71. Літопис Самійла Величка.

Літопис канцеляриста війська Запорозького Самійла Васильовича Величка завжди привертав до себе увагу вчених. Адже це наймонументальніший твір у давній українській історіографії, і твір, можна сказати, найзагадковіший. Брав С. Величко участь і у військових походах. Про це він пише в передмові до першого тому Літопису. Самійло Величко був козацького походження, встиг здобути до початку своєї служби освіту, найвірогідніше — в Київській академії, оскільки для служби у військовій канцелярії вимагалася саме така освіта. Швидко входить у довір’я свого патрона і виконує доручення, про які нічого не знала навіть військова канцелярія, котра мала, треба зауважити, найвищі урядові функції на Україні, а у відсутність гетьмана повністю керувала країною. Її складала вся генеральна старшина, за винятком військових суддів, обов’язково входив туди генеральний військовий писар, а до нього приєднувалися генеральний обозний і осавули. Канцелярія відала підкоморними справами, і сюди надходили з генерального суду політичні й карні справи. Нижчими чиновниками її були військові канцеляристи, поміж яких Величко займав, як пише сам, «не останнє місце», але з 1705 р.,— досі він був, так би мовити, на приватній службі у Василя Кочубея. С. Величкові довелося довго чекати «свого щастя». Літопис з’явився друком більш як через сто років після його смерті. Але до читача він хай і не повністю, та дійшов, і нащадки, як він колись С. Твардовському, можуть повіншувати щастя й самому Самійлові Величку — «слава його розуму» так само незабутня. Оця впевненість С. Величка може видатися як на наші часи й трохи задивною. Таким чином, він пише власний твір, складаючи його з десятка інших, зводячи все у велику й простору історію. «Величко — це історик,— писав Д. Багалій,— але історик свого часу». Виявилось, що Літопис дійшов до нас не повністю. Особливо постраждав перший том. Тепер важко визначити його початкову дату, принаймні рукопис починався з продовження записок М. Титлевського. Найдавніше посилання у Літописі — 1595 р. Маємо посилання на 1619 р. Потім ішли записки М. Титлевського, що описував походи турків проти поляків 1620—1621 рр. Повстання Остряниці було описано через переклад польського діаріуша Окольського, надрукованого в Кракові в 1639 р. Оповідання це було в першому томі за списком Судієнка, у згаданому єдиному спискові з Літопису С. Величка, який належав свого часу Полетикам. Був тут шматок універсалу Остряниці й Величкові пояснення . Важко тепер судити про ту початкову частину Літопису, але перелічені матеріали наштовхують на думку, що, власне, Літопис С. Величка починається все-таки з повстання Б. Хмельницького; раніший текст — тільки матеріали до написання. Нелегко визначити і час його написання. Дата, яка стоїть на титулі, очевидно, визначала початок роботи. Остання згадка про С. Величка — 1728 р., тобто рік перекладу «Космографії». Якщо Літопис почав писатися 1720 р., то за вісім років міг бути й написаний, але 1728 р. С. Величко був уже сліпий. Можна припустити, що в час роботи над «Космографією» С. Величко вже не працював над Літописом, отож його початок, включно до 1648 р., так і залишився в тому аморфному стані, який ми знаємо. Сліпотою, очевидно, можна пояснити й ту необробленість Літопису, про яку згадувалося вище,— нерівності стилю, не проставлені дати, не вказані сторінки, на які відсилається читач, різночитання тощо. Перший том Літопису постраждав найбільше. В ньому є великий пропуск, що обіймає найважливіші роки війни Б. Хмельницького, і це вже втрата значна. Дехто з дослідників називає це однією з причин малого поширення Літопису. Загалом перший том має вигляд окремої книги, яка цілком округлена, оточена традиційним початком і кінцем, з підсумковими таблицями. Другий том також цілком завершений з формальної точки зору: має свою передмову, свою розбивку на розділи, хоч і продовжує опис подій першого тому. Ця книга збереглася краще, маємо тільки невеликі пропуски і можемо здогадуватися про кінець. В автографі Літопис обривається на півслові, а в копії Судієнка є невеликий додаток. Літопис закінчується 1700 р., але в тексті зустрічаються посилання на пізніші роки з обіцянкою розповісти про тогочасні події. У другому томі Літопису подано дату 1725 — рік смерті царя Петра І. Є посилання на 1722 р. Обіцяє розповісти С. Величко й про 1708 р. Таким чином, Літопис складається з двох томів і обіймає час 1648—1700 рр. Цікаво відзначити, що титул першого тому змінений, доданий пізніше замість якогось давнішого, вийнятого з рукопису; титул замінив, очевидно, сам автор. Палеографічний опис рукопису першого тому, який склала К. Лазаревська, розкриває нам деякі цікаві деталі творчої лабораторії С. Величка. Спершу рукопис писався без нумерації, і вже потім його пронумеровано. Перша його частина написана чітким почерком й дуже чисто, гадають, рукою самого С. Величка. Це характерне письмо другої половини XVII — початку XVIII ст., що його І. Каманін називає «київським», бо, як він доводить, воно утворилося в Київській академії, ним писали всі, хто належав до вищої верстви, і вчені писарі 18. Оскільки писав сам автор, варто привести його опис дослівно: «Воно чепурне, круглясте, чіткі, вирисувані літери стоять кожна окремо, рівною низкою, майже без нахилу, з короткими певними розчерками — все це виказує на руку, звиклу до писання, на вмілість і смак того, хто писав і зумів надати рукопису майже художній вигляд». Рукопис переписувався з чернеток. Друга частина палеографічно відрізняється від першої. Її писано різними почерками, гадають, що рукопис переписували чотири чоловіки: можливо, оті хлопці, на яких нарікав пізніше С. Величко. Почерк тут недбалий, багато помилок, є чимало правок, вставок тощо. Коли взяти до уваги, що автограф писав сам Величко, і то після 1718 р., можна припустити, що сліпота заставала його за роботою коло Літопису. Документи здебільшого писані іншою рукою і часто є вставками. Найстаріша вставка — копія статей Переяславських. Портрет Б. Хмельницького намальовано на тому ж папері, що й у Літописі. Все це, так би мовити, книжковий світ С. Величка, власне, та його частина, що допомагала писати Літопис. Знання мов: польської, латинської, старослов’янської, очевидно, й німецької, звісно, розширяли коло читання. Як вихованець Київської академії він вільно оперує образами античної міфології, добре ознайомлений із сучасними йому законами риторики, знає закони версифікації, розрізняє «гладкий» стиль від невправного, іронізує з невправних віршів, тобто має певний і досить вироблений літературний смак.