Питання для самоконтролю до розділу .

1.Охарактеризуйте спільні та відмінні риси об єкта та предмета соціології як науки.

2.Аргументуйте твердження про соціологію як одну з провідних соціально –гуманітарних дисциплін.

3. Які особливості категорії ”соціальне” в соціології?

4. Охарактеризуйте теорії виникнення суспільств, їх слабкі та сильні сторони.

ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК

Соціологія (букв, «наука про суспільство», від лат. soclestes — сус­пільство і гр. logos — навчання): 1) наука про закони і форми соці­альною (суспільною) життя людей у його конкретних проявах: різних за складністю соціальних системах, спільнотах, інститутах, процесах; 2) наука про закони становлення, функціонування і розвитку сус­пільства в цілому, соціальні відносини і соціальні спільноти.

Відносини соціальні — відносини між соціальними суб'єктами, що займають різне положення в суспільстві; беруть неоднакову участь у її економічному, політичному і духовному житті, і які відрізняють­ся способом життя, рівнем і джерелами доходів, структурою особис­того споживання.

Спільність соціальна — реально існуюча, що емпірично фіксуєть­ся, сукупність індивідів, що відрізняється відносною цілісністю і ви­ступає самостійним суб'єктом історичної і соціальної дії, поведінки (класи, верстви населення; демографічні, політичні, культурні).

Соціальна група — сукупність людей, що має загальні соціальні ознаки: загальну професію, стаж роботи, подібні права й обов'язки.

Мала соціальна група — соціальна група, члени якої знаходяться в безпосередній міжособистісній взаємодії.

Інститут соціальний — форма закріплення і спосіб здійснення спеціалізованої діяльності, що забезпечує стабільне функціонування суспільних відносин. За допомогою соціальних норм і санкцій соці­альні інститути (політичні партії, армія, церква, школа, родина, мо­раль, право і т.ін.) виконують організаційні, регулятивні, управлінські і виховні функції в суспільстві.

Процес соціальний — послідовна зміна становища суспільства чи його окремих систем. Виступає як рух у часі ряду подій, суб'єктами яких є великі групи людей.

Закон соціальний — явище чи процес, об'єктивний, стійкий і пов­торюваний причинний зв'язок між спеціальними явищами, процеса­ми, сторонами громадського життя, що виникає, виявляється і реалі­зується завдяки масовій діяльності і через діяльність людей.

Соціальний факт: 1) стан соціальної дійсності що вчинив подію, що не залежить від дослідження; 2) елементарний компонент систе­ми соціального знання (одиниця обґрунтування, докази чи спросту­вання в системі наукової аргументації), отриманий шляхом опису окремих фрагментів соціальної дійсності в деякому строго визначе­ному просторово-тимчасовому інтервалі.

Соціальна дія— спосіб вирішення соціальних проблем і протиріч, в основі яких лежить зіткнення інтересів і потреб основних соціаль­них сил даного суспільства.

Соціальний інститут — специфічне утворення, що забезпечує відносну стійкість соціальних зв'язків і відносин у рамках соціальної організації суспільства.

Соціальна організація — суспільний варіант інституту з управ­лінською ієрархією. Кожній соціальній організації властиві такі ознаки: наявність загальноорганізаційної мети; горизонтальна, чи поділ праці, зв'язаний з існуванням підрозділів і працівників, що виконують їхні самостійні функції; вертикальна, чи поділ праці по вертикалі.

Соціологічне дослідження: 1) вид соціального дослідження, що відрізняється специфікою методології і методики одержання но­вого достовірного соціологічного знання; 2) система логічно по­слідовних методичних, методологічних і організаційно-технічних процедур.

Програма дослідження — виклад його мети і загальної концепції, вихідних гіпотез разом з логічною послідовністю операцій для їхньої перевірки. Маються істотні розходження в логіці програми теоретико-прик­ладного і прикладного досліджень. У першому випадку посилена увага приділяється концептуальній частини програми, у другому — проробленні способів реалізації загальної концепції, включаючи соці­альне експериментування.

Розвідувальне (пошукове) дослідження — попередній етап соці­ологічного дослідження, коли немає чіткого уявлення про проблему й об'єкт дослідження. Ціль — збір інформації, вивчення документів, проведення спостережень.

Описове дослідження — проводиться при наявності гіпотези про структурно-функціональні зв'язки і класифікаційні характеристики досліджуваного соціального об'єкта. Ціль — емпіричні дані для пере­вірки описової гіпотези.

Об'єкт дослідження — соціальний процес, область дійсності, умо­ва явна чи така, що містить соціальне протиріччя і що породжує проблемну ситуацію.

Предмет дослідження — властивості і сторони об'єкта, що відкри­вають в ньому протиріччя, що досліджує проблему. Предмет дослід­ження відбиває взаємозв'язок проблеми дослідження й об'єкта дослід­ження.

Вибірка — процес формування вибіркової сукупності. Процес вибірки характеризується такими ознаками: 1) числом ступенів до­бору; 2) типом виділених об'єктів репрезентації на проміжних ступе­нях добору; 3) способом добору об'єктів репрезентації й одиниць спостереження на кожному ступені; 4) способом районування виді­лених на проміжних ступінях добору об'єктів репрезентації.

Генеральна сукупність: 1) та сукупність, на яку соціолог поши­рює висновки дослідження; 2) безліч об'єктів, що мають відношення до проблеми дослідження.

Проблема дослідження — питальна ситуація, зв'язана з проти­річчям між соціальною дійсністю і її теоретичним уявленням, яка потребуює для свого пізнання і вирішення визначених методів, проце­дур і прийомів дослідження.

Вибіркова сукупність — частина генеральної сукупності, об'єкти якої виступають як основні об'єкти спостереження, вибирається так, щоб її характеристики відбивали властивості генеральної сукупності.

Респондент — особа, що виступає як джерело первинної інфор­мації в процесі опитування чи в результаті спостереження з приводу деякого явища.

Опитування — термін, що позначає сукупність методів одержан­ня інформації про досліджуваний об'єкт. Здійснюється шляхом діа­логу між дослідником і респондентом.

Анкетування — письмове опитування, опосередкована соціально-психологічна взаємодія дослідника з респондентом.

Анкета — опитувальний лист, самостійно заповнюваний респон­дентом по зазначених у ньому правилах.

Інтерв'ю — спеціальний вид цілеспрямованого дослідницького спілкування, застосовуваний як метод одержання соціологічної інформації.

Вільне інтерв'ю — як початковий етап розробки стандартизова­ного інтерв'ю чи анкети для перевірки прийнятності питань та інфор­маційної ємності відповідей.

Стандартизоване інтерв'ю — формалізована процедура опитуван­ня, що наближається до методу анкетування (опитування при пере­писах населення).

Тест — метод виміру й оцінки різних психологічних якостей і станів індивіда.

Соціометрія — різновид групового психологічного тесту, засно­ваного на опитуванні і що є методом діагностики, виміру й аналізу взаємин у малих, що цілком сформувалися, соціальних групах.

Експерт-опитування — виявлення, у результаті застосування мето­ду опитування, суджень компетентних осіб з досліджуваної проблеми.

Спостереження — безпосереднє цілеспрямоване сприйняття і реєс­трація соціальних процесів.

Соціологічний експеримент — спосіб одержання інформації про наявність причинно-наслідкових зв'язків між показниками функціо­нування, діяльності, поводження соціального об'єкта і деякими ке­рованими контролюючими факторами, що впливають на нього. По суті, це — спостереження, що втручається. Розрізняють: 1) природ­ний (польовий) експеримент, коли об'єкт знаходиться в природних умовах свого функціонування; 2) лабораторний експеримент, що проводиться в особливо створених умовах.

Соціологія праці — галузь соціології, предметом якої є праця як основна сфера формування, розвитку і задоволення матеріальних та соціальних потреб, інтересів працівників, як основа соціально-еко­номічного положення (статусу) у суспільстві.

Соціологія праці вивчає соціально-трудові відносини у формі різних соціальних явищ і процесів, закономірності їхнього виникнен­ня й функціонування.

Трудовий колектив — специфічна форма соціальної організації. Трудовий колектив з'являється в єдності двох якостей: 1) у якості соціальної спільності; 2) у якості соціальної організації.

Трудовий колектив — носій різних видів соціальних відносин, оскільки поєднує різні соціальні групи.

Мотивація трудової діяльності — формування внутрішніх спо­нукальних сил трудового поводження.

Потреби — побудники до праці, що активізують людину, однак спонукальною силою володіють лише усвідомлені потреби.

Інтерес — причина соціальної дії, усвідомлена і якимсь чином виявлена потреба. Потреби й інтереси бувають матеріальні, духовні і соціально-політичні.

Цінності — уявлення суб'єкта (суспільства в цілому, класу, гру­пи, окремої людини), про головні цілі життя і роботи, а також про основні форми досягнення цих цілей.

Ціннісна орієнтація — це стійке, соціально обумовлене відношен­ня до сукупності матеріальних, духовних благ і ідеалів, на основі якого виникає прагнення до досягнення визначених цілей. Ціннісні орієнтації визначаються по пануючому інтересі в сполученні з ре­альним статусом людини.

Мотив — суб'єктивне відношення людини до свого вчинку, внут­рішня реакція на трудову ситуацію, що сформувалася на основі ус­тановок і ціннісних орієнтації, під впливом зовнішніх стимулів. Мо­тиви передують трудовому вчинку.

Диспозиція — особиста схильність. Диспозиції:

1. установки, формовані на основі потреб біологічного характеру в найпростіших ситуаціях;

2. соціальні установки, формовані на основі потреб у спілкуванні в звичайних повсякденних обставинах;

3. диспозиції, що характеризують загальну спрямованість інте­ресів особистості у визначену сферу праці чи дозвілля — це базові соціальні установки;

4. вищий диспозиційний рівень, що утворить систему ціннісних орієнтацій особистості.

Стимул — об'єктивні стосовно людини впливи, що спонукують до визначеного трудового поводження, що викликали трудову активність.

Стимулювання — особливий спосіб керування соціальною діяль­ністю людей, при якому поводження регулюється за допомогою впли­ву не на особистість, а на умови її життєдіяльності, на зовнішні об­ставини, що породжують визначені інтереси і потреби.

Згуртованість малої соціальної групи — характеристика ступеня єдності членів групи, погодженості їхньої спільної діяльності і міцності взаємин. Процес згуртування трудового колективу — фор­мування і підтримка єдності інтересів, цінностей і норм поводження всіх членів колективу в трудовій діяльності.

Керівник — особа, наділена суспільними інститутами керування колективом, повноваженнями влади, що виконують функції активно­го регулюючого впливу на групу осіб (колективів), йому підлеглих.

Лідер — визнаний авторитет, виразник інтересів, ідей, що здій­снює стихійне керівництво зсередини.

Стиль керівництва — це соціальна сукупність індивідуальності керівника і суб'єктивних факторів суспільства. Ефективне поєднан­ня демократичного і директивного стилів керівництва (демократич­ний (колегіальний); директивний; анархічний (потуранний).

Конфлікт соціальний — зіткнення інтересів різних соціальних груп, окремий випадок прояву соціального протиріччя, одна з його форм, що характеризується наявністю вираженого протистояння суспільних сил чи проблеми, що є ядром конфлікту, а також усвідом­ленням носіїв конфліктної ситуації (конфліктуючими групами) своїх протилежних інтересів і цілей діяльності.

Трудові суперечки — особливий вид ділових конфліктів, розбіж­ності між робітниками та службовцями, з одного боку, і адміністра­цією підприємства, установи з іншого, про застосування чинних норм законодавства про працю.

Міжособистісні конфлікти — зіткнення різних суджень, оцінок, позицій, супроводжуване активним протистоянням членів колекти­ву, перекручуванням уявлень один про одного, розвитком ворожості і ворожнечі.

Особистість — інтегральна соціальна якість, що формується у індивіда в процесі включення його в систему суспільних відносин, освоєння їм матеріальних і духовних продуктів людської культури.

Спрямованість особистості — функціональна підсистема осо­бистості, що здійснює внутрішню регуляцію спрямованості соці­альної діяльності людини, всю безліч суб'єктивних відносин людини до світу і до себе, усіх її диспозицій і потреб, що утворює психоло­гічний механізм мотивації і цільової орієнтації її соціальної актив­ності.

Людина — істота суспільна, тому що суспільство породило всі її якості. Людина є головна складова соціальної системи, її продуктом і творцем.

Характер — індивідуальне поєднання істотних властивостей осо­бистості, що показують відношення людини до навколишнього світу і виражаються в його поводженні, вчинках.

Темперамент — тип реакції особистості на зовнішні умови. За ступенем емоційності розрізняють чотири типи темпераменту: 1) хо­лерик; 2) меланхолік; 3) сангвінік; 4) флегматик.

Соціалізація — процес формування основних параметрів людської особистості (свідомість почуттів, здібностей і т.ін.) на основі навчання і виховання, засвоєння соціальних ролей і, у результаті, перетворення людини в члена сучасного йому суспільства. Через соціалізацію відбу­вається спадкування і перетворення індивідами соціального досвіду, перетворення його у власні установки, орієнтації, навички, вміння, здібності і т.ін.

Асоціальне поводження — результат недоглядів у ході соціалізації.

Соціальне самовизначення — усвідомлення людиною своєї со­ціальної природи, свого місця в суспільстві.

Соціальне самовизначення — як усвідомлення індивідом свого місця в соціальній структурі суспільства. Об'єктивною передумовою соціального самовизначення є існування класів, соціальних верств і груп, що детермінують основні характеристики соціального стану людей: місце в системі виробничих відносин, роль у суспільній орга­нізації праці, рівень і джерела доходів, специфіку економічних, по­літичних та інших інтересів.

Соціальний статус — положення індивіда чи соціальної групи щодо інших індивідів, груп, обумовлене соціально значущими для даної суспільної системи ознаками (економічними, професійно-ква­ліфікаційними, соціально-демографічними та ін.).

Паразитизм соціальний: 1) суспільно неприйнятний спосіб існу­вання окремих соціальних груп, шарів, індивідів, при якому одні з них існують за рахунок інших чи за рахунок суспільства; 2) складне, що змінюється, явище, що має свої причини, кількісні (стан, дина­міка) і якісні (характер, структура) параметри.

Соціологія політики — галузь соціології, що вивчає теоретичні й емпіричні закономірності політичних явищ і процесів. Загальна зада­ча соціології політики полягає в розкритті закономірностей розвитку і функціонування політики з іншими сферами життя суспільства для наступного використання досягнутих результатів у політичній прак­тиці. Конкретні цілі і задачі соціології політики визначаються соці­альним замовленням.

Маргінали — специфічні соціальні верстви перехідного неадаптаційного типу, що знаходяться в умовах втрати чи значної втрати по­чуття культурної і соціальної самоідентифікації.Маргінали характеризуються на індивідуальному поведінковому рівні: розгубленістю, «самітністю», утратою соціальних зв'язків, заз­нають соціального дискомфорту, схильні до агресивності. Маргінали можуть виступати в ролі ватажків радикальних соціально-політичних і націоналістичних рухів, стати соціальною базою тиранічних ре­жимів.

Соціологія політики вивчає соціальні дії, спрямовані на вирішен­ня політичних проблем.

Соціологія молоді — галузь соціології, що вивчає молодь як спе­цифічну соціально-демографічну групу, особливості її способу жит­тя і свідомості. У нашій країні соціологія молоді одержала розвиток у 20-і роки, коли активно досліджувалися питання умов праці і побуту молодих людей. Формування світоглядних і професійних орієнтації.

Молодь — внутрішньо неоднорідна соціально-демографічна гру­па суспільств, що володіє властивим тільки їй набором соціально-психологічних якостей, що включає людей не молодше 14 років і не старше ЗО років.

Молодіжна культура — комплекс своєрідних світовідчуттів і способів самовираження, характерні зразки поводження і взаємодії людей, іміджі, лексикони, символи, музика, що відповідають ідеї, й т.ін.

Культура особистості — сукупність зразків веління, душевно-ду­ховний склад, вихованість, ступінь розвиненості природних здібнос­тей і схильностей, крім цього, елементи культури, властиві великим соціальним групам, суспільству, людству в цілому. Доцільно відрізня­ти культуру молоді від молодіжної культури. Якщо молодіжна куль­тура належить молоді і не властива суспільству як цілому, то куль­тура молоді включає загальні елементи культури.

Субкультура — результат постійної взаємодії людей, що знахо­дяться в особливих умовах, при цьому цілісна культура не зводить­ся до торби субкультур, тому що свій внесок у культуру вносять різні спільності й окремі особистості, що не володіють субкультурою.

Шлюб — соціально санкціонована і регульована (за допомогою релігійних, моральних чи юридичних норм) історична форма відно­син між партнерами, що установлює їхні права й обов'язки по відно­шенню один до одного і до дітей.

Соціологія родини — галузь соціології, яка вивчає закономірності виникнення, функціонування і розвитку родини як соціального фе­номена, що поєднує у собі риси соціального інституту і малої соці­альної групи.

Родина — мала соціальна група, заснована на шлюбі чи кровно­му спорідненні людей, зв'язаних спільністю побуту і взаємною відпо­відальністю.

Виділяють такі функції родини: виховну, господарсько-побутову, духовного спілкування, рекреативну, опікунську, сексуальну, представ­ницьку, репродуктивну, матеріального забезпечення, організаційну.

Для суспільства важливо ефективне здійснення родиною репро­дуктивної і виховної функції, тому що саме в родині відбувається початкове формування особистості.

Особливості сучасної родини — організація на емоційні й осо­бистісні, а не економічні (статути) характеристики індивідів у ситу­ації шлюбного вибору.

Життєвий цикл родини — основні етапи розвитку родини:

1. створення родини (перший шлюб);

2. початок дітородіння (перша дитина);

3. закінчення дітородіння (народження останньої дитини);

4. «порожнє гніздо» (виділення з родини останньої дитини);

5. припинення існування родини (у зв'язку зі смертю одного з подружжя) чи розлучення, що порушують нормальну послідовність циклу родини.