69. Стратегії, розробка і реалізація політичних курсів.

Політичний курс - це напрям державної політики на досягнення глобальних політичних цілей.

Відображає мету окремого державного політика або суспільства в цілому, спільноти, які реалізують свою владу, досягнення політичних цілей, шляхом їх сприйняття і визнання міжнародною спільнотою.

Елементами політичного курсу є державний устрій держави, політична тактика і економічна політика.

При розробці політичного курсу країни на той чи інший період необхідна розробка наукового обгрунтування, яке б врахувало достатність матеріального забезпечення економічних реформ, що визначені, врахування рівня готовності населення країни підтримати цей курс, врахування ставлення урядів провідних країн світу до проведення нового політичного курсу. Окрім цього, слід враховувати відомі закономірності розвитку самої політичної системи, її взаємозв'язки, взаємообумовленність з іншими аспектами суспільного життя. Важливо співвіднести політичний курс з рівнем економічного розвитку країни і з існуючим в ній політичним режимом. Ілюстрацій у підтвердження того, що політика - це наука, можна навести чимало. Зокрема, політика реформ в сучасній Україні. Успіхи і недоліки, помилки суттєво обумовлені рівнем наукового забезпечення політичного курсу, що проводиться.

73. Теорія дискурсу: основні принципи і застосування до аналізу політичної модернізації

Представники теорії дискурсу: М. Фуко, Ван Дейк тощо.

Діалогічність дискурсу загострюється не лише через соціалізацію предмета обговорення – наприклад, через законопроекти соціальної сфери; вона в принципі моделюється механізмом проходження законопроектів – питома вага комутаційних ознак дискурсу помітно зростатиме під час процедури постатейного голосування законопроектів. У цьому плані дискурсивна сутність парламентської практики кореспондується із завданнями теоретичного забезпечення політичної модернізації, коли практична програма модернізації передбачає прийняття необхідних законодавчих актів (правова модернізація) і ціннісно-культурного супроводу процесу оновлення суспільства, котре має відповідати ідеології суспільних реформ (М. Михальченко).

76 Типи модернізації. Політична модернізація як складового процесу модернізації.

Сучасна наука розрізняє два основні типи модернізації:

1. Оригінальна (спонтанна), або органічна, модернізація. Властива розвинутим країнам Західної Європи й Північної Америки (США, Канада), соціально-політичний розвиток яких відбувався у формі неперервного еволюційного та революційно-реформаторського процесу. Вважають, що, розпочавшись в епоху Відродження, модернізація в розвинутих країнах триває й досі, їі розвиток не був рівним, знав не лише стабільно-поступальні етапи, а й тривалі відступи від цивілізаційного шляху у вигляді тоталітарних режимів та злети у вигляді широкомасштабних суспільних перетворень.Відповідно вирізняють кілька історичних типів модернізації західної цивілізації: — доіндустріальний (XVI — XVII ст.) — перехід від індивідуального аграрного й ремісничого виробництва до суспільного, формування замість особистої залежності людей ринкових відносин, відчуження виробників від засобів виробництва та існування; — ранньоіндустріальний (XVIII — початок XX ст.) — перехід від мануфактури до машинного, фабрично-заводського виробництва, розшарування соціально-класових сил та інтересів у структурі громадянського суспільства, перетворення засобів виробництва з ручних на механічні, поглиблення відчуження людей у процесі виробництва, радикалізація проектів суспільних перетворень; — пізньоіндустріальний (до кінця 60-х років XX ст.) — виникнення поточно-конвеєрного виробництва, наукова організація та інтелектуалізація праці, орієнтація на задоволення соціальних потреб людини, поглиблення міжнародного поділу праці; — постіндустріальний (із 70-х років XX ст.) — індивідуалізація виробничого процесу і перетворення його на засіб самореалізації особи, примат духовних стимулів над матеріальними, всебічна демократизація й гуманізація суспільного життя, інформаційна революція.

2. Вторинна (відображена), або неорганічна модернізація. Характерна для країн, які з певних причин відстали від загальноцивілізаційного розвитку і прагнуть за рахунок широкого застосування досвіду передових країн наздогнати їх за рівнем і якістю життя. Неорганічна модернізація здебільшого зумовлена не внутрішніми, а зовнішніми чинниками розвитку і характеризується нерівномірністю змін в економіці, політиці, культурі, соціальних відносинах. Цей тип модернізації було втілено у країнах другого і третього ешелонів капіталістичного розвитку. Перші з них мали певні передумови розвитку капіталізму та індустріального виробництва, але модернізація відбувалася там переважно під впливом іззовні. Такий характер модернізації в цих країнах було спричинено: домінуванням відносин особистої залежності у виробництві; низьким рівнем конкурентоспроможності на світовому ринку; нерівномірністю соціального розвитку, зосередженням національного потенціалу лише на одному з його напрямів (скажімо, створення військово-промислового комплексу). Незважаючи на такий негативний потенціал, деякі країни другого ешелону капіталізму спромоглися досягти успіху в процесі розвитку неорганічної модернізації (Японія, індустріальні країни Азії та ін.).