3. Історичні поняття. Їх класифікація. Продумайте, у яких класах і яких тем; розкривається одне із загальноісторичних понять.

Історичним поняттям називають ключове слово чи ключові слова, у яких відображено головні, важливі найбільш суттєві сторони історичних подій та явищ. Засвоєння учнями історичних понять є найважливішим завданням навчання історії в школі. Процес формування історичних понять починається з визначення суттєвих ознак та розкриття їх на конкретному історичному матеріалі. Далі учні повинні знати сутність історичного поняття. Наступними етапами роботи є визначення місця історичного поняття в загальноісторичному процесі та їх зв’язок з іншими історичними поняттями. Методисти виділяють такі етапи формування понять: створення цілісної картини історичного явища;

• виділення його суттєвих ознак;повідомлення поняття, яке закріплює сутність цього явища;визначення поняття;вправи на застосування поняття;перехід до вивчення нових понять.

За своєю класифікацією історичні поняття розподіляються на:

• одиничні – діють протягом короткого історичного часу в тій чи іншій країні; особові – діють упродовж значного періоду в одній країні чи групі країн; загальні – діють у різних країнах, у рамках певного суспільства; всеохопні – діють у різних суспільствах протягом тривалого історичного періоду.

Поняття розрізняються за змістом історичного матеріалу: економічні, соціально-політичні, історико-культурні.

Дослідження дидактів та методистів підтвердили, що поняття та теоретичні положення в шкільних курсах історії можуть бути засвоєні лише за умови знання учнями конкретних історичних фактів.

При викладанні історії України слід звернути увагу на вивчення основних понять та ідей курсу, які є провідними в усіх класах і акумулюються в таких положеннях:

• етапи становлення української державності;

• боротьба українського народу з іноземними загарбниками;

• антифеодальний та національно-визвольний рух в Україні;

• становлення української нації;

• видатні політичні діячі України;

• герої національно-визвольних змагань;

• внесок українського народу в скарбницю світової науки та культури;

• національні меншини в Україні;

• соціально-економічний і політичний розвиток України;

• відродження і побудова Української держави.

Білет №4

1. Київська Русь: основні етапи політичної історії.

Ранєфеодальна монархія федерального типу, при якій існувала така піраміда влади: а) на чолі держави - великий київський князь; б) найближче оточення, за допомогою якого великий київський князь управляв державою: особиста дружина, що ділилася на старшу (бояре, мужи) і молодшу, (отроки, дитячі); питомі князі, що стояли своїми військами в значних містах (Чернігів, Переяславль, Псков і ін.) і вправлявші підпорядкованими Рад із князів і старших дружинників складав боярську думу при великому князі, що збирав її для прийняття важливих рішень (виступ . у похід, висновок світу і т.п.); в) суд, збір данини і судових мит здійснювали спеціальні дружинники, що називалися мечниками, вирниками. г) керування невеличкими містами здійснювали намісники великого князя - тисяцькі і посадники. Залежне населення: «Смерди» - селяни, що не потрапили в особисту залежність від феодала і які експлотувалися шляхом стягування данини. «Закупи» - ( смерди, що взяли у феодала «купу» - позичку грошима, інвентарі), насіннями і т.п. «Рядовичи» - селяни, що уклали з феодалом «ряд» - договір і за це виконуючі різноманітні роботи у вотчині. «Ізгої» - вигнані з общини селяни, що не мали права через це користуватися общинною землею (луками, пасовищами і т.п.). «Холопи» - полураби. Феодальна експлуатація здійснювалася шляхом: а) економічного примуса - виплата княжої данини; висновок селянами кабальних договорів із феодалами («купа», «ряд»); роздача феодалами землі селянам, за що останні сплачували земельну ренту (панщина, натуральний оброк, згодом грошовий оброк); б) позаекономічного адміністративного примуса - станова нерівноправність селян стосовно феодалів. До другої половини Х сторіччя на Русі не існувало індивідуально» власності на землю. Вона рахувалася спільною власністю князів, бояр, старших дружинників, а уособлювала її глава своєрідної корпорації - київський великий князь. Власне ж боярська земельна власність укладається лише на початку XII сторіччя. У силу цих особливостей повстання населення в Києві (у 1068 і 1113 роках - найбільше значні) не носили характеру класової боротьби.