. Італія в останній третині хіх – початку хх століття( 4г)

1. Особливості соціально – економічного розвитку Італії. Виникнення „проблем Півдня”.

2. Політичний розвиток країни у 70 -80 рр. Хіх ст.:

а) політична система Італійського королівства; відносини держави і права;

Королі́вство Іта́лія (1861—1946) — державне утворення на території Апеннінського півострову, що виникло у 1861 році в ході Рісорджименто і що об'єднало всі незалежні італійські держави в єдину країну під владою Сардинського королівства. Савойська династія, що правила в Сардінському королівстві, стала правлячою династією об'єднаного королівства Італії. Після референдуму 1946 року Італія перейшла від монархічної форми правління до республіканської, а королівська сім'я виїхала з країни.

Після смерті Віктора Еммануїла II в 1878 році на престол зійшов його син Умберто I. Влада в Італії належала кабінету міністрів, оскільки монархія була конституційною. Уряд проводив політику протекціонізму, збільшував податки і вводив митні бар'єри.

б) внутрішня політика „правої”;

в) „Парламентська революція ” 1876 року. „Ліва” при владі.

Вибори 1876 виявили суттєві зміни в політиці Італії. З часу об'єднання влада постійно перебувала в руках Правою партії, заснованої Кавуром і спочатку складалася з представників Півночі. У 1876 перемогу на виборах здобули ліві. Це була досить рихла коаліція, насамперед відображала інтереси Півдня. Саме тому і не було виявлено чіткі відмінності між політичними партіями з добре відпрацьованими альтернативними політичними програмами. Під час перебування Агостіно Депретіса (1813-1887) на посаді прем'єр-міністра італійська політика визначалася процесом політичного бартеру («трансформізму»), при якому лояльність груп інтересів забезпечувалася політичними поступками незалежно від партійної приналежності.

3.Режим ф. Кріспі.

4.„Ліберальна ера” д.Джолітті.

Джолітті (Giolitti) Джованні (27.10.1842, Мондові, — 17.7.1928, Кавур), політичний і державний діяч Італії; найбільш послідовний представник італійського лібералізму почала 20 ст Син чиновника, за освітою юрист. У 1889—1890 міністр казначейства, в 1901—03 міністр внутрішніх справ. У 1892—93, 1903—05, 1906—1909, 1911—14, 1920—21 прем'єр-міністр. З ім'ям Д. зв'язана ера розквіту і кризи італійського буржуазного лібералізму почала 20 ст Д. прагнув розширити соціальну базу буржуазного режиму в Італії. Шляхом ліберальних реформ і деяких поступок робітником [державне страхування, легалізація робочих організацій і визнання права робітників на страйки (1901) і ін.] Д. намагався пом'якшити гостроту класових протиріч в Італії. Неодноразово запрошував в свій уряд лідерів реформістів соціалістичної партії. В той же час уряд Д. жорстоко пригнічувало селянський рух на Ю. Італії, збільшило військові витрати, розв'язало загарбницьку війну з Туреччиною (1911—12). У 1912 Д. провів широку виборчу реформу. У 1913 в ході виборів (по новому виборчому закону) ліберали вступили в союз з клерикалами; мета союзу — ізолювати соціалістів і отримати підтримку католицьких організацій і селян, що слідували за ними. З початку 1-ої світової війни 1914—18 Д., що опасався несприятливого результату війни для Італії, виступив проти участі в ній Італії очоливши табір «нейтралістів». У обстановці післявоєнного революційного підйому буржуазія знов призвала Д. до влади. Шляхом поступок (підвищення зарплати і обіцянка ввести робочий контроль на виробництві) Д. сприяв зриву руху за заняття підприємств (вересень 1920). Д. схвалив прихід фашистів до влади (1922), підтримував фашистський уряд Муссоліні, проте до листопада 1924 перейшов в опозицію. У 1928 виступив проти фашистського закону, що скасовував парламентський режим. Всього в 1882 - 1924 роках Джолітті кілька разів обирався до палати депутатів і неодноразово займав пост прем'єр-міністра (у 1892-1893гг.; 1903-1905рр.; 1906-1909гг.; 1911 - 1914гг. і в 1920-1921рр.). Домагаючись прихильності реформістського крила робочого руху, Джолітті вводив в уряд соціалістів, провів ліберальні реформи, легалізував робітничі організації, визнав право робітників на страйки (1901г.), ввів загальне виборче право для чоловіків (1912р.). Джолітті був майстром всякого роду інтриг, тиску, маніпуляцій з голосами виборців, залишаючись при цьому діячем демократичної орієнтації. Джолітті ввів Італію в Троїстий союз, але налагодив відносини і з Францією; зробив захоплення Лівії. У 1911 році Джолітті - знову прем'єр-міністр Італії. Проте в роки цього прем'єрства Джолітті соціальні та політичні протиріччя в Італії різко загострилися. Почастішали страйку; робітники вимагали відставки Джолітті. Не дивлячись на це Джолітті здобув перемогу і на виборах в 1914р., Втім це не так важливо, тому що Джолітті пішов у відставку «за станом здоров'я». Джолітті намагався запобігти вступ Італії у Першу світову війну, очолюючи табір прихильників нейтралітету. Успіх Народної партії і соціалістів на виборах 1919р. став причиною зміни його довоєнної політичної тактики.

5. Зовнішня і колоніальна політика Італії.

Іспанія і Португалія в ХІХ ст. – поч. ХХ ст.( 3г)

1.Політичний, економічний розвиток Іспанії. “Конституція нотаблей” 1876 р.

2.Розвиток Португалії ХІХ ст. – поч. ХХ ст. Конституція 1911 р.

Малі країни Західної Європи в ХІХ ст. – поч. ХХ ст.(3г)

1.Соціально-економічний розвиток Швейцарії.

2.Голландія-фінансовий і торгово-транзитний центр Європи.

3.Економічний і політичний розвиток Бельгії.

Тема Скандинавські країни в ХІХ ст. – поч. ХХ ст

1.Швеція в ХІХ ст. – поч. ХХ ст.

2.Політичний розвиток Данії. Ліберальні реформи уряду “венстре”.

3.Особливості економічного і політичного розвитку Норвегії.

Тема Суспільно-політична і правова думка європейських країн і США в ХІХ – поч. ХХ

1.Лібералізм, консерватизм.

Консерватизм

Консерватизм (від лат. conservo — охороняю, зберігаю) в Європі виник як реакція феодальної верхівки на Велику французьку революцію кінця ХVІІІ ст. Уперше термін ужив письменник Ф.Шатобріан для визначення ідеології французької аристократії. Прихильники старих порядків, консерватори, виступали противниками становлення нових капіталістичних відносин. Наприкінці XІX — на початку XX ст. у зв’язку з наростанням соціал-демократичного руху, поширенням марксизму, який орієнтував пролетарські верстви на повалення існуючого ладу і претендував на одноосібне визначення ідеології робітничого класу, ідеями консерватизму перейнялися найпереконаніші захисники капіталізму. Консервативні сили, з одного боку, прагнули до збереження і зміцнення існуючих порядків, а з іншого їм не давала спокою ностальгія за втраченим минулим.Схильність до фундаментальності й надійності в усьому, належної перевірки і скрупульозного вивчення нового зумовили запозичення консерваторами ідейних елементів інших політичних течій. У їхньому світогляді це трансформувалося в переконання необхідності збереження традицій в економіці, політиці, культурі. Отже, своєрідність консерватизму визначалася специфікою епохи і теж еволюціонувала. Це спричинювало навперемінне домінування тієї чи іншої ідеології та практики розвитку капіталістичного суспільства. Але за різних форм консерватизму зберігалися його істотні риси: переконаність у доцільності усталених інститутів влади, які повинні дбати про стабільність суспільства загалом, визнання недосконалості людини і одвічної нерівності, що природним чином зумовлюють ієрархію соціальних, економічних і морально-етичних взаємовідносин у державі. Представники консервативної течії відкидали можливість втручання в історичні процеси, виправдовуючи свої позиції неможливістю вирішення соціальних проблем за допомогою вольових методів.

Загальна світова криза 1929-1933 рр. загострила не лише економічні суперечності, а й ідейно-політичну боротьбу довкола питань про роль і функції держави. Консерватори обстоювали свободу ринкових відносин. Їм небезуспішно опонували ліберали, наполягаючи на регулюванні економіки державою, яка, на їхню думку, повинна була перебрати на себе низку соціальних функцій.