Тема 6. Продовження війни за незалежність Української держави (1649-1654 рр.).

(2 год.)

План

1. Воєнна кампанія 1649 р. Зборівська угода та її наслідки.

2. Політичне становище України в 1650-1651 рр. Білоцерківський договір.

3. Успіхи української армії в 1652-1653 рр.

4. Переяславська рада 1654 р. "Березневі статті".

Методичні рекомендації до вивчення теми

Розглядаючи воєнну кампанію 1649 р. варто наголосити на двох спробах польського уряду вбити клин в козацько-селянський союз. Перша спроба пов’язана зі спробою голови польської делегації А. Кисіля заключити Переяславське перемир’я в лютому 1649 р., обіцяючи козакам збільшити реєстр до 20 тисяч при умові, що вони розпочнуть війну з Кримським ханством і Туреччиною. Розгадавши підступні плани ворога, який прагнув вивести козацьке військо за межі України, щоб скористатися з цього і придушити визвольний рух, Б. Хмельницький рішуче відхилив пропозицію польського уряду. Це засвідчує розуміння Б. Хмельницьким на початку 1649 р. роль українського селянства у визвольному русі, доводячи серйозність його намірів відокремитись від Польщі. Друга спроба розколоти союз селянства з козацтвом виявилась в пропозиції польського уряду козацькій старшині розпустити повстанські загони за умов , що Польща теж розформує магнатсько-шляхетські угруповання. В той же час король надасть допомогу козацькій старшині кварцяним військом. З листом відповідного змісту до Б. Хмельницького вирушив представник короля шляхтич Смяровський, якому було дано таємне доручення: на випадок невдачі своєї місії підбурити старшину до заколоту і вбити Хмельницького. Проте Смяровського піймали в злочинних намірах і стратили. Підтвердженням відходу Яна Казимира від союзу з козаками і зближення з магнатами став очолюваний особисто ним наступ кварцяного війська на Україну з метою визволення оточених Б. Хмельницьким під Збаражем магнатсько-шляхетських угруповань. В результаті перемоги козаків в битві під Зборовом і заключення однойменного договору вперше було утворено козацько-гетьманську державу в межах Київського, Чернігівського та Переяславського воєводств.

Аналізуючи політичне становище України в 1650 – 1651 рр. слід зазначити, що весь 1650 р. пройшов під знаком дипломатичних успіхів Б. Хмельницького на шляху формування ним антипольскої коаліції. Річ Посполита фактично опиняється в політичній ізоляції. У березні 1650 р. російський уряд в ультимативній формі зажадав від польського короля повернення Росії Смоленська і виплати компенсації у розмірі 500 тис. злотих. Турецький султан Мухамед спеціальним листом запевнив Хмельницького у тому, що татари більше не перейдуть на бік Польщі ( як в битві під Зборовом ). Успішний воєнний похід козаків на Молдавію призвів до заключення з нею антипольського за змістом договору. Призначення на посаду коронного канцлера після смерті в середині 1650 р. Оссолінського представника магнатсько-шляхетських угруповань біскупа А. Лещинського призвело до загострення українсько-польських відносин, що завершилось поразкою козаків в битві під Берестечком і заключення Білоцерківської мирної угоди. Необхідно зазначити , що після відходу кварцяного війська короля в Польщу на вимогу великопольських магнатів через загрозу виникнення там селянських повстань, 70-тисячна польсько-литовська армія сама опинилась в оточенні 100-тисячної української армії і татар. В цих умовах зменшення вдвічі реєстру і обмеження дії козацької юрисдикції лише Київським воєводством в результаті заключення Білоцерківського перемир’я призвело до сплеску селянських повстань.

Найважливішою проблемою, яка виникла безпосередньо перед Б. Хмельницьким і потребувала негайного вирішення стало різке посилення селянсько-козацьких виступів не тільки проти Речі Посполитої, але і проти самого гетьмана. Почався масовий відхід українських покозачених селян на Слобожанщину, як пасивний протест проти нездатності Хмельницького протидіяти масовому поверненню польської шляхти на землі Переяславського і Чернігівського воєводств. Для Б. Хмельницького реальною стала загроза втрати гетьманської булави в результаті його нездатності воювати на два фронти: проти Речі Посполитої і подавляючої частини українського покозаченого селянства. Всупереч Білоцерківському договору Б. Хмельницький був вимушений збільшити чисельність козацького реєстру з 20 до 40 тисяч, а потім, коли сейм цей реєстр не затвердив, зовсім відмовився його складати. Це, фактично, ліквідувало будь-які перешкоди для бажаючих вступити до козацького війська. Крім того, Б. Хмельницький придушив цілу низку козацько-селянських повстань, але не з симпатії до Польщі, а побоюючись, що несвоєчасні народні виступи зашкодять концентрації української армії для початку генеральної битви з Річчю Посполитою. Зокрема, були страчені ініціатори негайного виступу проти Речі Посполитої полковники М. Гладкий і С. Герасимов. 22 травня 1652 р. козаки оточили, а вночі наступного дня наголову розгромили 20 тисячне польське військ під горою Батіг. Сам коронний гетьман Калиновський і весь його штаб полягли в бою. Важливим для розуміння причин радикальної зовнішньополітичної переорієнтації Б. Хмельницького на союз з Росією восени 1653 р. напередодні битви під Жванцем є усвідомлення тих чинників, які спонукали гетьмана зробити цей відповідальний крок. По-перше, для Б. Хмельницького стала очевидною політика татар, яка зводилась до підтримки військово-політичного паритету між Річчю Посполитою і Україною, що підвищувало роль Кримського ханства в цьому конфлікті, гарантуючи йому і значний матеріальний зиск. По-друге, виснажлива для Речі Посполитої п’ятирічна війна з Україною збільшила впевненість Росії у власних силах і вона пообіцяла надати Б. Хмельницькому підтримку. Напередодні Жванецької битви Хмельницькому вдалося умовити хана першим почати військові дії проти поляків, виснажуючи татарські війська, оскільки гетьман розумів, що після оприлюднення рішень Земського Собору у Москві Кримське ханство стане супротивником України. Підтвердженням наявності таких планів у гетьмана стало виведення українських військ з-під Жванця і відправка самого Хмельницького в Переяслав для переговорів з царським посланцем – тверським намісником князем В. Бутурліним.

Розглядаючи питання про Переяславську раду 1654 р. слід звернути увагу на те, що завдання Б. Хмельницького і його адміністрації полягало в тому, щоб головним чином, використати воєнно-економічний потенціал Росії для війни з Польщею і протидії набігам татар. Російський же уряд з самого початку розглядав українську суверенність як те, що заважає приєднанню України до Росії. Бутурліну російський уряд навіть заборонив цілувати хрест від імені царя. Отже, „березневі статті” 1654 р. визначали на певний час державно-правове становище України у складі Росії, однак вони ніколи не були для російського уряду твердим законом і їх міняли у зв’язку зі зміною політичної кон’юнктури. Це добре розумів Б. Хмельницький, який і сам не дуже додержувався цих „статей”, зокрема в питаннях збору данини з українського населення царськими урядниками і прийнятті іноземних послів. Таким чином, можна констатувати, що ілюзія єдності України і Росії ґрунтувалась в той час не стільки на „березневих статтях”, скільки на авторитеті гетьмана Б. Хмельницького.