2.6. Співвідношення біологічної і соціальної форм руху матерії

Свiт, як єдине цiле, з погляду сучасної науки, включає в себе два основнi типи матерiальних систем — природу i суспiльство. Природа — це все суще, Всесвiт, матерiя у всiй багатоманiтностi її форм. Вона вiчно iснуюча реальнiсть, не створювана i не знищувана. Природа первинно дана, вона передує суспiльству i людськiй життєдiяльностi, утворюючи їхню загальну i необхiдну передумову.

Суспiльство — це матерiальнi вiдносини, що складаються мiж людьми в процесi їх життєдiяльностi. Вони з’являються iз виникненням людського суспiльства i є перевиннми у вiдношеннi до людської свiдомостi.

.Біол. форма руху матерії має свій власний зміст, який не може бути пояснений в межах законів фіз. чи хім. форм. Тут ми маємо справу з явищами, як обмін речовин, ріст, розмноження, спадковість, мінливість, боротьба за виживання. Уживому організмі навіть хім. і фіз. процеси спрямовані на розв’язання біол. задач. Фіз. і хім. закономірн. не можна пояснити чому птах тижнями висиджує своїх пташенят.

Сусп. форма руху матерії є якісно вищою за біологічну. Охоплює все розмаїття діял-сті Л. і залучає всі доцільні форми руху. Сусп-во – це не просто матерія, а матерія одухотворена. Носієм сусп. форми руху є Л., як суб’єкт історії. Оскільки Л. є розумною істотою, з внутр. дух. життям, з діями цілеспрямованого хар-ру, то соц. форма руху матерії виражається в суб’єкт.-об’єкт. відносинах, тобто у відношеннях людей, соц. груп до навк. світу, об’єкт. реальності.

Редукціонізм – зведення складних форм руху матерії до простіших. Механіцизм – зведення всіх форм руху матерії до механічної. У суч. науці є спроби звести біол. процеси до хім.-фіз. взаємодій, а соц. до біол.

Антиредукціонізм – наголошує на якісній специфіці форм руху матерії, він залишає поза увагою їх взаємозв’язок. Енергетизм – спроба відірвати рух від його носія (матерії).

2.7 Простір і час як загальна форма існуваня матерії. Зміна уявлень про простір і час в ході розвитку наукового знаня

Простір і час у своєрідній формі виявляють себе у розвитку суспільства. У філософії з'явились поняття соціального часу і простору. Певний спосіб життя, історико-культурні умови праці формують соціально-історині уявлення про час і простір. Формою соціального буття людини є передусім праця. Саме в ній складається те чи інше соціально-історичне розуміння простору й часу.

Кожній історичній епосі характерне своє розуміння простору і часу. Специфічні риси і характеристики соціального простору відображаються у світогляді людини певної історичної епохи. Так. наприклад, у давнього єгиптянина формування уявлень про простір здійснювалось на основі освоєння ним простору на берегах Нілу. який, із його погляду, був центром Всесвіту.

З давніх давен освоєння простору відбувалося шляхом включення його у контекст людської діяльності. Навіть одиницями виміру впродовж тривалого часу були частини людського тіла й практичні дії людини.

Остаточне освоєння простору пов'язане із широким упровадженням знань у пратику. Це відбулося у XIV—XV століттях, коли стали використовувати компас, хронометр, а головне, астрономічні таблиці в мореплавстві та й взагалі при просторовій орієнтації.

Специфіка соціального часу так само зв'язана з тими чи Іншими суспільними процесами. Суспільний час є мірою мінливості суспільних процесів, історичних перетворень у житті людини. Суслільно-історичний час плине нерівномірио Він ніби сповільнюється і прискорюється у міру суспільного прогресу причому саме прискорення суспільно-історичного часу проходить також нерівномірно. В епоху революційних перетворень це прискорення відбувається значно інтенсивніше, ніж у періоди повільного розвитку. Людина встигає прожити значно «більше», коли життя наповнене великим, різноманітним змістом. Тобто, за певний відрізок астрологічного часу людина охоплює значний соціально-культурний простір і час

Отже, соціальний час є мірою мінливості суспільних процесів, історичних перетворень у житті суспільства.

Якщо за критерій брати ставлення людини до простору і часу, то можна сказати, що вся дотеперішня історія людства поділяється на дві частини перша — це доіндусгріапьна фаза друга — це індустріальна та постіндустріальна фази розвитку людської цивілізації Сенсом І призначенням першої історично! фази було освоєння простору і оволодіння ним. другої — освоєння і володіння часом.

У суспільствах доіндустріального типу переважає орієнтація на просторову характертистику світу. Саме в ті часи не було потреби у точному вимірюванні часу.

Розвиток суспільства зумовлює те, що уявлення людей про простір і час розвиваються від міфологічних та релігійних образів до їх наукового, реалістичного обгрунтування.