Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ТЕКСТ МК ВИДАВНИЦТВА.doc
Скачиваний:
169
Добавлен:
25.08.2019
Размер:
2 Мб
Скачать
☆

2.10. Символ

Поняття символу одне з найскладніших для пояснення. Символ – одночасне втілення декількох властивостей людини як Нomo sapiens (лат. людина розумна). У символі розкриваються внутрішні потреби людини до абстрагування від конкретних предметів, що відрізняє нас від тварин. Разом з тим у символі, на відміну від інших абстрактних понять, зберігається величезний заряд емоційності, підсвідомих колективних відчуттів, що, як магніт, гуртують нас в окремі соціальні а національні спільноти. Символ слугує потужним орієнтиром, магічним знаком, якого людина дотримується в житті і який може пробуджувати різний спектр почуттів – від високого патріотизму, гордості за свою батьківщину (прапор та гімн батьківщини, орнамент національного вбрання, рядки з художніх творів, які стали символічними для нації тощо), палкого романтизму, що викликають символи кохання (червона троянда, образи у вигляді сердечка та ін.), до жаху і безпорадності перед побаченими, наприклад, уві сні страшними символами хвороби (скупчення мух), нещастя (чорні хмари), брудних пліток (полум’я вогню) або смерті (мерці, скелети, одяг чорного кольору та ін.), у які мимоволі вірять люди.

Символи явно і неявно оточують і супроводжують наше життя, створюючи своєрідну знакову (семіотичну) мережу, соціокультурний фон буття людини.

Символ національно-культурний (гр. symbolon - умовний знак) – словесний або предметний образ, який має усталені, зумовлені етнічною історією та культурою асоціативні зв’язки, що є надзвичайно ціннісними для певного народу, нації.

З точки зору культурології і, відповідно, міжкультурної комунікації, символи – це ключові знаки народної культури, в яких через умовно-образне позначення предметів і явищ закарбовуються національно та соціально значимі цінності.

Символи окреслюють національні зони сприйняття та інтерпретації світу. Скажімо, для українців національними символами є тризуб, блакитно-жовтий прапор, булава, калина та ін. Поява символів зумовлена культурно-історичними чинниками розвитку нації, а також розумово-когнітивними особливостями людини, яка створює проміжний світ образів світу у своїй свідомості.

Символ у первісному смислі в античності означав відламану частинку черепка, що її при розлуці залишали з собою, а іншу віддавали на знак збереження дружніх стосунків. Через певний час інша за цією половинкою черепка можна було пізнати та «ідентифікувати» людину. Отже, символ спочатку був атрибутом і знаком з’єднання, що в принципі зберігається й дотепер: символіка об’єднує, гуртує нації, окремі соціальні групи тощо.

Вивчення символіки має глибоке коріння. Український філософ Григорій Сковорода зазначав, що стародавні філософи передавали свої думки не в словах, а в образах-символах. Сонце означало істину, кільце (змій у вигляді кільця) – вічність, лелека – богошанування, зерно і насіння – помисел і думку. До фантастичних образів-символів належали сфінкс, сирена, фенікс тощо.

Оригінальні теорії символу розробили видатні вітчизняні вчені ХІХ століття М. І. Костомаров (1817-1885) та О.О. Потебня (1835-1891). На відміну від образу, що може бути позанаціональним, символ, вважав М. Костомаров, виявляє свій зміст передусім через встановлення національних зв’язків, що символіка кожного народу – явище, зрозуміле лише в межах даного середовища і не може бути пізнане іншим народом. Коли народ одухотворяє природу, він оживлює навколишній світ. Тому символи народжуються в міфах, віруваннях, обрядах: «Символіка природи, - писав М.І.Костомаров, - є продовження природної релігії; творець відкривається у витворі; серце людини любить у явищах світу фізичного всесущий дух».

В основу символу, згідно з М. Костомаровим, покладено Божий дух як виразник духовного життя народу. Ця ідея перегукується із античним вченням про логос як прояву божественного начала та основи існування універсуму.

О.О. Потебня походження та еволюцію символу розглядав крізь призму законів мовного розвитку. Він вважав, що мова в усьому без винятку символічна і що «… слово тільки тому орган думки і неодмінна умова всього подальшого розвитку світу й себе, що первісно є символом», і «тільки з точки зору мови можна привести символи до порядку, що відповідає уявленням народу». Мова фіксує і зберігає результати пізнання і осмислення дійсності, створюючи відносно самостійну «омовлену» картину світу, яка стає невід’ємним орієнтиром свідомості, а інколи й – пасткою для свідомості.

Сучасна людина має цілком адекватне уявлення про природу, її закони і разом з тим постійно користується прадавніми первісними мовними кодами сприйняття світу, такими самими, якими користувалися наші предки декілька тисяч років до нас! Ще тоді, коли земля вважалася плоскою, а природні явища сприймалися персоніфіковано – як дії богів: сонце встає, сідає, сходить, заходить, ховається тощо. Згідно з однією гіпотезою, безособові речення та дієслова – результат табу наших предків на безпосереднє іменування діячів, тобто богів, яких не можна було озвучувати. Тому і казали (хтось, кого не можна називати) припікає, морозить, трусить, світає, дощить тощо. Ми звикли до такої безособовості, але ж підсвідомо важко зрозуміти, як це може відбуватися дія без діяча.

Анімістичний світогляд давніх народних вірувань відбився в образах, які мова передає з покоління в покоління: Мати Сира Земля, Великий Грім Гремучий, Вітер-Вітрило. Зберігається чимало інших міфологічних образів, частина яких небезпечно впливає на психіку та настрій людини, що особливо гостро сприймається в дитинстві: мавка, болотяник, дідько, грець, нечистий та ін.

У кожній культурі свої дідька, біси, чорти, нечисті, яких бояться не тільки маленькі діти, але дорослі за певних обставин, наприклад, уві сні. Серед негативних поширений образ вампіра – нечисті, що п’є живу кров. Власне вампіри породжені європейськими міфами, але схожі образи відомі й іншим народам. Вампіроподібні духи згадуються вавилонцями, шумерами та іншими давніми культурами. В Індії з часів санскритської новелістики відомі оповідання про ветали, які асоціюються з вампірами, але більше схожі на летючих мишей, які зосереджуються біля небіжчиків; у казахів є відьма жалмауиз кемпір, яка висмоктує кров з п’яти або коліна жертви; у китайців – образ кульгавого небіжчика, який п’є не кров, а життєву енергію (ці) і т.д.

Паралельно з символікою бісівської сили створюється символіка оберегів, які захищають людину від усієї цієї нечисті. Символічними стають різні рослини або рукотворні предмети (ляльки, корзинки, віники), кольори, образи святих, амулети, інші знаки, які стають сакральними для кожного етносу. Захисну силу одержують певні дії та рухи: треба ступати правою ногою через поріг, плювати або кидати щось через праве плече, хреститися тричі і т.ін. Знову ж тут спостерігається розмаїття національно маркованих прикмет та звичаїв.

Болгари для того, щоби бажання здійснилося, стукають не по поверхні стола, як ми, а під кришкою стола, оскільки там, за їхнім уявленням, чорти підслуховують бажання людей. Японці вішають циновку (солом’яний килимок з орнаментом) прямо на вхідні двері, оскільки їхній біс ходить прямо, а наш – «по кривій», лукаво, не прямо, по кутах (звідси – лукавий як синонім нечистої сили). Тому кути осель особливо оберігаються від нечистої сили – окроплюються святою водою, опалюються свічками, там зазвичай вішаються ікони і т.д.

Розвиток науки, освіти, цивілізації в цілому, звичайно ж, відкриває правдиву сутність речей, і колишні уявлення залишаються просто міфами. Проте колективне підсвідоме цю інформацію стирати не поспішає: підкорка головного мозку людини живе за власними законами. Тому символи, на думку згадуваного вище К.Г. Юнга, є сталими схемами колективного підсвідомого, тобто тими самими архетипами тільки більш фундаментального, національно значущого характеру. Природні явища поступово втрачають символічну значимість. Юнг, зокрема, пише таке: «Нині вже грім – не голос роздратованого Бога, а блискавка – не його караюча стріла. У річці не живе дух, а в дереві вже не перебуває життєва сила людини, змія не уособлює мудрість, а гірська печера не житло великого демона. Уже не чує людина голосу каменів, рослин, тварин і не веде бесіди з ними, вірячи, що вони чують». Однак продовжують існувати забобони, віджилі стереотипи думок і почуттів на рівні підсвідомого. Тому, на думку психолога, «… усі міфологізовані природні явища, такі, як літо і зима, молодий місяць, дощовий час року тощо, не стільки аналогія самих об’єктивних явищ, скільки символічне вираження внутрішньої і несвідомої драми душі».

Насправді символи зумовлені комплексом чинників, серед яких особливості психічної природи людини лише одні з них. Більш суттєвий чинник формування символів – специфіка людської свідомості, когнітивні процеси, які базуються на абстрагуванні та упорядкуванні інформації, у тому числі й чуттєвого досвіду, який започатковує будь-який архетип і символ як його найвищий прояв.

Символізм є здатністю творчо осмислювати світ і конструювати інший світ – світ думок. Відтак, символи можуть розглядатись як прояви іншого світу, світу трансцендентального. Трансцендентальність (від лат. transcendens – такий, що знаходиться за межами) є категорією філософів-ідеалістів та метафізиків. Іммануїл Кант з цього приводу писав: «Я називаю трансцендентальним будь-яке пізнання, яке займається не стільки предметами, скільки видами нашого пізнання предметів, оскільки це пізнання має бути можливим апріорі».

Картина природи (у широкому розумінні), побудована людською свідомістю, постає як справжній об’єкт вивчення, і він не менш важливий, ніж реальна природа. Свідомість, світ ідей і образів як трансцендентальна реальність і є, на переконання представників цих поглядів, найголовнішим для людини світом, який скеровує її думки і почуття. Видатний російський філософ і мовознавець О.Ф. Лосєв (1893-1988) вважав, що міфи і символи не є фікціями, фантастичним вимислом, а належать до трансцендентальної дійсності, яка також справжня і де немає випадковості, свавілля. Звичайно, міф ненауковий і не ґрунтується на якомусь науковому досвіді, проте він завжди реальний, якщо оцінювати його з позицій міфічної свідомості; йому притаманна чисто міфічна істинність, достовірність, принципова закономірність і структура.

За О.Ф. Лосєвим, «символ речі є її відображення, однак не пасивне, не мертве, а таке, котре несе в собі силу і міць самої дійсності, оскільки одного разу одержане відображення перероблюється в свідомості, аналізується в думці, очищується від усього випадкового й несуттєвого й доходить до відображення не просто чуттєвої поверхні речей, але їхньої внутрішньої закономірності». У символі, на думку О.Ф. Лосєва, досягається повна рівновага між «внутрішнім» і «зовнішнім», ідеєю і образом, «ідеальним» і «реальним»: «В образі немає зовсім нічого такого, чого б не було в «ідеї». Звідси закономірне сучасне вживання поняття образ-ідея на позначення символу. Разом із тим у символі образ і ідея можуть бути розрізнені між собою: символ – це вираження того, що несе власне ідея.

У символі відбувається також збалансоване поєднання раціонального та емоційного, чуттєвого. Саме в цьому криється таємниця впливової сили символів на людину. Це можна спостерігати у ставленні віруючих до релігійної символіки, яка є умовним і водночас глибоко переконливим світом речей, через посередництво яких з’являється можливість спілкуватися з Богом. Ідеологічні символи також можуть мати не меншу силу впливу, ніж церковні, що виявляється під час війн, коли за прапор своєї країни або інші символічні речі (партійний квиток, піонерський галстук, комсомольський значок, портрет вождя та ін.) люди жертвують життям. Величезну кількість трагічних і водночас яскравих прикладів нам, зокрема, дала історія Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.

Специфічною символікою супроводжуються революції. Троянди були символом революційних подій у незалежній Грузії, тюльпани – в Казахстані. Символом Помаранчевої революції 2004 року в Україні став жовтогарячий, або ж помаранчевий колір: помаранчеві прапори, стрічки, кульки, шарфики, якими в надії на демократичні зміни спалахували тоді Майдан Незалежності в Києві і вся Україна. Цей символ із захопленням прийняли за кордоном. Ліна Костенко про це пише так:

У німецький Бундестаг депутати прийшли з помаранчами. Вацлав Гавел пов’язав помаранчеву стрічку. П’єр Рішар також пов’язав. Депардьє сказав: «Слава Україні!». Він хоче зіграти Тараса Бульбу.

Помаранчевий – це вже не колір. Це стан душі, це вітраж майбутнього