§ 3. Підсумки розвитку античної психологічної думки

У працях давньогрецьких мислителів відкриті багато великі проблеми, які й сьогодні на направляв розвиток психологічних ідей. У їх об'єк яснення генезису і структури душі виявляють ся три напрями, за якими відбувався пошук тих біль ших, незалежних від індивіда сфер, за образом і подобою яких трактувався мікрокосм індивіду альної людської душі.

Першим напрямом стало пояснення психіки виходячи із законів руху і розвитку матеріального ного світу. Тут головною була ідея про определя ющей залежності душевних проявів від загального ладу речей, їх фізичної природи. (Питання про ме сте психічного в матеріальному світі, піднятий вперше древніми мислителями, до цих пір залишається ся стрижневим у психологічній теорії.)

Тільки після того як були осмислені виробниц-ність життя душі від фізичного світу, їх внутрен неї спорідненість, а тим самим - і необхідність изу чать психіку виходячи з того, що говорять досвід і раз мислення про взаємозв'язок матеріальних явищ, психологічна думка змогла просунутися до но вим рубежів, що відкрили своєрідність її об'єктів.

Другий напрямок античної психології, створений ное Аристотелем, орієнтувалося преимуществен але на живу природу; вихідною точкою для нього слу жило відмінність властивостей органічних тіл від неорг нических. Оскільки психіка є формою життя, висування на передній план цієї пробле ми було великим кроком вперед. Воно дозволило уви діти в психічному не мешкає в тілі душу, име ющую просторові параметри і здатну (на думку як матеріалістів, так і ідеалістів) Поки дати організм, з яким вона зовні пов'язана, а спо соб організації поведінки живих систем.

Третій напрям ставило душевну діяч ность індивіда в залежність від форм, які з здаються не фізичної чи органічної природою, а людської культурою, а саме - від понять, ідей, етичних цінностей. Ці форми, действитель але які відіграють велику роль у структурі та динаміці

60

психічних процесів, були, однак, починаючи з пі фагорейцев і Платона, відчужені від матеріального світу, від реальної історії культури та суспільства і представлені у вигляді особливих духовних сутностей, чужих чуттєво сприйманим тіл.

Цей напрямок додало особливої ​​гостроти про блем, яку слід позначити як псіхогно-стіческіе (від грец. "Гнозис" - знання). Під нею треба розуміти широке коло питань, з якими ми стикається дослідження психологічних чинників, спочатку пов'язують суб'єкта з зовнішньої по відношенню до нього реальністю - при рідний і культурної. Ця реальність перетворює ся відповідно пристрою психічного аппа рата суб'єкта в сприйняту їм у формі чув дарських чи розумових образів - будь то образи навколишнього середовища, поведінки в ній особистості або самої цієї особистості.

Всі ці проблеми, так чи інакше вирішувалися стародавніми греками, утворюють і понині ядро пояснити Передачі схем, крізь призму яких бачить свою емпірію сучасний психолог (який би надскладній електронікою він не був озброєний).

Світ культури створив три "органу" осягнення че ловека і його душі: релігію, мистецтво і науку. Ре лігія будується на міфі, мистецтво - на художні венном образі, наука-на організовуваний і контро ліруемом логічного думкою досвіді. Люди античної епохи, збагачені багатовіковим досвідом людиною копознанія, з якого черпалися як міфічні уявлення про характер і поведінку богів, так і образи героїв епосу і трагедій, освоювали цей досвід крізь "магічний кристал" раціонального об'єк яснень природи речей - земних і небесних. З цього насіння зростала розгалужене дерево психології як науки.

Про цінність науки судять за її відкриттям. На перший погляд, літопис досягнень, якими мо жет пишатися антична психологія, немногослов на. Одним з перших стало відкриття Алкмеоном того, що органом душі є головний мозок. Якщо відволіктися від історичного контексту, це ви дивиться невеликої мудрістю. Проте щоб по до стоінству оцінити нетривіальність алкмеонова ви-61

вода (який, до речі, був не умоглядної до бридкою, але випливав із медичних спостережень і експериментів), варто нагадати, що за два сти років після цього великий Аристотель вважав мозок свого роду "холодильником" для крові, а душу, з її здатністю сприймати світ і мислити, по міщан в серце.

Звичайно, у ті часи можливість експеримен тировать над людським організмом була ні чтожной. Як вже говорилося, збереглися відомостей ня, що ставилися досліди над засудженими до страти, над гладіаторами. Не можна, однак, випустити з уваги, що античним медикам доводилося, вра чуючи людей, впливати на їх психічний стан і передавати від покоління до покоління відомості про ефективність своїх дій, про індивідуальн них відмінностях. Невипадково вчення про темперамен тах спало на наукову психологію з медичних шкіл Гіппократа і галоп.

Не менше значення, ніж досвід медицини, име чи інші форми практики - політична, юриди чна, педагогічна. Вивчення прийомів переконань ня, навіювання, ведення словесного поєдинку, що стало головною турботою софістів, перетворило в об'єк ект експериментування логічний і грамматич ський лад мови. У практиці спілкування Сократ від крив початковий діалогізм, а його учень Платон - внутрішню мову як интериоризированной діалог. Йому ж належить така близька серцю сучасного ного психотерапевта модель особистості як динами ческой системи мотивів, що розривають її в неиз бивном конфлікті. Відкриття безлічі психоло гічних феноменів пов'язане з ім'ям Аристотеля (механізм асоціацій по суміжності, схожості і контрасту, відкриття образів пам'яті і уяви, відмінностей між теоретичним і практичним ін теллект і т. д.).

Стало бути, наскільки мізерною не була емпірична тканину психологічної думки античності, без неї ця думка не могла "зачати" традицію, яка призвела до сучасної науці.

У розвитку психології античність прославлена ​​великими теоретичними успіхами. До них відносять ся не тільки відкриття фактів, побудова новатор-62

ських моделей і пояснювальних схем. Античні уче ні поставили проблеми, століттями надсилаючи раз вітіе наук про людину. Саме вони вперше попи талісь відповісти на питання, як співвідносяться в чоло столітті тілесне і духовне, мислення та спілкування, особистісний та соціокультурне, мотиваційний і ін інтелектуальні, розумне і ірраціональне і мно гое інше, властиве людському буттю. Античні мудреці і випробувачі природи підняли на огром ву висоту культуру теоретичної думки, яка, перетворюючи дані досвіду, зривала покрови з види мостей здорового глузду і релігійно-мифологич ських образів.

За еволюцією уявлень про сутність душі прихована повна драматичних колізій робота ис слідчій думки, і тільки історія науки мо жет розкрити різні рівні розуміння цієї психічної реальності, нерозрізнені за самим тер мином "душа", яка дала ім'я нашій науці.