3. Сторони господарського процесу

Сторони господарського процесу. Сторони господарського процесу – це учасники судового процесу, між якими виник спір у матеріально-господарських правовідносинах, у зв’язку з чим вони безпосередньо зацікавлені у вирішенні справи господарським судом на їх користь.

Сторонами господарського процесу є позивач і відповідач (ст. 21 ГПК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 20 ГПК України, позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Тобто позивач – це особа, на захист суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів якої порушується провадження у господарській справі в суді та починається господарський процес.

Відповідно до ч. 2 ст. 20 ГПК України, відповідачами є підприємства та організації, яким пред’явлено позовну вимогу. Тобто відповідач – це особа, яка за позовною заявою позивача притягується до участі у справі та заперечує або оспорює його позовні вимоги.

Господарські суди вирішують господарські спори у порядку позовного провадження, передбаченому ГПК України (ст. 4-1 ГПК України), тобто позивач звертається до суду з позовною заявою до відповідача. Лише при провадженні у справах про банкрутство кредитор (або боржник) звертається із заявою про порушення справи про банкрутство, оскільки відповідно до ст. 4-1 ГПК України цей процес має певні особливості.

Сторони є основними особами, які беруть участь у справі, оскільки без них неможливий сам процес. Вони мають у справі особистий юридичний інтерес, який може бути протилежним за матеріальним (що визначається спірним цивільним, господарським або іншим матеріальним правовідношенням) і процесуальним (за наслідками вирішення матеріально-правового спору, отриманням визначеного за змістом рішення суду) характером.

Сторони господарського процесу повинні мати цивільну правоздатність, тобто мати цивільні права та обов’язки (ст. ст. 25 і 91 ГК України) і повну дієздатність, тобто здатність своїми діями набувати цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями набувати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати і нести відповідальність у разі їх невиконання (ст. ст. 30 і 92 ГК України). Господарське право використовує поняття господарської компетенції, тобто сукупності господарських прав та обов’язків господарюючих суб’єктів (ст. 55 ГК Україні).

Процесуально-правове становище сторін визначається принципом рівності їх перед законом і судом (ст. 4-2 ГПК України), суть якого полягає в тому, що сторони у господарському процесі наділяються рівними можливостями щодо відстоювання своєї позиції у господарському суді. Рівність сторін у господарському процесі забезпечується принципами диспозитивності та змагальності.

Відповідно до ч. 2 ст. 22 ГПК України, сторони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії, брати участь у господарських засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення господарському суду, наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу, заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу, оскаржувати судові рішення господарського суду в установленому ГПК України порядку, а також користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм ГПК України.

Як правило, реалізація сторонами наданих їм прав є правом, а не обов’язком. Проте, існують процесуальні права, які разом з тим є обов’язком для сторін (наприклад, право сторін пред’являти докази, брати участь в їх дослідженні тощо). Закон покладає на сторони обов’язок доводити законність і обгрунтованість своїх вимог з метою захисту власних інтересів, зокрема, кожна із сторін повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень (ст. 33 ГПК України).

Окрім наданих законодавством процесуальних прав, на сторони покладаються також процесуальні обов’язки. Відповідно до ч. 3 ст. 22 ГПК України, сторони зобов’язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об’єктивного дослідження всіх обставин справи.

Сумлінність сторін у користуванні належних їм правами означає, що сторони не мають права зловживати своїми правами. Зловживання правом – це особливий тип правопорушення, яке здійснюється уповноваженою стороною при реалізації належних їй прав і пов’язане з використанням заборонених конкретних форм поведінки у межах дозволеного законом загального типу поведінки. Нормативне поняття «зловживання правом» у матеріальному аспекті використовується у ч. 3 ст. 13 ГК України, яка передбачає, що не допускаються дії особи, які здійснюються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Заборона зловживання правами прямо закріплена у ст. 17 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року. Проблема зловживання стороною господарського процесу як матеріальним, так і процесуальним правом нерідко виникає при розгляді справ у судах.

Наприклад, при розгляді справи № 3/127-36/119-16/749 (ухвала від 27 липня 2006 року) колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла до висновку, що позивачем у справі було допущено зловживання правом стягнення на свою користь витрат на послуги адвоката згідно зі ст. 49 ГПК України. Колегія суддів відзначила, що з акту приймання-передачі адвокатських послуг та інших документів, що знаходяться у справі, не можна зробити повноцінний висновок про обсяг наданих адвокатом послуг. Наданий суду акт лише посвідчує факт своєчасного надання послуг і не містить ніяких посилань на їх обсяг та вартість, тобто не містить достатніх критеріїв для визначення обсягу наданих адвокатських послуг (зокрема, вартості окремих видів послуг). Сам адвокат брав участь тільки в одному судовому засіданні, де спір по суті не розглядався, оскільки був відсутній відповідач, а, відповідно, враховуючи і підготовчі дії адвоката, оплата його послуг у розмірі 180.000,00 гривень є невідповідною.

Процесуальні обов’язки сторін можна поділити на дві групи:

1) загальні, які полягають у добросовісному користуванні належними їм процесуальними правами;

2) спеціальні, які полягають у виконанні певних процесуальних дій (наприклад, обов’язок сторін повідомляти суд про зміну юридичної адреси; обов’язок позивача подати позовну заяву з документами, що додаються до неї, до господарського суду та відповідачу тощо).

На підставі особливого становища у справі закон наділяє позивача та відповідача додатковими правами щодо впливу на хід розгляду справи, які властиві тільки їм.

Процесуальний статус позивача. Позивач – це учасник судового процесу, який звертається до господарського суду за захистом порушених або оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів.

Звертатися до господарського суду мають право підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (зокрема іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку отримали статус суб’єкта підприємницької діяльності (далі – підприємства та організації), тобто взагалі юридичні особи і фізичні особи-підприємці. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, які не є суб’єктами підприємницької діяльності. Наприклад, п. 4 ст. 12 ГПК України передбачає, що справи, які виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством і його учасником (засновником, акціонером), зокрема вибулим учасником, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, які пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням і припиненням діяльності цього товариства (окрім трудових спорів), підвідомчі господарським судам. Звичайно, членами підприємницьких товариств (акціонерами, засновниками, учасниками) можуть бути фізичні особи, які не мають статусу суб’єктів підприємницької діяльності. Тобто позивачем у цих справах можуть виступати громадяни України, особи без громадянства та громадяни іноземних держав, якщо вони є власниками корпоративних прав, які вважаються ними порушеними або оспорюваними.

У ч. 4 ст. 22 ГПК України визначені права, які належать тільки позивачу. Позивач вправі до прийняття рішення у справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених ст. 5 ГПК України у цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог. До початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Вказані права не можуть бути реалізовані під час розгляду справи в апеляційній або касаційній інстанції, що підтвердив Вищий арбітражний суд України у роз’ясненні «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України» від 18 вересня 1997 року № 02-5/289. Вказані права можуть бути використані позивачем під час нового розгляду справи у першій інстанції після скасування рішення та передачі в установленому порядку справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

При цьому Вищий арбітражний суд України роз’яснив, що зміну предмету позову означає зміна матеріально-правової вимоги до позивача. Зміну підстави позову означає зміна обставин, якими позивач обгрунтовує свою вимогу до відповідача. Так, якщо вимога про визнання угоди недійсною замінюється вимогою про розірвання договору та наводяться інші підстави відповідної вимоги, то має місце зміна предмету та підстави позову. Під збільшенням розміру позовних вимог потрібно розуміти збільшення суми позову на ту саму вимогу, яка була заявлена у позовній заяві. У роз’ясненні Вищого арбітражного суду України «Про судове рішення» від 10 грудня 1996 року № 02-5/422 підкреслюється, що суд самостійно не може у рішенні змінити предмет і підстави позову. Зміна у рішенні господарського суду предмету та підстав позову є можливою тільки за заявою позивача. Якщо заява зроблена безпосередньо у засіданні суду, це допускається, якщо не порушені процесуальні права відповідача, передбачені ст. ст. 22 і 23 ГПК України, і відповідачу давалася можливість подання доказів щодо нового предмету, підстав позову та наведення його доводів у судовому заседанні. Волевиявлення позивача повинно викладатися у письмовій формі. У зв’язку з висуненням позивачем у порядку, передбаченому ч. 4 ст. 22 ГПК України, додаткових, змінених або нових вимог до відповідача, останній має право вимагати відкладення розгляду для подання відповідних доказів.

Право позивача на відмову від позову або зміну розміру позовних вимог є обмеженим, оскільки господарський суд має право самостійно вирішувати, чи підлягає задоволенню заява позивача. Згідно зі ст. 78 ГПК України, наслідком відмови від позову є припинення провадження у справі. У випадку припинення провадження у справі повторне звернення до господарського суду зі спором між тими самими сторонами, з того самого предмету та з тих самих підстав не допускається (ст. 80 ХПК України). Господарський суд не приймає відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем, якщо ці дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси (ч. 6 ст. 22 ГПК України).

Процесуальний статус відповідача. Відповідач – це учасник судового процесу, який відповідає на пред’явлену до нього позивачем позовну вимогу та у випадку задоволення позову притягується до відповідальності за порушення прав або охоронюваних законом інтересів позивача. Відповідач користується всіма правами і несе обов’язки, які законом віднесені до прав та обов’язків сторін, а також має право визнати позов повністю або частково. У випадку визнання відповідачем позову господарський суд приймає рішення про задоволення позову тільки за умови, що дії відповідача не суперечать законодавству або не порушують прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб (ст. 78 ГПК України). Тобто це право є обмеженим. Перевірка відповідності дій відповідача закону та відсутності порушення прав інших осіб є не правом, а обов’язком суду. Якщо суд встановить, що реалізація права відповідача на визнання позову призводить до порушення закону та прав інших осіб, він зобов’язаний відмовити у реалізації цих прав і розглянути справу по суті. Наприклад, якщо опікун недієздатної физичної особи погоджується з позовом про витребування у його подопічного акцій акціонерного товариства, які належать останньому на праві власності, суд повинен відмовити у задоволенні такої заяви, розглянувши спір із залученням органу опіки та опікування.