16. Ваше ставлення до героїв драми Франка «Украдене щастя»

В образi Миколи Задорожного Франко змалював галицького селянина-трудiвника у типових побутових i суспiльних обставинах. В усiх портях драми, особливо в четвертiй дiї, показано складний психологiчний процес, змiну в настроях, психологiї Задорожного. Франко пiдкреслив зростання свiдомостi й людської гiдностi Миколи.Анна Задорожна пiсля тяжкої внутрiшньої боротьби насмiлилась самiй собi признатись, що жандарм Михайло Гурман для неї все. Вiдстоюючи право на щастя i любов, вона кидає виклик суспiльству.

Озлоблений жандарм поставив собi за мету будь-що-будь "вiдкрасти" колись у нього украдене щастя. Усуває з дороги Миколу, зневажливо i брутально ставиться до всiх людей, немилосердний навiть у стосунках з Анною. Тiльки помираючи, проявляє людськi почуття - бере на себе вину за смерть. Центр уваги драматурга - одержимiсть Анни любов'ю до Гурмана. Вона не усвiдомлює цього, хоча внутрiшнiй вогонь палить її душу. Завивання бурi за вiкном i пiсня про невiрну жiнку - все це спiвзвучне її тривозi. Звiстка про появу на селi Гурмана розкриває змiст цього неспокою. Анна нiби жахається появи свого коханця, не хоче її. Насправдi ж вона жахається свого безсилля зберегти честь замiжньої жiнки. Вона боїться, що приписи моралi впадуть пiд натиском "грiшної любовi". Франко доводить, що мета iснування людини - кохання. Нi Гурман, нi Анна не мали кохання взагалi. Їхнi здiбностi, бажання, чекання не вдовольнялися, всi вони тiльки прихованi - у Анни за замками шлюбного обов'язку, у Гурмана за конкуренцiєю в жандармерiї та жахами вiйни.

Кохання Франко пiдiймає як найвищий абсолют. Воно ламає всi соцiальнi, моральнi i суспiльнi перепони.

Франко не робить "цапом вiдбувайло" нiкого з трьох головних героїв. Психологiчний об'єкт - кохання, вищий сильнiший за Анну, i за Гурмана, i за Миколу.

Франко говорить кожним словом, кожною реплiкою своєї п'єси - рабство соцiальне, суспiльне людина пережити може i переживає кожен день. Рабство без любовi - неможливе, людина просто не може iснувати без нього. "Рай - це неможливiсть бiльш кохати" (Ф. М. Достоєвський).

Еволюцiя Анни в тому, що вона може переступити через будь-що, але не через своє "я", яке вперто бажає кохати. Анна не лукавить. Вона не повiя, вона - жертва. У неї всерединi - порожнеча, яку просто не може заповнити слабовiльний Микола. Тому вона подiбна до героїнi роману "Ледi Макбет Мценського повiту" Лєскова, яка, спочатку опираючись пристрастi коханця, потiм сама iде далi й далi, бажаючи долати будь-якi перепони мiж ним i нею. Тому Анна вiдразу признається чоловiку, що вона нiчого не вiдчуває до нього, тому що хоче бути чесною. Але ще раз присилувати своє "я" вона не здатна.

Нiхто з героїв драми не вийшов iз боротьби щасливим. Але трагедiя, що вiдбулася в хатi Задорожних, зумовила глибоку змiну характерiв дiйових осiб. Вона вразила й всiх селян, змусивши замислитись над питанням: "Хто тому винен?"

17.Подвиг п.Грабовського – поета-громадянина.

Усе життя Павла Грабовського — це подвиг, подвиг мужності, сили духу та незламної волі. Він боровся за те, у що вірив, незважаючи на нагляд поліції, тюрми, постійні арешти та заслання. Він не мовчав, бо просто не міг мовчати в той час, коли бачив знущання над бідними, знедоленими людьми, коли відчував страшенну несправедливість. Павло Грабовський був борцем за людське щастя, і це ясно відчувається у його віршах.

 Автор розумів покликання митця не в зображенні чудових краєвидів, а в тому, щоб відразу відкликатися на події, що відбуваються саме у народному житті. Адже не можна захоплюватися красою природи там, «де плачуть». Бідні люди — теж люди, і вони, на думку Грабовського, не повинні страждати, в той час як пануюча верхівка насолоджується благами, створеними працею ошуканих трударів. Сміливе й рішуче слово автора націлене також і на представників «рафінованої» літератури, які просто не хотіли бачити, що відбувається у хатах бідняків, і байдуже співали «про райські сни й куточки благодатні». Грабовський мріяв, що його рідний край — Україна — нарешті скине з себе «катів-бузувірів», які занедбали землю, занапастили людські душі:

За сміливі слова, за полум’я чистого серця довелося поетові побувати у тюрмах та у засланні.

А Грабовський не міг мовчати. Навіть у тюрмах, навіть у засланні закликає однодумців віддати всю силу, енергію «за окутий, пригноблений люд». У далекій Якутії, куди було заслано поета, йому доводилося дуже важко. Ця розумна, свідома людина була відірвана від людей, за благо і щастя яких вона готова була віддати своє життя, і покинута на безлюдді, у сніговій непрохідній тайзі. Як він настраждався, змучився! Але Грабовський не зламався, і линули на Батьківщину вірші, в яких відчувалися і любов до рідної землі, і смуток, і біль від її болю, і палкий заклик до українців стати нарешті вільними.