Суб’єктами національного інформаційного простору є, передусім, юридичні особи, серед яких:

• державні та недержавні інформаційні агентства;

• органи державної влади, інші державні і недержавні установи (організації) – через створені ними у встановленому порядку інформаційні служби;

• державні та недержавні аудіовізуальні і друковані засоби масової інформації, структури, які їх об’єднують (компанії, корпорації, асоціації, спілки тощо);

• видавництва всіх типів, різних форм власності;

• виставкові організації та центри;

• бібліотечні, музейні, клубні та інші культурно-просвітницькі установи, що використовуються в інформаційній діяльності;

• поліграфічні підприємства;

• підприємства зв’язку та іншого матеріально-технічного забезпечення життєздатності національного інформаційного простору, збирання, дослідження та поширення інформації;

• зарубіжні і міжнародні організації, представництва, спільні підприємства, належним чином зареєстровані (акредитовані) в Україні;

• органи захисту державних таємниць, національного інформаційного простору та охорони інформації;

• філії (представництва) суб’єктів національного інформаційного простору України за кордоном;⁶

Суб’єктами національного інформаційного простору визнаються також фізичні особи – громадяни України та інших країн, які здійснюють, відповідно до законодавства України, професійну творчу діяльність у галузі інформації індивідуально.

У ст. 4 Проекту Закону України „Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України” від 1998 р. запропоновано таку редакцію цього поняття: „Національний інформаційний простір України – сфера (об’ємний простір), у якій здійснюються інформаційні процеси і на яку поширюється юрисдикція України”. Держава виступає гарантом цілісності національного інформаційного простору України на основі:

• єдиної державної політики, визначеної законами, обов’язковими для всіх учасників інформаційної діяльності в національному інформаційному просторі України незалежно від форм власності;

• збереження права власності держави на провідні об’єкти національного інформаційного простору, використання нею належної бази та економічних важелів для здійснення регулятивного впливу на суспільні відносини в сфері інформації;

• державної системи професійного навчання і підвищення кваліфікації працівників засобів масової інформації, наукової та експериментальної діяльності;

• економічного забезпечення цільових програм, здійснення відповідних протекціоністських заходів.

Об’єктами національного інформаційного простору є інформаційна продукція в усіх її різновидах, включаючи твори літератури і мистецтва, наукові праці, публічні виступи, використані в інформаційній діяльності, національні інформаційні ресурси, інформаційні послуги, організаційні та майнові функціональні елементи інформаційної інфраструктури ⁷.

На думку дослідників, інформаційний простір має кілька ієрархічних рівнів (масштабів): глобальний – міжнародний і загальнодержавний, регіональний – суб’єктний, локальний – міської й сільської місцевостей.

Термін „глобальний інформаційний простір” одержав широке поширення в соціальних науках на рубежі двох століть внаслідок інтенсивного впровадження новітніх досягнень інформаційно–технологічної революції в суспільну практику в багатьох країнах світу. У закордонних дослідженнях і багатьох міжнародних документах по цій актуальній проблемі назване поняття використовується в більш вузькому значенні і фігурує найчастіше як „глобальний кіберпростір” (global cyberspace). У наш час більшість дослідників ролі інформаційно-комунікаційних технологій у житті світового співтовариства, розглядають глобальний інформаційний простір як сукупність інформаційних ресурсів й інфраструктур, які становлять державні й міждержавні комп’ютерні мережі, телекомунікаційні системи й мережі загального користування, інші трансграничні канали передачі інформації⁸.