і т. п. (Піррон, кінець IV. Століття до н. Е..). Така інтелектуальна установка виходила з ці чеський мотивації. Передбачалося, що відмова від по позовів істини дозволить знайти душевний спокій, до стичь стану атараксії (від грецького слова, оз почав відсутність хвилювань).

Ідеалізація образу життя мудреця, усунутий ного від гри зовнішніх стихій і завдяки цьому здатного зберегти свою індивідуальність в не міцному світі, протистояти потрясінням, угро жающим самому існуванню, направляла ін інтелектуальні пошуки двох інших домінував ших в елліністичний період філософських шкіл - стоїків і епікурейців. Пов'язані кореня ми зі школами класичної Греції, вони п-ереос-мислили їх ідейний спадок відповідно ду ху нової епохи.

Школа стоїків виникла в Стоїки IVbeke до н. е.. Вона отримала

свою назву на ім'я того ме ста в Афінах ("стоячи" - портик храму), де її осно Ватель Зоною (не змішувати з софістом Зеноном) проповідував своє вчення. Представляючи космос як єдине ціле, що складається з нескінченних модифікує ций вогняного повітря - пневми, стоїки вважали че ловеческого душу одній з таких модифікацій.

Під пневмою (початкове значення слова-вдихаючи емий повітря) перші натурфілософи розуміли еди ное природне, матеріальне начало, яке про нізивает як зовнішній фізичний космос, так і жи вої організм і яка перебуває у ньому псюхе (тобто область відчуттів, почуттів, думок ).

У Анаксимена, як у Геракліта та інших натурфі лософ, погляд на псюхе як частку повітря чи вогню означало її порождаемость зовнішнім, матері-48

одночасно навчаючи і дітей, і дорослих культурі почуттів.

Говорячи про моральність, Платон підкреслював, що морально тільки абсолютно правильне і вдосконалення шенное поведінка, а будь-які відхилення від правила, навіть з найкращими цілями, вже є про ступкою.

На відміну від нього Аристотель підкреслював значення ня самого прагнення до, моральному поведінці. Таким чином, він заохочував спроби дитини, хай і невдалі, "бути хорошим", створюючи тим самим додаткову мотивацію.

Отже, Аристотель перетворив ключові об'єк яснітельние принципи психології: системності (організації), розвитку, детермінізму. Душа для Аристотеля - не особлива сутність, а спосіб орга нізації живого тіла, що представляє собою сис тему; душа проходить різні етапи в розвитку і здатна не тільки запам'ятовувати те, що дійству ет на тіло в даний момент, а й погоджувати ся з майбутньою метою.

Аристотель відкрив і вивчив безліч конкретних них психічних явищ. Але "чистих фактів" у на уке немає. Будь-який факт по-різному бачиться в зависи мости від теоретичного кута зору, від тих катего рій та пояснювальних схем, якими озброєний дослідник. Збагативши пояснювальні принципи, Аристотель представив зовсім іншу, порівняй тельно з попередниками, картину пристрої, функцій і розвитку душі.

Як вже говорилося, після по-Психологічні ходів македонського царя Алек-погляди в епоху сандра (IV століття до н. Е..) Виникла еллінізму найбільша монархіядревності.

Її подальший розпад відкрив новий період в історії стародавнього світу - елліни стіческіе - з характерним для нього синтезом еле ментів культур Греції та країн Сходу.

Положення особистості в суспільстві докорінно обра зом змінилося. Вільний грек втрачав зв'язок з рідним містом, стабільної соціальної середовищем і опинявся перед непередбачуваних змін. З дедалі більшою гостротою він відчував хиткість своє го існування в світі, що змінився. Ці зрушення

47

в реальному положенні і в самовідчутті особистості наклали відбиток на уявлення про її душеві ної життя.

Віра в могутність розуму, у великі інтелекту альні досягнення колишньої епохи ставиться під зі думку. Виникає філософія скептицизму, реко мендується взагалі утримуватися від суджень, ка сающіхся навколишнього світу, через їх недовідності, відносності, залежності від звичаїв і т. п. (Піррон, кінець IV. Століття до н. Е..). Така інтелектуальна установка виходила з ці чеський мотивації. Передбачалося, що відмова від по позовів істини дозволить знайти душевний спокій, до стичь стану атараксії (від грецького слова, оз почав відсутність хвилювань).

Ідеалізація образу життя мудреця, усунутий ного від гри зовнішніх стихій і завдяки цьому здатного зберегти свою індивідуальність в не міцному світі, протистояти потрясінням, угро жающим самому існуванню, направляла ін інтелектуальні пошуки двох інших домінував ших в елліністичний період філософських шкіл - стоїків і епікурейців. Пов'язані кореня ми зі школами класичної Греції, вони тереос-мислили їх ідейний спадок відповідно ду ху нової епохи.

Школа стоїків виникла в Стоїки * столітті до н. е.. Вона отримала

свою назву на ім'я того ме ста в Афінах ("стоячи" - портик храму), де її осно Ватель Зенон (не змішувати з софістом Зеноном) проповідував своє вчення. Представляючи космос як єдине ціле, що складається з нескінченних модифікує ций вогняного повітря - пневми, стоїки вважали че ловеческого душу одній з таких модифікацій.

Під пневмою (початкове значення слова-вдихаючи емий повітря) перші натурфілософи розуміли еди ное природне, матеріальне начало, яке про нізивает як зовнішній фізичний космос, так і жи вої організм і яка перебуває у ньому псюхе (тобто область відчуттів, почуттів, думок ).

У Анаксимена, як у Геракліта та інших натурфі лософ, погляд на псюхе як частку повітря чи вогню означало її порождаемость зовнішнім, матері

ма

альних космосом. У стоїків ж злиття псюхе і природи набуло інший зміст. Сама природа спи-ритуал ізіровалась, наділена ознаками, свойст веннимі розуму-но не індивідуальному, а сверхиндивидуальной.

Згідно з цим вченням світова пневма ідентичні на світову душу, "божественному вогню", який є Логосом або, як вважали пізніші сто ики, - долею. Щастя людини вбачалося в тому, щоб жити відповідно до Логосу.

Як і їхні попередники в класичній Грі ції, стоїки вірили в примат розуму, у те, що чоло століття не досягає щастя через незнання, в чому воно полягає. Але якщо раніше існував образ гармо нічной особистості, в повноцінного життя якої сли вають розумне і чуттєве (емоційне), то у мислителів епохи еллінізму, в обстановці соціальних негараздів, страху, незадоволеності, тривоги, ставлення до емоційних потрясінь ям - афектам - змінилося.

Стоїки оголосили афектам війну, вбачаючи в них "псування розуму", оскільки виникають в результаті "неправильної" діяльності розуму. Удо вольство і страждання - помилкові судження про на стоїть; бажання і страх - настільки ж помилкові суж дення про майбутнє. Від афектів слід лікувати, як від хвороб. Їх потрібно "з коренем виривати з ду ши". Тільки розум, вільний від будь-яких емоціо нальних потрясінь (як позитивних,, так і негативних), здатний правильно керувати поведінкою. Саме це дозволяє людині ви полнять своє призначення, свій обов'язок і сохра нять внутрішню свободу.

Ця етика-психологічна доктрина звичайно зі прягалась з установкою, яку, кажучи современ ним мовою, можна було б назвати псіхотера певтіческой. Люди відчували потребу в тому, щоб встояти перед мінливістю і драматичний скими поворотами життя, позбавляють душевної рівноваги. Вивчення мислення і його відношення до емоцій не мало абстрактно-теоретичний ха рактер, а співвідносилося з реальним життям, з обу чением мистецтву жити. Все частіше до філософів про ращаются для обговорення і вирішення особистих, вдачу-49

дарських проблем. З шукачів істин вони пре оберталися в цілителів душ, якими пізніше стали священики, духівники.

На інших космологічних Епікурейці засадах, але з тією ж орієнтацією

на пошуки щастя і мистецтва жити грунтувалася школа Епікура (кінець IV століття до н. е..). У своїх уявленнях про природу епіку Рейцен спиралися на атомізм Демокрита. Проте на противагу демокритову вченню про невідворотність руху атомів за законами, що виключає слу вості, Епікур припускав, що ці частки мо гут відхилятися від своїх закономірних траекто рій. Такий висновок мав етика-психологічну по доплеку.

На відміну від версії про "жорсткої" причинності в усьому, що відбувається в світі (і, отже, у душі), епікурейці допускали мимовільність, спонтан ність змін, їх випадковий характер. З одного боку, такий підхід відбивав відчуття неподання сказуемости людського існування, з іншого - визнавав можливість самовільних відхилень ний, закладених в природі речей, виключав будів гую зумовленість вчинків, пропонував якусь свободу вибору. Іншими словами, епікурейці вва талі, що особистість здатна діяти на свій страх і ризик. Втім, слово "страх" тут можна употр бити тільки-метафорично: весь сенс Епікура ського вчення полягав у тому, щоб, перейнявшись їм, люди рятувалися саме від страху.

Цій меті служило і вчення про атоми: живе ті ло, як і душа, - складається з рухомих в порожнечі атомів, які в момент смерті розсіюються по загальним законам все того ж вічного космосу. А раз так, то "смерть не має до нас ніякого відношення; коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть настає, то нас вже немає".

Представлена ​​у вченні Епікура картина при пологи і місця людини в ній сприяла до сягнення безтурботності духу, свободи від стра хов, передусім, перед смертю і богами (кото риє, мешкаючи між світами, не втручаються у справи людей, бо це порушило б їх безтурботне су ществование).

50

Як і багато стоїки, епікурейці міркували про шляхи досягнення незалежності особистості від зовн нього. Кращий шлях вони вбачали в самоусунувся нии від усіх громадських справ. Саме таке по ведення дозволить уникнути прикрощів, тривог, від ріцательних емоцій і, тим самим, випробувати насолоду, бо воно є не що інше як отсутст віє страждання.

Послідовником Епікура в Давньому Римі був Лук Реций (1 векдон. Е..). Він критикував вчення стоїків про розум, розлитий у відепневми. В дійсно сти, згідно Лукрецію, існують лише атоми, які рухаються за законами механіки; в результаті віз ника і сам розум. У пізнанні первинними явля ются ​​відчуття, перетворені (на зразок того, "як павук тче павутиння") в інші образи, що ведуть до розуму.

Вчення Лукреція (викладене, до речі сказати, в поетичній формі), як і концепції мислите лей попереднього, елліністичного періоду, було свого роду напучуванням в мистецтві вижити у вирі лих, назавжди позбутися від стра ха перед загробним покаранням і потойбічними силами.

Таким чином, в елліністи-Проблеми ний період в центр інте-морального сов психологів різних напрямків поведінки ний потрапляє проблема етичної-і виховання го, моральної поведінки. І

для стоїків, і для епікурейців мало велике значення дослідження критеріїв морального і аморального, за якими мож оцінювати поведінку людини. Головною причи ною розбіжності позицій стоїків і епікурейців було питання про взаємини особистості і суспільства. Чи повинна людина підпорядковуватися зовнішнім правилам або ж він повинен слідувати лише власним уявленням про добро і зло, власні бажання ям і нормам?

Ще в культурі Давньої Греції виникла думка про те, що сильна, значна особистість име ет право на свої закони, на власну пози цію та її вчинки треба оцінювати за іншими етичним нормам, ніж життя простої людини.

У наш час ця ідея про надлюдину була раз віта Ф. Ніцше.

Школа кініків виходила з того, що справжня особистість повинна демонстративно ігнорувати про громадської думки. З цієї точки зору, кожна людина є самодостатньою, тобто має все необхідне для духовної, етичної життя в собі самому. Проте, як підкреслював один з провідних учених цієї школи Діоген Синопський, не кожна людина здатна зрозуміти себе, дійти себе і задовольнятися тільки тим, що він має в собі самому. Люди звикли до допомоги суспільства, інших людей, до комфорту.

Тому єдиний шлях для морального са мосовершенствованія - це шлях до себе, шлях, огра нічівающій контакти і залежність від зовнішнього світу. Найкраще таке самовдосконалення ве сти з раннього дитинства, тому і повинні бути спе ціальні школи кініків для дітей (хоча таке обу чення можливо і в зрілому віці).

Шлях морального розвитку та навчання в шко лах кініків складався з трьох ступенів - аскеза, апа-Дейк і автаркія. Перший ступінь полягала у відмові від комфорту і благ, які дає суспільство. Кініки ходили в старої одежі, в лахмітті, та ж у дощ і холод не визнавали теплих речей, дуже мало їли, не мали постійного житла, могли спати і під відкритим небом, не митися. Вони від Ріца всі досягнення побутової культури, прагнучи до опрощення. Таким чином долалася, з їх точки зору, залежність від суспільства, яке в обмін на комфорт вимагало від людини зради собі. На наступному щаблі людині вселяли думку ігнорувати знання, накопичені загально ством; неграмотність вважалася навіть гідністю. На третьому ступені незалежності людини при учалі не звертати уваги на громадську думку ня, на похвалу і осуд. З цією метою було придумано спеціальну вправу, яке за виключають в тому, що учень повинен був просити милостиню у мармуровій статуї. Успішним вва лось таку поведінку, коли він продовжував свої благання незважаючи на кам'яне, холодне мовчання статуї. Точно так же учнів привчали не обра-52

щать уваги на глузування, образи і угро зи, якими супроводжувалося їх поява в го пологах в рваною і брудному одязі. Фактично ки ники, прагнучи до незалежності, вчили не стільки самодостатності, скільки негативізму по відношенню до, суспільству, - епатуючи громадську думку.

Більш поширеними були погляди Епіка ра, який доводив, що не негативізм, але від відчуження, відхід від суспільства є найбільш етично прямий шлях духовного саморозвитку і самовдоскона шенствования. Він вважав, що єдиним джерелом ніком і добра, і зла є сама людина, він же головний суддя власних вчинків. Таким обра зом, джерело активності, як і джерело моралі, укладений в самій людині. Епікур виступав про тив твердження, що моральним є лише поведінка, що грунтується на розумі. Він вважав, що не розум, але почуття керують поведінкою людини ка, викликаючи в ньому прагнення здійснювати те, що ви викликають задоволення, і уникати тих об'єктів, кото риє викликають незадоволення.

Епікур підкреслював, що з самого раннього дет ства людина повинна вчитися розрізняти свої ба ня і будувати свою поведінку, спираючись на це зна ня. Він стверджував, що все, що викликає приємні ні почуття, є моральним. Не можна жити приємно, не живучи морально, і не можна жити вдачу ственно, не отримуючи від цього задоволення, статі гал Епікур. При цьому справжня насолода до ставляют тільки духовні задоволення, які вічні і непреходящ, в той час як тілесні удо вольствия мають тимчасовий характер і можуть обер нуться своєю протилежністю. Так, після хо рошего вечері з надмірностями може захворіти го лову чи шлунок, після контактів з незнайомою жінкою можна підхопити погану хворобу, і лише спілкування з книжками та друзями вічно і всег та приносить тільки радість.

Розгортаючи це положення Епікура, Лукрецій Кар писав, що "всі ті, хто досягти до вершин удо вольство прагне, згубним зробили шлях по дорозі, до нього висхідній ...''. Істинне ж сча стье у того," хто володіє багатством помірної

53

життя, дух безтурботний його і живе він, довольст вуясь малим ".

У позиції Епікура були вразливі місця, бо в тому випадку, якщо людина в собі лише у собі знаходить сили, сам себе карає і заохочує, в нього відсутня необхідна багатьом опора, яка допомагає долати труднощі і спокуси, що дає надію на те, що хтось -то оцінить його за ведення і нагородить. Якщо дитину, як Епікур, вчити спиратися тільки на власні си ли, не боячись невдач і засудження, то таке воспи тание, безумовно, допомагає швидше знайти свою "дорогу сильним людям, але може бути болісно і навіть небезпечно для слабких, яким потрібна допомога і підтримка. При цьому не можна не погодитися з його положенням про те, що страх-як перед вчителя ми, так і перед богами - гальмує розвиток че ловека.

Один з головних постулатів школи стоїків го воріл про те, що людина не може бути абсолютно вільним, так як він живе за законами того ми ра, в який потрапляє. При цьому ми не можемо вибрати ні п'єси, в ​​яку потрапили, ні своєї ро чи. Це дано долею, роком, який ніхто не може змінити. Що ж може сама людина? Він може тільки з гідністю грати ту роль, кото раю йому уготована. Таким чином, головний вдачу вною закон - необхідність зберегти свою сутність, свою гідність у Будь-яких, самих тяже лих обставин. Людина з ранніх років повинен зрозуміти, що він не в силах змінити-свою долю, ухилитися від неї, - вважали стоїки. Тому, хо чешь ти чи ні, все одно будеш виконувати під лю року. Але ти можеш являти собою жалюгідне зре лище плаче і не розуміє своєї мети че ловека, а можеш йти по життю з гордо піднятою головою, усвідомлюючи, куди йдеш.

Стоїки стверджували, що "хто охоче підкоряється ся наказам, той уникає самої неприємної боку рабства-робити те, чого не хочеш". Не щастя не той, хто виконує чужі накази, а той, хто виконує їх проти волі; тому треба привчити себе бажати того, чого вимагають обставини тва.

Таким чином, головною небезпекою в процесі виховання для стоїків була стихія почуттів, кото рую необхідно приборкати у дітей їхнього ж користі.

Досягнення повного володіння собою, спокойст вия, яке порушується ніякими житейськи ми заворушеннями, є ознака найвищого психи тичного здоров'я і з точки зору Марка Аврелія, який говорив: "Вважай за ознака повного раз вітія, якщо тебе не буде бентежити ніякої шум, не будуть хвилювати ніякі голоси, чуються чи в них улесливі слова, або погрози, або просто пус ті звуки ".

Етика стоїків ні в якому разі не закликала до пасивності. Навпаки, вона була сповнена ве ри в людину, в могутність його розуму. З ранніх років дітям переконували, що вони можуть абсолютно все по нять і подолати. Марк Аврелій у своєму наставлю нии юнакам писав: "Якщо тобі недоступно щось, не думай, що це недоступно всім, але якщо це до ступні комусь, то і тобі також, бо ти - людина". Таким чином, кожна дитина повинна був зрозуміти, що незважаючи на зовнішні обмеження (бідність, бо лезнь) в моральному та інтелектуальному плані він нічим не відрізняється від більш щасливих сверстні ков і тому закони та вимоги для нього ті ж, що і для них.

Стоїки підкреслювали, що сильна людина в лю бих умовах, навіть в рабстві і в тюрмі, є внутрішньо вільною.

В елліністичний період

Олександрійська виникли нові центри культу-ри наука, де різні течії вос точної думки взаімодействова чи з західної. Серед цих центрів виділялися з будівлею в Єгипті в HIbeke до н. е.. (При царської династії Птоломея, заснованої одним з полку водцев Олександра Македонського) бібліотека та Му-сей в Олександрії. Мусею представляв собою по су ществу дослідний інститут, де проводилися дослідження в різних галузях знання, у тому числі з анатомії і фізіології.

Так, лікарі Герофіл і Еразістрата, праці кото рих не збереглися, значно вдосконалити вали техніку вивчення організму, зокрема, го-55

ловмого мозку. До числа найважливіших зроблених ними відкриттів належить встановлення відмінностей між чутливими і руховими нервами; через дві з гаком тисячі років це відкриття лягло в ос нову найважливішого для фізіології і психології уче ния про рефлекси.

Іншим великим дослідні-Гален лем душевного життя в її зв'язку

з тілесною був давньоримський лікар Галі> (а століття до н. е..). Ним написано понад 400 трактатів з філософії та медицині, з кото рих збереглося близько 100 (переважно по медицині). Галею синтезував досягнення антич ної психофізіології в детально розроблену сі стем, що була основою уявлень про ор ганизме людини протягом наступні сто летій. У праці "Про частини людського тіла" він, спираючись на безліч н * людний та експериментальних тов і узагальнивши пізнання медиків Сходу і Запал так, у тому числі олександрійських, описав залежність тість життєдіяльності цілісного організму від нервової системи.

У ті часи заборонялося анатомування чоло веческіх тіл, все досліди ставилися на тварин. Але Голець, оперуючи гладіаторів (рабів, яких рим ляне по суті не вважали людьми), зміг роз ри ти медичні уявлення про людину, преж де всього про його головному мозку, де, як він вважав, виробляється і зберігається "вищий сорт" пневми як носії розуму.

Широкою популярністю протягом багатьох столі тий користувалося розвинене Галопом (слідом за Гіп пократом) вчення про темпераменти як про пропорції ях, в яких змішані кілька основних "соків". Темперамент з переважанням "теплого" він називав мужнім і енергійним, * переважанням "хо лодной" - повільним і т. д.

Велику увагу приділяв Галека афектів. Ще Аристотель писав, що, наприклад, гнів можна об'єк яснить або міжособистісними відносинами (стрем ление помститися за образу), або "кипінням крові" в організмі. Галоп стверджував, що первинними при аф фекта є зміни в організмі ("вище ня сердечної теплоти"); прагнення ж помститися -

56

вдруге. Багато століть тому між психологами знову виникнуть дискусії навколо питання атом, що первинне - суб'єктивне переживання чи тілесне потрясіння.

Лиха, які відчуваючи-Філон: інеямі чи в жорстоких війнах з Римом і як дихання під його пануванням народи

Сходу, сприяли роз тію навчань про душу, виготовили погляди, кото риє асимілювала християнська релігія.

Велику популярність набуло вчення філо софа-містика з Олександрії Филона (1 століття н. Е..), Навчав, що тіло - це прах, який одержує життя від дихання божества. Це дихання і є пневмат. Уявлення про пневме, яке займало важ ве місце в античних навчаннях про душу, носило, як уже говорилося, суто гіпотетичний характер. Це створювало грунт для іррачіональних, недо ступнях емпіричному контролю суджень про за лежно відбувається з людиною від понад чуттєвих сил, посередників між земним світом і Богом.

Після Філона пневме приписували функцію про щения між бренной частиною душі і безтілесними сутностями, єднальними її з Всевишнім. Виник особливий розділ релігійної догматики, описую щий ці "пневматичні" сутності і називався пневматология.

Принцип абсолютної Нематов-Гребель: поняття ріальності душі затвердив древо рефлексії негрецький філософ Плотін

(Бл. 203 - бл. 269 рр.. Н. Е..), Ос нователь римської школи неоплатонізму. В основі існування всього тілесного він бачив еманацію (витікання) божественного, духовного першоджерела.

Якщо відволіктися від релігійної метафізики, про никнути містикою, то стосовно клрогрес-су психологічної думки в уявленнях Пло-* яяа 0.ду1ц & сояеряс% лся <овий важливий момент. У Плотіна психологія вперше в її історії стано вится наукою про свідомість, що розуміється як "саме свідомість". Поворот до дослідження внутрішньої психічної життя намітився в антич ної культури задовго до Гребля. Однак при за-57

влучно нараставшеД в елліністичний період тен денця к. <ндівідуалізаціі, передумови для усвідом нания суб'єктом самого себе як кінцевого самостійного центру психічних актів ще не склалися. Ці акти вважалися похідними від пневми у стоїків, від атомних потоків - у епіку Рейцен.

Плотін-слідом за Платоном-вчив, що інді ального душа походить від світової душі, до ко торою вона і спрямована; інший вектор активності індивідуальної душі спрямований до почуттєвого ми ру. Сам Гребель виділив ще один напрямок, а саме - спрямованість душі він, на влас ні незримі дії: вона ніби стежить за своєю роботою, стає її "дзеркалом".

Через багато століть здатність суб'єкта не тільки відчувати, відчувати, пам'ятати, мислити, а й мати внутрішнім поданням про ці фун кціях отримала назву рефлексії. Така спосіб ність служить невід'ємним "механізмом" созна тельной діяльності людини, що з'єднує його орієнтацію в зовнішньому світі з орієнтацією в світі внутрішньому, в самому собі.

Плотін отграничил цей "механізм" від інших пси хіческіх процесів, на поясненні яких була зі осередком думка багатьох поколінь дослідні лей психіки. Наскільки б не був широкий спектр цих пояснень, вони в кінцевому рахунку зводилися до за позовами залежності душевних явищ від фізичних причин, від процесів в організмі, від спілкування з дру гими людьми.

Рефлексія, відкрита Гребля, не могла бути пояснена жодним з цих факторів. Вона виглядає ла самодостатньою, ні з чого не виведеної сущ ністю. Такою вона і залишалася протягом ве ков, ставши вихідним поняттям інтроспективної пси хологіі свідомості (див. нижче).

У Новий час, коли склалися реальні зі ціальні основи для самоствердження суб'єкта як незалежної вільної особистості, що претендує на унікальність свого психічного буття, ре флексія виступила як та головний ис точніка знань про це бутті. Таке трактування зі трималася і в перших програмах створення психо-58

логічної науки, що має свій власний предмет, який відрізняє її від дру.гіх наук. Дей ствительно, жодна наука не зайнята вивченням спо можності до рефлексії. Звичайно, виділяючи рефлек цю як один із напрямів діяльності душі, Плотін не міг вважати індивідуальну душу са модостаточним джерелом власних внутрішніх них образів і дій. Душа для нього - Емана ція сверхпрекрасной сфери вищої першооснови всього сущого.

Вчення Плотіна зробило впли-Августин: поняття яние на Августина (354-430 рр.. Про внутрішнє н. Е..), Творчість якого озна-досвіді меновало перехід від античної

традиції до середньовічного хри стіанскому світогляду. Августин надав трак товке душі особливий характер: вважаючи душу знаряддям, яке править тілом, він стверджував, що її основу утворює воля, а не розум. Тим самим він став осно воположніком вчення, названого пізніше волюнта ризмом (від лат. "Волюнтас" - воля).

На думку Августина, воля індивіда залежить від божественної і діє в двох напрямках: уп равлять діями душі і звертає її до себе са мій. Всі зміни, що відбуваються з тілом, стано вятся психічними завдяки вольової активності суб'єкта. Так з "відбитків", які зберігають органи чуття, воля створює спогади.

Всі знання закладено в душі, яка живе і дви жется в Бозі. Воно не купується, а витягується з душі знову-таки завдяки спрямованості волі. Підставою істинності цього знання служить внут ренній досвід: душа повертається до себе, щоб по стичь з граничною достовірністю власну де ності та її незримі продукти.

Ідея про внутрішній досвід, відмінному від зовні го, але володіє вищої істинністю,, мала в Августина теологічний сенс, оскільки припускає лага, що ця істинність дарується Богом. В даль дальшої трактування внутрішнього досвіду, звільнений ва від релігійного забарвлення, злилася з представле нием про інтроспекції як особливому, притаманному тільки психології, методі дослідження свідомості.