Персоналізм

Персоналізм є спосіб людського буття у утверджує головною цінністю буття —• вільну особистість, яка творить. Саме в акті творення відбувається глибинне спілкування Особистості людини і Божественної Особистості. Результатом такого співтворчого спілкування стає навколишній світ. Внаслідок своєї творчої природи Особистісне Начало в людині єдине з Божественним Особистісним Началом, а тому укорінене у Вічності.

Персоналізм як спосіб буття передбачає діяльно-творче ставлення до світу і повагу до будь-якої стісно-творчого начала. Персоналістичний спосіб буття породжує персоналістичний спосіб розуміння філософувания, що є вираженням і розвитком екзистенціального способу філософування.

Елементи персоналізму можна знайти у цілого ряду мислителів минулого і на Заході, і на Сході. Проте як розвинута філософська течія персоналізм з'являється в XX ст. і стає однією з парадигм філософії людині.

Персоналізм досить важко відокремити від релігійного екзистенціалізму. Дійсно, обидві ці течі виникають на християнській основі і походять з ідеї унікальності особистісного існування і його спрямованості до Бога як трансценденції. Однак дві суттєві відмінності все-таки проглядають.

1. Персоналізм не прив'язаний ні до якої релігійної конфесії, для нього вихідним є особистісне в єдності з Абсолютною Особистістю, а вже потім -соборне співтовариство особистостей.

2. Персоналізм говорить про творчу діяльність як начало, в якому людина не тільки осягає Бога і відкривається Йому, а й перетворює своє буття за подобою і образом Божим. Творчість доводиться до творення себе, в ході чого людина набуває риси Боголюдин.

Досить показовим є прагнення деяких мислителів побачити укоріненість персоналізму в слов'янському світі. Так, наприклад, О. Кульчицький говорить про "український персоналізм", а М. Лосський називає "російськими персоналістами" мислителів XX ст. (А. Козлова, Л. Лопатіна, Н. Бугаєва та ін.). Не можна не погодитися, що такий підхід виражає глибинну рису слов'янського менталітету. Водночас необхідно зазначити, що:

по-перше, завжди слід досить чітко розділяти персоналізм і індивідуалізм — близькі, але не тотожні поняття;

по-друге, персоналізм не може належати лише одній національній ментальності — цілком доречно говорити "французький персоналізм", "американський персоналізм" тощо.

Інша справа, що в філософську культуру XX ст. персоналізм був введений двома слов'янськими мислителями — Миколою Бердяєвим і Левом Шестовим. Знайомство з вченнями сучасного персоналізму ми почнемо саме з них.

Микола Бердяєв: Боголюдина над безоднею нествореної свободи

Доля всесвітньо відомого філософа Миколи Бердяєва (1874—1948 рр.) на перший погляд здається трагічною: кадетський корпус, виключення з університету, вислання з Росії в 1922 році, нерозуміння сучасниками... Так, він страждав далеко від батьківщини, йому тяжко було зносити нерозуміння його глибоких ідей, але найголовніша причина, що завдавала йому болю—це "чужинність світу, далекість усього,... незлиття ні з чим... Все моє існування, — пише Бердяєв, — перебувало під знаком туги за трансцендентним" ³⁷.

Н аблизитися до трансцендентного, божественного можна тільки у творчому зусиллі і натхненні. Вже з ран­ніх років Бердяєв пережив владу творчості. "Мої здібності виявлялися лише тоді, коли розумовий процес йшов від мене, — говорить Бердяєв, — коли я перебував у активному і творчому стані; і я не міг виявити здібностей, коли потрібне було пасивне засвоєння і запам'ятовування, коли процес йшов ззовні до мене".

Бердяєв прагне ототожнити свою філософію зі своїм життям. І якщо він пише про творчість, то живе і дихає творчістю, прагнучи подолати все монотонне і рутинне в своєму бутті. Без творчості його життя позбавлене всякого сенсу. Саме у творчому акті — глибинне призначення людини, яке вивищує її природу

"У творчому досвіді, — пише Бердяєв, — розкривається, що "я", суб'єкт, первинніше і вище, ніж "не я", об'єкт. 1 водночас творчість протилежна егоцентризму, це забуття про себе, спрямованість до того, що вище за мене".

Але творчість трагічно замикає дух людини об'єктах культури. Бердяєву хочеться вирватися за межі об'єктивованої творчості у самотворення. "Творчість для мене не стільки оформлення в кінцевому, творчому продукті, скільки розкриття безкінечного політ в безкінечність, не об'єктивація, а трансценду вання... Тому для мене виникала трагедія творчості в продуктах культури і суспільства..." .

Справжня творчість виходить за межі культури стає вогнем, що змінює людське в людині. Вона "потрясіння і підйом усієї людської істоти, спрямованої до іншого, вищого життя, до нового буття" .

Так у Бердяєва народжується ідея Боголюдини, що є надзвичайним результатом творчої еволюції людської особистості. Боголюдина Бердяєва відрізняється від ніцшеанської Надлюдини тим, що вона не замкнута в колі Вічного Повернення часу і не перебуває і абсолютній самотності в безбожному світі; Боголюдина є результат творчого діалогу Бога і людини і їй дана Вічність як безмежне відновлення.

Проте чи не є гординею прагнення людини до творчості як самозміни? Бердяєв переконаний, що людину закликав до творчості сам Бог. Бог-Творець чекає від людини, яку створив за Своїм образом і подобою, не поклоніння, а творчої відповіді. Творча самозміна є не тільки право, а й сакральний обов'язок людини перед Богом. Людина зобов'язана створити із себе Боголюдину, інакше вона не виконає свого призначення.

"Богом дано людині творчий дар, талант, геній і дано світ, в якому і через який повинен здійснитися творчий акт. Бог закликає, щоб людина вчинила творчий акт, здійснила своє покликання, і Бог чекає відповіді на свій заклик" .

Л юдина, творчо спрямована до Боголюдського буття, піднімається над буденністю і долає її. Бердяєв відчуває почуття гострого неприйняття буденності з її безглуздою круговертю: "Коли прокинулася моя свідомість, я відчув глибоке відштовхування від буденності. Але життя світу, життя людини значною мірою це буденність..." ^.

Бердяєв іде від буденності в пошуках таємниці людини і смислу, що прихований у цій таємниці. Тому що смисл людини закритий для повсякденного буття і трансцендентний йому. Смисл людини відкривається мислителю, що зробив крок на шляху самовизначення. "Мене притягує завжди і в усьому трансцендентне, інше, що виходить за грані і межі, і що містить в собі таємницю" ,— пише Бердяєв.

Вихід за межі буденності означає для Бердяєва народження особистісного буття. Тільки в ньому можна знайти власну неповторність. Таке народження завжди трагічне, пов'язане з бунтом, повстанням, самотністю. Особистість у цьому світі глибинно протистоїть масі, роду, завжди тужить. "Я — виразник повстання особистості проти роду", — говорить Бердяєв.

Особистість породжується творчістю. Проте не будь-яка творчість приводить до цього. Особистість є результат морально перетворюючої творчості. Досить цікава в цьому плані характеристика Бердяєвим Андрія Бєлого: "Андрій Бєлий, індивідуальність надзвичайно яскрава, оригінальна і творча, сам казав про себе, що в нього немає особистості, немає "я". Іноді здавалося, що він цим пишався. Це тільки підтверджувало для мене розходження між індивідуальністю й особистістю... У особистості є моральний, аксіологічний момент, вона не може визначатися лише естетично" .

Отже, Бердяєв рішуче розділяє індивідуальність і особистість. Особистість перебуває в індивідуальності в згорнутому вигляді і лише духовно-моральна діяльність як творення самого себе може розгорнути й актуалізувати її.

Основним атрибутом особистості є свобода. Свобода для Бердяєва розгортається в творчості як у своєму вищому бутті. А творчість знаходить у свободі буттєву глибину і силу.

Бердяєв обожнює свободу, перетворює її в Абсолют, називаючи споконвічною безоднею, що передує особистості і людині, і навіть Богу. Він говорить про безодню "несотвореної свободи", з якої виростає будь-який творчий акт і сама особистість.

Дивовижний гімн свободі звучить у словах: "Бог жадає від людини свободи духу, Богу потрібна лише людина вільна духом. Божий задум про світ і про людину не може бути втілений без свободи людини, без свободи духу".

Лев Шестов: віра вища за розум?

Філософська позиція Льва Шестова (1886— 38 рр.) послідовно персоналістична. Але його персоналізм трохи інший, ніж у Бердяєва. Шестов згоден із думкою Бердяєва про те, що людина повинна пройти глибинно-особистісні перетворювання, щоб відкритися Богу. Проте він настроєний досить скептично стосовно ідеї творчості себе, сумнівається в можливості людини усвідомлено рухатися назустріч Божественному Началу.

У ряді своїх праць Шестов намагається показати, що особистість вища за будь-яку умоглядну ідею. Всякий вибір повинен відбуватися на користь особистості. 1 в першу чергу це стосується Особистості Бога. Бог піднімається над буць-яким нашим абстрактним поняттям і будь-якою безособовою ідеєю. Навіть такі поняття, як "Добро" й "Істина", роздрібнені множиною суб'єктивних трактувань, тьмяніють поруч із Божественною Особистістю.

Але невже не може бути різних трактувань самого Бога? Так, вони можуть бути, — відповідає Шестов. — Але вся справа в тому, що потрібно уникнути трактувань взагалі і, залишивши розум, піти у віру. Шестов порушує питання радикально: або розум, або віра. До того ж під вірою мається на увазі не просто переконаність у якомусь знанні, це щось співіснуюче поруч із знанням і незалежне від нього. І найголовніше — віра веде зовсім в іншому напрямі, ніж знання.

"Віра не є... довіра до того, що нам говорили, що ми чули, чому нас учили, — пише Шестов. — Віра є невідомий і далекий умоглядній філософії новий вимір мислення, який відкриває шлях до Творця всього, що є в світі, до джерела всіх можливостей, до Того, для Кого немає меж між можливим і неможливим".

Т ака віра може бути тільки особистісною. Шестов надзвичайно високо цінує К'єркегора, тому що мислитель прийшов до неминучості подібної віри - віри кожного, віри, що вирвалася з темниці розуму на волю. К'єркегор подолав мислителів розуму і необхідності, — вважає Шестов. А тому він залишив їх, бо "вони вимагали від нього любові до розуму, а він ненавидів розум більше за все на світі"

Для Шестова розум існує в досить вузьких межа: і лише затемнює вищі реальності буття. Над усім особистісним розум ставить безлику необхідність заради неї готовий пожертвувати свободою. Розум і пізнання необхідності, яке витікає з нього, руйнує глибину людського бачення світу. Шестов сприймає прагнення до необмеженого раціонального пізнання як гріх, що виганяє людину з цілісності її буття. "Перша людина злякалася нічим не обмеженої волі Творця, побачила в ній жахливе для нас свавілля і стала шукати захисту від Бога у пізнанні, яке, як її переконав спокусник, зрівнювало її з Богом, тобто ставило її і Бога в однакову залежність від вічних нестворених істин... І це "знання" розплющило, роздавило її свідомість, втиснувши її в площину обмежених можливостей..." .

Отже, Шестов, як і Кант, критикує розум і хоче знайти його межі. Проте якщо Кант критикує розум з точки зору розуму і силами розуму, то Шестов критикує розум з погляду і силою віри. Кант ставить під сумнів не цінність розуму і раціонального пізнання, а їхні можливості. Шестов сумнівається саме в цінності розуму і раціонального пізнання.

Позиція Шестова має сенс і виникає не на порожньому місці. Цінність розуму, що принижує людину до ролі слуги необхідності, дійсно може бути заперечена. Такий розум виключає свободу. Проте віра у своєму самовдоволеному й агресивному бутті сліпне і так само руйнує свободу.

Є начало, що вище за віру і за розум. І водночас у ньому збігаються і віра, і розум. Це начало — особистість. Про її багатогранність іноді забуває Шестов, ототожнюючи свободу з вірою.

Чи не коректніше буде сказати, що свобода допускає єдність віри і розуму, єдність, реалізовану в творенні, в якому віра і розум взаємно обмежують свої амбіції і так само взаємно посилюють один одного?..

Емманюель Муньє: трагічний оптимізм

"Особистість — це не об'єкт, нехай навіть найдосконаліший, який, як і всякі інші, ми пізнавали б ззовні. Особистість — єдідаа реальність, яку ми пізнаємо й водночас створюємо зсередини. З'являючись скрізь, вона ніде не дана заздалегідь" ⁵⁰. Так визначає особистість один із фундаторів французького персоналізму Емманюель Муньє (1905—1950 рр.).

Особистість для Муньє є вищою цінністю людського існування. Так само, як і Бердяєв, Муньє розділяє індивіда і особистість. Індивід — це егоцентрично-замкнене Я. Особистість — це Я, що перебуває в творчому саморусу який з'єднує зі світом. Особистість — це прорив до істинного спілкування зі світом.

Персоналізм для Муньє виникає, насамперед, на християнській основі. 1 персоналізм християнства піднімається над усією давньогрецькою філософією, як щось принципово інше.

"Християнство з перших своїх кроків рішуче висуває на перший план поняття особистості, — пише Муньє. — Сьогодні нам важко уявити, який переворот це зробило в думках і почуттях греків...

... Вища істота, яка спирається у своїх діяннях на любов, уже не тотожна світовій єдності, поро­джуваній якоюсь абстрактною ідеєю; єдність світу створюється його безмежною спроможністю безкі­нечно множити ці окремі акти божественної любові Множинність не є свідченням недосконалості; навпаки, вона породжена надмірністю й любов'ю та несе їх у собі...

Людський індивід не є лише зосередженням низки реальностей загального характеру (матерія, ідея і т.д.), він являє собою неподільне ціле, єдність якого важливіша множинності, бо має корені в абсолютному.

Над особистостями панує вже не абстрактна влада Долі, Царства ідей або Безособова ідея, байдужі до індивідуальних доль, а Бог, який і сам, хоча й у вищому смислі, є особистістю...".

Саме від християнства пішла ідея глибинного особистіісного перетворення, невідома для античної культури. В ній — витоки людської свободи, її меж і безмежності. "Глибинний сенс людського існування полягає не в тому, щоб злитися з абстрактною загальністю Природи чи Царства ідей, а в тому, щоб розкрити "таємницю своєї душі.. До такого вчинку людина покликана у свободі".

Свобода особистості в християнстві не завершується самотністю й відстороненістю. Навпаки, вона є умовою дійсної єдності особистостей, яка реалізується через любов. "Сама концепція Трійці..., — пише Муньє, — приводить до ідеї про Вищу Істоту, всередині якої здійснюється діалог особистостей, який вже сам по собі є запереченням самотності" .

У свободі людина покликана змінювати саму себе і навколишній світ, долати будь-які межі. Проте "матерія чинить нам опір, вона зовсім не пасивна, не інертна, вона — агресивна... Скрізь, де особистість поширює свій вплив, природа, тіло чи матерія заявляють про свої права... Скрізь, де верх бере свобода, вона обтяжується тисячами залежностей" ⁵⁴. Тому людина повинна боротися. Людське буття є безперервна і піднесена боротьба з усім безособовим у собі і світі. Людина для Муньє — це "удосконалення свободи, що бореться".

У боротьбі за особистісне буття людина усвідомлює трагічність свого земного існування і, водночас, у цій боротьбі — "надія зневірених". А значить, "людська доля — це позначений величчю і боротьбою трагічний оптимізм..." .

Інші мислителі персоналістичної парадигми про межі людини

У XX ст. до персоналістичної парадигми прийшли й інші мислителі, які розмірковували над межами людини і їх подоланням. Обсяг нашого курсу не дає змоги докладно зупинитися на їхніх позиціях, але згадати про них варто.

М артін Бубер (1878—1965 рр.) говорить про необхідність звернення до людини і Бога як до "Ти", а не як до "Воно". Особистісне відношення "Я — Ти" він протиставляє безособово-егоїстичному "Я — Воно". Вихід людини за свої межі — це вихід із замкненого в собі буття людини в безмежну відкритість особистісного спілкування.

П 'єр Тейяр де Шарден (1881—1955 рр.) проголошує неминучість еволюціонування людини і людства в напрямі до Бога, в результаті чого відбувається персоналістичне перетворювання всього буття світу. "Треба дивитися за межі наших душ, а не в зворотному напрямі, — пише він. — У перспективах ноогенезу час і простір дійсно олюднюються або, швидше, надолюднюються" ^5б.

Так само, як Бердяєв і Муньє, Шарден показує глибинну відмінність індивідуальності й особистості. Бути особистістю — означає бути здатним не до відстороненості й агресії, а до спілкування і взаємодії. Вихід за межі індивідуальності в особистість — завдання кожної людини. "Егоїзм, індивідуальний чи расовий, — говорить Тейяр де Шарден, — надихається образом індивіда, який піднімається вгору відповідно до принципів життя, розвиваючи власний, унікальний і неперевершений зміст... Єдина помилка, що від початку веде його неправильним шляхом, полягає в змішуванні індивідуальності й особистості. Прагнучи як­найбільше відокремитись від інших елементів, він індивідуалізується, але, індивідуалізуючись, він падає і хоче затягти світ назад, до множинності, до матерії. Насправді, він зменшується і губиться. Щоб бути повністю самими собою, нам потрібно йти у зворотному напрямі — в напрямі конвергенції з усім іншим, до іншого. Вершина нас самих, вінець нашої оригінальності — не наша індивідуальність, а наша особис­тість...".

Віктор Франкл (н. 1905) так само, як і Ясперс, починає з психології і психіатрії, але потім переходить до філософської творчості. Франкл говорить про "екзистенціальний вакуум" сучасної людини, який можна здолати лише на шляху віднайдення сенсу існування. Саме тому Франкл ставить проблему логотерапії — лікування сенсом.

Набуваючи сенсу існування, людина виходить за свої межі і особистісно розкривається світу. Вона стає зовсім іншою. Не випадково Франкл для позначення особистісного перевороту в людині використовує таке поняття, як самотрансцеиденщя.

Висновки і перспективи.

Феномен постмодернізму

1. У XX ст. співіснують три фундаментальні парадигми філософії людини і її меж: філософська антропологія, екзистенціалізм і персоналізм. їхня специфіка—в розумінні відношення людського буття до трансценденції.

2. Характерною рисою філософської антропології визначення людського буття через його протиставлення тваринному буттю.

Людина є трансценденція навіть у своєму повсякденному бутті — вже хоча б тому, що вона вийшла за межі світу тварин.

3. Екзистенціалізм є атеїстичний і релігійний. Їх об'єднує один лейтмотив — опис граничного буття людини як реальності, що піднімається над повсякденним буттям. Розділяє — розуміння відношення екзистенції і трансценденції. Для атеїстичного екзистенціалізму екзистенція і трансценденція — синоніми. Релігійний екзистенціалізм розділяє їх як людське і божественне буття.

4. У персоналізмі відбувається спроба розв'язати суперечності атеїстичного і релігійного екзистенціалізму. Трансценденція трактується і як Божественне буття, і як буття людини — само-трансценденція (антропо-трансценденція). На відміну від релігійного екзистенціалізму, в персоналізмі немає онтологічної прірви між людиною і Богом; на відміну від атеїстичного екзистенціалізму, персоналізм не стверджує, що трансценденція дана людині самим фактом виходу з повсякденності в граничне буття. Трансценденція є результат особистісного розвитку, що виходить із граничного буття в буття мета-граничне. Базуючись на традиціях персоналізму, варто розрізняти поняття екзистенціювання і трансцендування як такі, що означають різні процеси людського буття — ті, що виводять у граничне буття, і ті, що виводять у метаграничне буття.

4. Цілісна філософія людини не може бути зведена до якоїсь однієї парадигми. Тому неминуче виникає проблема комунікації різних парадигм філософії людини, в діалозі між якими і відповідна істина, ніж та, що належить кожній із них окремо.

Наприкінці XX ст. у філософії і культурі Заходу розвивається парадигма, що вважає комунікацію різних точок зору своїм головним принципом. В одному із варіантів свого розвитку ця парадигма дістала назву постмодернізму. Вона пов'язана з іменами таких мислителів, як Жан-Франсуа Ліотар, Жак Дерріда, Поль Фейєрабенд, Жак Бодрийар, Ричард Рорті, Рудольф Гаше та ін. "Постмодерністське мислення — це мислення, ініціаторам якого занадто тісно в рамках великої філософської традиції Декарта — Локка — Канта — Геґеля — Маркса, яка позначається сьогодні фразеологізмом "філософський модерн". Епітет "постмодерністський" підкреслює прагнення вийти за межі і грандіозної традиції, здолати, викорінити,... трансцсцендування..."

Для постмодерністів філософія "модерну" є мов логічна філософія. Постмодерністи протиставляють їй діалогічну і поліді логічну філософію і культуру. Проголошується абсолютна цінність комунікації і плюралізму, значимість локального на противагу тотальному, абсолютном непорушно-авторитетному. Ці положення посгмодернізму є дуже цінними на порозі III тисячоліття, враховуючи розмаїття концепцій людини в XX ст.

Для постмодернізму характерна всеосяжна іронія до культурної спадщини минулого — особливо до претензій філософів модерну створити універсальні й абсолютні системи світу і людини. Культ іронії в пост модернізмі викликає аналогії з іронією романтиків що виникла в європейському світі 200 років тому. Але в постмодернізмі, на відміну від романтизму, іронія не має меж, за нею не стоїть утвердження чогось над іронічного — абсолютного і сакрального. Тому постмодерністська іронія часто призводить до філософії абсурду.

Ф ундаментальним настроєм постмодернізму є іронія локального над універсальним. При цьому в постмодерністській іронії над усім, що претендує на універсальність і абсолютність, часом народжується агресія локального до універсального, що суперечить висхідній настанові постмодернізму на діалог будь-яких світоглядних течій...

15