14. Загальна характеристика першого періоду у середньовічній схоластиці. Номіналізм і реалізм

Схоластика (від грецького «схола» — школа) — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки; яка зародилася в монастирських школах. Пізніше .так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля.

Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсали, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом і реалізмом.

Номіналізм (від лат. — ім'я, назва) — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви абр імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам.

Представники реалізму, продовжуючи лінію Платона, твердили/що загальні поняття (універсал?) є не відображенням предметів і явищ, а існують реально як певні духовні сутності поза одиничними речами і незалежно від них і складають субстанцію речей. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди.

Найбільш випукло реалізм представлений у вченнях І.С.Еріугени (810-877 рр.) і Ансельма Кентерберійського (1033-1109 рр.).

Філософія Еріугени грунтується на вчені Платона і неоплатонізмі. Він виходить з того, що універсали існують до окремих речей. Досліджуючи поняття природи, Еріугена зазначає, що буття включає і явища, які не належать метафізичному Божому світу. Наприклад, гріх. Гріх не створюється Богом. Але тоді слід зробити висновок, що Бог не є початком, сутністю та кінцем всього існуючого. Однак така точка зору суперечила християнському віровченню і тому головну працю Еріугени — «Про поділ природи» — у 1225 році папа Гонорій III наказав спалити.

Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності «Святої Трійці”. Реалісти захищали існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності.

Номіналісти, стверджуючи реальне існування конкретних, одиничних речей і явищ, приходили до визнання реальності саме іпостасей (ликів) Святої Трійці.

Догмат триєдності Бога — один ^ із основних у християнському віровченні. Зміст його полягає в тому, що Бог єдиний у трьох особах:

Отець, Син і Дух Святий. Триєдина сутність ликів Бога така ж реальна, як і самі іпостасі.

Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для основної догми християнської церкви.

15. Загальна характеристика другого періоду у розвитку середньовічної схоластики: Аристотель і християнство.

У XII ст. спостерігається помітний інтерес до греко-римської спадщини, глибоке вивчення та переклад на латинську мову праць Арістотеля, трактатів античних учених Евкліда, Птолемея, Гіппократа та ін. Вчення Арістотеля швидко поширилося у наукових центрах Італії, Франції, Англії та Іспанії. Цьому сприяла діяльність знаменитого теолога, філософа й алхіміка Альберта Великого (1193—1280). У своїй творчості Альберт Великий часто звертається до трактатів Аристотеля, коментує їх, зокрема високо оцінює логіку. В її дусі знову вводить у схоластику XIII ст. реалістичне вирішення проблеми універсалій, причому в її компромісній формі, відводить філософії самостійнішу роль, аніж старші схоласти.

Вчення Арістотеля з офіційною філософією католицизму поєднав видатний середньовічний філософ і теолог, чернець ордену домініканців, доктор Фома Аквін-ський (бл. 1226—1274). Саме на логіці Арістотеля базуються усі логічні розробки середньовічної філософії, саме вона послужила величезну службу теології .Філософська система Фоми Аквінського базувалася на принципі «гармонії» віри і розуму. Він проголосив Бога творцем і управителем світу, вважав найвищим принципом пізнання «істини одкровення», розглядав філософію як «служницю теології», проголошував вищість церковної влади над світською. З кінця XIII ст. вчення Фоми Аквінського було визнано офіційною доктриною католицької церкви.

Найбільше число елементів вчення Аристотеля містить томістське вчення про буття. Проте від природничо-наукових поглядів Аристотеля, Аквінський абстрагувався і реалізував перш за все те, що служить вимогам християнської теології. Під буттям Хома розуміє християнського бога, який створив світ, як про те повествується в Старому завіті. Розрізняючи буття і сутність, Хома проте не протиставляє їх, а вслід за Аристотелем підкреслює їх загальні коріння. Розрізняючи вслід за Аристотелем актуальний і потенційний стан, Хома розглядає буття як перший з актуальних станів. Від Аристотеля йде Аквінський, розвиваючи теорію окремих душевних сил або властивостей. Він розрізняє вегетативну душу, властиву рослинам (обмін речовин і розмноження), її він відрізняє від сензитівної, яку мають тварини (чуттєві сприйняття, прагнення і вільний, довільний рух). У людини до цього всього додається ще інтелектуальна здатність - розум. Людина має розумну душу, яка виконує функції і двох нижчих душ (цим Аквінат відрізняється від францисканців, наприклад від Бонавентури). Розуму Аквінат віддає перевагу перед волею. Інтелект підноситься над волею.

16. Сутність критики теології Томи Аквінського в філософії Дунса Скотта.

Сутність напряму «скоттизму»(філософії дунст скотта) полягала в запереченні вчення Фоми Аквінського, насамперед у визна­ченні місця та ролі філософії в житті людини та суспільства, співвідношення філософії та теології.

вихідним пунктом концепції Фоми Аквінського було християнське вчення про Бога, світ та людину. Філософії ж «янгольський доктор» відводив роль підтримки цього вчен­ня, його обґрунтування. Фома Аквінський підпорядковував фі­лософію теології, науку — релігії. Саме така позиція й не вла­штовувала Дунса Скотта. Незважаючи на дедалі ширший ав­торитет «томізму», Дуне Скотт здійснив спробу довести, що гармонія між теологією та філософією (навіть при провідній ролі теології, на чому наголошував Фома Аквінський) немож­лива, адже це різні форми освоєння світу, між якими існують більш складні взаємовідносини, ніж просте підпорядкування одна одній.

Виходячи з розрізнення функцій філософії і теології, Дуне Скотт твердив, що повна гармонія між теологією і арістотелівською філософією, яку намагався довести Фома, неможлива. Фі­лософія, за Дунсом Скоттом, функціонує як знання теоретичне. Цим вона відрізняється від теології, яка є знанням практичним, переважно морально-етичним, таким, що спрямовує людську волю на досягнення орієнтирів віровчення. Тому теологія не ви­магає тієї строгості та раціональності, якої прагнув надати їй Фома. Теологія, на думку Дунса Скотта, цілком відповідає августиніанському критерію знання — ірраціоналістичному в своїй основі. Ось чому сфери філософії та теології мають бути розділе­ними. На відміну від Фоми Аквінського, який вважав теологію найвищим знанням, Дуне Скотт відводить роль вищої нау­ки саме філософії, або метафізиці. Головним поняттям остан­ньої він вважає поняття буття — Абсолюту, який водночас є і предметом пізнання, і предметом віри. Абсолютне буття, вважав філософ, охоплює собою все існуюче, у тому числі й Бога. Все у створеному світі генетич­но і функпіонально залежить від Абсолюту як витоку буттєвості речей, створених не розумом, як вважав Фома, а во­лею Бога. Ідея «вольової обумовленості діяльності» Бога якраз і є тим наріжним каменем, який «розводить» роздуми двох великих філософів у протилежні напрями. Позиція Скотта у цьому протистоянні виявилась не менш життєвою, ніж Аквінсько­го. Уявлення про вольову природу божественної діяльності, яка, на відміну від томістського інтелектуалізму, підкрес­лював Дуне Скотт, вводить деякі корективи і в розуміння співвідношення матерії і форми. У Фоми загальна форма (універсалія, яка існує в божественному розумі) поєднується з певною порцією матерії, внаслідок чого виникає річ. Остан­ня актуалізується (отримує буття) завдяки формі, а форма індивідуалізується через матерію. Воля, з точки зору Скот­та, і природа божественної діяльності не потребують індиві­дуалізуючих начал, оскільки воля, на відміну від розуму, завжди має конкретно-предметне спрямування. Конкретна форма вольової діяльності не стільки актуалізує річ (все міс­титься в бутті — Абсолюті), скільки конкретизує та індиві­дуалізує її. Дуне Скотт був представником саме метафізичного (онто­логічного) індивідуалізму, у якому індивідуальність є сутнісною рисою, стороною буття. З його точки зору родова (за­гальна) форма не може бути єдиною, у кожній речі існує індивідуальна форма Людина в теоретичних конструкціях Дунса Скотта вима­льовується не лише як творіння Бога, але й як частина при­родного цілого.

17. Третій період у середньовічній схоластиці: номіналізм В.Оккама.

Пізня схоластика (XIII—XIV ст.) розвивалася під впливом загострення ідейних суперечностей епохи розвиненого феодалізму. Розвивається теза про існування двоїстої істини, притаманної аверроїзму, яка руйнує «гармонію» віри та розуму, затверджену в попередній період розвитку схоластики приматом теології. Розмежування віри та розуму як окремих речей можна також обґрунтувати тим фактом, що освіту здобувало все більше людей, не пов'язаних з церквою.

Видатним діячем цього періоду був вільям оккам. Незалежний, нетрадиційний стиль мислення Оккама викли­кав суперечливе ставлення до нього як з боку керівництва уні­верситеті , так і більш впливових діячів Церкви. У номіналізмі Оккама заперечується основна передумова схоластичної філософії - переконання у раціональності світу, наявність якогось роду початкової гармонії слова і буття. Поява доктрини Оккама знаменувало кінець середньовічної схоластичної філософії.

В історію філософії мислитель увійшов завдяки сконструйо­ваному ним правилу, відомому під назвою «лезо Оккама». Суть цього правила проста: «не примножуй сутність», тобто не доду­муй більше за те, що можна мислити, виходячи із наявного знан­ня і пізнавальних можливостей. Сенс «лезових операцій», за­значав Оккам, не у тому, щоб не вводити в систему пізнання но­вих, нерозвіданих ще суджень, а в тому, щоб вчасно позбутися від них після того, як вони втратили свою пізнавальну (еврис­тичну) властивість. Філософ сміливо полемізує з основними теологічними посту­латами Фоми Аквінського, протиставляє їм власні роздуми й судження. Він стверджує, зокрема, що доведення всесилля Бога є неможливим; останнє досягається лише вірою. Тому до Бога не слід апелювати безпричинно. У нього слід вірити, і не більше. «Не згадуй ім'я Бога в суєтності», — наставляв філо­соф. Ця настанова й утвердилась як друга трактовка «леза Ок­кама». Намагаючись поєднати «віру» і «розум», Уільям Оккам ство­рює один із найбільш впливових варіантів теорії « подвійної істи­ни». За його переконанням, «віра» і «знання» радикально від­різняються як за предметом, так і за методом. Знання, за Оккамом, мають предметом тілесну природу, вони спираються на досвід, вміщують істини або очевидні, або виведені з очевидних. Віра повністю ірраціональна, не має ніякого відношення до до­казу і розуму, цілком почерпнута з одкровення, сфера її дії — спасіння, тобто моральні вчинки людини. У зв'язку з цим будь-які догмати віри не можуть бути доведеними, як те намагались робити схоласти-реалісти. Полемізуючи з реалізмом, Оккам до­водив, що універсали не можуть існувати поза людським розу­мом, оскільки у цьому разі вони були б одиничними речами, що суперечать самому визначенню універсалій як всезагальних сутностей. Критикуючи головну ідею реалізму, за якою в загаль­них сутностях (універсаліях) уже міститься все одиничне, яке лише треба вивести з них, Оккам стверджує, що лише одиничне існує реально. Із одиничного, а не із «сутностей», треба виходи­ти у пізнанні.

18. Принцип сумніву в філософії Р.Декарта та його значення для розвитку європейської раціоналістичної філософії.

. Філософія Декарта є новим, цілісним і раціонально обґрунтованим образом світу, вона визначає напрям розвитку природознавства, а також вносить основоположні зміни в розвиток самого філософського мислення, створює нову світоглядну орієнтацію.

• Першою умовою філософії є заперечення всіх визначень. Тому Декарт починає з сумніву як необхідної передумови і способу досягнення пізнання певних і міцних принципів. Уже сам сумнів є універсальним принципом. Завдяки йому передбачається результат, але для філософа він не передує сумніву, а виникає лише з нього і разом з ним. Проголошуючи сумнів як метод - «Я мислю, отже, існую», - Декарт обґрунтовує його так: те що здатно сумніватись – мислить, те що мислить – я, я мислю, отже я існуюОтже, існування мислення є принципом філософії, оскільки «я мислю, я існую» - неподільні, становлять одне ціле. Сумнів - це заперечення, відокремлення духу від усього, особливо від чуттєво- предметного.

Сумнів завжди виступає як критерій хибності. Сумнів повинен очистити шлях від упереджених тверджень. Сумнів виконує функцію методологічного характеру. Але сумнів це не теж саме що й скепсис. Сумнів потрібен щоб знайти грунт пізнання.

Сумніви Декарта – відправний момент побудови філософії. Із сумніву не можна безпосередньо прйти до дійсності, з нього починається шлях до неї.

Все є сумнівним, лише факт сумніву – безсумнівний.

від декартівських ідей відштовхувалися май­же всі наступні великі та визначні філософи. І хоча більшою мірою вони заперечували, спростовували, переосмислювали те чи інше положення декартівського вчення, вилив Р. Декарта на їхні роздуми виявився більш ніж помітним. Б. Спіноза, наприк­лад, зажив слави через подолання декартівського дуалізму, ма­теріальної та духовної субстанцій. Рационалистическая традиция после Декарта нашла своих самых выдающихся представителей в лице Бенедикта Спинозы и Готфрида Лейбница.

20. Вчення Р.Декарта про вроджені ідеї. Єдність та відмінність вроджених ідей та інтуїції.

Виходячи зі свого раціоналізму, Декарт створює теорію вроджених ідей. За Декартом, ідеї або образ предмета знаходяться в над чим більше вони містять у собі реальності, тим досконалішою повинна бути їх причина. Найбільшою величиною є ідея безмежної субстанції — Бога; вона не може виходити від мене, оскільки я смертний. У безмежній субстанції є більше реальності, ніж в обмеженості, тому ідея Бога в мені є первиннішою від ідеї мене самого. Ідея Бога — найбільш істинна, бо не взята з почуттів, з інших ідей, адже величність Бога в них не вміщується, я не можу її вигадати, тому вона вроджена в мені, як вроджена ідея про мене самого. Сутність Бога ясна і чітка, тому його існування, єдине з його сутністю, таке ж ясне, чітке, як і його сутність. Те, що існує, люди пізнають

завдяки чуттям, чуттєвому спогляданню; тільки сутність пізнається розумом У Бога немає такого розриву, він сам є буття і сприймається «оком розуму». Поняття Бога є доказом його буття.

Вчення Декарта про вроджені ідеї являє собою своєрідний розвиток платонівського положення про справжні знання як пригадування того, що закарбувалося в душі, коли вона перебувала у світі ідей. Під вродженими ідеями Декарт розумів всього лише «ембріональні», для прояснення яких необхідна діяльність «природного світла» розуму, що можливо тільки у дорослих людей. До складу вроджених ідей входить поняття буття , бога, числа, тривалості, тілесності, структури тіла, вільної волі. Вродженими є і деякі судження –аксіоми.

1. У нічого не буває властивостей.

2. Із нічого не буває нічого

Декарт не протиставляє вроджені судження і вроджені поняття.

До вроджених ідей Декарта привели декілька принципів.

1. був впевнений. Що всезагальне поняття не може бути виведене з суспільного досвіду.

2. Бажання забезпечити інтуїцію матеріалом для побудови змістовного знання.

Проте сам факт визнання вроджених ідей не є тотожним визнанню існування раціональної інтуїції.

Інтуїція усвідомлює істинність вроджених понять і суджень. А вроджені ідеї дають нам знання, інтуїцію і забезпечують усвідомлення цього знання і його істинність.

Результат роботи діяльності інтуїції виражається в судженнях.

Все вроджене- інтуїтивне, але не все інтуїтивне – вроджене.

19.Чому принцип Р.Декарта Cogito, ergo sum має характер інтуїції?

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ІНТУЇЦІЯ - одне з головних понять раціоналістичної гносеології Декарта, яке відіграло значну роль в німецькому класичному ідеалізмі 18 - початку 19 ст. На противагу містичного тлумачення інтуїції (Августином та ін) як надприродного осяяння, що виходить від трансцендентного Бога, так само як і ототожнення інтуїції з чуттєвими споглядання, Декарт бачив в інтелектуальній інтуїції «розуміння ясного і уважного розуму, яке породжується одним лише світлом розуму і є більш простим, ніж сама дедукція ... » Інтелектуальних інтуїцій, по Декарту, величезна безліч, вони становлять початкові істини процесу дедукції, найважливіша з них - «я мислю, отже, я існую» (cogito ergo sum) .

Cogito ergo sum - описано Августином Блаженним в V столітті. У чому відмінність? Згідно Блаженному Августину, навіть маючи всі знання у власній душі, людина власними силами не в змозі побачити ці знання. Потрібна ілюмінація, благодать. Декарт: те, що Бог вклав, він вклав, далі - не його справа. Досить природного світла розуму, щоб ми розібралися, що є в нас, а чого немає. Прояв природного світла розуму - інтелектуальна інтуїція. Якщо я вдивляюся в зміст своїх думок і не бачу підстав сумніватися, переді мною - істина. Це - інтелектуальна інтуїція. Варто вдивитися в положення cogito ergo sum, не можу не визнати, що воно істинне. Інтелектуальна інтуїція є вихідною в методології Декарта. Щоб спертися на інтелектуальну інтуїцію, треба сформулювати правила методу. Їх чотири: 1 вважати істинним тільки очевидне і безсумнівно істинне для розуму (інтелектуальна інтуїція) 2 якщо у нас є якесь питання, його треба намагатися розчленувати на складові питання і членувати до тих пір, поки не з'явиться очевидне й істинне для розуму (інтелектуальна інтуїція) 3 треба мислити по порядку, починати з простого (інтелектуальної інтуїції) і робити кроки до складного, щоб кожен крок був інтелектуальної інтуїцією. Інтелектуальна інтуїція - основа дедуктивних кроків від простого до складного (кожен крок безсумнівний і ясний). 4 треба скласти абсолютно повні переліки питань, щоб охопити всі явища (об'єкт) повністю.