46. Шляхи оптимізації загальних фізичних властивостей ґрунтів.

Фізичні властивості значною мірою визначають родючість та екологічний стан ґрунтів. Під впливом тривалого та інтенсивного окультурення ґрунтів, розвитку водної та вітрової ерозії відбувається погіршення фізичних властивостей : збільшується величина щільності будови, зменшуються показники загальної шпаруватості та шпаруватості аерації в орних та передусім в підорних горизонтах, змінюється структура та гранулометричний склад.

Вітрова ерозія – процес руйнування та перенесення верхнього шару ґрунту, який проявляється у вигляді пилових бур і місцевого розвіювання ґрунтів. Відбувається руйнування структурних агрегатів ґрунту, змінюється грансклад, відповідно підвищується щільність будови, що істотно впливає на загальну шпаруватість та повітромісткість ґрунту. Захист ґрунтів від руйнівної дії дефляції – застосування високого рівня культури землеробства, запровадження раціонального ґрунтозахисного землекористування, системи полезахисних смуг тощо. Ерозія водна, яка відбувається під впливом стоку дощових, талих, поливних і скидних вод , називається водною. Ерозія буває площинна і лінійна. Вона, окрім змитості і де гуміфікації, спричиняє негативні зміни фізичних властивостей ґрунтів, а саме: збільшується щільність будови, зменшується вміст агрономічно-цінних агрегатів, тобто погіршується структура, зменшуються показники загальної шпаруватості та шпаруватості аерації тощо. Для збереження родючості ґрунтів їх потрібно захищати від водної ерозії. Для кожної конкретної території повинна бути розроблена система протиерозійних заходів, яка сприятиме створенню стійкого водного режиму, послабленню концентрації водних потоків і зменшенню поверхневого стоку, затриманню талих снігових вод та рідких опадів, що зупинятиме або послаблюватиме ерозійні процеси.

З метою раціонального використання ґрунтів та оптимізації їх фізичних властивостей необхідно впроваджувати ряд заходів: скорочувати частки орних земель; змінювати структуру посівних площ вилученням просапних культур на землях із крутістю понад 3˚; здійснювати консервації деградованих земель; вводити контурно-меліоративну організацію території.

51. Гранулометричний склад ґрунті, його генетичне і агровиробниче значення.

52. Умови і механізми зв’язування та агрегації елементарних ґрунтових частинок в агрегати.

53. Шпаруватість ґрунтів, її ґенеза, види, прикладне і екологічне значення, методи визначення.

Шпаруватість - це відношення сумарного об’єму шпар ґрунту до його загального об’єму(виражають у відсотках). Окремі гранулометричні елементи і структурні агрегати в грунті нещільно прилягають один до одного.Між ними утворюються проміжки, різні за величиною і формою, які називаються шпарами. Сумарний об’єм усіх шпар між частинками твердої фази грунту складає його шпаруватість. Вона залежить від гранскладу, структурно-агрегатного стану, діяльностігрунтової фауни, вмісту органічних речовин, обробітку. Від шпаруватості залежить як кількісне співвідношення, так і умови переміщення водної, повітряної і живої фаз грунту. Тому вона багато в чому визначає його водні і теплові властивості, поживний режим, впливає на родючість.

Величина загальної шпаруватості знаходиться в функціональній залежності від щільності твердої фази та щільності будови ґрунту. Найнижчу загальну шпаруватість мають безструктурні глейові горизонти, без гумусні горизонти(30-35%). Найвища і стабільна в часі шпаруватість характерна для високо гумусних верхніх горизонтів(цілинні чорноземи, дерново- карбонатні грунти-50-60%. Шпаруватість характеризують кількісно-метод парафінування і якісно-кількісно-метод мікроскопіювання.