16. Лексика української мови з погляду її походження.

Лексикологія (від гр. lexikos - словниковий і logos - вчення) - це розділ науки про мову, в якому вивчається лексика (від гр. lexis - слово) мови, тобто її словниковий склад. Терміном "лексика" прийнято позначати всю сукупність слів у мові і всю сукупність значень, які закріпилися за словами в процесі багатовікового всенародного користування мовою.

Лексикологія вивчає словниковий склад мови з різних точок зору: досліджує внутрішнє членування словника мови, виявляючи в ньому лексику споконвічну й лексику запозичену, інтернаціональну й національну, загальновживану і професійну, нейтральну і емоційно забарвлену, активну й пасивну, нову й застарілу; в лексикології вивчаються також однозначні й багатозначні слова, омоніми й синоніми, пароніми й антоніми, а також інші групи слів.

Лексикологія, в свою чергу, поділяється на такі розділи:

• семасіологію - вчення про семантику (лексичне значення) слів;

• етимологію - вчення про походження мовних одиниць, переважно слів;

• ономастику - вчення про власні назви людей (імена, прізвища), географічні назви (назви країн, міст, сіл, озер, рік, морів, океанів);

• ермінологію - вчення про терміни (однозначні слова з галузі науки, техніки тощо).

Завданням лексикології є також встановлення загальної кількості слів у мові. Це можна зробити тільки приблизно, бо мова постійно змінюється. Скільки ж слів у сучасній українській літературній мові? Їх сотні тисяч, а разом із термінами - словами і сполученнями слів на означення наукових понять (хімічні, філософські, медичні терміни і т.д.) - кілька мільйонів.

Лексика, як відомо, є найменш консервативним елементом мовної системи. Якщо фонетична система, наприклад, української мови лишилася в основному середньонаддніпрянською, то словниковий склад її поповнився й поповнюється лексемами з інших говорів, запозиченнями з чужих мов. У лексиці української мови за походженням виділяють слова: успадковані з попередніх періодів розвитку нашої мови, власне українські та запозичені з інших мов.

Серед успадкованих найдавнішими є слова індоєвропейського походження. Вони поширені у певних фонетичних і словотворчих видозмінах майже в усіх європейських мовах. Це назви частин тіла, явищ природи, рослин, тварин, найнеобхідніших дій і процесів: мати, син, брат, сестра, кров, жінка, дочка, око, зуб, робота, язик, ніс, сонце, дерево, дім, день, небо, сидіти, життя, стояти, їсти, олень, свиня, журавель тощо.

Слова спільнослов'янського походження вживаються в усіх слов'янських мовах, зазнаючи певних фонетичних змін: плем'я, чоловік, чоло, шия, рот, тіло, мило, весло, дар, душа, дума, кінь, пес, віл, ведмідь, пшоно, вікно, холодний, гіркий, кислий, сад, межа, берег, сторона, борода, там, тут та ін.

Власне українська лексика - це слова, що витворилися в українській мові після спільнослов'янської мовної єдності й були засвідчені в історичних пам'ятках, художніх творах українського народу. Вони складають основу української лексики і формують національні ознаки мови. До них можна віднести: людина, держава, громада, приміщення, борщ, чай, минути, гопак, будинок, кучерявий, чоботи, свита, смуга, хустина, оранка, сіяч, зайвий, вщерть, віхола, щоденник та багато інших. Їх легко виділити в такий спосіб: якщо слово не має виразних ознак запозичення і в російській мові перекладається іншими, то є підстави вважати його власне українським: хвиля, мрія, гарний, нишком, крадькома, навпростець тощо.

Українська мова запозичувала з інших мов слова та окремі елементи. Запозичення йшли усним та писемним шляхом і в різні історичні періоди. Тому багато запозичень уже втратили ознаки своєї первісної мови й стали цілком українськими словами. Такими є грецизми вишня, огірок, лимон, м'ята, левада тощо. Тільки науковий етимологічний (за походженням) аналіз може показати, з якої мови прийшло слово і що воно в тій мові означало.

Більшість сучасних українських імен осіб є також запозиченнями. Втративши своє первісне значення, з грецької мови прийшли до нас і стали іменами: Анатолій (схід сонця), Андрій (сміливий, мужній), Артем (здоровий, повний сили), Афанасій (безсмертний), Василь (царський), Геннадій (благородний), Євген (благородний), Зоя (життя), Галина (спокій) і т.д.

Специфічними, невластивими українській мові, є поєднання приголосних звуків у словах німецького походження: штаб, шахта, кран, крейда, ландшафт, бутерброд, верстат, лозунг, ланцюг, солдат, майстер, сигнал. Цією ж ознакою характеризуються слова англійського походження: комбайн, спонсор, менеджер, трамвай, тролейбус, ескалатор.. Для англійських слів характерне звукосполучення дж та інг (инг): джем, джемпер, джентельмен, джин, мітинг, пудинг, ринг тощо. Старослов'янізми належать до стилістично забарвленої лексики, вони створюють урочисто-піднесений колорит мовлення: істина, благодать, владика, глашатай, благословення, предтеча, властолюбець тощо.