25.Методи державного управління

Методи ДУ – це способи, прийоми і засоби цілеспрямованого впливу органів управління на свідомість, волю і поведінку громадян.

Фіксуються в нормативно-правових актах.

Особливості:

- реалізуються в процесі держуправління;

- виражають керівний вплив суб’єктів управління;

- в методах є керівна воля держави;

- мають форму і зовнішнє вираження.

Основними методами державного управління є методи переконання, заохочення й примусу.

Гарантією правильного поєднання методів переконання, заохочення й примусу є визнання головної ролі методів переконання і заохочення як методів психічного впливу на свідомість, а через неї — на поведінку людей. Ці методи виявляються в системі заохочувальних, виховних, пояснювальних, рекомендуючих заходів, що забезпечують правочинність вчинків і дій учасників управлінських відносин.

Переконання й заохочення як всеохоплюючі методи становлять основу функціонування апарату державного управління.

Примус належить до найбільш жорстких засобів впливу, тому в діяльності органів управління та їх посадових осіб примус застосовується, як правило, у поєднанні з іншими управлінськими прийомами.

Важлива (хоч і не єдина) функція державного примусу — правоохоронна. Вона полягає в локалізації, нейтралізації, недопущенні правопорушень.

На цих підставах виділяють: кримінальний, цивільно-правовий, адміністративний примус.

Адміністративний примус — це владне, здійснюване в односторонньому порядку і в передбачених правовими нормами випадках застосування від імені держави до суб'єктів правопорушень, по-перше, заходів попередження правопорушень, по-друге, запобіжних заходів щодо правопорушень, по-третє, заходів відповідальності за порушення нормативно-правових положень.

Переконання, заохочення й примус у сфері державного управління застосовуються для того, щоб забезпечити:

1) цілеспрямованість управлінської діяльності;

2) правомірність поведінки учасників управлінських відносин;

3) функціонування й захист режиму, встановленого державою, режиму за якого б неухильно виконувались правові приписи усіх ланок управлінської системи;

4)нормальні взаємовідносини усіх учасників управлінських відносин.

26.Державна служба та державні службовці

Державна служба є невід'ємною складовою механізму державного управління. Вона виникла за часів первісного суспільства і має багатовікову історію свого розвитку, її можна розглядати як вид суспільної діяльності, комплексний правовий інститут, правовий інститут адміністративного права, навчальну дисципліну. В Україні поки що не існує офіційно визнаної самостійної галузі права про державну службу як систему теорій, ідей, уявлень про правове регулювання державно-службових відносин. Разом із тим, можна стверджувати, що по мірі розвитку законодавства про державну службу, державно-службових відносин та методів їх регулювання, відбувається становлення нової комплексної галузі права — службового права.

Вперше на законодавчому рівні визначення поняття "державна служба" закріплене у статті 1 Закону України "Про державну службу", згідно з яким вона являє собою професійну діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їхньому апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Державна служба характеризується такими ознаками: а) професійна діяльність; б) діяльність у державних органах та їхньому апараті; в) заробітна плата за рахунок державних коштів.

Принципи державної служби — це основоположні ідеї, настанови, що виражають об'єктивні закономірності та визначають науково обгрунтовані напрями реалізації компетенції, завдань і функцій державної служби, повноваження державних службовців, їх можна класифікувати на конституційно-правові та організаційно-функціональні.

Державний службовець — це особа, яка здійснює професійну діяльність, займаючи посади в державних органах та їхньому апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержує заробітну плату за рахунок державних коштів.

Немале значення для уяснення статусу державного службовця має питання класифікації державних службовців, їх можна класифікувати на різні види в залежності від:

— розподілу державної влади — державних службовців органів законодавчої, виконавчої, судової влади;

— характеру державної служби — цивільні та спеціалізовані державні службовці;

— обсягу посадових обов'язків — посадові особи і особи, що не є посадовими;

— характеру повноважень, що визначають роль і ступінь участі у здійсненні державно-владних функцій — керівники, спеціалісти, технічні виконавці.

Державний службовець може притягуватися до кримінальної, адміністративної, дисциплінарної, цивільно-правової відповідальності.

Основними особливостями дисциплінарної відповідальності є те, що вона застосовується в межах службової підлеглості, а її підставою може виступати дисциплінарний проступок, адміністративний проступок або порушення морального характеру. Щодо окремих видів державних службовців зазначений вид відповідальності встановлюється виключно адміністративно-правовими нормами, закріпленими в статутах і положеннях про дисципліну (службовців органів внутрішніх справ, Збройних Сил України, органів прокуратури та ін.).

Розбудова державності України має супроводжуватися відповідним розвитком та удосконаленням державної служби. Метою реформування цього інституту є становлення високоефективної, стабільної, авторитетної державної служби, підготовка управлінської еліти .