73. Структура укр. Культури на етапі переходу від традиційного до модерного суспільства (19-поч.20ст.)

Нові часи породили нові виклики ук­раїнській культурі, на які відповідати укра­їнцям в умовах власної бездержавності до­водилося все важче. Особливо це стосува­лося сфери так званої високої культури. Роз­членування українських земель, велико­державна політика колонізаторів аж ніяк не сприяли розвитку українського народу, загальмовували його, збіднювали. Реформи ж освіти в Російській та Австрійській імпе­ріях мали суперечливе значення для укра­їнського народу.

За царя Олександра І з'явилося мініс­терство народної освіти, у кожному гу­бернському місті відкривалася гімназія, а в кожному повіті - повітове училище. Набули більшого поширення ліцеї, ремісничі учи­лища, фельдшерські школи, приватні пан­сіонати, пізніше (у 1850 р.) з'явилася перша жіноча гімназія. Але освіта залишалася становою і вже внаслідок цього не могла охопити значного прошарку населення України, переважно кріпаків. Такий ненормальний стан багато в чому спричинив до вимушеного виїзду значної частини української інтелігенції за межі України, через що вони працювали насам­перед на розвиток чужої, а не своєї куль­тури.

Негативне значення мало закриття ро­сійським урядом у 1817 р. Києво-Могилянської академії.

Чимало українських патріотів активно розуміючи виняткове значення розвитку вивчало історію свого народу і країни, історичної свідомості народу.

В цей час працювали такі науковці як:

1. Микола Маркевич (1804-1860), представник відомого козацького роду, творець «Історії Малоросії», у котрій історія України знайшла яскраве й поетичне висвітлення з найдавніших часів до кінця 18 ст.

2. Не менш успішно діяв Михайло Максимович (1804-1873), учений, який поєднав у собі природознавчі та гуманітарні зацікавлення, був членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук, першим ректором Київського університету.

3. Зростала й нова генерація українських істориків, представлена іменами І. Джи-джори, І. Крип'якевича, В. Липинського та ін. Федір Вовк (1847-1918) був загаль­новизнаним у Європі антропологом та ар­хеологом, причому головні зусилля зосере­див якраз на вивченні українців.

4. Відомий також Михайло Туган-Барановський – один з провідних європейських економістів.

5. Пулюй (1845-1918) був видатним фізиком, ректором Політехнічного університету в Празі, деканом першого в Європі електро­технічного факультету. Саме він сконстру­ював трубку для виявлення «Х-променів», якою скористався інший вчений - Рентген і від імені якого ці промені дістали назву.

Українська література продовжувала розвиватися, незважаючи на тяжкі умови існування. У другій половині 19 ст. розквіт­нув талант цілої плеяди класиків україн­ської літератури: найвидатнішої української поетеси Лесі Укращки (1871-1913), Івана Нечуя-Левицького (1838-1918), Панаса Мирного (1849-1920), Бориса Грінченка (1863-1910), Михайла Коцюбинського (1864-1913) та ін.

Крім науки та культури в Україні розвивався і театр. На певний час центр театрального жит­тя перемістився до Галичини. Саме у Львові було відкрито у 1864 р. перший український театр Омеляна Бачинського, в якому грали й актори-наддніпрянці.

в 1882 р. єлисаветградці створили першу професійну театральну трупу, яка ставила на сцені ви­ключно український репертуар. Там працювали «корифеї укр.. театру» Це - Марко Кропивницький і брати та сестри Тобілевичі, які діяли під різними псевдонімами (Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський та Софія Садовська-Барілотті).

Доба національного відродження по­ставила перед українськими діячами музич­ної культури нові завдання і вони з ними з честю упоралися. Співак, актор і компози­тор Семен Гулак-Артемовський (1813-1873) написав знамениту оперу «Запоро­жець за Дунаєм». На західноукраїнських землях без­заперечним лідером у цій галузі був осно­воположник професійної музичної куль­тури в Галичині Михайло Вербицький (1815-1870), творець музики українського національного (нині й державного) гімну «Ще не вмерла України...». Переломне значення для розвитку ук­раїнської національної класичної музики мала творчість її основоположника Мико­ли Лисенка (1842-1912).

Як на дріжджах зростала популярність так званих передвижників, художників, які щиро прагнули поставити мистецтво на службу народу. Беззаперечним лідером пе­редвижників був Ілля Рспін. Михайло Врубель (1856-1910), який уславився фресками та іконостасом Свято-Кирилівської церкви і створив свій неповторний стиль у живописі.

Україна на початку 20 ст. стає одним з провідних експериментальних центрів у живописі. Досить вказати на киянина Казимира Малевича (1879-1935) та ін..

Отже, період з 19-до поч.. 20 ст. можна назвати переломним в укр.. культурі. Це час, коли на українських землях впевнено заявив про себе український діяч.

74. Укр. культура в умовах глобалізацій них викоиків і перспективи її подальшої трансформації.Розвиток української культури постійно відбувається в умовах несамостійності її соціального і державного становища, що стримує її поступ і призводить не тільки до неповноти її структури (І. Дзюба), а й до накопичення не реалізованої культурної напруженості.

Разом з тим з кінця XIX — початку XX ст. українська культура потрапляє в поле світових могутніх течій модернізаційних процесів, які продовжуються і до сьогодні і які суттєво трансформують її зміст, а у 20-х роках зумовили її злет світового значення, особливо у сфері мистецтва, який називають «зоряним часом української культури».

Виходячи з цього, сучасний стан української культури може бути зрозумілим з урахуванням специфіки модернізаційного процесу в Україні в цілому на тлі світових культурно-трансформаційних змін.

Основою теорії і практики трансформаційно-культурних перетворень є теорія модернізації. Практика ж модернізаційних змін пов’язується з просвітництвом, індустріалізацією, відходом від традиційного суспільства. Подальший соціальний розвит

ок пов’язаний з переоцінкою цінностей модернізму на початку XX ст. і формуванням постмодерністичних тенденцій, які одні автори вважають спадкоємними модернізму, а інші їх запереченням. Ці процеси відображаються в новій соціокультурній реальності, яка складається сьогодні в Україні.

Відповідно до українських умов такими особливостями трансформації є насамперед незавершеність одних модернізаційних процесів і накладання на них інших, різних за своєю природою, що породжує ефект їх суперечливого існування, а іноді й симбіозу. Так, процеси незавершеної дореволюційної модернізації змінюються радянською соціалістичною модернізацією, іншою за змістом, характером і соціальною спрямованістю, яка теж не досягла своєї мети і була перервана особливим періодом перебудови як проміжної експериментальної форми, у якій деякі елементи культури капіталістичного суспільства використовувались для оновлення соціалістичних цінностей.

Сучасний перехідний період трансформації українського суспільства і його культури характеризується різноголоссям доволі стійких утворень соціалістичної культури, відтворенням коренів етнічної культури, кристалізацією нового рівня національно-культурної самосвідомості, сучасними явищами модернізаційної культури західного штибу, освоєнням глобалізаційного культурного простору, навальним нарощуванням зросійщення, яке оперативно відповідає новим модернізаційним потребам, бо часто задовольняє їх творами більшого тиражу, а іноді і якості, ніж українські. Як уважає І. Дзюба, «маємо концентрований зовнішній тиск задля забезпечення наслідків русифікації та їх поглиблення» [4]. Нові глобалізаційні виклики значною мірою викривлюють, не на користь українській національній культурі, світовий культурний простір, співвідносячись з постмодерністськими тенденціями, які проявляються в інформатизації, нових напрямах розвитку мистецтва, принципах культурної творчості, новій науковій методології, поліфонії культур у межах тривалого історичного часу. Разом з тим форсована глобалізація супроводжується західним «культурним імперіалізмом» значною мірою американського зразка. Очевидно, слід погодитись з думкою відомого культуролога І. Дзюби, який уважає, що «глобалізацію — в цьому специфічному значенні — можна розглядати як «капіталістичну» альтернативу комуністичній ідеї інтернаціоналізму, з тим, однак, що остання несла в собі незрівнянно більший гуманістичний зміст» [4, с. 9].

У сучасній науці викристалізувались в основному дві моделі модернізації: вестернізація і «наздоганяюча» модель. Перша модель характеризується переходом від традиційного суспільства до сучасного шляхом прямого перенесення структур, технологій і способу життя західного суспільства і характеризується корінними змінами в усіх сферах суспільства. Проте ця модель виявилась неефективною і призводила до руйнації національної культури.

«Наздоганяюча» модель модернізації, яка ґрунтується на організації громадян з метою індустріалізації суспільства, виходить з настанови, що Захід стоїть на місці, не враховує зростаючого динамізму цього суспільства. Як стверджує В. Т. Федотова, країни СНД у перехідний період припускаються помилки

• заперечуючи і руйнуючи минулий досвід, у тому числі минулих модернізацій (радянський період)

• продовжуючи орієнтуватися на «наздоганяючу» модель модернізації;

• забуваючи, що Захід їх до кінця не прийме, бо вони інші;

• ігноруючи те, що і Захід починає змінюватись, і наздоганяти вже буде нікого.

Досвід країн Південно-Східної Азії показав, що вони (особливо Японія і Таїланд) відмовились від двох охарактеризованих вище моделей модернізації, зробили стрибок, використовуючи західні технології (та досягнувши їх рівня) і спираючись на власні соціокультурні основи, які донедавна вважалися перепоною до модернізації.

У результаті було здійснено не просто перехід до західної сучасності, а досягнуто конкурентоспроможності з західним світом, що зумовило зближення антагоністичних рис традиційного і сучасного суспільств. Очевидно, цей досвід може бути використаний Україною. Однак перспективнішою видається орієнтація на концепцію постіндустріального інформаційного суспільства, в основі якої лежить постмодернізм як форма подолання суперечностей модернізації, переорієнтації сучасності на глибший її зв’язок з минулим і майбутнім, традицією та інновацією. Водночас унаслідок притаманної цьому процесові глобалізації виникають загрози і ризики щодо розвитку національної культури, зниження її ролі і функцій.

Зростаючий мультикультуралізм не тільки породжує можливі культурні конфлікти, а й нові можливості для поступу національної культури, однак в тому разі, коли модернізаційні зміни супроводжуються попередньою підготовкою ментальності до них з метою забезпечення одночасного виходу не тільки на національну, але й на планетарну ідентичність.