11. Суржик як показник низької культури мовлення.

Суржик — побутове мовлення, в якому об'єднані лексичні та граматичні елементи різних мов без дотримання норм літературної мови. Українсько-російський суржик поширений у побутовому спілкуванні жителів багатьох регіонів України, а також місцевостей на території Росії, де проживає українське населення.

Суржик. Під цим поняттям розуміють недоладну мішанку залишків давнього, батьківського, із тим чужим, що нівелює особистість, національно-мовну свідомість. Це назва здеградованого, убогого духовного світу людини, її відірваності від рідних коренів. Ця суміш мов є наслідок силувано вкоріненого почуття меншовартості, посередності тій частини людності, яка для задовольняння та пристосування до накинутої культури. Суржик проростає лише за умов, коли країна, а разом із нею її мова потрапляють у підлеглість іншій країні, іншому народові, іншій мові. У цьому разі мова метрополії чинить руїнницьку роль: деформує її, нищить, відтісняє, а отже, руйнує і саму душу народу, з якої нараз починає проростати цей мовний покруч. Суржик - це калічення мови, мовна безпорадність, брак чуття слова, хапання за перший-ліпший сурогат із чужої мови, пасивний перехід на вторинний ширвжиток. На відміну від «нормальної» мови, суржик не становить стабільної системи. Навіть найменш підвладний змінам граматичний кістяк мови в суржику розхитаний і плинний. А вже фонетичні варіанти слів настільки різняться в індивідуальних проявах, що лишається проблематичною сама можливість установлення виразних фонетичних властивостей цієї субмови.

З утратою рідної мови руйнується сам спосіб світосприймання, національного мислення, що, з рештою, призводить до денаціоналізацїї.  Утративши свою мову, нарід гине як окрема історична величина і стає населенням, контингентом, електоратом, біомасою тощо. «Різні мови…є різні світогляди…Своєрідність мови впливає на сутність нацїї, як тієї, яка розмовляє нею, так і тієї, якій вона чужа, тому уважне вивчення мови має включати в себе все, що історія й філософія пов`язує із внутрішнім світом людини»-зазначав німецький мовознавець В. Гумбольдт. Низький рівень живомовної культури-це необізнаність із мовними нормами, байдуже ставлення до свого мовлення, лінивство думки, мовна неохайність, невміння й небажання контролювати себе. Істотними причинами є також чужинецька мовна експансія й потурання їй високопосадовців усіх рівнів. Віками активно діяв механізм розхитування норм, вірус зневаги до української мови. Утішає те, що чимало російськомовних українців відчуває комплекс провини перед Україною, зокрема за втрату рідної мови. Виховувати в собі повагу до мови, якою спілкуємося - це, передовсім, шанувати себе, виявляти повагу до народу, його історії, культури. Адже мова - своєрідний генетичний код нації, а не лише засіб спілкування. Розвиток мови особистості - непростий процес. Лише той, хто невпинно працює над опануванням мови, повсякчас прагне правильно говорити, виявляти в усному й писемному мовленні свою індивідуальність, може наблизитися до мовної довершеності. Досягти ж її - ілюзорна мрія, оскільки мова - це океан, що не має меж. Мова не лише одна з ознак нашої національної самобутності, а й дієвий засіб плекання цього життя.