2. Промислово розвинені країни у світовому господарстві

Підсистема розвинених країн впливає на світ універсально, застосовуючи поряд з економічними та військово-політичні інструменти впливу. Вона являє собою не тільки певну соціально-економічна єдність, а й виступає своєрідним орденом мечоносців, виразом якого є військово-політичний блок НАТО, який об'єднує практично всі розвинені країни і розповсюджує свій вплив на весь світ.

Механізм західного прогресу забезпечив поліпшення якості життя в цій підсистемі, але породив протиріччя і конфлікти в світовому господарстві.

2.1 Промислово розвинені країни у світовому виробництві

Економічне зростання Промислово розвинених країн в останню чверть минулого століття характеризувався падінням темпами. З 1970 по 2008 рр.. загальний обсяг виробництва збільшився більш ніж в 2 рази, але це майже в 1,5 рази нижче показників двох попередніх десятиліть.

Факторна продуктивність. Тенденції економічного ста визначалися відомими факторами виробництва, включаючи накопичення капіталу, використання робочої сили та науково-технічного прогресу:

G = f (K + L + R + r).

У кінцевому рахунку вони втілюються в динаміці продуктивності, яка залежить від кількості та якості факторів (продуктивних сил), необхідних для виробництва даного обсягу продукції. Динаміка продуктивності характеризує ефективність використання факторів виробництва. Для її оцінки використовується декілька показників, зокрема, показник сукупної факторної продуктивності, який являє собою відношення обсягу виробленої продукції до показника витрат капіталу і праці. Вона зазвичай підраховується як різниця між темпами зростання виробництва і середніми темпами впроваджуються факторів виробництва, зведених на їхню частку в факторному доході (w), або

TFP = ΔY-ΔLw - Δ Kw - ΔRw.

Сукупна факторна продуктивність розуміється як показник технічного прогресу. Зростання цього показника свідчить не тільки про технічні зрушення, але і про зростання кваліфікації і мотивації робочої сили, вдосконалення методів управління та організації виробництва, а також про наявність зростаючого ефекту масштабу, коли певні накладні витрати припадають на більший обсяг продукції, що випускається.

Показники продуктивності праці та капіталоотдачі дають уявлення про використання кожного великого фактора виробництва. Продуктивність праці - це обсяг виробленої продукції на одиницю затрат праці, а капіталовіддача - відношення виробленої продукції до витрат капіталу. Зростання продуктивності нерідко є наслідком зростання капіталоозброєності.

Незважаючи на прискорення технічного прогресу, розширення обсягу НДДКР, інформатизації виробництва показники віддачі основних факторів виробництва з 60-х років сповільнилися. Продуктивність праці зростала, але повільніше, ніж після 40-х років, почавши поліпшуватися тільки в окремих країнах у 90-і роки. Зростання капіталоотдачі також знизився.

Швидка зміна продукції та пов'язане з цим прискорення морального старіння устаткування приводили до збільшення капіталомісткості. Чималу роль у динаміці продуктивності праці, капіталоотдачі грали структурні зрушення у виробництві та зайнятості. Як відомо, у всіх розвинених країнах відбувалося зниження частки зайнятих у сільському господарстві і в промисловості і зростання її у сфері послуг. Переміщення працюють з галузей з більш високим рівнем продуктивності праці в галузі з більш низьким рівнем, природно, не могло не впливати на зниження темпів приросту сукупної продуктивності. Крім того, у багатьох розвинених країнах відбулося скорочення робочого часу в порівнянні з 50 - 60-ми роками.

У другій половині 90-х років в США і Канаді відзначалося підвищення багатофакторної продуктивності. Можливо це пояснюється новим етапом науково-технічних нововведень, збільшенням капіталовкладень в нову техніку, особливо в інформаційну, і техніку зв'язку. Частка інвестицій в інформаційні технології в країнах ОЕСР досягла 13% вкладень в основний капітал у 1996 р ., А в устаткування зв'язку - приблизно 5%.

Умови відтворення. Економічний розвиток західних країн здійснювалося в конкретних умовах відтворення.

Сильний вплив на економічні процеси справляло загострення проблеми державних фінансів. У 70-ті роки - першій половині 80-х років зросли бюджетні дефіцити (1960-1973 рр.. - 0,2%, 1983-1986 рр.. - 4,1% сукупного ВВП). Тільки в кінці 90-х років вони знизилися до 1,5-1,6% сукупного ВВП.

Бюджетні проблеми були викликані більш швидким зростанням витрат, які виросли з 28% ВВП у 1960 р . до 50% в 1994 р . (48% у 2000 р .). При цьому державне споживання в 80 - 90-ті роки залишалася майже незмінною. Великі зрушення відбулися в перекладах: державні пенсії, субсидії та процентні платежі. У 1960 р . перекази в середньому становили 8% ВВП, у 1980 р . вони піднялися до 17% і в 1992 р . - До 22% ВВП. Ці платежі становлять приблизно третину ВВП у Франції, Італії, Норвегії та Швеції. Зростаючі дефіцити державних фінансів призвели до різкого збільшення державного боргу, який піднявся з 40% у 1980 р . до майже 70% ВВП у 1995 р . (60% в 2000 р .). У ряді країн (Бельгія, Канада, Греція, Італія, Японія) величина валового боргу наблизилася або перевершила обсяг їх ВВП.

Зниження темпів зростання з початку 70-х років створило значні обмеження для бюджетних надходжень у зв'язку з скороченням податкової бази. Тим часом реальні облікові ставки, які зазвичай знижувалися в періоди зниження ефективності виробництва, збільшилися в 80-ті роки, що обмежило бюджетні можливості західних урядів. Нараставшие дефіцити сусідили з диспропорціями в товарно-грошових відносинах.

Висока інфляційний тиск до середини 90-х років створювало нестабільну економічну обстановку для прийняття економічних рішень. Все це призводило до гальмування відтворювальних процесів у порівнянні з 50-60-ми роками.

Зміна рівня розвитку. Знизилися темпи приросту ВВП на душу населення. Найбільшою мірою ця тенденція проявилася в 90-х роках - 1,5% (2,3% у 80-ті роки). Слід мати на увазі, що в 80-90-ті роки розвинені країни поступалися в темпах розвитку країнам, що розвиваються, а за приростом ВВП на душу населення - країнам Східної та Південної Азії.