52.Поняття про літературний процес та його закономірності.

Під літературним процесом найчастіше розуміють складний розвиток художньої літератури, закономірності якого вивчаються історією літератури та літературною критикою (елементами його є художні методи, напрями, стилі, школи, типи творчості, жанри тощо). Однак, літературний процес не завжди дорівнює літературному розвиткові (поступові) (не правомірно говорити про „кращість" чи „гіршість" бароко чи класицизму, реалізму чи романтизму тощо).

Зміна тих чи інших художніх явищ (передусім художніх напрямів, як упорядкованих літературних тенденцій, що з'явилися приблизно в один і той самий час) в силу амбівалентної природи самої літератури (і мистецтва загалом) залежить від інтра- (втнутрішньо-) та екстра-(поза-)естетичних факторів. Екстралітературним (суспільним) чинником є світогляд, той методологічний фундамент, який породжує певну концепцію дійсності, певний спосіб її пізнання, розуміння суспільно-історичних закономірностей, місце людини в суспільстві та Всесвіті, а також ідейні переконання.

Так чи інакше пов'язані із суспільним естетичні чинники (фактори). До них зараховують:

1. поетику як систему більш-менш нормативних правил, котрі виросли на філософському фундаменті того чи іншого літературного напряму і безпосередньо пов'язані з літературною творчістю;

2. спільність мотивів, тем, ідей, образів, сюжетних схем, що переважають у певному літературному напрям;

3. сукупність художніх засобів, регульованих поетикою літературного напряму.

Взагалі під стилем розуміють сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму, індивідуальну манеру письменника. Стиль, отже, розуміють як синонім митецького напряму чи течії.

До того чи іншого літературного напряму відносять письменників, що мають спільні принципи художнього зображення, естетичні ідеали та уподобання (тобто, спільний художній метод). Найвизначнішими в історії літератури Нового часу літературними напрямами і водночас художніми методами (та стилями) є бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм.

53.Взаємодія традицій і новацій у мистецтві.Поняття епігонства.

Традиції і новаторство (лат. tradition — передавання) — це передавання художнього досвіду від одного покоління митців до іншого. Продовжувати традиції — значить творчо засвоювати досвід попередників і йти далі. Кожен новий крок у мистецтві завжди спирається на набутий естетичний досвід, навіть коли його не сприймають, що властиве авангардистам. "Чистого новаторства, як і чистої традиції, — відзначає Ю. Ковалів, — не існує, проте абсолютизація першого з них може призвести до гри задля гри на зразок літературних практик постмодернізму або до пасеїзму, характерного для літературної діяльності МУРу, зокрема для його концепції "Великої літератури". З другого боку, абсолютизація традиціоналізму, орієнтація лише на канон може зашкодити розвитку літератури, породивши епігонство. Традиційними у літературі є теми, мотиви, образи, жанрові, композиційні особливості. Новаторство полягає у відкритті нових тем, жанрових форм, типів, засобів відображення художньої дійсності. Письменник-новатор опирається на світовий і національний досвід усної і писемної творчості, використовуючи вічні сюжети, образи, алюзію, ремінісценсію, переспів, переклад, монтаж, колаж тощо.

Традиції і новаторство не слід сприймати як бінарну опозицію, це два взаємопов'язаних аспекти розвитку художньої літератури. Ф. Ніцшее у поемі "Так казав Заратустра" закликав "розбити скрижалі", покинути "країну батьків" (відійти від традицій). Таке заперечення традицій приховує небезпеку забуття письменників-попередників, воно не виправдане і шкідливе.

Першою моделлю співвідношення традиції і новаторства є фольклор і художня література. На художній творчості писемного характеру в перші століття вплив фольклору був значним, особливо помітним. У давніх літературах (Єгипет, Месопотамія) домінувала традиція. Новаторські елементи були неусвідомленими, естетично незначними. Помітними вони є у класичному мистецтві Давньої Греції, коли утверджуються нові жанри (трагедія, комедія, лірична поезія, наукові і філософські трактати).

Період середньовіччя характеризується домінуванням традиції, яка базувалася на християнських цінностях. В епоху середньовіччя з'являються нові жанри (героїчний епос, куртуазна лірика, рицарський роман).

Складним синтезом традиції і новаторства була література Відродження і класицизму XVII—XVIII ст. Це період естетично усвідомленого повернення до традицій античного мистецтва. Письменники, художники, різьбярі використовують античні і середньовічні сюжети та образи. До образу Андромахи звертається Ж. Расін і Л. Катенін, до історії Дон Жуана Тірсо де Моліна і Ж.Б. Мольєр, Фауста — К. Марло і Й.В. Ґете.

Новаторство починає переважати у літературі другої половини XVIII ст., коли утверджується сентименталізм. Сентименталісти зосереджують увагу на приватному житті людини, а романтики на початку XIX століття оголошують важливою особливістю літератури оригінальність. Свого апогею новаторство досягає у літературі модернізму. Прагнення повернутися до традицій помітне у творах неоромантиків, неокласицистів і постмодерністів.

Складний взаємозв'язок традиції і новаторства виявляється у розвитку літературних напрямів і стилів. У кожному новому напрямі заперечується попередній і використовуються елементи більш раннього. Так, мистецтво Відродження і класицизму звернулося до античного; бароко певною мірою повертається до середньовічного спіритуалізму; сентименталісти відкидають раціоналізм і нормативність класицизму й повертаються до літератури середніх віків; реалізм XIX століття використовує окремі положення поетики романтизму і раціоналістичні конструкції просвітителів; модерністи відкидають життєподібність ренесанського мистецтва і звертаються до умовності середньовічного мистецтва. Футуристи, відкидаючи нормативи реалізму, модифікували спадщину бароко.

Традиції можуть втілюватися у формі алюзій, перекладу, ремінісценсії, переробки, адаптації, наслідування, впливу, стилізації, колажу, епігонства, монтажу тощо.

У розвитку літератури важливу функцію виконують стильові традиції: нормативність класицистичного стилю, яскравість романтичного, витонченість і вишуканість стилю бароко, витонченість і фрагментарність імпресіоністичного, контрастність і різкість експресіоністичного стилю.

В літературі постійно чергуються традиції і новаторство. Коли проходять суттєві зрушення у художніх системах, які супроводжуються дискусіями в період переходу від одного літературного періоду до іншого, взаємозв'язок між традиціями і новаторством стає напруженим. Це властиве ранньому модернізму, коли відбувалася переорієнтація з арістотелівського мімезису на платонівський. На цьому етапі розвитку літератури представники авангардистських течій різко виступають проти класичної літератури. Полеміка між традиційниками і новаторами триває постійно. На початку XX століття вона розгорілася між модерністами (М. Вороний, Леся Українка, О. Кобилянська, І. Франко, М. Євшан) і народниками (І. Нечуй-Левицький, С. Єфремов). У 90-х роках XX століття велася дискусія між письменниками старшого покоління і учасниками літературних угрупувань "Бу-Ба-Бу", "Нова література", "Нова дегенерація", "Творча асоціація 500", свідченням цього є статті Ю. Му шкетика "Колесо" ("Літературна Україна". — 1994. — Ч. 45), В. П'янова "На кого наїхало "Колесо" ("Літературна Україна". — 1995. — Ч. 3).

У "Лексиконі загального та порівняльного літературознавства" відзначається, що традиції мають "колективно-груповий характер і чітко виражену національну своєрідність", новаторство — категорія наднаціональна, космополітична і втілюється на особистому рівні. По-друге, важливу роль в інноваційних процесах у мистецтві та літературі кінця XIX—XX ст. відіграє загальний цивілізаційний прогрес, лавиноподібно зростаючий потік інформації, досягнення у філософії, науці, техніці (зокрема, винахід фотографії сприяв трансформації образотворчого мистецтва), нові засоби транспорту і зв'язку надихнули футуристів, кінематографічні засоби вплинули на літературу"1. Відповідно у літературі XX століття швидко змінювали одне одного різні напрями і течії: футуризм, експресіонізм, сюрреалізм, драма абсурду, постмодернізм. З'явилися поліфункціональні жанри (інтелектуальна драма, лірична проза, філософська лірика), набули популярності рухливі жанри (роман, новела, оповідання). У поетиці утвердилися нові художні засоби: потік свідомості, монтаж, колаж, підтекст, віртуальність, логіка абсурду.

Все ж більша частина художніх відкриттів базується на персусвідомленні традицій, гармонія традицій і новаторство є запорукою успішного розвитку літератури.

Епігонство (грец. έπίγονοζ — народження, пізніше — нащадок) — наслідування, що характеризується несамо­стійністю художнього мислення, поверховим жалюгідним копіюванням певних літературних творів попередників. Епі­гонство тісно пов'язане з проблемами взаємодії традицій і новаторства в розвиткові світової літератури. Продовження кращих традицій, творчий підхід до засвоєння досягнень попередніх поколінь письменників є важливою ознакою про­гресу в літературному розвиткові. Епігони виявляються не здатними осягнути й продовжити усталені традиції, най­частіше вони йдуть шляхом зовнішнього копіювання форми літературного твору, повторення його проблематики, сюжет­ного й композиційного вирішення теми. При цьому залишаються поза увагою обставини історичного та куль­турного життя нового часу.