Розділ 3. Український аспект міжнародної міграції

На сьогодні сформувалися и активно функціонують кілька регіональних ринків праці (Південно- та Північноамериканський, Європейський, Близько­східний, Африканський), які являють собою арену масових міграційних проце­сів, усталеного міждержавного обміну трудовими ресурсами. За даними між­народної статистики, на кінець XX ст. у світі налічувалося близько 25 млн працівників-мігрантів, а якщо додати членів їхніх родин, мігрантів-сезонників та нелегальних мігрантів, то ця цифра збільшується в 4—5 разів і сягає понад 120 млн осіб'.

До традиційних спонукальних мотивів та причин міжнародної міграції трудових ресурсів належать: різниця в рівнях економічного розвитку окре­мих країн; нерівномірність у темпах і обсягах нагромадження капіталу на різ­них ділянках світового господарства; наявність національних відмінностей у розмірах заробітної плати; діяльність ТНК і пов'язана з нею міжнародна мо­більність капіталу; масове хронічне безробіття в слаборозвинутих країнах. До цих чинників в останнє десятиріччя долучилися: політична та економічна кризи колишньої соціалістичної системи; поглиблення регіональної та світо­вої економічної інтеграції; зростання попиту з боку лідерів світової економі­ки на інтелектуальну робочу силу; стрімкий розвиток сучасних засобів зв'яз­ку, комунікацій та транспорту; інформаційний фактор, а також чинники не­економічного характеру: воєнні та релігійні конфлікти, розвал федеративних держав, національні, сімейні та етнічні проблеми.

Трудова міграція як форма розвитку ринку праці зумовлюється насампе­ред економічними інтересами людей, конкуренцією, системою порівняльних переваг, усім соціально-економічним середовищем, що притаманне ринково­му господарству. Адже реалізація творчого потенціалу особистості, механізм її включення у виробничий процес значною мірою залежать від забезпечення кожній людині економічної та юридичної свободи, тобто можливості безпе­решкодно пересуватись у межах власної держави чи виїжджати за кордон у пошуках роботи, вільно розпоряджатися собою, продавати робочу силу на вигідних для себе умовах.

Вихід у 90-ті роки на міжнародну арену України як самостійного суб'єкта міжна­родних відносин природно актуалізував питання її оптимального залучення до процесу міжнародної міграції — складо­вої загальноінтеграційного процесу. Це не зовсім нове для України явище, оскільки українці здавна були одним з наймобільніших народів Європи, що розселялися — коли добровільно, коли примусово — як у межах свого кон­тиненту, так і поза ним, але нинішня ситуація в цій сфері має свої характерні особливості й складнощі, породжені сукупністю як внутрішніх, так і зовніш­ніх факторів.

Як відомо, за часів панування адміністративно-командної системи дер­жавна влада серйозно обмежувала свободу пересування громадян по тери­торії республіки, а також за її межі. Спочатку влада вдалася до позбавлен­ня паспортів жителів сільської місцевості, потім запровадила жорсткі пра­вила прописки і навіть її заборону в окремих містах і регіонах республіки, суворо фільтрувала виїзд за кордон та ін. Масові переселення з України у східні райони СРСР мали, як правило, примусовий або напівпримусовий характер (депортації народів, мобілізація молоді на освоєння Сибіру, ці­линних земель тощо).

Внаслідок автаркічного характеру розвитку «радянська імперія» була «зачиненою» як для власних, так і для іноземних громадян країною. Виїзди наших співвітчизників за кордон на роботу суворо регламентувалися і потре­бували офіційного дозволу. Перелік країн, куди мали змогу виїжджати на ро­боту українці, обмежувався соціалістичними або соціалістичне орієнтовани­ми державами. Працювали за кордоном тільки певні категорії фахівців, в ос­новному викладачі, лікарі, будівельники та військові.

Зі здобуттям Україною незалежності, демократизацією суспільного жиг-тя було усунуто характерні для тоталітарного суспільства обмеження щодо реалізації права людини на вільне пересування і вибір місця проживання. Зростання відкритості українського суспільства неминуче приводить до де­далі ширшої інтеграції країни в процеси міжнародної міграції.

На підвищення територіальної рухомості населення безпосередньо впливають процеси роздержавлення власності й приватизації, які підсилю­ють мобільність капіталу, лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків Ук­раїни та режиму виїзду громадян за її межі. Правову підставу для розши­рення мираційних зв'язків створили Конституція України, закони України «Про громадянство», «Про зайнятість населення», «Про порядок виїзду з України і в'їзд в Україну громадян України», «Про біженців». «Про право­вий статус іноземців» та інші законодавчі й нормативні акти, згідно з яки­ми громадяни України здобули право самостійно і без будь-яких обмежень вибирати країну мешкання та працевлаштування, а іноземці — з різних мо­тивів в'їжджати в Україну.

Падіння «залізної завіси», створення відповідної законодавчої бази, сут­тєве спрощення механізму оформлення документів на виїзд стали своєрідним каталізатором стрімкого зростання еміграційної активності в суспільстві. Але основна економічна причина небувалого зростання обсягів еміграції ук­раїнських громадян за кордон у 90-ті роки полягала у кризовому становищі на внутрішньому ринку праці та різкому падінні рівня життя населення.

Масова еміграція з України спричинюється такими обставинами:

• зростанням безробітія;

• величезною різницею в умовах життя і рівні заробітної плати в Україні і країнах Заходу;

• відсутністю перспектив професійного зростання для багатьох обдаро­ваних людей;

• економічною нестабільністю в країні і невизначеністю шляхів виходу з неї;

• гуманітарними мотивами;

• відсутністю безпеки громадян.

Становлення ринкових методів господарювання відбувається в умовах гострих кризових явищ в економічному, соціальному та політичному житті. Спад виробництва, який розпочався в 1990 р., поглиблювався упродовж ціло­го десятиріччя. Так, за даними Держкомстату України, в 1991—1998 рр. про­мислове виробництво скоротилося майже на 55 %, сільськогосподарське — на 35 %, рівень капітальних вкладень— на 80 %. Зупинити спад вдалося лише в 1999—2000 рр.

Ринкова трансформація економіки України здійснювалася вкрай непо­слідовно і безсистемне, наслідком чого є наростання негативних явищ, по­глиблення господарського хаосу й некерованості соціально-економічних процесів. Організаційно не підготовлена лібералізація цін призвела на почат­ку 90-х років до галопуючої інфляції, значною мірою підірвала платоспро­можність населення, зумовила зубожіння переважної його частини. Значно скоротилося виробництво основних продуктів харчування. Більша частина населення країни опинилася за межею бідності, її дохід не забезпечує навіть прожиткового мінімуму, а іноді й фізіологічної норми споживання.

Аналіз сучасного стану внутрішнього ринку праці та рівня життя насе­лення України не дає підстав для сподівань на поліпшення економічної ситу­ації, збільшення обсягів виробництва, розширення пропорцій зайнятості, ре­ального зростання заробітної плати. Принаймні найближчим часом зупини­ти ескалацію труднощів, з якими повсякденно стикаються всі верстви суспіль­ства, навряд чи вдасться. Чинниками зниження рівня життя населення Украї­ни є: загальна економічна криза; наявність формальної неоплачуваної зайня­тості; значна чисельність безробітного населення, яке отримує мізерну допо­могу від держави; невисокий рівень заробітної плати, особливо в бюджетних організаціях, а також постійні та тривалі затримки її виплати: падіння курсу гривні; відтік грошей у тіньову економіку; систематичне зростання цін.

У 1999 р. кількість осіб, що мали статус офіційного безробітного, дорів­нювала в Україні 2698,8 тис., або 5,2 % економічно активного населення про­ти 1437,0 тис. у 1995 р. (0,5 %). Згідно з розрахунками Міжнародної органі­зації праці (МОП), цей показник набагато вищий — майже 15 % працездат­ного населення.

За офіційними джерелами, частка так званого прихованого безробіття становить від ЗО до 45 % загальної чисельності зайнятих. Високий рівень при­хованого безробіття зумовлений ситуацією, коли працівники на підприємствах, в основному державного сектора, працюють 2—3 дні на тиждень або тривалий час перебувають у відпустках за свій рахунок з ініціативи адміні­страції. У 1998 р. у таких відпустках перебувало понад 3 млн працівників.

Постійно зменшується чисельність працюючих у наукомістких та соці­альне орієнтованих галузях економіки. Скоротилася чисельність зайнятих у галузях машинобудівного комплексу та переробної промисловості. Більшість працівників, що звільнилися, перейшла у сферу торговельно-посередницької діяльності, тобто відбулася значна професійна декваліфікація кадрового по­тенціалу. Досягти найближчим часом оптимальної зайнятості ми не зможемо, насамперед через те, що якість робочої сили не відповідає суспільним потре­бам, а для створення нових робочих місць у різних секторах економіки не ви­стачає інвестицій.

Економічні та професійні мотиви еміграції полягають у незадоволенні спеціалістів не тільки матеріальним становищем, а й своїм статусом у су­спільстві, низьким соціальним престижем, тим, що наша слабка матеріаль­но-технічна та інформаційна база не дає змоги реалізувати їхні творчі мож­ливості.

Як і раніше, у складі емігрантів домінують чоловіки. У 2002 р. серед ук­раїнських громадян, які тимчасово працювали за кордоном, чоловіки стано­вили 88 %. а жінки — 12 %.

Що стосується вікової характеристики, то найвищий рівень міграційної активності зафіксований серед осіб 28—40 років. У 2002 р. їх частка в загалькін чисельності емігрантів дорівнювала 47,5 %. Якщо до них додати осіб від 18 до 28 років, то виявиться, що понад 70% українців, працюючих за кордо­ном, — молодші за 40 років. Отже, вітчизняний ринок праці постійно втрачає найактивнішу й найконкурентоспроможнішу частину трудового потенціалу країни.