5.Характеристика звуків мови за роботою мовного апарату. Активні і пасивні мовні органи.

Усі мовні органи, залежно від їх участі в процесі мовлення, поділяються на активні і пасивні. Активні мовні органи відіграють основну роль у звукоутворенні. До активних мовних органів належать голосові зв’язки, задня стінка глотки, піднебінна завіса, язик і губи. Пасивні мовні органи нерухомі, тому вони відіграють допоміжну роль у звукоутворенні. До пасивних мовних органів належать тверде піднебіння, альвеоли і зуби, а також носова порожнина. Звуком називається коливальний рух різноманітних тіл з наступним поширенням цих коливальних рухів у навколишньому середовищі. Джерелом мовних звуків служать коливання голосових зв’язок у гортані й третя повітряного струменя об стінки мовного апарата. Звуки поділяються на тони. Тони виникають внаслідок періодичних коливань повітряного середовища, а шуми – внаслідок неперіодичних коливань. У чистому вигляді як тони, так і шуми зустрічаються рідко. Як правило, до тону завжди більшою чи меншою мірою прилучаються шум, а до шуму – незначний елемент тону. Тому різкої межи між тонами й шумами немає. Голосні – це звуки, в основі яких лежить тон. Приголосні – це звуки, в основі яких лежить шум, до якого може долучатися й голос (при утворенні сонорних або дзвінких приголосних). Звуки розрізняють інтенсивністю, висотою, спектром і тривалістю. ІНТЕНСИВНІСТЬ звука залежить від амплітуди коливань голосних зв’язок, яка, в свою чергу, обумовлюється силою, з якою тисне на голосові зв’язки чи інші перепони на його шляху видихуваний струмінь повітря. Чим більша амплітуда коливання, тим більша інтенсивність звука. Одиниця виміру рівня інтенсивності – децибел. Інтенсивність, як об’єктивну характеристику звука, слід відрізняти від гучності. Під гучністю розуміють сприйняття інтенсивності звука слуховим апаратом людини. Залежність між інтенсивністю й гучністю звука визначається висотою. Звуки, однакові по силі, але різні висотою, можуть сприйматися як звуки різної гучності. Висота звука визначається швидкістю коливань в одиницю часу.

6.Прийоми експериментально-фонетичних досліджень.

Лінгвістичний аналіз - це процес дослідження структурних і системних ознак мовлення, зокрема кількості та якості фонетичних одиниць, їх взаємодії в потоці мовлення, видозміни, варіативності, семантики та функціональної маркованості; Виявляє себе як характеристика, моделювання (етимологічне, синхронічне, ареальне), прогнозування, класифікація тощо. Лінгвістичний аналіз зосереджують на: сегментному складі (звук, склад, слово, синтагма, фраза); надсегментному складі (мелодика, темп, ритм, наголос); міжсегментній взаємодії (фонетичні явища та процеси); міжнадсегментній функціональній взаємодії (інтонація). Різновиди лінгвістичного аналізу: загальнолінгвістичний аналіз; нормативний аналіз; діалектний аналіз; соціолінгвістичний аналіз. Акустико-фізіологічний аналіз - це процес вивчення фізичної природи звука, його форми, структури, динаміки в часі, статичної картини, особливості творення, існування в просторі, засвоєння тощо. Фізику звуків досліджують за трьома основними напрямами акустичний, який передбачає аналіз його хвильових властивостей – тривалість, інтенсивність, частотний спектр (основна частота і додаткові тони); артикуляційний, що ґрунтується на аналізі артикуляційних жестів – рухи голосових зв’язок, язика, нижньої щелепи, загальна динаміка гортані, глотки, ротової і носової порожнин тощо; перцептивний, котрий зосереджений на аналізі властивостей слухової та нервової систем організму людини. Біометричний аналіз - це технологія розпізнавання й характеристики особи за її голосом та мовленням. Сучасні можливості цифрового аналізу мовлення дають змогу виявляти фізіологічну інформативність звукового сигналу. Звукову біометрію найбільше застосовують і розвивають у криміналістичній практиці. До ознак, які відображають індивідуальність анатомічної будови апарату мовлення та нейрофізіологічного регулювання звукотворення, належать періодичність роботи голосових зв’язок; періодичність слідування тональних ділянок; форма і спектр тональних ділянок; тривалість нетональних ділянок; чергування тональних і нетональних ділянок; тривалість періодів зімкнених і зімкнен прохідних приголосних звуків; тривалість пауз; темп мовлення. Реставрація - це технологія надання звуковому сигналові бажаного звучання. Реставрація фонозаписів складається з двох частин: запису звука і його обробки. Обробку цифрового звука слід розуміти як різноманітні перетворення звукової інформації з метою зміни певних характеристик сигналу. Звуки реставрують здебільшого для покращення чи максимального наближення до живого звучання. Сюди належать часові перетворення (скорочення / видовження в часі, видалення частин тощо); амплітудні перетворення (підсилення / послаблення чи моделювання амплітуди сигналу); частотні перетворення (оброблення частотних складників сигналу – фільтрування, редукція, посилення / послаблення частот тощо); фазові перетворення (зрушення фази сигналу надають йому додаткових ефектів: вібрація, відлуння, хор, «об’ємність» тощо).