83 Ф. Ніцше: аполонівський та діонісійський початок в культурі.
Для Ніцше, для європейської культури останньої чверті минулого століття відкриття трагічності «нормального дитинства людства» було приводом для перегляду класичної і класицистської метафізики істини і зла, розриву з традиційним конформізмом, пошуку нового бачення суб'єктивності як основи людського існування. Трагічна радість визволення від незалежних від людини об'єктивних обставин мала два наслідки: самовпевнене утвердження людини в створеному нею самою світі цінностей і заперечення тим самим смерті і долі. Смерть Бога, проголошена Ніцше, розумілась як смерть старої Європи і народження нової.
Навряд чи існує щось таке, про що б Ніцше нічого не сказав; його філософські нотатки стосуються чи не всіх більш чи менш значних предметів: держави, релігії, моралі, науки, мистецтва, музики, природи, життя, хвороб, праці, стосунків чоловіка і жінки, кохання, подружжя, родини, народу, епохи, історії, історичних осіб, сучасників і, звісно, «одвічних» питань філософії. В окремих випадках його зауваження можуть мати те чи те значення, але, в будь-якому разі, для того, щоб вірно зрозуміти окремі вислови, потрібно зрозуміти основні засади мислення Ніцше і знати контекст цього мислення .
Суттю очевидної змістовності Ніцше є те, що вона тільки виявляє себе в тому, від чого відмовляється. Тому думка Ніцше може видатися то пустою, то глибокою. Пустою, в разі потреби дати чомусь оцінку чи піддати щось іспитові; глибокою, в разі причетності до руху (переживання). Якщо своєрідне замилування початковим імпульсом Ніцше просто захоплює, то негативно виповнений розвій думки діє як позитивне висловлювання, котре, в його хибній раціональності, зачаровує, як політ стріляної гільзи. Певним є й протилежне: з одного боку, позитивні висловлювання здатні захопити мить власного акту, осягнути його символічно і сприйняти як знак, а з другого — негативні висловлювання можуть набриднути, не осяяні жодним образом, жодною творчою думкою, жодним символом.
Ніцше вдовольнився констатацією наявності в грецькій культурі поряд із звичним для європейської раціоналістичної класики гармонійного, спокійного і прекрасного начала, символізованого Аполлоном, також і начала тривожного і неспокійного, що випливало із співпереживання масою учасників оргіастичного культу смерті і воскресіння, символізованого Діонісом, — культу, з якого і походила давньогрецька трагедія. На цьому його дослідницька праця філолога-класика закінчилась, і далі пішли екстраполяції філософа на сучасні теми кризи європейської цивілізації, виходи на суб'єктивістську концепцію «світу як волі і уявлення», де трагедія долається співучастю у колективній волі до життя, життєвому пориву, що перемагає смерть.
«Ми бачимо, що екстатична релігія Діоніса, з її відроджувальними таїнствами та оргіями, що осяюють душу, з її віруваннями в сходження божества в синовньому образі, страсному, як доля земнонароджених, і все ж божественно переможному, з її просвітленням темного царства душ світочем бога, що помер і воскресає, з її ідеалами містичної чистоти та святості (hosiotes), позамежного блаженства (makaria), героїчного страждання (pathos) і милосердя (eleos), нарешті — з її новою, співпередаваною і натхненною, всенародною і п'янкою радістю буття, що підіймає з дна душі в вільних, буйних виявах все приховане багатство її плідної сили, — ми бачимо, що ця релігія була задоволенням граничної потреби, що вона була необхідна еллінству як рятівний злам хвороби, як одужання» (Іванов "Эллинская религия страдающего Бога.").
Поєднання учасників діонісійської містерії в «співпередаваній і натхненній, всенародній і п'янкій радості буття» є зразком експресивної комунікації, що вносить нову організаційну структуру, спрямовану проти усталеної, — потужну антиструктуру напівшаманістського культу.
Культ Діоніса приходить як конкуруюче і доповнююче вірування з тих же чи близьких країв, і при цьому також як культ божества «нижнього» світу. Будучи богом виноградарства, Діоніс зберігає риси володаря соми (хаоми), священного напою давніх індоєвропейців. Про певну близькість Діоніса до володаря підземного світу говорить і те, що греки «упізнали» в ньому Аіда-Загрея, мисливця, що мандрує горами і хащами в супроводі хтонічних псів і ловить душі людські (щось близьке до лісовика — однієї з іпостасей Велеса).
В діонісійських культах очисні обряди мають свої етапи чи частини: pathos — власне страсті, пристрасті-страждання, і katharsis — очищення через страсті. Очищення розуміється як змивання бруду, в буквальному сенсі, бо чистота духовна і фізична принципово не розрізняються. Здійснення ритуальних дій розглядається як духовне умивання — аналогічно в ісламі пустельним чи степовим кочівникам дозволялось робити намаз, «умиваючись» піском.