5. Характерні риси язичницької культури південно-східних слов’ян.

6. Історичні умови розвитку культури Київської Русі. Запровадження християнства (988 р.), його значення для розвитку культури.

7. Виникнення східнослов’янської писемності. Книжна справа. Епіграфічні та книжні пам’ятки Київської Русі.

8. Перекладна та оригінальна література Київської Русі. Літописання. Бібліотеки.

9. Зародження і розвиток освіти Київської Русі. Природничі та математичні знання.

10. Взаємозв’язок усної народної творчості Київської Русі з розвитком музичної творчості. Билини.

11. Розвиток матеріальної культури Київської Русі. Художнє мистецтво та ремесла.

12. Архітектура та образотворче мистецтво Київської Русі.

13. Становище культури Київської Русі в період монгольської навали. Характеристика соціально-культурної ситуації у Галицькій і Волинській землях у XII-XIII століттях.

14. Розвиток освіти, літератури та книжної справи в Галицько-Волинському князівстві.

Важливими освітніми і науковими центрами стали Галич, Воло-димир-Волинський, Холм, а пізніше Львів. Тут поширення освіти, як і в містах Київської Русі, відбувалося шляхом розвитку школи і письменства. Історичні дані засвідчують, що справами освіти займалися перш за все князі, заможні бояри, а також купці. Нерідко діти заможних громадян мобілізовувались князями для обов'язкового навчання грамоті. Перші школи створювались при церквах і монастирях, де вчителями були священики, ченці та дяки. За професійною орієнтацією школи були різні. Досить поширеними були школи для підготовки фахівців різних ремісничих справ і купців. Приходські школи давали початкову освіту, їх основною метою було навчити дітей писати, читати і рахувати. Вищу освіту могли здобути лише діти багатих, перш за все ті, хто відзначався певною обдарованістю. Вища освіта вимагала не лише досконалого знання старослов'янської мови, але й грецької. Митрополит Климентій свідчив, що вже в першій по­ловині XIII століття в Русі близько 400 чоловік володіли грецькою мовою. Це пояснюється тим, що торговельні, церковні й дипломатичні зв'язки з Візантією вимагали досконалого знання грецької мови.

Культурне та політичне зростання авторитету Галича і Волині в XII столітті втягувало західноукраїнські землі в сферу інтересів європейських держав і висувало потребу в знанні латинської мови. Це виразно підтверджується багатьма офіційними історичними документами, зокрема листуванням з римськими папами і західними монархами. На галицько-волинських землях вивчення латинської мови набуло великого поширення, особливо серед осіб, які займали більш-менш помітне громадське становище або державну посаду. Враховувалось і те, що в країнах Західної Європи в ті часи латина була державною мовою, її знання дозволяло розвивати міжнародні контакти. Для основної ж маси людей не існувало потреби у знанні грецької та латинської мови. Вони обмежувались рідною мовою, тобто старослов'янською, що була одночасно й церковною мовою. Через цю мову переважна маса населення засвоювала освіту й культуру.

В часи лихоліття і різних воєн князі не займалися організацією освіти. Шкільна справа перейшла в руки церкви, яка усвідомлювала, що в умовах іноземної окупації культуру і релігію можна врятувати лише через освіту. У православних парафіях створювались школи для здобуття початкової освіти дітьми місцевого населення. В початкових школах священики і дяки, навчаючи дітей читати і писати, використовували церковну літературу. Крім парафіяльних, організовувались школи при єпископських кафедрах, які мали на меті підготовку кандидатів у священики. У цих школах вчили читати, писати й рахувати, а також — церковному співу, основам православного віровчення та моралі.

Освіта в Галицько-Волинському князівстві продовжувала традиції шкільництва Київської Русі. Ці традиції зв'язували освіту з діяльністю церкви, що відповідало тодішнім умовам економічного й культурного життя. У парафіяльних, монастирських та єпископських школах навчання і виховання було в основному релігійним. Але ці школи давали елементарні знання і загальні відомості з різних галузей науки, зокрема мови, арифметики і співів. До вчительського корпусу тоді входило духовенство, дяки (яких називали дидаскалами або майстрами) та вчителі, яких іменували "бакалярами". Вони не лише навчали читати, але й багато уваги приділяли письму. Спочатку дітей навчали писати "уставом", тобто великими каліграфічними літера­ми, потім — "скорописом". Значення скоропису, як вважають деякі історики, полягає в тому, що він сприяв українізації старослов'янської мови. Згодом старослов'янська мова розділилась на церковну і українську мову світського характеру.

Після закінчення початкової школи випускники повинні були продовжувати свою освіту самостійно. В. Біднов підкреслює, що самостійне навчання в Україні стало традицією і збереглося аж до революції 1917 року. Україна до XVI століття не мала власних вищих навчальних закладів, тому діти різних вельмож отримували вищу освіту за кордоном (зокрема, в Болонському, Паризькому, Празькому, Краківському університетах). Перша в Україні вища школа була відкрита в 1577 р. і називалась "Острозька академія". Внаслідок цього українська культура зазнала істотного впливу західноєвропейської культури.

Заможні люди наймали вчителів для навчання дітей у домашніх умовах. Яскраво це ілюструє заповіт, залишений волинським шляхтичем Василем Загоровським. Перебуваючи в татарській неволі в Криму, він наказував опікунам знайти для його двох синів "дяка добре вченого і цнотливого або запросити того самого дяка, що в мене служив, і віддати дітей вчитися руській науці в Святому Письмі або в моєму домі, або в церкві святого Іллі у Володимирі, і не пестити їх, а пильно і порядно приводити до науки так, щоб потім вони з науки тої були придатні до помноження хвали милосердному Господу й до служби своєму господареві..." В заповіті було враховано й те, що діти шляхтича мали в майбутньому посідати державні посади, а для цього необхідно володіти латинською мовою, оскільки це була мова міждержавного спілкування Західної Європи. Тому вельможа наказує опікунам знайти "статейного бакаляра, який би міг синів добре вчити письму латинської мови..." Літописи та інші джерела засвідчують, що в Га-лицько-Волинському князівстві, як і в усій Київській Русі, майже всі діти здобували початкову освіту. Так, сирійський мандрівник Павло Алепський, який подорожував по руській землі, у своїх спогадах висловив здивування, що переважна більшість людей, у тому числі жінки і дівчата, вміють читати, знають порядок церковних служб і хоровий спів. Дітей тут, писав мандрівник, більше ніж трави; особливо багато вдів і сиріт, але всі вони знають грамоту. "Священики навчають навіть дітей-сиріт, і не лишають їх неуками блукати по вулицях..."

У Галицько-Волинському князівстві було досить поширеним знання іноземних мов, зокрема грецької, латинської, німецької, польської тощо. Історичні літературні джерела засвідчують, що частина митрополитів була грецького походження, а галицькі єпископи користувалися печатками з грецькими написами. Академік І.П. Крип'я-кевич пише, що в мові Галицько-Волинського літопису "звертають увагу окремі слова, запозичені із угорської, німецької, литовської мов..." Про поширення латинської мови засвідчує листування князів і володимирських міщан з державними діячами та вельможами європейських країн.

Ідеалом тієї епохи була людина "тримовна", тобто знавець грецької, латинської і однієї з європейських мов. Такі знання потрібні були не лише для освоєння минулої культури, але й для практичної життєдіяльності. Справа в тому, що українська культура з початку XIII століття починає орієнтуватися не на героя-мученика, а на героя-пе-реможця. Пізніше ця ідея знаходить свій яскравий вияв у так званій житійній літературі (агіографії).

Для розвитку освіти необхідно мати обширне письменство. В XI— ХНІ ст. необхідна література надходила в Україну з Візантії. Поширювалось Священне Писання у перекладі солунських братів Кирила та Мефодія, було перекладено інші церковні книги. У Галицько-Волин-ському князівстві, як і в усій Київській Русі, перекладних творів було багато, але вони не задовольняли потреб освіти. Тому почала розвиватися активна власна перекладацька діяльність і оригінальна література. Українські князі, що дбали про поширення і закріплення християнства у Стародавній Русі, безпосередньо турбувалися про перекладну літературу. Так, Київський літопис пише про Ярослава Мудрого, що "Ярослав любив книги... і пильнував до них, і часто читав їх і вночі і вдень, і зібрав многих переписувачів, і перекладав з грецького на слов'янське письмо: і переписали вони багато книг". З цих книг було створено у Києві відому Софійську бібліотеку. Книжну справу Ярослава продовжували його сини Всеволод та Святослав. Багато уваги поширенню перекладної й оригінальної літератури приділяв волинський князь Володимир Васильович. Літопис характеризує князя як видатного культурного діяча: "Це книжник великий і філософ, якого не було у всій землі і після цього не буде". Володимир грунтовно цікавився різними науками, "розумів притчі і темне слово", в розмові з перемишльським єпископом "говорив багато з книг". Він кохався в книгах, сам з любов'ю їх переписував, дарував коштовні книги монастирям і церквам. Князь побудував багато церков і монастирів, розбудував місто Берестя, поставив нові укріплення в Кам'янці. Всім визначним церквам на Волині Володимир подарував коштовний посуд і прикрасив їх мистецькими іконами.

Серед поширеної літератури в Галицько-Волинському князівстві перше місце посідала оригінальна творчість. Тут складалися власні літописи, розвивалась морально-повчальна література. До таких літературних пам'яток належить "Слово" єпископа Кирила Туровсько-го, якого прозвали другим Златоустом, а також митрополита Клима Смолятича, про якого літописець пише, що це "книжник і філософ, якого не було на Русі". Такі діячі культури дбали про розвитої літературної справи, доручали переписувати твори кращим письменникам. Оригінальна література була як правило релігійною, оскільки вона, наслідуючи візантійську традицію, була покликана зміцнювати основи християнського віровчення і моралі. У той же час вона мала самобутній характер.

Академік І.П. Крип'якевич пише, що тогочасна література була "тісно пов'язана з народною творчістю". У літописах згадуються різні народні твори, зокрема такі, як переказ про виникнення Галича, поетичне оповідання про хана Отрока та зілля "євшан", пісню, складену на честь перемоги Данила і Василька, різні перекази і прислів'я. Подаються відомості про таких народних співців, як "словутний співець" Митуса з Перемишля, який був дуже гордий і не бажав служити князеві Данилові. Польський дослідник Длугош наводить героїчну пісню на честь Мстислава Мстиславовича, що зустрічається в літописі. Все це засвідчує факт, що тогочасна народна творчість мала істотний вплив на розвиток літератури.

Досить поширеним був героїчний епос і перекази про старовину, в яких прославлялися подвиги народних героїв-богатирів. В історичних піснях княжої доби відображена боротьба народу з різними завойовниками, зокрема з печенігами, половцями, татаро-монголами тощо. Згодом героїчний епос і билинна поезія злилися з українським фольклором. Великим культурним центром староруської держави був Київ, де започаткувалось і розвинулось літописання, перекладна й оригінальна література.

Коли значення Києва як культурно-політичного центру підупало, важливу роль у духовному житті почали відігравати окремі князівства, в тому числі й Галицько-Волинське. Воно успадкувало і продовжило культурні традиції Київської Русі. Зразком цього є Галицько-Волинський літопис, що складає третю частину Іпатіївського літопису. Дослідження літопису показали, що він мав п'ять редакцій, в той же час він є цілісним твором, що належить до однієї літописної школи.

Деякі вчені вважають, що в Галицько-Волинському літописі було використано старовинний збірник, який до нашого часу не зберігся. На думку дослідників, цей збірник включав візантійські хроніки. Ці "премудрі хронографи" були зразком для літописця і він, визначаючи мету для себе, писав: "Хронографу треба описувати повністю все минуле, деколи сягати вперед, деколи повертати у давнє — мудрий читач зрозуміє". Характерною особливістю Галицько-Волинського літопису є те, що в ньому подано хронологічний перелік подій. Правда, літопис у перших редакціях не мав ніяких дат і час тієї чи іншої події визначався фразами "в ті ж роки", "в той же час", "після того" і т.ін. У процесі подальшого редагування літопис набув форми суцільного оповідання про історичні події.

Джерела для написання літопису, як засвідчують дослідження, використовувались різні. У ньому наводились документи, окремі літописні записи, що були складені у містах Володимирі, Галичі, Холмі, Пінську, Любомлі, деякі оповідання, як наприклад, розповідь про бій над річкою Калкою тощо. Літописці нерідко користувались народними переказами, дружинним епосом, піснями, а також народними приказками і прислів'ями.

Літопис, як правило, складався у княжому дворі і його автори були виразниками інтересів княжої верхівки. Вони відстоювали ідею збереження єдності Русі й засуджували тих представників боярської знаті, які сіяли крамолу і підривали авторитет княжої влади. Центральне місце у літописі посідає прославлення князів з роду Романа Мстиславича. Оскільки літопис писався різними авторами, то літописці відбивали точку зору різних князів. Перший автор, наприклад, присвятив основну увагу діяльності князя Данила Галицького, інші літописці підкреслювали роль князя волинського Володимира Васильовича. Основна ідея літопису виражається в обгрунтуванні права князя Галицько-Волинської держави володіти Києвом і всією Південною Руссю. В літописі відображені найголовніші події виникнення, розвитку і занепаду Галицько-Волинського князівства. Його автори були високоосвіченими людьми, які володіли іноземними мовами, зокрема, добре знали вже згадані грецьку, латинську, польську, німецьку і литовську мови. Літопис є важливим джерелом вивчення історії і культури Галицько-Волинського князівства та України взагалі.

Виникали й суто літературні твори художнього характеру, що були споріднені з народною творчістю. У Галичі в період князювання Романа Мстиславича жив "премудрий книжник" Тимофій, який був родом з Києва. Він написав твір про останні роки життя князя Романа і початок діяльності його сина Данила. Письменник яскравими художніми фарбами змалював образ князя як видатного державного діяча, який гідно "наслідував предка свого Мономаха". Давньоруська література в період феодальної роздрібненості, відбиваючи інтереси феодального класу, зберегла загальнонародний характер. Переважна більшість літературних творів присвячувалась церковно-богословській тематиці.

Проте в літературі того часу зустрічаються твори, котрі не вписувалися в церковну традицію. Вони мали велику популярність серед освічених кіл не лише Галичини та Волині, але й усієї староруської держави. Це так звані "духовні повісті", такі як "Про трьох королів-волхвів", "Про Таудада-лицаря", світські повісті "Житіє Олексія, чоловіка Божого", "Олександрія", "Троянська історія" та ін. Досить популярним був збірник афоризмів і приповідок під назвою "Пче-ла", де світоглядні переконання та моральні принципи людини виводяться з її власної природи. Це суперечило християнському вченню, що мислення людини і її доля визначаються Богом. Популярність духовної літератури була зумовлена багатьма причинами, перш за все — переорієнтацією суспільної свідомості з героя "аскетичного ідеалу" на ідеал "героя борця". Деякі дослідники вказують на те, що в Українській культурі з'являються ранньогуманістичні ідеї, пов'язані з новим підходом до розуміння візантійської культури.

Характерно, що редакції перекладної літератури робилися в напрямку її "осучаснення". У класичні літературні збірники часів Галицько-Волинської держави включались апокрифічні твори, праці Климента Смолятича, Кирила Туровського, Феодосія Печерського, Іоанна Грішного, тобто тих, хто з нових світоглядних позицій осмислював класичну літературну традицію візантійської і давньоруської культури.

Перекладним, оригінальним книгам і літописам надавалося великого значення. Літописець пише, що від читання книг велика користь людині: "Той хто книги читає, той з Богом розмовляє". Підтримуючи в читача релігійні почуття і загальнолюдські моральні цінності, книги одночасно задовольняли потребу в знаннях людини про навколишній світ. Читачі, як правило, прагнули до максимально можливого енциклопедизму і не обмежувались читанням праць одного автора, а читали різну за змістом літературу. Як приклад можна вказати на "Ізборник" князя Святослава (1073), де поруч зі словами про "житіє" святих знаходимо "Слово о чтении книг", слово "Про риторичні фігури" та інше.