2.3. Особливості публічного виступу. Вміння слухати

Розвитку живого мовлення допомагає оволоді­ння ораторським мистецтвом – мистецтвом виголошення промови з певним впливом на розум, почуття та волю слухачів.

Як правило, оратором прийнято вважати людину, яка часто виступає з трибуни перед великими аудиторіями. Проте ораторське мистецтво – це вміння переконувати словом будь-яку аудиторію. Для менеджера вміння виступати публічно – важливий елемент адміністративно-організаторської та виховної роботи, запорука успішної діяльності очолюваної ним організації.

В залежності від призначення публічний виступ може бути представницьким, лекційним, програмним, дискусійним та ін. Але незалежно від виду виступу робота над ним передбачає такі етапи:

1) розробка ідей – постановочних питань;

2) опрацювання необхідного матеріалу та його викладення з урахуванням усного мовлення;

3) робота над мовою, стилем викладання, наведення прикладів, цифрового матеріалу тощо.

Крім того, при підготовці до виступу необхідно враховувати склад аудиторії, рівень її підготовки, інтереси, психологічний настрій, можливу реакцію. Тема виступу мусить лежати в площині інтересів слу­хачів, бути їм не байдужою.

Промова виступаючого включає вступ, основну частину, заключення. Початок виступу повинен привернути увагу слухачів, відволікти їх від власних думок. В цей момент аудиторія зосереджується на особистості промовця, а її враження про нього формується на візуальній, емоційній основі. Щоб утримати інтерес до виступу, промовцю необхідно вміло використовувати засоби впливу на слухачів, які поділяються на лінгвістичні (мовні), паралінгвістичні (інтонація, темп, тембр голосу), кінетичні (жести, пози, міміка). Велике значення має зовнішній вигляд доповідача. Виглядати слід охайно та вишукано, обираючи одяг консервативного стилю, що надає впевненості у собі і викликає

повагу слухачів.

Найкращим початком виступу вважаються цитата, приказка, афоризм, історичний епізод, невелика розповідь з власного життя, які відповідають змісту виступу. Головне – бути своєрідним та оригінальним, уника­ти стандартних фраз та складної термінології. Викладаючи основні думки, кожну позицію доречно підкріплювати фактами (ілюстраціями, прикладами, порівняннями, статистичними даними тощо). Це допомагає переконати слухачів, що сказане промовцем правильне та прийнятне.

Виступ, будучи монологічним за формою, повинен бути діалогіч­ним по суті. Тому важливим є постійний контакт з аудиторією. Встановлюючи зворотний зв'язок, промовець залучає аудиторію до процесу спільної діяльності. Тому важливо, щоб присутні не просто погодилися з ним, а, критично осмисливши те, про що він говорить, свідомо сприйняли його інформацію. Тоді це вже буде їхній власний погляд, який відповідатиме їхнім цінностям і яким вони будуть керуватися у практичній діяльності. Активізувати увагу слухачів можна за допомогою риторичних питань, драматизації ситуації, експресії, провокації, внесення елемента неформальності.

Кінцівка мовлення – важливий елемент, який пам'ятається найдовше і який варто просто вивчити напам'ять. Тому закінчувати, але не говорити про це, доречно закликом до дії, компліментом аудиторії, резюме, цитуванням поетичних рядків.

Отже, успіх публічного виступу забезпечують його всебічне продумування, добір необхідних слів, жестів, інтонацій, аргументів і наочних засобів. Така комплексна підготовка сприяє завоюванню уваги аудиторії, переконанню її у власній правоті, залученню слухачів до активної участі у спілкуванні, а головне – створює індивідуальний стиль виступаючого.

Невміння слухати нерідко основна причина неефективного спілкування, непорозумінь і кофліктів.

Слухання – не просто мовчання, а активна діяльність, що грунтується на інтересі до співрозмовника і бажанні почути його.

Розрізняють два види слухання: нерефлексне та рефлексне.

Нерефлексне слухання – уважне слухання з мінімальними мовними втручаннями. Інколи його називають мінімальною підтримкою. Нерефлексне слухання варто застосовувати тоді, коли співрозмовникові важко передати свої почуття (наприклад, він дуже схвильований), або коли бар’єром у спілкуванні стає різний статус партнерів.

Рефлексне слухання передбачає регулярне використання зворотнього зв’язку з метою досягнення більшої точності в розумінні співрозмовника. Для цього вживаються запитання-уточнення.

Виділяють чотири види реакції людини під час слухання: з’ясування, перефразування, відбиття почуттів і резюмування.

З’ясування – звернення до співрозмовника за уточненнями шляхом «відкритих» запитань.

Перефразування – формулювання думки співрозмовника своїми словами з метою визначення точності розуміння.

Відбиття почуттів – означає, що акцент зроблено не на змістовній стороні мовлення співрозмовника, а на його емоційних реакціях. Часто саме це є важливим для партнера, і саме цього він чекає від співрозмовника.

Резюмування використовується в бесіді, щоб підбити підсумки, якщо увага переключається на інше питання. Його корисно застосовувати з метою попередження та розв’язання конфліктів.