Молитва

„Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, творця неба, і землі, і всього видимого й невидимого”.

Молитва, як сонце, світить мені з дитинства, з того найпершого світанку життя, відколи земля і небо – мов великий, святий і пречистий храм.

Молитва, як сонце, вічна: раз зійшла на нашому небосхилі і буде сходити щодня й довіку, як нам являється світило й дарує день.

Молитва, як сонце, сяє в небі, будить землю, зігріває душу й наповнює її сяйвом віри. І святості її не потьмарити, як не загасити німба довкола голови Святого.

Молімося, як діти, неложними устами, і молитва наша буде прийнята. Й у праведній молитві народиться віра, і постане вона зі Слова.

„Споконвіку було Слово, а слово в Бога було, і Бог було Слово”.

Молитва прийшла у мою долю разом з першим словарем, і я щасливий, що Молитва і Слово зійшли на зорі мого життя так зріднено, як споконвіку нероздільні Земля і Небо...

Я щасливий, що виніс мамине благословення в життєву дорогу. Воно береже мене на цій дорозі, як і мамина молитва. Я не пригадую, коли вивчив молитву напам’ять, щоб не забувати її все життя. Бо ж вона входила в кожну мою клітину і в душу, мабуть, від тієї миттєвості, коли мене ще немовлям перехрестила мати – з діда-прадіда християнка.

Молитва і Слово прийшли разом, як Бог і Небо, Мама і Тато, Мова й Україна...

Я.Гоян

23

Середньовічна символіка кольорів

Зв’язок між символікою кольорів і психікою людини очевидний. Не випадково, коли ми чуємо слово „синій”, то виникає певний асоціативний ряд: небо, море, чистий, а коли кажуть „жовтий”, то виникає низка слів: сонце, кульбаба, жито, життєдайний. Символіка кольорів допомагає малярам відтворити те, що часто є невидимим, але присутнє, бо споконвічне: божественні сили, потойбічні явища, космічні реалії.

Західноєвропейську культуру важко уявити без символіки кольорів, особливо культуру Середньовіччя, коли митці намагалися за допомогою символів перекинути кладку між земним і небесним світами. Для церковних свят саме в добу Середньовіччя були встановлені літургійні кольори. Для Різдва, Великодня, Вознесіння, Божої Матері – білі; для Хрещення – зелені, для розп’яття і мучеництва – червоні, для Святої Трійці поєднували синій, зелений, червоний кольори, подіям із життя Діви Марії відповідали сині. В мистецтві тогочасної іконографії за окремими персонажами Нового Заповіту церква закріпила певні тони вбрання. Апостол Петро – в зеленому і червоному. Іоанна Предтечу зображували у світло-зеленому вбранні. Марію Магдалину – в одязі фіолетовому. Матір Божа зображувалася малярами найчастіше в блакитних шатах. Коли ж на іконі прочани бачили Мадонну в червоному вбранні, то це означало, що вона предстає тут як Цариця Небесна. Ісус Христос найчастіше зображувався в євангельських сценах у блакитному, червоно-пурпурному чи сірому вбранні. Все це пов’язане з давніми традиціями. Ще в давнину синій колір асоціювався з божественною любов’ю та істиною, а білий колір – з божественним світлом, незайманістю. Зелений колір асоціативно пов’язувався з надією на воскресіння, хрещення, а сірий – з перемогою духа над тілом, смирення. Фіолетовий колір мав викликати думку про каяття. Чорний колір символізував смерть, темні сили. А рай, вічне життя символізували акорди золотаво-зелених і червоних тонів. Символіка кольорів, що канонізувалась в іконографії в добу Середньовіччя, збереглася і широко використовується митцями і в наш час, адже сучасні митці хочуть побудувати міст між земним і божественним.

В.Кавун

24

Прокинувся Сонгород. Ярмарок. На вулицях стоїть туман пилу: торохкотять вози з прив’язаними до них кіньми, волами, коровами, телятами; літає солома, шерсть; дядьки, поспускавши з полудрабків ноги, по три, по чотири, а то й цілими купами поспішають до базару. А на базарі галас, регіт, рев, викрикування, закликання, гукання; ряди возів, ряди перекупок, жидів, кацапів, ряди шатрів із хустками, намистами, кожухами, ряди з рибою, ряди з паляницями, ряди з дьогтем, салом, сіллю.

Веде пару сіреньких, невеличких бичків худенький, маленький, трохи сивенький дядечко з одною випущеною штаниною і з полотняною латкою на коліні, в брилі, з таким носом, що, здавалося, сей дядечко ще змалечку не цурався чарочки.

• Що за бички, «синій ніс»?

Мовчок, тільки суворий погляд з-під сивеньких брів і сердите «гей!».

• Дядьку! Земляк із буряковим дюхачем! Що за бички дам?

• Зашмаруй наперед ряботиння, - одмовляє «синій ніс», - а тоді й питайсь про бичків — полякаються!

А сонце пече, розлива по тілі якусь млявість; пахтить кінським гноєм, молодими огірками, житнім хлібом, тара­нею, дьогтем.

... Надходить поважний дядько в новій свиті, в картузі, з маленькими очима під густими бровами, з тонкими губами і невеличким ряботинням по худому лиці; підступає він до купки, що стоїть, поспиравшись на коней і розмовляючи тихо та мирно. Дядько розводить дві спини коней, просовується і, потягнувши злегка за картуза, промовляє:

• Драстуйте! Боже поможи! А що просить?

• Три красні.

Дядько, не відповідаючи, обходить навкруги, підніма ноги, маца боки, тягне за гриву, б’є по клубах і, наче твердо обміркувавши, рішає:

• Ну, то от так... Держіть руку... Двадцять п’ять , - б’є з повагом, - кришка!

В.Винниченко

25

Ніжна душа нашого народу бринить у слові. Слово, оповите любов’ю, вигране вічністю, заходить у серце і настроює струни ніжності. З ніжної душі слово ніжне і запашне, як розпростерта у світ неперевершена українська пісня. Дивиться мудрими очима вічність і промовляє до нас зелен-травою, яблуневою весною, червоним осіннім зойком клена і ніжністю слова. Слово ніжне будить у нас людину, слово ніжне освячене любов’ю до найдорожчого на землі, слово ніжне сходить і яскравіє, доки людини живе для добра, доки мудрість і праця квітчають землю, доки живе в людині жага творення...

Людина опоетизовує найдорожче, увічнює його у слові. Вона хоче словом сказати всьому світові про свої найглибші почуття і зоряні мрії. Людина вибудувала з минулого в прийдешнє золотий міст, яким спішать у серця посланці людяності й любові – викупані у пелюстках квіту і в пробудженнях росяного ранку слова.

Українська мова витворила багато-багато пестливих слів, якими опоетизовано світ. Напевне, найбільше таких пестливих слів утворено від слова мати. І саме слово «мати» велике у своїй високості, людинолюбстві, у красі.

Перше слово, з якого починається наше пізнання краси світу, його сонячності. У кожної людини стоїть вона початком життєвого шляху, початком доброти і совісті, єдиною сповіддю і покликом до діянь на щастя людині.

І.Вихованець

26

Що, на вашу думку, спільного між школярами, студентами і, уявіть собі, депутатами? Я вже мовчу про собак. Мабуть, ніколи не здогадаєтеся: канікули! Не знаю, як у депутатів, а невже й у чотириногих друзів бувають канікули?

Історія цього солодкого кожному школяреві слова сягає сивої давнини. Отож полиньмо до Стародавнього Риму.

З двадцять другого липня по двадцять третє серпня Сонце перебуває в сузір’ї Пса, а поява над горизонтом зірки Сиріус із цього сузір’я збігалася із початком великої спеки. Тому саме в цей час римський сенат робив у своїх засіданнях перерву, яку називали канікулами. Чому саме так називали? Ост тут і зарито собаку: якщо перекласти з латини слово «канікули», то й вийде назва нашого чотириногого друга. Згодом канікулами почали називати літню перерву в роботі навчальних закладах, а ще пізніше – узагалі будь-яку усталену перерву в навчанні учнів і студентів. До речі, цим словом називають сьогодні й перерву в роботі Верховної Ради України.

І вкотре переконуєшся: скільки таємниць приховує мова – цей океан людської творчості і мудрості!

З часопису

27

Шумлять старезні дуби... Грізною сторожею стоять вони по шляхах до палаців Кочубеїв, Галаганiв, Скоропадських. Шумлять, ніби марять столiтнi сни про долю краю. Вітер виграє шорстким сизим листом, тамуючи щебетання дрібних птахів. Горлиця ненароком промайне сiро-голубою стрічкою i щезне. Лише здоровило-пугач насуплено зирить крізь віти, міцно затиснувши мохнатими лапами засохлу гілку, чекаючи облоги присмерків, щоб сумовитим голосом сколихнути тишу, рознести прокляття палацам i тривогу обшарпаним бідняцьким оселям. А коли ранок осміхнеться полиневою росою, щезає десь пугач, ховаючись у козацьких руїнах, щоб дати привілля розбійникові яструбу полювати на пустотливу горлицю.

Понуро шумлять старезні дуби Полтавщини, шепочучи казки-билицi... Хто гомін той збагне i наповнить душу живлющою снагою? Хто думи свої увiллє в те шумовиння, як ото вливають медовий хміль у срібний келих?

Дуби шумлять, а від них стеляться биті шляхи. Ой три шляхи широкiї, куди поведе ними доля невгамовного мандрівника? На яку колію ступить його нога, щоб дійти туди, де плекана мрія снує надії голубі?

Таємниче сріблострунним передзвоном виграють дуби, віщуючи путь-дорiженьку...

Ще звечора готувався, ходив стежками, якими носив колись свою дитячу безжурність i втіху. А потім перебирав у кiмнатi папери, відкладаючи значнiшi, а решту бгав та та в пiчку. Кинув глузливий погляд на напис: "Произведен за выслугу лет в коллежские регистраторы"...

- Смійся, колезький реєстраторе Панасе Яковичу Рудченко! - тихо шепотіли уста. Поглянув у маленьке дзеркальце на столі. Звідти виглянуло молоде, блідувате, заросле чорною борідкою обличчя. Темнi очі пронизливо дивились, ніби докірливо промовляли. Пригадав, як одна відвідувачка в миргородському казначействі відшукувала його - помічника бухгалтера - i запитувала: "Скажіть будьте ласкаві, де той сидить, що в нього очі говорять..."

Говорять... Кому i що вони говорять? Рука потяглася до щоденникiв. Ось вони - свідки хвилювань, тривоги й роздумів.

Іван Пільгук

28

Є проблеми та питання, про які хочеться дискутувати. А є проблеми, про які навіть і говорити не хочеться. І про одну з них нам треба разом подумати.

Зараз панує думка, що головне - економіка, дешевший газ з Росії, добробут. І мовляв, потім почнеться культура. Це все неправда.

Згадайте, Сервантес писав свого "Дон Кіхота" в трактирі, живучи з ласки трактирника, який його підтримував і сам від того падав у боргову яму.

А в нас все чекають, що Азаров зробить економіку, і все розцвіте. Це не так. Повинна бути гуманітарна аура.

Одним із найбільш яскравих спектрів гуманітарної аури є література. Це високовольтна лінія духу. Це рух опору.

Загадайте, що Камю сказав: "Світ ділиться навпіл - на чуму та на її жертв". Наша задача - не стати на сторону чуми.

Давайте згадаємо, коли в Україні був справжній рух опору. Він був ще в часи Шевченка. І цю високовольтну лінію духу підняли "шістдесятники".

Я читаю сучасні дослідження і не розумію, чому дослідники не бачать суті явища "шістдесятників".

Шістдесятники були когортою. Вони були поєднані спільними переконаннями та чесністю. Вони справді любили один одного та поважали один одного. Я не знаю другого такого покоління.

Коли шістдесятники несли свою високовольтну лінію духу, хтось помер, хтось не витримав. Це вдарило по їхній особистій долі та творчості. Але не треба їх судити. Треба думати. Треба бути глибшими та поряднішими. Не треба засмічувати суспільство ворожістю.

Колись один письменник писав, що хотів би купити собі нову батьківщину. Але щоб купити нову батьківщину, треба продати стару.

Я не знаю, хто придумав, що у 1960-ті роки була "відлига". Тоді була "кузькіна мать". Але сонячна енергія молодих людей все те перепалювала. Пам’ятаю один кавказець сказав, що можна прожити без вугілля, але не можна прожити без гідності.

Корнілов так само казав, що не боїться нічого, крім ганьби Росії. Україна буде тоді, коли будуть люди, які найдужче боятимуться її ганьби.

Ліна Костенко

(З виступу перед студентами

НПУ ім. М.П. Драгоманова 20.09.11)

29

Реальність така, що Росія була і є абсолютно відсталою країною. Це фактично ресурсний додаток до західного світу. Так було півстоліття тому, і так є сьогодні. І Україна є частиною цього цивілізаційного маргінесу. Росія абсолютно не продукує нічого з того, що могло б бути конкурентоспроможним у західному світі – ні в економічній, ні в технологічній, ні в суто інтелектуальній площині. В університеті Лос-Анджелеса проведені цікаві розрахунки: виявляється, чим ближчий зв’язок мала країна Східної Європи з Росією, тим довше їй доведеться йти до рівня розвитку найбідніших (!) країн Старого Континенту.

Яка тому причина? Генеалогія цієї відсталості – надзвичайно складне питання, що йде у глибину віків.

Одним з визначальних чинників є релігія. Чому, наприклад, згідно з теорією Макса Вебера, найрозвинутіші в економічному плані країни – це країни протестантські? Тому що у протестантизмі сформувалася система цінностей, що вчить людину мати велику відповідальність перед собою, перед суспільством, перед родиною, перед роботою, а врешті-решт – перед Богом.

Важить також чинник розімкненості культури. Європейська культура народжується в Середземномор’ї, де завжди існував динамічний обмін між народами знанням, цінностями, досвідом. Замкнені культури – а російська культура драматично замкнена щодо світу, це культура-цензор, яка боїться зовнішніх впливів, – приречені на ентропію. Звідси цікаві геополітичні теорії сучасності. Наприклад, Семюел Хантінґтон зазначав: «Ми перебуваємо у дуже складному становищі. З одного боку, бачимо структуровану «Європу батьківщин», а з другого – на нас насувається безформна «територія Чінґісхана». І між ними триває війна – на тілі України і коштом українського суспільства.

«Сутичка цивілізацій» висловлює думку про те, що кордони демократичного світу збігаються з кордонами західного християнства. А візантійсько-російську модель він фактично пов’язує з ісламом як дві форми фундаменталістської релігії. І твердить, що в цьому православно-ісламському континуумі не можуть пустити коріння демократичні інститути. А розлом між цими двома світами проходить через Україну.

Подібні аналізи потребують вивчення й усвідомлення – спершу на рівні фахівців, а потім на рівні суспільства і насамперед молоді. Суспільство має знати хоча б у першому наближенні інтерпретаційні схеми щодо сучасної цивілізації. Це необхідно для усвідомлення свого місця у світі, для пошуку оптимальних шляхів розвитку країни.

Оксана Пахльовська

30

- Тату, - кричить Оська, - а нам тут поліцейський честь віддав за рубль!

- Переплатили, переплатили! - регоче батько. - Поліцейська честь і п’ятака не варта.

Л. Кассіль „Кондуїт і Швамбранія”

Діти люблять похвалитися один перед одним мамою чи татом – хто ким працює, хто скільки заробляє. Сергій Міхалков навіть написав про це вірш – «А що у вас?». Пам’ятаєте його знаменитий примирливий висновок: «Мамы разные нужны. Мамы разные важны?»

Однак у часи створення цього вірша не існувало Державної податкової адміністрації України. А якби була...

Уявіть собі, що дитина хвалиться однокласникам: „У мене мама – податківець”. Тоді друга запитує: „А чому твоя мама нічого не знає? Бо моя мама – бухгалтер, і вона каже, що податківці самі не знають, як виконувати Податковий кодекс, і взагалі нічого не можуть пояснити про податкові новації.”

Як роз’яснити наївній маленькій істоті дорослі реалії життя? Не почнеш же розповідати, що мама насправді і сама лається на ідіотські інструкції, що присилають згори. Не зізнаєшся ж у тому, що за не таку вже й велику зарплатню мама погоджується виставляти себе дурепою перед людьми, які приходять здавати звіти. А якщо й зізнаєшся, то чи зможе після такого пояснення дитина пишатися власними батьками...

Багато є дитячих питань, на які не так легко відповісти.

Брати Капранови