101. Предмет доказування, факти, що не входять до предмету доказування.

Згідно з ч.І ст. 179 ЦПК предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення Лрави (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

предмет доказування — коло фактів матеріально-правового і процесуального характеру, які підлягають встановленню для вирішення цивільної справи по суті.

Згідно зі ст.61 ЦПК не підлягають доказуванню обставини, визнані сторонами; обставини, визнані судом загальновідомими; факти, преюдиціально встановлені рішенням або вироком суду з раніш розглянутої справи.

До першої групи підстав звільнення від доказування відносять обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ч.І ст.61 ЦПК), тобто визнані факти.

До другої групи належать так звані загальновідомі факти, тобто факти, відомі широкому невизначеному колу людей (перший критерій), у тому числі і складу суду, що розглядає справу (другий критерій). Обставини даної групи можуть мати різний ступінь відомості: світову (Чорнобильська катастрофа), регіональну (дата початку навігації у певному районі) і т.п.

Якщо факт відомий у світовому масштабі або на території всієї країни, то суд має право послатися на такий факт при обґрунтуванні своїх висновків зі справи без яких-небудь застережень. Якщо ж суд має справу з локальними фактами, тобто загальновідомими лише на обмеженій території, тоді він зобов'язаний вказати у рішенні (зробити застереження), що даний факт має місцеве значення, загальновідомий у масштабах району, міста, області, у зв'язку з чим був визнаний судом таким, що не підлягає доказуванню. Подібне застереження у судовому рішенні необхідно для того, щоб вищестоящі судові інстанції при перевірці правильності рішень нижчестоящих судів знали, з якої причини наявність фактів, покладених в основу судового рішення зі справи, не підтверджена відповідними доказами.

Перелік загальновідомих фактів настільки широкий, що немає можливості зафіксувати його в законі та дати їх вичерпний перелік. Загальновідомими можуть бути події, у тому числі знаменні, виняткові природні явища, архітектурні особливості населених пунктів тощо. Загальновідомі фізичні, хімічні, технологічні властивості і ознаки речей та матеріалів. Разом з тим не може бути ні при яких умовах визнана загальновідомою характеристика людини. Це не обставина, не фактичне дане, а суб'єктивна оцінка особистості, її поведінки та взаємовідносин з особами, які її оточують. І, як будь-яка оцінка, вона може істотно змінюватися.

Третю групу підстав звільнення від доказування становлять преюдиціальні факти — факти, встановлені або рішенням суду з цивільної, господарської або адміністративної справи, або вироком суду, що набрали законної сили.

Відповідно до ст. 61 ЦПК преюдиціальними є:

обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини;

вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Мета преюдиції полягає в тому, щоб звільнити осіб, які беруть участь у справі, від повторного доказування, а суд — від повторного дослідження фактів, які вже доказані та досліджені.

Слід зазначити, що хоча закон і передбачає можливість звільнення від доказування преюдиціально встановлених фактів, він всежтаки передбачає межі преюдиціальності фактів, встановлених вироком суду чи постановою суду у справі про адміністративне правопорушення: факт вчинення дій і факт вчинення дій конкретною особою.

Преюдиціальна сила судового акта має суб'єктивні та об'єктивні межі. Об'єктивні межі — це коло обставин, перелічених у мотивувальній частині акта, що вступив у законну силу. Суб'єктивні межі — це коло осіб, для яких факти, встановлені судовим актом, мають преюдиціальне значення і які не можуть бути оскаржені. Закон визначає, що преюдиціальними факти є лише для осіб, які брали участь у розгляді справи.

Необхідність виключення преюдиціальних фактів з предмета доказування потребує обґрунтування, тим більш що в літературі висловлювалася думка про те, що факти, встановлені рішенням суду, яке набрало законної сили, не можна виключати зі сфери доказування, оскільки це порушує принцип оцінки доказів за внутрішнім переконанням. На наш погляд, відмова від преюдиціальності судового рішення, що набрало сили, може позбавити правосуддя важливості, знецінити судову процедуру.

102.Підстави для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення в апеляційному провадженні.

Стаття 309. Підстави для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення

1. Підставами для скасування рішення суду першої інстанції і

ухвалення нового рішення або зміни рішення с:

1)неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи;

2)недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими;

3)невідповідність висновків суду обставинам справи;

4)порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

2. Норми матеріального права вважаються порушеними або

неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не

поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який

підлягав застосуванню.

3. Порушення норм процесуального права можуть бути підставою

для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до

неправильного вирішення справи.

1. Коментована стаття відображає сутність апеляційного перегляду і відмінність його від колишнього касаційного перегляду. Якщо раніше незаконність і необґрунтованість рішення суду першої інстанції служили підставами для скасування рішення та направлення його до суду першої інстанції для нового розгляду по суті, то тепер вони є підставами для постановления нового рішення апеляційним судом.

2. Відповідно до цієї статті необґрунтованість рішення суду першої інстанції як підстава для його скасування і постановлення нового рішення судом апеляційної інстанції, може полягати у:

а) неповному з'ясуванні судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи. Неповнота судового рішення найчастіше зустрічається у судовій практиці та може служити підставою для скасування рішення. Це - найбільш поширений недолік судових рішень (про повноту рішення див. коментарі до статей 214,215 ЦПК);

б) недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими. Апеляційний суд у цьому плані повинен перевірити достатність і вірогідність доказів,зібраних й оцінених судом першої інстанції;

в) невідповідності висновків суду першої інстанції обставинам справи. Цей прояв необґрунтованості судового рішення виникає внаслідок погрішностей в оцінці доказів, що приводить до алогічного висновку в рішенні суду першої інстанції.

3. Коментована стаття передбачає як підставу для скасування рішення суду першої інстанції і постановления нового рішення апеляційним судом, і незаконність рішення. У загальному вигляді у п. 4 частини першої даної статті цю підставу визначено як пору­шення або неправильне застосування судом норм матеріального або процесуального права. Конкретизуючи це поняття, закон вка­зує, по - перше, на випадки, коли суд першої інстанції застосував закон, який не поширюється на дані правовідносини. Як уявляєть­ся, до цієї підстави належать випадки, коли суд першої інстанції при розгляді справи та постановленні рішення необгрунтовано широко витлумачив і застосував норму матеріального права чи заснував рішення на скасованому законі або на такому, який ще не набрав законної сили, чи на законі, що суперечить Конституції України, підзаконному нормативному акті, який суперечить закону. Незаконним рішення буде і тоді, коли суд першої інстанції при постановленні рішення не застосував належний закон, а вирішив справу, застосувавши аналогію закону чи аналогію права, коли насправді існує норма права, яка регулює дане спірне правовід-ношення.

4. Незаконність рішення може виникнути й у результаті порушення або неправильного застосування норм процесуального пра­ва. Однак, на відміну від порушення норм матеріального права, порушення норм процесуального права може бути підставою ска­сування рішення суду першої інстанції та постановления нового рішення апеляційним судом тільки у випадку, якщо це порушення привело до неправильного вирішення справи. Наприклад, порушення правил про підсудність тягне за собою скасування рішення суду першої інстанції тільки тоді, коли внаслідок такого порушення постановлено неправильне рішення або порушені права осіб, які беруть участь у справі, на особисту участь у розгляді справи.

5. Відповідно до даної статті апеляційний суд вправі не тільки постановити нове, а й змінити рішення суду першої інстанції. Тому сама по собі відсутність згадування у коментованій статті про підстави постановления зміненого рішення не свідчить про відсутність відповідного повноваження апеляційного суду. Головною проблемою у зв'язку з нечіткою законодавчою регламентацією є проблема меж зміни апеляційним судом рішення суду першої інстанції. У літературі та судовій практиці іноді помилково вважають, що будь-яка зміна рішення є не що інше, як постановления нового рішення. Якщо апеляційний суд, наприклад, з мотивувальної частини рішення виключає посилання на неналежний закон, навряд чи таке рішення можна вважати новим, а не зміненим.

Зміна рішення необхідна тоді, коли будуть виявлені такі порушення норм матеріального і процесуального права, що не впливають на головний висновок суду першої інстанції про права і обов'язки сторін у справі (збільшення або зменшення розміру стягнення, виключення неналежних посилань на закон, виправлення неточностей рішення тощо). У противному разі рішення буде не зміненим, а новим.