5.Безіменні контракти та їх види.

З пожвавленням господарського життя Стародавнього Риму замкнена система контрактів вже не могла задовольняти потреби цивільного обігу. Ділові відносини не вкладалися в прокрустове ложе відомих контрактів. Господарський обіг вимагав нових договірних відносин. Спочатку на практиці претори надавали позовний захист відносинам, які раніше не захищалися, з метою компенсації втрат потерпілого.

Однак при такому вирішенні конфлікту господарська мета, з якою укладався договір, не досягалася. Інтерес сторони, яка виконала своє зобов'язання, лишався незадоволеним. Тому було визнано за необхідне застосувати примус до сторони, яка не бажає виконувати прийняте на себе зобов'язання в цьому договорі; при ухиленні сторони від його виконання сторона, що виконала своє зобов'язання, отримувала спеціальний позов. Іншими словами, межі позовного захисту в цих випадках було розширено — сторона, що виконала договір, мала право вимагати від іншої не тільки повернення виконаного, а й виконання самого договору. Так були визнані й одержали юридичну чинність і позовний захист договори, що не вписувалися в систему контрактів. Це була нова група договорів, що не увійшли в жодну із розглянутих вище груп і пізніше дістали в науці римського права назву contractus innominati (інномінальні, або ж безіменні контракти). Йдеться про назву групи договорів у цілому, оскільки з часом багато які з них дістали свою власну назву.

За характером ці договори наближалися до реальних контрактів. Вони виникали не з моменту угоди, а з моменту фактичного здійснення однією із сторін майнового надання.

Це спільна риса інномінальних і реальних контрактів. Відмінність полягає в тому, що всі реальні контракти виникають з моменту фактичної передачі речі однією стороною іншій.

Виникнення інномінальних контрактів пов'язане з майновим наданням, яке може полягати в передачі речі або в здійсненні якої-небудь дії.

Інномінальні контракти можна поділити на такі чотири групи:

1.    Do ut des — передаю тобі річ, аби ти мені передав іншу річ.

2.    Do ut facias — передаю тобі річ, аби ти виконав дію на мою користь.

3.    Facio ut des — здійснюю на твою користь дію, аби ти мені передав річ.

4.    Facio ut facias — здійснюю на твою користь дію, аби ти здійснив дію на мою користь.

З часом ці групи договорів сформувалися в самостійний вид і утворили нові договори в системі римських контрактів. У джерелах є відомості щодо протиставлення нових договорів, які виходили за межі усталеної договірної системи, контрактам, що мали власну назву. Нова група договорів зберегла відмінну ознаку: сторона, яка виконала своє зобов'язання і не одержала задоволення від іншої сторони, мала право замість позову про примус до виконання подати до контрагента кондикційний позов про повернення виконаного.

Як зазначалося, з часом більшість інномінальних контрактів дістали власні назви.

Найпоширенішими серед цих договорів були permutatio (договір міни) і contractus aestimatorius (оціночний договір).

Договір міни — це контракт, за яким одна сторона передавала іншій стороні у власність яку-небудь річ (речі), з тим, що друга сторона натомість передасть першій стороні у власність іншу річ, еквівалентну за вартістю. Він виник раніше, ніж договір купівлі-продажу, коли обіг товарів провадився у формі обміну речі на річ. Проте з появою грошей договір міни втрачає своє значення, бо обмін речей на гроші набагато спростив цивільний обіг. Договір купівлі-продажу майже витіснив міну. Саме тому він не зайняв належне місце в системі контрактів. Проте і міна все ж таки зберегла свою життєздатність.

Якщо перша сторона передавала контрагенту річ, що не належала їй, а потім цю річ у контрагента було відсуджено, договір вважався таким, що не мав чинності. В іншому договір міни був подібний до договору купівлі-продажу і до нього застосовувалися правила останнього.

Оціночний договір — контракт, за яким одна сторона передавала іншій певну річ для продажу за обумовлену ціну, а друга сторона повинна була передати першій обумовлену суму чи повернути саму річ.

Предметом договору могла бути будь-яка річ, не вилучена з обігу. Він вважався укладеним з моменту фактичної передачі речі власником другій особі для продажу. Цей договір наближався до договору доручення — за ним власник доручав іншій особі продати свою річ за обумовлену ціну. Відмінність між ними полягала в тому, що договір доручення — завжди безоплатний договір. За оціночним договором особа, якій власник доручав продати свою річ, — посередник (точніше перекупник), — у своїх діях був вільнішим, ніж повірений. Він міг продати річ за будь-яку ціну (залишивши різницю між обумовленою в договорі та фактичною ціною собі), міг взагалі залишити річ собі у власність. Своєму контрагенту він зобов'язаний був передати обумовлену договором суму чи повернути річ, якщо чомусь він її не зміг продати.Так само, як і в договорі доручення, продавець не був власником переданої для продажу речі й відповідно до загального принципу, здавалося б, не міг перенести право власності на річ на її набувача. Проте римське право в цих випадках допускало перенесення права власності на набувача, оскільки продаж провадився за дорученням і від імені власника.

Однією з особливостей оціночного договору було те, що ризик випадкової загибелі речі брав на себе перекупник, хоч і не був її власником. Мабуть, це правило збереглося з давніх часів — разом з передачею речі переходив і ризик випадкової загибелі. Ульпіан писав: «На підставі оцінки ризик покладається на того, хто прийняв [річ]: він повинен повернути саму річ в цілості або сплатити за оцінкою, про яку досягнуто угоду» . Проте джерела містять й відомості про те, що іноді ризик покладався на власника речі. Мабуть, така непослідовність пояснюється незавершеністю вирішення цього питання.