1. Первинні: Коран і сунна;

2. Вторинні: іджма (згода), кірас (аналогія), фікс (тлумачення права).

3. Доктрина.

СУБ’ЄКТИ:

ММП крім держав визнає своїм суб’єктом індивіда (лише представника мусульманської релігії). В цьому проявляється індивідуалістична суть ісламської релігії (шаріат має не територіальний, а персональний характер). Суб’єктом МП є і пророк Муххаммед, якому належить функція міжнародної правотворчості (він не лише тлумачив божественні настанови, але й сам створював норми права шляхом одкровень), правозастосування (виступав у якості арбітра). Окрему категорію складають діммі – народи, що сповідують єдинобожжя, мають свого пророка і відповідну книгу одкровень. На території мусульманських країн представники цих народів не можуть вважатись громадянами, але вони мають право проживати компактно, автономними групами, сповідувати власну релігію і керуватись своїми правовими звичаями.

МД:

Було 3 види міжнародних договорів: аман (надання захисту, асилії особі або групі осіб), хунда та мувандаах (договори тимчасового характеру). Найбільш широкий аман надавав імам. Мустамін – надання захисту особі та майну того, хто перебуває на території мусульманської держави. Така особа не вилучалась із кримінальної юрисдикції держави перебування. Мустамін є індивідуальним правовим актом. Зазвичай договори аману укладались на 1 рік, а посли його отримували автоматично.

У ММП жорстко дотримувався принцип pacta sunt servanda. Більше того, під час війни мусульманам заборонялось надавати допомогу іншим мусульманам у їх боротьбі проти невірних, якщо вони пов’язані з цими невірними договором.

ПРИНЦИПИ:

1. Принцип взаємності;

2. Принцип справедливості – правило тальйону.

ВІЙНА:

У Джихаді є щось і від релігійних війн стародавнього періоду (що велися з метою поширення своєї релігії) і від традиційних християнських концепцій священної війни та справедливої війни. Водночас у ММП вирізняється декілька видів джихаду залежно від поставленої мети поширення релігії ісламу.

У контексті МП виділяють джихад як знищення грішників (невірних) та джихад як навернення в іслам (примирення, або навіть укладення угоди) менш гріховних народів.

• До першої категорії грішників належать політеїсти, атеїсти та представники ідеологій, які особливо суперечать ісламу;

• До другої – діммі – християни, іудеї та зороастрійці. Війна з ними може бути лише у крайньому випадку. На договори з ними поширювався принцип непорушності.

Мусульманські юристи також виділяють рібат – захист кордонів, як вид оборонного джихаду. Проте зараз це положення тлумачиться як вид оборонних дій.

Джихад у ММП розглядається і як колективний обов’язок громади. Це поняття слугувало справі об’єднання арабського світу.

За своїми ознаками джихад близький до поняття «справедлива війна», виробленого в римсько-правовій та християнській доктрині. Правила джихаду передбачають попереднє оголошення війни (якщо йдеться про війну з невірними, як постійну боротьбу за утвердження ісламу, то оголошення не треба). Мусульманські положення щодо війни не містять окремих положень щодо військовополонених, останні стають рабами, а їхнє майно втрачає статус іноземного – це вид навернення в іслам.

Джихад – це правомірне застосування сили мусульманами. Поняття джихаду передбачає як наступальні, так і превентивні чи оборонні воєнні дії. Джихад містить поділ на комбатантів та не комбатантів.

Таким чином, джихад не тотожний фактичній битві чи війні, а скоріше проголошує стан потенційної боротьби між ісламом та іновірцями. Це процес навернення в іслам, що поєднує воєнні та мирні засоби.

ПОСОЛЬСЬКЕ ПРАВО:

Особа посла – священна. Поділ на ранги не був чітким.

ТОРГІВЛЯ:

Саме в ММП зародився інститут консулів. Ставлення до іноземних торгівельних представництв було обережним. Згодом запроваджувалась система торгівельних факторії. Система капітуляцій – правомірність договору з іновірцями через необхідність укладання договорів у сфері торгівлі.

16. См. выше

17. Встановіть сутність міжнароного права як міждержавного

Переважна більшість дослідників-позитивістів схиляється до думки, що держава є «водорозділом між доправовою і правовою організацією суспільства». За цією логікою міжнародне право є тільки міждержавним.

Етатичні позиції правового позитивізму завжди зазнавали критики як прихильників концепції ubi societas, ibi jus (Дж.Фіцморіс, М.Циммерман, Дж.Хосак, Н.Сінгх, О.Ейхельман, Дж.Скотт та ін.), так і представників природно-правової концепції, яка розглядала міжнародне право як спільне для усіх народів (кількість прибічників природно-правового бачення міжнародного права від стародавнього світу і до сьогодні переважає усі інші теорії та напрями його тлумачення). Проте й самі прихильники концепції міжнародного права як міждержавного дещо інакше, аніж позитивісти, обстоювали свою ідею.

Один з основоположників цієї доктрини В.Незабитовський вважав, що міждержавне право починає переважати лише на певному етапі розвитку міжнародного права (у Середньовіччі). Але публіцисти, вважає він, помилково замінили ним усе міжнародне право, ототожнивши те, що є головним у цьому праві (міждержавні відносини) з усім міжнародним правом. При цьому дослідник вважав, що по-перше, до етапу Середньовіччя, коли воно утвердилось як міждержавне, міжнародне право вже пройшло тривалий період розвитку (протягом якого держава була лише одним із багатьох його суб’єктів). По-друге, навіть ставши міждержавним, міжнародне право, всупереч твердженням позитивістів, не позбулося своїх недержавницьких властивостей, що історично склалися до цього етапу. На думку В.Незабитовського, «в міждержавному праві думка про державу, як особистість, призвела до роз’єднання держав, замість того, щоб зв’язати їх міцним союзом. Всі ці помилки можна звести до однієї: публіцисти залишили поза увагою думку про союз загальнонародний. ...При заснуванні науки міжнародного права думка про союз загальнонародний не була зовсім чужою теорії. Міждержавне право зазвичай звалося jus gentium. Цей термін запозичений з римської юриспруденції. Під цим терміном публіцисти розуміли два елементи: 1) право міждержавне, яке визначає відносини держав, як політичних одиниць, і 2) право загальнонародне, тобто право усіх людей, пов’язаних спільними звичаями, спільним рівнем цивілізації і визнанням в людині людської гідності не залежно від політичного поділу по державах. З плином часу, jus gentium переходить у суто міждержавне право. Попередній термін поступається іншому - jus internationale. Думка про союз загальнонародний зникає, а відносини загальнонародні губляться і зникають у відносинах державних. Право міждержавне і право загальнонародне - дві окремі сфери».

Таким чином, навіть основоположники концепції міжнародного права як міждержавного, по-перше, не зводили його лише до правовідносин між державами, розглядаючи державу його єдиним суб’єктом. По-друге, появу міждержавного права вони вважають результатом тривалих змін, історичної боротьби за визнання держави як головного суб’єкта, які в основному проходили в Середньовіччі. По-третє, на їх думку, вилучення з міжнародного права не міждержавних правовідносин є помилкою, адже суто міждержавні зносини не можуть перебрати на себе всі функції відносин між народами.

Починає ж міждержавне право переважати лише з XIX ст., оскільки ще у XVII-XVIII ст. підстав для його виділення не було. На думку Спеціального доповідача Підкомісії по попередженню дискримінації і захисту меншин Комісії з прав людини ООН М.А.Мартінеса (у доповіді «Дослідження договорів, угод та інших конструктивних домовленостей між державами і корінними народами»), «важливо нагадати про те, що міжнародне право (минуле або сучасне) не обмежувало поняття суб’єкт міжнародного права лише державами. Відносний характер державності також відзначався рядом спеціалістів з права. Зокрема, право народів кінця XVII і XVIII ст. не розглядало будь-які конкретні форми політичної організації суспільства в якості обов’язкової умови для визнання будь-якого політичного утворення як суверенного суб’єкта міжнародних відносин. Мартенс в своїй праці «Summary of the Law of Nations», опублікованій 1788 р. зараховував до таких не лише імперії, королівства, республіки і князівства, але також і міста, релігійні ордени, графства, провінції, єпархії і ряд «напівсуверенних утворень».

Ідея абсолютного державного верховенства і разом з тим саме поняття суверенітету знаходить собі юридичне формулювання в знаменитому творі французького юриста Жана Бодена «Les six livres de la Republique» 1576 р., в якому ніби підбивається підсумок попередньому розвитку ідей про державну владу і суверенітет, і разом з тим формулюється вчення про суверенітет, яке послужило основою для наступних вчень про нього. Ідея єдності і безумовного верховенства державної влади, як влади виключної, поняття суверенітету, набирає в нього вперше якісного і юридичного формулювання.

Існує проте погляд, що не Боден, а Ф.Вітторіа «узагальнив і найкраще показав уявлення про суверенітет, що існували в шістнадцятому столітті. В дискусії про появу і межі громадянського суспільства, він відкидав думку, нібито особа, наділена владою в суспільстві, має справжній мандат народу; він спростовує, що влада в суспільстві є звичайною сумою прав, які передаються членами такого суспільства при його утворенні; він обстоював теорію єдності влади в суспільстві на відміну від тих, хто протиставляв владу республіки чи народу і владі правителя держави.

Пізньоантична міжнародно-правова думка зробила крок вперед в порівнянні зі стародавніми близькосхідними, малоазійськими і навіть грецькими поглядами. Римська модель міжнародного права, наприклад, не припускала чисельності його суб’єктів. Це виразно видно з Дигестів Юстиніана. Теоретично, згідно з римськими юристами, лише держава може бути суб’єктом міжнародного права і міжнародним правотворцем. Вони навіть зуміли виділити право в системі суспільних відносин. Оскільки право будується на тріаді: особа (суб’єкт), зобов’язання, власність (річ), де суб’єкт не є фізичною особою, а сукупністю її прав і обов’язків - то і речі розглядаються в праві не як реальний предмет, а як права на них (чи зобов’язання щодо них). Оскільки в теорії держава визнавалась єдиним суб’єктом міжнародного права, а на практиці міжнародні договори укладав імператор (чи уповноважена ним особа), хоч, за презумпцією, він не міг піти проти волі римського народу - то слід було шукати пояснення цих розбіжностей між теорією і практикою.

Через такий незбіг реального і теоретичного в питаннях ролі держави в міжнародних правовідносинах римські юристи змушені були вдаватись до розроблення відповідних презумпцій і фікцій для заповнення цих прогалин і тлумачення міжнародного права. І центральною серед них було саме визначення цього права, дане Гаєм в Інституціях [101, с. 15]. Фікція, втілена у ньому (щодо ролі народу у правотворенні), ще довго буде підтримуватись в теорії права, навіть тоді, коли народ був усунутий від вирішення таких питань і на практиці почали проявлятися інші тенденції. Нові суб’єкти міжнародного права (політично владні організації, такі, як вождества, племена, ранні держави тощо), де ще не склалося такої єдності, як народ, і в яких правитель не мав таких повноважень, як римський імператор, не могли погодитися на те, що народ чи правитель може замінити в міжнародних відносинах політично-владну еліту. Саме тому, не вживаючи (а часом і не розуміючи) терміну держава, вони почали добиватися того, що саме така політично-владна організація мала право (а через деякий час це право було визнано основним) вирішувати питання міжнародно- правового співжиття.

Більшість дослідників цієї проблематики вважає, як вже зазначалось, що Азія здала свої позиції Європі на етапі 1500 р. (з різницею в одне-два століття). Але щодо міжнародного права як міждержавного, це навряд чи вірно, бо європейські держави перейшли на засади визнання держави, а не правителя основним суб’єктом цього права лише в ХУІ-ХІХ ст. (в Азії це відбулось на кілька століть раніше). Що ж до інших сфер розвитку цих цивілізацій, то цілком вірно говорити про утвердження у той час пріоритету європейських держав.

Звичайно, переважання в сфері міжнародних економічних відносин мало своїм наслідком і переважання відповідних міжнародно-правових ідей, а в міжнародному праві мусульмансько-африкансько-азійського, індійсько- південно-азійського і китайського далекосхідного регіонів переважала роль держави. Коли в Європі сучасні держави ще тільки зароджувались, в Азії вони вже давно визнавались основним суб’єктом міжнародного (в дійсності - міждержавного) права. Причин цього декілька. По-перше, як зазначають дослідники, «розвиток держави чи її аналогу .. .на Сході почався суттєво раніше, ніж на Заході [392, с. 103]».

По-друге, на час появи європейців в цих регіонах, там держава вже відігравала основоположну роль практично в усіх сферах суспільних відносин (в тому числі - міжнародно-правових). Ю.Павленко вірно вважає, що там «держава тотально панує над суспільством, повністю організує і контролює його функції, так, що в суспільстві і не виникає думки відносно того, що воно тотожне державно-організованому та ієрархічно керованому соціуму [393, с. 71]».

По-третє, стосовно права і міжнародного права зокрема, в країнах вказаних регіонів серед різних суб’єктів і джерел міжнародного права (як і політики) за деякими винятками вибудована чітка ієрархія на чолі з державою. Принцип «держава понад усе» закладено і в Законах Ману, в яких на царя покладався обов’язок оберігати державу і вбивати ворогів, а якщо він не здатний керувати нею, то має бути позбавлений життя разом із своїми родичами [394].

Коли перші європейські купці, мандрівники, посольські делегації та ін. з’явилися на середньовічному Сході, вони там вже зустрілися з загальним переконанням, що лише держава може брати на себе і відповідати за виконання міжнародно-правових зобов’язань. Можна сказати, що саме середньовічний Схід змусив Європу визнати, що міжнародне право може бути лише міждержавним, і поступово переходити на такі самі засади. Ця тенденція на Сході була настільки сильною, що збереглась і до сучасного періоду: коли західні країни виступають за зменшення ролі держави, її суверенітету в міжнародних відносинах за рахунок визнання прав фізичної особи, її статусу як суб’єкта міжнародного права, перший супротив, з яким вони зустрілися йде з боку країн східно- азійського регіону. Останні сьогодні, як в середньовіччі, визнають міжнародне право лише як міждержавне, і заперечують, що його суб’єктами (правотворцями чи правореалізаторами) можуть бути недержавні організації - фізичні особи, транснаціональні корпорації тощо. Те, що Європа пізніше за східні держави перейшла на позиції визнання міжнародного права як міждержавного, свідчить, що ця доктрина з’явилася не в надрах європейської міжнародно-правової думки. Період, коли країни Європи стояли на засадах етатичної концепції в міжнародному праві, був порівняно недовгим (декілька століть), проте протягом цього часу вони обстоювали її найбільш категорично, впроваджуючи її навіть силовими методами. Так, Китай навіть у соціалістичний період, коли його офіційна доктрина визнавала націю, народ, що бореться на незалежність, суб’єктом міжнародного права, не визнавав для себе ніяких, крім міждержавних міжнародно-правових зобов’язань.

18. Встановіть сутність міжнародного права як універсального.

Трансформація міжнародного права на рубежі цих епох кладе початок його розвитку в напрямі універсалізму (яскравим прикладом цього є jus gentium, норми якого властиві більшості народів, а саме це право застосовується до усіх - римлян і неримлян). В цілому перехід від стародавнього до середньовічного міжнародного права був чи не найбільш тривалим. Процес цієї трансформації полягає у взаємодоповненні двох факторів: 1) перенесення на ґрунт нових міжнародних відносин норм, принципів та інститутів, вироблених античністю, що становлять каркас міжнародного права, його регулятивну основу та 2) формування адаптованих до нових умов норм і принципів, вироблення інститутів нового середньовічного типу міжнародного права

Проте важко погодитись із твердженням Д.Шиндлера про те, що «Сучасне міжнародне право, яке розвинулось в Європі в кінці Середніх віків, було спочатку за походженням і проявом винятково універсальним правом». Помилковим було б стверджувати також, що тенденція до розвитку середньовічного міжнародного права до універсальності відбувалась за рахунок звуження регіональних міжнародно-правових особливостей. Навпаки, утвердження універсальності в міжнародному праві у той час засновувалась на визнанні регіональних наробок. Співпадаючі регіональні цінності, як правило, визнавались універсальними міжнародно-правовими стандартами (як, наприклад, більшість імперативних принципів міжнародного права, норм jus cogens, таких, як pacta sunt servanda, дипломатичної недоторканості та ін.).

Середньовічний регіоналізм не тільки зберігся, але й перейшов у класичне, а згодом в сучасне міжнародне право. Хоча в цілому в Середньовіччі на перший план в характеристиці міжнародного права виходять спільні, загальні міжнародно-правові цінності і стандарти.

Механізм формування основ міжнародно-правового універсалізму: держави економічно найбіднішого у ранньому середньовіччі європейського регіону (які сповідували прогресивний на той час європоцентризм) задля економічного зростання знищували регіональні перешкоди, почали системно розвивати міжрегіональну торгівлю, піднявши роль міжрегіонального договору, нав’язуючи іншим регіонам власну модель міжнародного права. Тенденції утвердження витоків універсального міжнародного права сприяли чинники квазіправового характеру: утворення імперій (здебільшого на міжрегіональній основі), міжрегіональний культурний обмін, утвердження міжрегіональної інфраструктури, великі переселення народів, релігійний фактор. Відповідно формувалось міжнародно-правове мислення, в якому почали переважати універсалістські тенденції.

Особливості середньовічного МП:

1) існують норми стародавнього права для регулювання старих відносин;

2) зявляються нові держави, нові норми: норма про рівність нових утворень, суверенітет;

3) період історичної трансформації МП.

• приватизація МП (окремі князі наполягали на міжнародно-правовій правосубєктності);

• існує на регіональній основі, проте відбувається тяжіння до універсалізму;

• з 5 ст. висуваються вимоги до справедливої війни: війни можуть вести належні суб’єкти (наполягають на суверенітеті), війни можуть бути лише публічно-правовими;

• основне джерело МП – міжнародний договір (здатен вирішувати нові відносини, наполягають новоутворені суб’єкти/держави);

• поява міжнародних торгових шляхів;

• процес великого переселення народів – наполягання на власному внутрішньому праві;

• економічне посилення периферійних регіонів – крах пірамідальної системи МВ;

• поява монотеїстичних релігій, які прагнуть применшити світську владу;

• створення великих імперій;

• осовний суб’єкт МП – держава (з 15-16 ст.);

• перші ідеї про державний суверенітет;

• створюється система МП;

• у галузі посольського права новації здійснюються лише церквою;

• у морському праві розвивається принцип свободи морів;

• у галузі права війни встановлюється ідея справедливої війни; виникає інститут морської та сухопутної війни; інститут нейтралітету.

19. Проаналізуйте договір як основу середньовічного та класичного МП

Думка про переважаючу роль міжнародного звичаю над договором до періоду укладання Вестфальського договору походить з недослідженості в науці міжнародного договору та звичаю докласичного періоду.

В другій половині ХХ ст. набула розвитку неокантіанська течія в теорії міжнародного права і відповідно дещо змінилось ставлення до співвідношення звичаю і договору в історії цього права. Ця тенденція захопила і представників класичного позитивізму, і вони частково почали переходити на позиції зниження ролі міжнародного договору як джерела міжнародного права на всіх етапах його розвитку. На перше місце послідовники І.Канта в міжнародному праві почали ставити не міжнародний договір (його принципи і норми), а міжнародну правосвідомість. Відтак, визначальною характеристикою міжнародного договору проголошувалось те, наскільки об’єктивно він відтворює міжнародну правосвідомість, яка «виникла не менше п’яти тисяч років тому як результат усвідомлення людьми свого інтересу».

Такий підхід не пояснює збільшення кількості міжнародних договорів, поширення їх дії на сфери, які раніше регулювалися міжнародним звичаєм та ін. аспекти історичного розвитку міжнародного права. На думку прихильників цієї концепції, «виникнення міжнародного права не можна зв’язувати з першими договорами, які дійшли до нас. .До появи письмових договорів людство пройшло довгий шлях розвитку, в ході якого родові відносини призвели до появи племен, потім виникли союзи племен і т.д.

Міжнародне право як цілісна, якісно визначена система почало складатися в ХУІ-ХУІІ ст. ...найважливішими міжнародно-правовими актами цього періоду є: договір під назвою Аугсбурзький релігійний мир (1555 р.) і Вестфальський мирний договір (1648 р.). Перший з цих актів поклав початок розпаду Священної римської імперії германської нації, яка в тісному зв’язку з папською католицькою церквою здійснювала панування над більшою частиною Західної і Центральної Європи. Проголосивши принцип «чия влада, того й віра», Аугсбурзький договір поклав кінець космополітичним домаганням католицизму, який був оплотом феодальної реакції і відкрив шлях формуванню незалежних національних держав. Другий з названих актів ...створив систему міжнародно-правових відносин, засновану на визнанні суверенітету і рівноправності держав. ...Актом, який завершував початковий період становлення міжнародного права, слід вважати Утрехтський мирний договір (1713 р.), який встановлював принципи політичної рівноваги як основу ефективності міжнародного права і міжнародної безпеки».

На жаль, на сьогодні наука міжнародного права не має повного зібрання міжнародних договорів докласичного періоду. Але з тих збірок, що дійшли до нас (договори Хетів, дрібних держав Малої Азії, Месопотамії, Ассирії, палацу Марі, Угариту, Тель Амарнські дипломатичні документи тощо), а також міжнародних договорів, опублікованих у ХУІ-ХУШ ст. у збірниках Ж.Барбейраком, Ж.Бернаром, Ж.Р. де Міссі та ін.), можна зробити висновок, що, починаючи зі стародавнього міжнародного права, міжнародний договір завжди посідав одне з чільних місць в міжнародно- правовому регулюванні.

Міжнародний договір міцно ввійшов в життя феодального суспільства. Саме феодальне суспільство в перші періоди існування за формою було ніби системою договірних зв’язків між феодалами різних рангів, володіння яких (феоди) були державами в державах. .Внаслідок цих особливостей феодального устрою приватноправові відносини нерідко важко було відрізнити від публічно-правових, а приватний договір від міжнародного в повному розумінні».

Деякі дослідники поширюють характеристики міжнародно-правового регулювання у європейському регіоні на все міжнародне право: «Міжнародне право феодальних держав продовжувало зазнавати впливу римського права, що проявилось в цивілістичному забарвленні ряду міжнародно-правових інститутів. Наприклад, це стосувалось інститутів застави і поручительства, як засобів забезпечення міжнародних договорів». Але, по-перше, римське право не мало впливу на індійське, китайське чи феодальне міжнародне право інших регіонів (яким не властива така плутанина з цивільно-правовою сферою). По­друге, формальна подібність деяких інститутів міжнародного публічного і цивільного права не означає, що мова йде про один і той самий інститут. І сьогодні можна набути державну територію шляхом обміну, але в цьому процесі немає нічого цивілістичного, оскільки обмін державною територією є публічно- владним, суверенним рішенням держав.

Аналіз договорів за період від початку минулого тисячоліття до становлення класичного міжнародного права показує: якщо в них і можна зустріти цивілістичні елементи, то лише формального характеру. Міжнародні договори вирішували на державній основі питання цивілістичних взаємин між фізичними і юридичними особами, навіть державними органами, але суть такого рішення була публічно-правовою. Серед зібраних за період 1-1500 рр. трьома збирачами міжнародних договорів - Ж.Барбейраком, Ж.Бернаром, Ж. Руссе де Міссі - з 1482 угод (після цього питання державного суверенітету, як і міждержавного договору, майже ніхто з правознавців не плутав з цивілістичними питаннями, а різниця між міжнародним публічним і цивільним правом стала очевидною) не наведено жодної цивільно-правової угоди.

Певну суперечність в розуміння сутності ролі договору в середньовічному міжнародному праві внесли німецькі цивілісти і міжнародники ХУШ-ХІХ ст. Аналізуючи позиції Г.Гегеля, Г.Єллінека, Г.Тріппеля, та ін., Г.Гурвіч показує причини недооцінки ними ролі договору, як джерела міжнародного публічного права. Це, в першу чергу, неспроможність в міждержавних договорах розрізнити публічно-правовий і приватноправовий елемент: «Якщо поставити питання: чи вірний погляд на міжнародні правові відносини, як відносини публічно-правові, то, перш за все, доведеться визначити одну безсумнівну перевагу: це можливість чіткого розмежування міжнародно-правових дій від актів, які регулюються внутрішньодержавним правом». Проте не всі дослідники середньовічних договорів відносили їх до цивільно-правових угод.

Роль міжнародного договору починає зростати вже в ранньому середньовіччі (перелік міжнародних договорів періоду Середньовіччя див. у виданні О.Буткевич). Після ослаблення Римської імперії і появи на Європейському континенті багатьох нових суб'єктів зі своїми звичаями, на договір покладалась функція створення необхідного міжнародного балансу сил (договори короля Бургундії з Меровінгської династії Гунтрама з його племінником королем Гільдебертом 587 р., короля Франції Пепіна з готами 755 р., короля Германської імперії з правителем гунів 805 р., короля італійських готів з імператором Юстиніаном 536 р., германського імператора Лотаря та короля Франції Карла 847 р. та ін.).

Вже в цей період можна виявити динаміку утвердження міжнародного договору як основного джерела міжнародного права. (Скорочення кількості міжнародних договорів в І ст. до н.е. - IV ст. н.е. має своє пояснення. Відносна стабільність в регіоні під егідою двох світових імперій - Римської і Перської - не вимагала такої кількості міжнародних договорів, як, наприклад, раніше за великої чисельності держав).

Зростання кількості міжнародних договорів з V ст. в різних регіонах можна пояснити тим, що саме в цей період міжнародно-правові піраміди на чолі з окремими імперіями почали розпадатися, а на їх місці утворюватися десятки нових держав і політичних об’єднань. Останні могли забезпечити свій статус і безпеку саме засобом міжнародного договору, оскільки звичай для цієї мети був непридатний.

З V ст. по 1500 р. (більшість збірників міжнародних договорів, які склали вчені-дослідники історії міжнародного права містять відомості саме за цей період) кількість міжнародних договорів зростає від десятків на рік ^^ІІ ст.) до сотень (VШ-ХV ст.). Така динаміка збережеться аж до Вестфальського миру.

Особливістю середньовічного міжнародного права було те, що сторонами (учасниками) міжнародних договорів виступало дуже широке коло суб’єктів. Держави в цих договорах представляли: імператори, царі, сенати республік, визначені народом особи з публічно-владними повноваженнями на укладання договору, інші правителі (королі, принци, дюки, халіфи і т.д.) та багато інших політично-владних суб’єктів, які мали повноваження лише публічно-правового характеру. Найчастіше учасниками договору вказуються: король, імператор, герцог, граф, сеньйор, місто, сеньйорат, держава, папа, Тевтонський орден, принц, країна, кантон, дож, ерцгерцог. Досить часто повноваження на укладення договору передається іншим суб’єктам; вони за власною ініціативою укладали угоду, яку згодом затверджував основний суб’єкт.

Г лави держав часто дозволяли членам своєї родини укладати міжнародний договір, завдяки чому знаходимо таких учасників, як королева, син короля (чи імператора), брат короля, племінниця короля, сестра короля, депутат короля, дочка короля, та ін. За прикладом членів імператорського чи королівського двору договори укладали члени сімей графів, маркізів, герцогів, принців, віконтів, дофінів, сеньйорів, маркграфів та інших вельмож-правителів.

Нерідко церкву при укладенні міжнародного договору представляли: абат, єпископ, абатство, архієпископ, капелан, перший єпископ, Свята Капелла, Асамблея прелатів, кардинал, понтифікат, Святий престол та ін.

Інколи учасниками договорів вважалися: королівство, народ, графство, республіка, смотритель Голландії, герцогство, маркізат, сеньйорат, дворянство, асамблея баронів, німецька нація, принципат, виборці та ін. Часто повноваження на укладення міжнародних договорів видавалися послам, регентам, консулам, міністрам двору, настоятелям міста та іншим уповноваженим особам.

Епоха Середньовіччя відрізнялися від стародавнього періоду тим, що в цей час будь-які державно-значимі міжнародні питання намагалися врегулювати договором, оскільки кожна сторона мала свій специфічний звичай, який не міг бути застосованим для другої (або не визнавався нею). Як правило, договір називався за своєю основною ідеєю (предметом регулювання), а аналоги назв часто бралися з внутрішньодержавного (переважно цивільного) права. Це також призвело до того, що середньовічне міжнародне право оперувало сотнями назв угод і для багатьох дослідників це свідчило про цивілістичне забарвлення права.

Свідченням невисокої юридичної техніки укладання середньовічних міжнародних договорів є те, що вони мали безліч назв: договір, угода, обмін листами, урочиста клятва, пакт, взаємні охоронні грамоти, конвенція, взаємна згода, взаємна декларація (юридично обов’язкова, оскільки ратифіковувалась сторонами), привілеї, впорядкування відносин, листи визнання, правова згода, зречення, відступлення (поступка), контракт (в основному про шлюби), обіцянка вірності, взаємне рішення, компроміс, конституція (між правителями), звільнення від загальних правил взаємного співробітництва (свого роду угода про привілейований режим), статті, арбітражні рішення, виправлений договір, підтвердження (схвалення) домовленості, акт встановлення відносин, конкордат, одностороння обіцянка, взаємне підтвердження, припис (до договору), порядок, пам’ятка та ін.

Багатство назв міжнародних договорів епохи середньовіччя, як і уповноважених осіб по їх укладенню часто було продиктоване специфікою предмету, об’єкту угоди. Навіть в окремому виді міжнародних договорів (мирні, союзні, територіальні, воєнні договори, договори про дружбу) нараховувалось багато назв. На назву договорів впливала і кількість їх учасників: хоча здебільшого в середні віки договори були двосторонніми, нерідко зустрічались і тристоронні, і багатосторонні угоди, а також договори про порядок здійснення відносин з третіми сторонами.

Договір стає основним засобом зовнішньополітичної діяльності. Часто він замінює собою військові і економічні засоби її ведення. Імператор Фрідріх II почав у 1228 р. хрестовий похід і коронував себе царем Єрусалиму, але добився успіхів завдяки скоріше дипломатичним, договірним, аніж військовим зусиллям. У 1229 р. в м. Яффі він уклав договір з султаном Єгипту Ель-Камілем, в якому закріплювалися володіння Фрідріха II в Єрусалимі, Назареті, Віфлеємі та їх околицях. Таким чином саме договір, а не військовий похід став основою влади імператора на Святій землі.

В цей період у сфері міжнародних договорів відбувалася конкретизація їх положень і ускладнення тексту, що потребувало внести істотні доповнення і зміни у форму угоди (виділити преамбулу договору, замінивши в ній переліки численних богів титулами правителів молодих держав Європи; основний текст почав підрозділятися за відповідними темами, що послужило, в подальшому, приводом для поділу договору на статті; завершальні статті більше уваги приділяли умовам вступу договору в силу, аніж фіксації клятв, присяг і обіцянок, як це було раніше; оскільки договір не завжди міг охопити всі зобов'язання сторін, а іноді вимагав додаткових роз'яснень, карт, цифрових та інших матеріалів, до нього почали приєднувати додаткові протоколи, іншого роду акти, що мали рівну з договором юридичну силу).

Збільшується не тільки кількість міжнародних договорів (серед інших чинників тут важливим було і збільшення кількості держав на міжнародній арені), але значно розширяються коло питань, щодо яких ці договори укладаються. Вже практично всі питання міжнародної торгівлі (у тому числі і з невірними) підлягають договірному врегулюванню (мирний договір між республікою Генуя і королем Майорки 1181 р., договір між імператором Фрідріхом ІІ і султаном Єгипту Ель-Камілем 1229 р., договір про торгівлю між Венеціанським дожем Морозіні і королем Тунісу і Тріполі 1251 р., договір між турецьким султаном Мехмедом ІІ і Венецією 1446 р., мирний договір між королем Данії і Ганзейськими містами 1370 р., союзний договір короля Англії Едварда III і короля Португалії Альфонсо IV 1353 р., торговий договір короля Англії Генрі IV з Тевтонським орденом 1409 р. та ін.). Важливу роль відіграють договори про взаємну військову допомогу (потрійний союз між Шарлем Анжуйським, Філіпом Куртенойським і Венецією 1281 р.; договір про дружбу між Генріхом I і Шарлем III 921 р. - Боннський договір); договори про розмежування морських просторів і морську торгівлю (договір імператора Оттона IV з Венеціанською республікою про морське володіння в Адріатиці 1209 р.) та ін.

Одним з найпоширеніших видів договорів були договори про дружбу, мир, що часто завершували закінчення військових дій між сторонами і забезпечували їм не тільки мирні, але і взаємовигідні відносини на тривалий період (Договір про мир, дружбу і союз між королем Англії Едвардом ІІІ і королем Португалії Фердинандом І 1373 р., договір про союз і дружбу між імператором Генріхом VII і королем Франції Пилипом IV 1310 р. та ін.).

Для першої половини середньовіччя не характерне укладення окремих договорів, присвячених питанням арбітражного врегулювання спорів. Положення про арбітраж включалися в тексти більш широкомасштабних договорів (договір Монтебло між імператором Фрідріхом I і Ломбардською Лігою міст 1175 р., союзний договір короля Франції Людовика VII і короля Англії Генрі II 1177 р., союзний договір між Тевтонським Орденом, князями Дорпата і Естонським рицарським Орденом 1304 р., Паризький договір між імператором Генрі VII і королем Франції Пилипом IV 1310 р., Торунський мирний договір між Тевтонським рицарським орденом і Литвою 1411 р. та ін.)

У договірному порядку визначалася приналежність і міжнародно-правовий статус території (союзний договір між імператором Фрідріхом II і королем Франції Луї IX 1227 р., потрійний союз Карла Анжуйського, Пилипа Куртенойського і Венеції 1281 р., союзний договір короля Англії Едварда I і романського короля Адольфа Нассау 1294 р., договір короля Англії Едварда III і короля Португалії Альфонсо IV 1353 р. та ін.).

Зрозуміло, що практично неможливо класифікувати всі середньовічні міжнародні договори за предметом, об’єктом правового регулювання, хоча з приводу кожного з них було укладено сотні, якщо не тисячі, договорів. Зокрема, серед усіх міжнародних договорів можна виділити: 1) договори про мир, примирення, перемир’я (в середньовіччі назвою «мир» в багатьох регіонах користувалися як синонімом назви «договір»); 2) союзні міжнародні договори можна вважати другим за поширеністю, і кількістю після мирних договорів типом міжнародних договорів середньовіччя; 3) договори про дружбу; 4) договори та інші акти з питань суверенітету, правосуб’єктності, визнання, правонаступництва; 5) договори з питань державної території (внаслідок ролі території в середньовічному міжнародному праві природно, що це був поширений тип тогочасних договорів, щоправда, в назві договорів поняття «території» застосовувалось не часто); 6) договори, укладені Римськими папами чи іншими представниками церкви; 7) договори про порядок укладення, основний зміст і порядок виконання договорів між суб’єктами міжнародного права (так, зокрема, склався ще один тип договорів: «угоди з приводу попередніх міжнародних договорів»); 8) договори у галузі посольського права;

9) договори з питань міжнародного торговельного права; 10) договори про захист прав людини в мирний час і під час збройних конфліктів; 11) договори про застосування мирних засобів вирішення міжнародних конфліктів (в середньовічному міжнародному праві вони вважалися основними, поряд із договорами про мир, територію і самий інститут договорів); 12) договори з питань законів і звичаїв війни (середньовічні класифікації розглядали окремо від цієї категорії міжнародні договори про нейтралітет); 13) договори про відповідальність суб’єктів міжнародного права за порушення його норм; 14) договори в сфері міжнародного морського права; 15) договори про шлюб; 16) багатосторонні міжнародні договори.

Саме через зростаючу роль міжнародного договору в середньовічних міжнародних відносинах зросли й вимоги до цього джерела права. В першу чергу зростають вимоги до гарантій дотримання міжнародних договорів, і в цьому особлива роль відводилась римському папі. Французький король Людовік ІХ її сформулював таким чином: «Можна гарантувати угоди передачею фортець, але папа все ж таки є найкращим гарантом». Папа стає депозитарієм багатьох міжнародних договорів, посередником при їх укладанні, суддею при їх порушенні чи гарантуванні дотримання. Для контролю за дотриманням укладених міжнародних договорів при дворах монархів призначаються спеціальні нотаріуси - apostolica аи^ог^е notarii, які проводять реєстрацію таких угод і подають інформацію про них папі - своєрідному вищому нотаріусу.

Швидко в середньовічній Європі (крім Східної) деякі країни почали наполягати на тому, що нібито склався звичай, за яким в разі невиконання міжнародного договору, сторона-порушник мала погодитись на папський вирок: «В багатьох договорах, як, наприклад, в Арраському 1435 року, король Франциск свідомо готовий підкоритися при невиконанні зобов’язань усім тим заходам примусу, які визнає необхідним вжити папа».

Разом з тим, папа часто зловживав своєю роллю і звільняв від зобов’язань ту чи іншу сторону (зокрема через власні інтереси). Тому водночас з’являються договори, в яких сторони беруть зобов’язання, що не будуть звертатися до папи про звільнення від клятви і договірних зобов’язань (наприклад, договір королів Шотландії і Франції 26 січня 1391 р.).

В науці міжнародного права існує думка, що країни середньовічної Західної Європи знали дві важливі санкції дотримання міжнародних договорів: релігійну (папські рішення) і рицарське правило (честь дотримуватися зобов’язання). Проте, історики права міжнародних договорів довели, що такі санкції були властиві й іншим середньовічним народам, хоча мали дещо інше формальне забарвлення. В першому випадку, коли порушувався міжнародний договір, мова йшла про злочин перед Богом (положення договорів Київської Русі з Візантією: «Бога ради всходище мира, смиритеся Бога ради»). В другому, за висновком М.Циммермана, «такі ж поняття існували і в мусульман, і в тих європейських народів, яким не був знайомий інститут рицарства. І мотив цей відомий з історії стародавньої Русі. В цікавому зверненні імператора Цимісхія до Святослава є одночасно вказівки на обидва моменти, які скріплювали угоду: «Покладаючись на Провидіння, яке управляє всесвітом, і підкоряючись божественним законам, ми не повинні безпідставно розривати миру нашого, який непорушним дійшов до нас від предків наших, між якими сам Всевишній був посередником».

Питання про неухильне дотримання міжнародних договорів в умовах, коли їхня кількість невпинно зростала, створила перед середньовічними правителями певні проблеми. При активізації укладання міжнародних договорів не завжди вдавалося простежити, наскільки добросовісно діяли сторони під час переговорів. Так звані «політичні міркування» часто змушували окремі сторони обіцяти те, чого вони не могли виконати. Застосовувати в таких випадках правила з’ясування суті положень цивільної угоди виявилось не придатним до міжнародних публічно-правових договорів: «В цьому відношенні приватноправові аналогії давали надзвичайно багатий матеріал, тому що, якщо договір є угодою воль сторін, то сторони повинні бути вільні, і за наявності обману, насильства, чи laesic enormis сторони, таким чином, звільнялися від взятих зобов’язань. Юристи, виховані на традиціях римського цивільного права, надто часто зловживали аналогіями і тому задля уникнення подальших непорозумінь, інколи сторони в самому тексті договору спеціально застережували, що вони не будуть вдаватися до такого роду тлумачень угоди» (наприклад, договір Філіпа Валуа з Іоанном, королем чеським в 1344 р. і Венеції з Тріполі в 1356 р.).

За рівнем розвитку юридичної техніки укладання, виконання чи припинення дії міжнародного договору деякі східно-азійські субрегіони значно випереджали європейські держави. В науці це питання продовжують висвітлювати з європоцентристських позицій. Тому, якщо у Європі був в той час невідомий той чи інший вид міжнародного договору чи договірної техніки, то стверджують про їх відсутність в принципі.

20. Проаналізуйте критерії формування системи МП в середньовічний період.

В науці міжнародного права поширеною є думка, що в середньовіччі воно поділялося лише на дві галузі — право миру та право війни. Разом з тим, Г. Гроцій, поділяючи міжнародне право на дві зазначені частини, говорить про його теоретичну, наукову систематизацію, а не про його розмежування на окремі галузі задля «практичного» правового регулювання міжнародних відносин того часу.

Поділ міжнародного права на право війни та право миру провадиться задля зручності викладу міжнародно-правового матеріалу і стосується систематики цього права.

Саме ж поняття міжнародно-правової галузі як структурної частини цього права науці часів Гроція ще не відоме. Це можна пояснити тим, що система міжнародного права у її класичному розумінні (з відповідним поділом на галузі, інститути, їх внутрішніми зв'язками, закономірностями об'єднання і т. д.) в період середніх віків лише проходить своє становлення.

Склалося три основні підходи до визначення наявності галузей середньовічного міжнародного права.

1. Одні автори відкидають можливість формування міжнародно-правових галузей у часи середніх віків:

2. Прихильники другого підходу зазначають: «Вже в глибоку давнину навіть у рамках регіональних систем міжнародного права відзначилась тенденція формування:

а) загальних норм-принципів, які регулювали міждержавну взаємодію в усіх сферах міжнародного життя;

б) інститутів і галузей, складовими яких були норми, що визначали загальний порядок міждержавної взаємодії;

в) інститути галузей, складовими яких були норми, що встановлювали порядок взаємодії суб'єктів міжнародного права в спеціальних сферах співробітництва».

3. Прибічники третього підходу вважають, що в середньовічний період в міжнародному праві формуються лише зародки його галузей («особливо в галузі морського права, права війни, консульської юрисдикції та ін.»).

В дійсності ж середньовіччя є періодом активного формування галузей міжнародного права (щоправда з різною інтенсивністю).

В середньовічній Європі з утвердженням нового феодального міжнародного правопорядку поступово починає формуватись стабільна система міжнародного права зі сталими внутрішніми зв'язками на рівні інститутів і перших галузей. Слабкість внутрідержавного права підсилює роль міжнародного права з його більш розвиненими джерелами — договорами і звичаями.

Окремі галузі склалися вже в період феодальної роздробленості (X—XIII ст.), щоправда не з дуже тісними міжгалузевими зв'язками. А в період становлення великих феодальних станових монархій (XIII—XV ст.) завершилось утворення практично всіх відомих галузей середньовічного міжнародного права. На етапі абсолютизму завершується міжгалузева специфікація щодо об'єктів правового регулювання. Практично всі ці галузі перейшли в класичне міжнародне право.

Різному етапу середньовіччя характерний різний набір галузевих характеристик і властивостей. Остаточно вони склалися на етапі крупних феодальних монархій (особливо абсолютистських). В цей час галузі складаються в цілому як комплексні, об'єднуючи відповідні інститути. Практично вже кожна галузь мала свій основоположний принцип, а міжгалузеві зв'язки набувають все системнішого доцентрового характеру.

В середні віки з'явилися нові правила розбудови структури міжнародного права, за якими в основу кожної галузі ліг певний принцип: в праві міжнародних договорів — принцип pacta sunt servanda; в посольському праві — дипломатичної недоторкан­ності; в морському праві — принцип свободи відкритого моря (невизнання окремими регіонами цього принципу суттєво загальмувало розвиток в них міжнародного права та збільшило кількість воєн). Щоправда, тоді це було лише тенденцією і не стало наразі закономірністю розбудови середньовічного міжнародного права.

Першими складаються ті галузі, що регулюють основні види міжнародно-правових відносин: право війни, договірне, посольське, торговельне та морське право.

До них інколи додають менш систематизовані на той час, а скоріше — ще не розвинуті до рівня галузі комплексні інститути: консульське право, право міжнародної відповідальності, право розв'язання міжнародних спорів та деякі ін.

В теорії міжнародного права критеріями виділення галузі мають бути:

• специфічний предмет правового регулювання;

• існування основоположного (галузевого) принципу міжнародного права;

• існування кодифікації або спеціальних джерел міжнародного права (договорів, звичаїв та ін., що мають окремий, галузевий об'єкт регулювання).

Внаслідок зростання ролі договору як міжнародно-правого джерела однією з найбільших структурованих стала галузь міжнародного договірного права.

За характером своєї внутрішньої побудови галузь міжнародного договірного права не потребувала окремої кодифікації її норм. Активне застосування чисельного договірного масиву в середньовіччі базувалося на добре розробленій і загальноприйнятій процедурі.

Саме міжнародне договірне право формується у той період як найбільш складна (за способом побудови і структурою) галузь міжнародного права, яке поділяється на інститути, підінститути, має галузеві принципи (деякі з них стають фундаментальними для системи міжнародного права — міжгалузевими принципами та інститутами).

На ефективність норм не лише цієї галузі, але й міжнародного права в цілому впливає галузевий принцип права міжнародних договорів pacta sunt servanda — припис сумлінного дотримання міжнародних зобов'язань.

Окрім права міжнародних договорів однією з перших складається галузь посольського (дипломатичного) права. Стосовно того періоду говорити про поділ дипломатичного права на посольське і консульське було б зарано. Більш розробленими на той час були інститути посольського права, що врегульовували питання дипломатичного протоколу та церемоніалу.

Проте загальним правилом стає урівноваження відповідності прийому посла статусу (могутності) його держави та принципу рівності дипломатичних представників.

В посольському праві основоположним стає принцип дипломатичної недоторканності. Як звичаєва норма міжнародного права принцип дипломатичної недоторканності був визнаний практично усіма країнами середньовічної Європи.

В залежності від переважаючого застосування тієї чи іншої форми представництва виділяється два етапи розвитку цього принципу: в першій половині середніх віків переважають тимчасові дипломатичні місії, а з XV ст. утворюються дипломатичні представництва та консульства в інозем­них державах на постійній основі.

В теорії міжнародного права галузь торговельного права відносять разом із дипломатією до блоку права миру.

До періоду XII ст. вчені розглядають торгівлю переважно в контексті сільської місцевості.

Як уже зазначалося, міжнародне право середньовіччя тяжіє до міжрегіонального поширення. Тут також не останню роль зіграв фактор міжнародної торгівлі.

Особливість міжнародної торгівлі того періоду — упродовж всього середньовіччя вона велась на засадах взаємного інтересу і поваги, що знайшло своє відображення у відповідних міжнародних договорах.

Базові принципи й інститути міжнародного торгового права в ранньому середньовіччі переживають відносно незначні зміни порівняно з іншими міжнародно-правовими комплексами й інститутами.

На відміну від інших галузей, торговельне право незважаючи на свою важливість для міжнародних відносин було менш структурованим, навіть не систематизованим.

Для ведення торговельно-економічних відносин за умов прогалин у торговельно-правовій сфері часто запозичували і застосовували відповідні міжнародно-правові норми дипломатичного права (недоторканність торговельних представників, статус торговельних місій, церемоніал і протокол прийому офіційних торговельних делегацій і окремих представників), права війни (статус іноземних торговців, місій та їх майна за умов стану війни з їхньою країною), статусу території (щодо права торгівлі), морського права (усі правила ведення морської та річкової торгівлі, статус торговців) та ін.

Галузь міжнародного торговельного права в середні віки характерна тим, що в ній у XII—XIII ст. виділяються колізійні норми та порушуються аспекти міжнародного приватного права.

Спершу міжнародне торговельне право формується на звичаєвій основі (в ранньому середньовіччі). Проте досить швидко в X—XI ст. не менш важливим джерелом цієї галузі стають рішення комерційних судів європейських країн у міжнародних торговельних справах.

Ключовим принципом галузі стає принцип взаємності (або правової еквівалентності).

В цілому на комплекс норм міжнародного торговельного права впливало римське право, що застосовувалось середньовічними купцями при вирішенні спорів. Проте в частині щодо дотримання міжнародних зобов'язань, принципу взаємності, справедливості при вчиненні торговельних угод на формування джерел галузі мало вплив і канонічне право.

Із розвитком середньовічних міст норми міжнародного торговельного права інкорпоруються в системи муніципального (внутріміського) права.

В середньовічний період почала складатись галузь міжнародного морського права.

Середньовічне морське право перейняло ряд напрацювань стародавнього періоду:

1) визнання відкритого моря вільним для всіх народів;

2) мережу і визнання відповідного правового статусу портів;

3) інфраструктуру морських сполучень та окремі положення щодо врегулювання їх використання;

4) джерела морського права;

5) об'єкти (предмети) правового регулювання (міжнародна морська торгівля, міжнародна морська війна, піратство та боротьба з ним, вирішення міжнародних морських спорів та ін.);

6) основні підінститути стародавнього інституту морського права (права відкритого моря, берегового права, територіальних вод, прибережних вод, права проходу та ін.);

7) систему правил міжнародної морської діяльності, які згодом складуть основу міжнародного морського приватного права (правила і порядок міжнародних морських перевезень вантажів, пошти та людей, відповідальність за втрату чи пошкодження вантажів, та ін.);

8) норми і процедури, що полегшували міжнародно-правове регулювання морської діяльності за умов поєднання її приватноправового та публічно-правового аспектів.

На формування морського права Середньовіччя мали вплив розширення і активізація міжрегіональної торгівлі

Найбільш інтенсивно інститути міжнародного морського права в середні віки формуються в тих регіонах, де склались сильні морські держави.

У багатьох морських держав море було чи не єдиним джерелом існування населення, і без експлуатації природних ресурсів моря вони просто б не вижили. Саме тому такі держави вже з періоду Середньовіччя активно виступають за чітке обмеження територіального моря, встановлення виключної юрисдикції берегової держави над ним, акваторіями портів, внутрішніми водами тощо.

Принцип свободи відкритого моря в середні віки стає сформованою галузевою нормою імперативного характеру. Про це свідчить його закріплення в основних зводах (кодифікаціях) морського права.

Розвиток і становлення принципу «відкритого моря» відбувалися у тісному зв'язку із поглибленням міжнародних торговельних зв'язків, укріпленням міжнародних факторій, створенням промислових флотів. Остаточне закріплення і міжнародне визнання принципу свободи відкритого моря, на думку дослідників, відбувається у другій половині XVIII ст.

З XVIII ст. формується похідний від принципу свободи відкритого моря і більш специфічний принцип міжнародного морського права — принцип свободи рибальства у відкритому морі. На його становлення справив ще свій вплив розвиток ідеї виключних прав прибережної держави у територіальних водах.

Менше уваги середньовічні кодифікатори морського права приділяли питанню розмежування та встановлення статусу різних морських просторів. Хоча і тут вимоги міжнародної морської торгівлі змушували встановлювати правові режими портів, внутрішніх та територіальних вод, міжнародних рік та ін. Основною метою цих режимів було закріпити виключне право прибережної держави на формування засад, режиму торгівлі, економічної та міжнародної морської політики на цих територіях, визначення мит та зборів для іноземних суден і т. ін.

На відміну від багатьох інших галузей, що регулювались переважно звичаями або міжнародними договорами (як правило, двосторонніми), морське право у цей період має не лише основоположний галузевий принцип (свободи відкритого моря), але й «галузеві кодифікації».

Де в чому ці кодифікації базувались на нормах, вироблених іще в античності.

Зокрема, значний вплив на міжнародне морське право європейського середньовіччя справив античний грецький Родоський закон (кодекс), який охоплював морські звичаї середземноморського регіону III—II ст. до н. е. Ці звичаї були впорядковані у вигляді закону в 600—800 рр. н.е. скоріш за все приватними авторами й містилися в ряді манускриптів, рукописів та згодом були переписані копіювальниками при середньовічних італійських монастирях, завдяки чому отримали поширення. Щодо законів, які містилися у Родоському кодексі, вони були зафіксовані також у кодифікації Юстиніана. Положення родоського права були запозичені у візантійській Базиліці та в Олеронських сувоях XII ст.

Подібним чином норми міжнародного морського права були систематизовані в:

• кодексі візантійського права VII ст. — Базиліці (що містила норми не звичаєвого, а позитивно-правового характеру: постанови імператора, норми комерційних та морських договорів);

• законах м. Амалфі X ст. (кодифікаціях морських зви­чаїв італійського регіону);

• Олеронських правилах — кодифікація правил морського права на основі рішень морського суду о. Олерон, що застосовувалась на Атлантичному узбережжі в ХІІ - XIV ст.;

• Ієрусалимських лесизах (норми морського права в регіоні Леванту, сформульовані під впливом відносин хрестоносців та торговців Середземного моря, рішень середземноморських морських судів);

• Законах Вісбі (або «Морських законах острова Готланд», що діяли в регіоні балтійського моря в XV—XVIII ст.) — збірнику, що складався з повної редакції Олеронських правил, морських звичаїв міст Чмстердама та Любека;

• Кодексі Ганзи XVII ст. (кодифікація норм морського права, що застосовувались Ганзейським союзом іа в цілому в балтійському регіоні);

• кодифікації законів та звичаїв морського права регіону Середземномор'я XIV—XV ст. Консолато дель маре, що стала також джерелом судової та кон­сульської практики регіону («найдавніша загальна кодифікація морського права сучасної Європи, що збереглася, ...джерело і базис сучасної морської юриспруденції»);

• «Чорній книзі Адміралтейства» (збірник морського права Англії, норми якого застосовувались в суді Адмірала); «Морських законах» Шотландії 1579 р. та ін.

Морські закони та звичаї, що були кодифіковані майже кожним (переважно середземноморським) містом, становили скоріше збірники внутрішнього права цих міст або норми міжнародного приватного права.

Принцип заборони піратства та боротьби з ним, як з протиправним міжнародним явищем, став іще одним (поряд із свободою відкритого моря) галузевим принципом міжнародного морського права.

Виходячи із викладеного вище, є всі підстави говорити, що середньовіччя передало класичному міжнародному праву сформовану галузь морського права.

Як зазначалося, одна з перших систематизацій міжнародного права (гроціанська) поділяла його систему на два розділи — право війни та право миру. Особливо важливу роль відігравали на той час питання нормативного окреслення права війни, адже відомо, що історія міжнародних відносин протягом тривалого часу (до новітнього періоду) розглядалася, як історія переважно війн і конфліктів.

З початком інших наукових систематизацій міжнародного права блок права війни (законів та звичаїв війни, гуманітарного права) постійно залишався незмінною вагомою частиною усього міжнародно-правового нормативного комплексу.

Якщо стародавнє міжнародне право розглядало війну як засіб досягнення цілей (правомірних чи протиправних), то з середньовічного періоду війна в міжнародному праві починає сприйматись як процес пошуку права.

У будь-якому разі галузь права війни в середньовічний період вже склалася.

В її основі — принцип справедливої війни та ряд принципів стосовно обмеження методів та засобів ведення війни (гуманізації).

Уже зазначені інститути права війни у середні віки частково регулюються правовими кодифікаціями, проте у більшості випадків їх норми містяться у відповідних договорах.

За відсутності комплексу норм, безпосередньо присвяченого дотриманню прав людини. основні принципи їх захисту включаються у цей період до міжнародних договорів, що укладаються з приводу війни або містяться у міжнародних звичаях стосовно ведення бойових дій.

Певною мірою це вплинуло на формування одного з напрямів сучасної доктрини прав людини, яка розглядає їх не окремою галуззю, а інститутом міжнародного гуманітарного права.

Сьогодні в науці поширеною є висловлена ще Е.Нісом думка про те, що витоки майже всіх сучасних міжнародно-правових інститутів лежать в другій половині Середніх віків.

В Середньовіччі інститути цього права формуються під впливом принципів міжнародного балансу сил, легітимізму та національності. Вони покликані регулювати відносини специфічного феодального типу на невідомій до цього координаційній основі і більше засобами договору, аніж переважаючими до цього джерелами стародавнього міжнародного права.

Новації, введені середньовіччям у систему і структуру міжнародного права, були настільки ефективними, що у цілому сприймуться класичним міжнародним правом. До них можна, зокрема, віднести:

• встановлення системності основоположних принципів, внутрішньої єдності зв’язків між елементами і компонентами цієї системи і структури;

• введення нових принципів міжнародного права;

• об‘єднання норм щодо одного об’єкту регулювання у відповідні інститути;

• формування галузей та ін.

Вихід на міжрегіональне співробітництво в середні віки вимагав створення спільної для всіх регіонів системи міжнародного права з однаковими внутрішніми зв’язками, визнаних усіма інститутами.

Перше органічне об’єднання інститутів міжнародного права відбувалось на рівні і в межах міжнародно-правових регіонів, на основі ключових регіональних засад: європоцентристського, синоцентристського, мусульманського і т.д.

Перемога європоцентристської засади призведе до утвердження відповідних інститутів цього права на універсальному рівні.

На особливості середньовічного типу міжнародного права відчутно вплинула поява нового типу державності – феодальної (зі свого боку і саме феодальне міжнародне право впливає на формування нової держави). Але почався цей процес взаємовпливу зі своєрідної приватизації держави.

Конфлікт, що виник між міжнародним правом і відносинами та приватними владними домаганнями, призвів до нарощування проблемних явищ у міжнародному порядку. Особливо вони були відчутними в період раннього Середньовіччя.

З‘явилася низка характерних для цього періоду інститутів середньовічного міжнародного права (наприклад в галузі права війни виникає заборона інституту «приватних війн»).

Зростає вага інституту території, територіального верховенства. Якщо класичним суб’єктом стародавнього міжнародного права і навіть міжнародного права раннього середньовіччя є племена, вождества, ранні держави, то в класичному Середньовіччі таким суб’єктом стає територіальна держава, основою якої є населення з його виразними територіальними кордонами.

В середньовічному міжнародному праві зросла роль інституту територіальності, особливо за умов масових переселень народів.

Міжнародно-правовий статус території став в середньовіччі настільки важливим інститутом, що під його впливом утверджувалися навіть такі важливі загальноправові інститути як правосуб’єктність, правонаступництво і визнання, суверенітету, і взаємодіяли міжнародне і внутрішнє право.

Поява феодальної держави породжує необхідність у модифікації норм міжнародної правосуб’єктності.

В середні віки остаточно формуються основні вимоги до суб’єкта міжнародного права:

• наявність своєї території і здійснення публічної влади над нею;

• здійснення публічних зовнішніх зносин та державної зовнішньої торгівлі;

• здатність укладати міжнародні договори і забезпечити їх виконання;

• можливість нести міжнародну відповідальність (деліктоздатність);

• можливість вимагати від інших суб’єктів міжнародного права нести відповідальність за недотримання своїх міжнародно-правових зобов’язань;

• можливість оголосити війну, але не приватну.

Фактично, інститут міжнародної правосуб’єктності склався в своєму класичному вигляді.

Глава держави є повноцінним суб’єктом міжнародного права, його міжнародні зобов’язання зобов’язують країну в цілому. Діє інститут династичних шлюбів, що має договірне закріплення.

В середньовіччі на інститут правосуб’єктності впливає церква, тому й до положення правителя додалось релігійне забарвлення: закріплюється його статус як «помазаника божого», «короля милістю божою». Згодом таке положення правителя поклало початок договірній теорії держави (суспільний договір) і знайшло продовження в період абсолютизму.

Новацією інституту міжнародної правосуб’єктності є встановлення католицької церкви повноправним суб’єктом міжнародного права, а в деякі періоди – і більш потужним, ніж держава та світський правитель.

Посилюється роль інститутів міжнародного правонаступництва та визнання, вони стають складнішими і систематизованішими, набувають міжнародних договірних гарантій.

Одним з перших свідчень цього стає укладання Верденського договору 843 р., який безпосередньо присвячувався питанням правонаступництва та правосуб’єктності держав-наступниць імперії Карла Великого після його смерті. Договірне забезпечення міжнародного правонаступництва стає закономірністю міжнародного права.

Особливості середньовічного МП:

1) існують норми стародавнього права для регулювання старих відносин;

2) зявляються нові держави, нові норми: норма про рівність нових утворень, суверенітет;

3) період історичної трансформації МП.

• приватизація МП (окремі князі наполягали на міжнародно-правовій правосубєктності);

• існує на регіональній основі, проте відбувається тяжіння до універсалізму;

• з 5 ст. висуваються вимоги до справедливої війни: війни можуть вести належні суб’єкти (наполягають на суверенітеті), війни можуть бути лише публічно-правовими;

• основне джерело МП – міжнародний договір (здатен вирішувати нові відносини, наполягають новоутворені суб’єкти/держави);

• поява міжнародних торгових шляхів;

• процес великого переселення народів – наполягання на власному внутрішньому праві;

• економічне посилення периферійних регіонів – крах пірамідальної системи МВ;

• поява монотеїстичних релігій, які прагнуть применшити світську владу;

• створення великих імперій;

• осовний суб’єкт МП – держава (з 15-16 ст.);

• перші ідеї про державний суверенітет;

• створюється система МП;

• у галузі посольського права новації здійснюються лише церквою;

• у морському праві розвивається принцип свободи морів;

• у галузі права війни встановлюється ідея справедливої війни; виникає інститут морської та сухопутної війни; інститут нейтралітету.

Послаблення Римської імперії – Рим часто вдається до силової політики, часто не ефективної, тому зростає роль договірного способу збереженн імперії (з 1 до 5 ст. н. е.):

3. договір дружби – укладається з менш сильними новими утвореннями, союзницькі договори (невелика кількість);

4. договір про федерацію (визнання політичної поразки) – укладається найбільше.

Подібні процеси спостерігаються і в Перській імперії.

МП розглядається як:

• Галузі та інститути;

• Як окрема система;

• Як поєднання трьох елементів: баланс сил, легітимізм, раціональність (як перехідний принцип до державного суверенітету).

Етапи становлення галузей МП:

1) період феодальної роздробленості (10-13 ст.) – окремі комплекси МП починають об’єднуватися;

2) абсолютизм (13-15 ст.) – формуються основні галузі.

Формування науки МП:

1) раннє Середньовіччя – МП думка не склалася, але є теологічний та світський напрями;

2) з 12 та 13 ст. – школи глоса торів та постглосаторів (практичне спрямування);

3) 15-17 ст. - поява перших національних шкіл МП.

21. Порівняйте класичне і докласичне МП

ДОКЛАСИЧНЕ МП	КЛАСИЧНЕ МП
- Переважає регіональний аспект; проте в Середньовіччі вже є певні елементи універсалізму.	- принцип універсалізму є основним;
Основне джерело – звичай;	Основне джерело – МД.
Держави не є основними суб’єктами (були поліси, оракули).	Держава стає основним суб’єктом.

РИСИ:

ДОКЛАСИЧНЕ МП

КЛАСИЧНЕ МП

На регіональній основі, тяжіння до універсалізму; Примат міжрегіональних норм; Основне джерело – МД; Поява міжрегіональних торгівельних шляхів; Запозичення різних норм; Процес великого переселення народів; Поява монотеїстичних релігій; Створення крупних імперій; Основний суб’єкт – держава (з 15-16 ст.); З’являються перші ідеї про державний суверенітет; Створюється система; Ієрархія встановлювалась на основі відносин між державами, а не між правителями; Запозичення техніки укладання договорів з Візантії; Тлумачення з урахуванням цивільно-правових засад; В назві договору почали зазначати його предмет; Починають формуватись галузі МП; Панування природно-правової доктрини.

Середина 16 ст. – черговий етап історичної трансформації МП. Передумови: Перенесення акценту на європейський континент (Європа створила світ навколо себе); Європоцентризм в МП: Європа диктує ,яким має бути універсальне право; До 16 ст. Європа користувалась надбаннями Азії; Посилення Туреччини і виникнення зовнішньої загрози; 30-літня війна, релігійні та соціальні конфлікти; Укладення Вестфальського миру (мав гібридну природу, вся Європа є 3 стороною. Не є класичним буржуазним договором) та початок класичного МП; Панування позитивізму; Узагальнення надбань античності, Риму та канонічного права; Класичне МП – це право Вестфальської системи. Греве розрізняє французьку епоху класичного МП – ВФР – та британську епоху класичного МП – становлення міжнародного морського права.

22. Сутність Вестфальскої системи МП