90 Теорія абсурду у творчості а. Камю

Камю є одним з найбільш відомих представників так званого героїчного песимізму. Спогади далекого минулого, безплідна спроба зупинити біг часу, плин життя, романтика юності, відмова від реальності, мрія про вічність - такі теми ранніх творів Камю. Його персонажі проголошують абсурдність всякої людської діяльності, повну байдужість до життя і до людей.

В своїй філософській творчості, зокрема, в “Міфі про Сізіфа”, Камю піднімає основні проблеми людського існування, виходячи з якого він прагне усвідомити і оцінити зовнішній і внутрішній світ людини, зрозуміти зміст і призначення її життя, визначити її місце в суспільстві, історії) природі. Аналізуючи оточуючу дійсність і констатуючи її абсурдність» Камю приходить до висновку, що все життя людини і суспільства - суцільний абсурд. Абсурд - вихідний постулат філософської концепції Камю. Абсурдна дійсність увійшла в сам зміст життя людини і склала її природу.

Подібно до філософів-екзистенціалістів, Камю вважає, що найважливіші істини відносно самого себе і світу людина відкриває не шляхом наукового пізнання чи філософських спекуляцій, а за допомогою почуття, що ніби “висвічує” її існування, “буття-в-світі”. Камю посилається на “тривогу” Хайдеггера і “нудоту” Сартра, пише про нудьгу, що оволодіває людиною.

Прірва між внутрішнім світом людини і оточуючою її дійсністю лейтмотив всієї творчості письменника. Камю переконаний в непоборності відчуження вважаючи його вічним супутником людства.

На думку Камю, нами керує не безглуздя, а суть, але її важко розшифрувати, ключем до цієї суті є бунт. Бунт - це наша історична реальність. Щоб бути, людина повинна бунтувати. В цьому визначенні дане чисто екзистенціальне тлумачення бунту. Це насамперед негативна категорія - протест, заперечення, повстання. Це метафізичний бунт, бунт бунтівного одинака проти всесильного і всюдисущого абсурду. Істина, що абсурд - кінцева правда нашої долі на землі, повинна не обеззброювати, а пробуджувати в душі мужність продовжувати жити всупереч вселенському “хаосу”, обходячись без доказів на користь такого вибору.

Якщо для абсурду необхідна людина і світ, то зникнення одного з цих полюсів означає припинення абсурду. Абсурд е перша очевидність для ясно мислячого розуму. Самовбивство являє собою затемнення ясності, примирення з абсурдом, його ліквідацію. Самогубство - це крик відчаю, який не в силі пробити стіну абсурду, тому воно позбавлене змісту.

Таку ж втечу від абсурду являє собою “філософське самогубство” -“скачок через стіни абсурду”. На місце ясності приходять ілюзії, бажане приймається за дійсне, світові приписуються людські риси -розум, любов, милосердя. Очевидне безглуздя трансформується в замасковане, людина примирюється із своєю долею. Абсурдних стін більше немає, але немає і ясності мислення. Камю називає цей шлях “ухиленням”. Релігійну віру Камю вважає замутненням ясності бачення і невиправданним “скачком”, що примирює людину з безглуздям існування. Християнство примирює із стражданням і смертю, але всі докази існування трансцедентального порядку сумнівні. Засуджуючи віру в Бога з точки зору вимог логіки, Камю став в опозицію до релігійного екзистенціалізму. Камю хоче знати, чи можливо жити без заклику. Заклик - те, що йде від Бога, тобто про релігійну санкцію норм людської поведінки. Камю хоче знати, чи можна обгрунтувати мораль з чисто людської, земної точки зору; для нього важливий лише людський заклик.

Не менш важливою Камю вважає проблему співвідношення людини і природи. Людина, вважає він, звертається за підказкою до оточуючого світу, але не знаходить її. Чим уважніше вона вдивляється в природу, тим більше усвідомлює її глибоку відмінність вів себе і її байдужість до своїх турбот. Річ володіє сутністю, спокійним станом буття в собі, людина ж позбавлена цього буття, вона є небуття буття. Камю вважає, що світ виступає по відношенню до людини як чужий і ворожий. Онтологічне відчуження світу супроводжується гносеологічним: людина не в стані зрозуміти оточуючі речі. Світ є поза людською реальністю, що не має нічого спільного з нашим бажанням і нашим розумом. Але це не означає, що світ не пізнаванний і ірраціональний.

Камю високо цінить емпіричне пізнання, методи науки. Але теорія - це лише конструкція мозку. В світі немає остаточного сенсу, він не дає відповіді на наші питання. Кількість вимірів простору і часу, структура галактики та інші питання не мають ніякого людського змісту і закинуті в цей космос, в цю історію, ми смертні, і на питання про ціль існування, про сенс всього сущого наука не дає відповіді.

У своєму творі Камю виводить думку про абсурдність людини. Історію, суспільство і людські стосунки він вважає сферою відчуження особистості. В них особистість губить своєрідність внутрішнього “я”, віддаляється від нього і поглинається абсурдним світом. Абсурдне все: особисте життя, де свобода заглушається інстинктами, дружба і любов, багатство світу. Якщо світ “знелюднений”, то люди також породжують нелюдське. Не розуміючи самих себе і інших, люди розрізнені і одинокі: у стосунках між ними панує безглуздя і ірраціоналізм.

Відчужена від світу людина позбавлена можливості реалізувати свою сутність і приречена на іллюзорне і абсурдне життя. Життя - це ірраціональний і хаотичний потік, позбавлений змісту і закономірності. В цьому потоці торжествує випадок: “З сутички людського розуму і безрозсудного мовчання народжується абсурд. Він е єдиним зв'язком, який їх об'єднує”.

Існує лише одна реальність, яка у власному змісті слова не є абсурдною - це людська думка. У її збереженні Камю бачить єдину основу людської величі. Збереження думки ” це відмова примиритися з ірраціональністю світу, бунт проти нього. “Абсурдна людина” - це пряма протилежність людини, що змирилася, абсурд означає постійне напруження і боротьбу. З бунтом Камю пов'язує питання про свободу людини. Усвідомивши байдужість світу і втративши віру в Бога, “абсурдна людина” приходить до висновку, що джерелом всіх своїх цінностей і суддею є лише зона сама. В цій самодетермінації і виражається свобода людини, яку ніхто у неї не може відняти і яка робить її подібною Богу. Саме свобода, що виражається в бунті, надає змісту людському життю. Поставивши проблему самогубства в центрі своїх роздумів, Камю приходить до висновку, що самогубство, як “метафізична”, так і фізичне - це недостойний “абсурдної людини” вихід.

Проте, людина, яка уявила себе на троні творця, нездатна витримати випробування такою непомірною величчю. Вона одночасно грубо сприйняла свою божественну сутність, прагнучи уподобитися Богу, його всемогутності, всесильності, і забуваючи його милосердя, доброту, прагнення до справедливості. Люди забули про існування вищої моралі, вічних цінностей.

Теза Камю про абсолютну свободу “абсурдної людини” у застосуванні до моралі вела до відмови від яких-небудь загальновизнаних норм і до визнання етичної рівноцінності всіх дій, тобто до аморалізму.