Ян Вас звуть? Де Ви живете? а чи знаете Ви свій нрай?

Редакція журналу „Мовознавство“ просить Вас відповісти на питання цієї аннети. Заповніть аннету, відріжте сторінну, енлейте її береги, нан/іеите марну і відішліть нам

1. Ваше прізвище, ім'я, по батькові .......

2. Рік народження . . 3. Місце наро­дження 4. Освіта .

5. Де Ви тепер живете (область, місто, район, село) . .

6. Ким Ви тепер працюєте . ... .

Ономастика — наука про власні назви. Вона допомагає висвітленню багатьох явищ історі? українського народу та його мови, більш поглиб­леному усвідомленню фактів сучасної української мови. Відомості

з ономастики потрібні державним установам і громадським організаціям, що займаються адміністративно-територіальним поділом УРСР, наймену­ванням й перейменуванням різних ономастичних об'єктів, картографуван­ням, топографічною роботою.

Ми пропонуємо питання з різних категорій власних назв Вашої місцевості, на які просимо дати чіткі й точні відповіді. Власні назви слід подавати в літературній і місцевій (розмов­ній) формах, обов'язково позначаючи наголос.

Починаємо з циклу назви вод.

1. Як зветься водоймище, розташоване на території Ва­шого населеного пункту? Звідки походить ця назва? Які є у Вашій місцевості інші проточні води (річки, ручаї, джерела, мокрі балки, рукави, протоки, канали), звідки вони беруть початок і куди впадають?

2. Які назви мають місцеві непроточні (стоячі) води (озе­ра, болота, ставки, колодязі, криниці, копанки і т. ін.)?

3. Як звуться тепер сухі річища, старі русла, висохлі річки, струмки, озера, болота, стави, ковбані і т. п.? Як вони нази­валися раніше?

4. Які є у Вашій місцевості острови, півострови, роги (ми­си) і т. п.?

5. Які назви мають місцеві пороги, водоспади, скелі, бе­реги, кручі, переправи, броди, пристані, плеса, тоні, ви­ри і т. п.?

Кореспондент може додати про води й водні об'єкти, що не потра­пили до цього питальника, усе те, що він знайде за потрібне, але в усіх випадках слід посилатися на місцевих старожилів, архівні, офіційні дже­рела тощо.

Основний критерій відповіді—її вичерпність і достовірність. Автори кращих відповідей відзначатимуться в пресі, окремі відповіді будуть опуб­ліковані, частина кореспондентів буде премійована спеціальною літерату­рою, а всі учасники конкурсу відповідей — щирими подяками Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР та Української ономастичної комісії.

Анкету склав голова Української ономастичної комісії

К. ЦІЛУЙКО.

д. А. ПОТЕБНЯ

ОБРАЗОВАНИЕ и значение ОПРЕДЕЛЕННЫХ ПРИЛАГАТЕЛЬНЫХ *

(Неопубліковапа праця)

Утворенню і значенню коротких та повних форм прикметників у слов’янських мо­вах приділялось багато уваги у вітчизняній та зарубіжній лінгвістичній літературі Ю. X- Востоков, Ф. Міклошич, О. О. Потебня, А. Лескін, А. Мейе, О. М. Селищев, б. П- Обнорський, О. С. Істрина, Л. П. Якубинський та ін.). Про важливість цього питання свідчить і те, що воно було висунуте для обговорення на IV Міжнародному з’їзді славістів *. Проте і до цього часу' немає достатньої кількості досліджень, які дозволили б зробити певні висновки про час виникнення повної форми прикметника та її значення у праслов’янській та давніх слов’янських мовах.

Визнаючи, вслід за Потебнею, що повні форми прикметників з’явились як результат прагнення до морфологічного відокремлення прикметника від іменника ², деякі сучасні вчені перебільшують вплив перекладів з грецької мови для подальшого закріплення відтінку неозначеності в коротких і означеності в повних прикметниках³.

Ось чому опублікована далі стаття, написана більш як 70 років тому, має не тільки історичну цінність, а й науковий інтерес для кожного, хто цікавиться долею коротких і повних прикметників у слов’янських мовах. Плідною видається та ви­няткова увага, яку О. О. Потебня приділяє сербохорватській мові, що зберегла, як і словенська, краще, ніж інші слов’янські, старовинне протиставлення неозначеності

і означеності в коротких і повних формах прикметників.

Стаття є закінченням невідомої досі праці «Прилагательные», в якій О. О. По­тебня чітко і послідовно виклав свої погляди на прикметник, на різницю між повними та короткими прикметниками, на утворення повних прикметників та їх значення.

Окремий параграф праці присвячено відмінюванню коротких прикметників та їх ролі в реченні. Детально розглядаються короткі прикметники у ролі означення (при іменнику) і присудка та у значенні іменника. Відмінюванню повних прикметників також присвячено параграф. Окремо виділено відмінювання повних прикметників у давньоруській мові та особливості відмінювання повних прикметників в українській мові. За багатством матеріалу, глибиною аналізу праця про прикметник є ніби без­посереднім продовженням розділу «Происхождение имени прилагательного», видру- кованого у III томі «И5 записок по русской грамматике». Але вона не призначалася для III тому і, очевидно, увійшла б до складу одного з наступних томів ⁴, підготовку яких до друку вчений не встиг здійснити.

• Назва умовна. У рукопису ця частина відокремлена від попередньої рис­кою.— В. Ф.

¹ Див.: «Сборник ответов на вопросы по языкознанию (к IV Международному съезду славистов)», АН СССР, М., 1958.

² А. А. Потебня. Из записок по русской грамматике, т. III, Харьков, 1899, стор. 43—45.

• Пор.: Antonin Dostał, К otazce slovotvornych ty рй, zvlast6 slovanskych. fStudie a prace linguistickć, I, К sedesatym narozeninam akademika Bohuslava Havrśn- ка», Praha, 1954, стор. 111.

⁴ Див.: В. И. X а р ц и е в, Посмертные материалы А. А. Потебни, у зб.: «Памяти Александра Афанасьевича Потебни», Харьков, 1892.

83

Первоначально в славянских языках прилагательное формально ничем не отличается от существительных, если' не считать способности изменяться по родам и степеням, которая хотя в меньшей степени свойственна и сущ_е. ствительным. (Ср. архангельское бережее, ближе к берегу ²). Первый шаг к резкому формальному различию составляет образование прилагательных сложных. Затем во всех славянских наречиях обнаруживается в разной мере стремление идти по тому же направлению, все более и более ограничи­вая употребление прилагательных простых..

В сербохорватском, более других сохранившем в употреблении неслож­ное склонение прилагательных, многие формы этих последних исчезли совершенно, другие приблизились к сложным. Так в единственном числе в творительном падеже мужского и среднего рода от жут—жг/mujeM, , окутйм, в дательном и местном падеже женского рода жуто}\ во множествен­ном числе в родительном падеже o/q/mujex (жутйх), дательном-творитель- j ном-местном падеже — жутиjeM (жутйм), и вообще мн. ч. определенных и i неопределенных различается только ударением. То же в именительном па- i деже единственного числа женского рода, в именительном-винительном па-| деже единственного числа среднего рода неопределенных ж у та, ж$т<$\ определенных жута, жутд и прочее. В хорутанском склонение неопреде­ленное сохранилось только в именительном падеже единственного числа мужского рода (Miklosich, Vergleichende Grammatik, стр. 196). В чешском уже в старинном языке прилагательное в сказуемом преимущественно ста­вится в сложной форме. Дольше всего удерживается склонение существи­тельное в прилагательных притяжательных личных на -ov, -ić; но и здесь раньше других исчезают существительные окончания в падежах на согла-1 сные (творительный падеж единственного числа мужского и среднего рода, I родительный и местный, дательный и творительный падежи множественного числа во всех родах). Современный язык удерживает существительное скло- j нение только в именительном-винительном падеже единственного и множе-j ственного числа, а в прочих -eho, -emu и т. д. (частности у Miklosich, Verg- J leichende Grammatik, стр. 388—392, § 722—723; Hattala, SroVnävaci mluv- | nice, стр. 224 след., § 244 след.).

Так и современный польский язык сохраняет только остатки существи-j тельного склонения прилагательных; заметим, что в современном языке! только немногие прилагательные сохраняют в сказуемом (именительный 1 падеж единственного числа мужского и среднего рода) существительную* форму (winien, wart и прочее) и что в именительном падеже множественного* числа мужского рода прилагательные определенные согласуются с суще­ствительными и относительно формы личной или вещной (te pry są złe, J ludzie zli). Ср. чешский именительный падеж множественного числа муж­ского рода pravi, -ve (женский, средний род только -ve). См. о существи- i тельном склонении прилагательных в старинном языке польском и остат­ках его в современном Miklosich, Vergleichende Grammatik, § 812; Małe­cki, Grammatyka większa, стр. 106 след., 277.

Для сравнения славянских прилагательных с немецкими привожу здесь характеристику этих последних по Штейнталю.

1. сДивЪе дива, кто понмаетъ жену злообразну, прибытка ради» (Даниил Заточ: ник — Калайдович, Памятники, 237); «Тот — рыло, а этот еще рылее».

1

Немецкие прилагательные имеют троякую форму и согласно с этим — тройственное значение. Во-первых, в сказуемом прилагательное вовсе ли­шено флексий и ist gut остается неизменным, к какому бы из трех родов не принадлежало прилагательное. Знака именительного падежа оно может не иметь. Штейнталь находит это вполне целесообразным, так как по его нению именительный падеж в сказуемом не имеет смысла (hat keinen re­chten Sinn). «Здесь качество приписывается подлежащему совершенно от­влеченно, и потому отвлеченная форма прилагательного здесь самая уме­стная. Здесь нужно сказать не то, что «diese Frau ist eine schöne» (Bonn), а то, что «diese Frau hat die Eigenschaft der Schönheit».

Согласование прилагательного как сказуемого с подлежащим в имен, падеже в древних языках лишь есть следствие того, что вообще эти языки вовсе не знали темы без падежного окончания и что закон согласова­ния стремится к возможно полному господству. Новонемецкий язык пре­красно воспользовался здесь распадением формы (потерею окончания) для достижения большей логической точности» (Charakteristik, стр. 303). Форма эта в прилагательных положительной степени качества совершенно чужда славянским языкам. Древнее общеславянское и нынешнее русское лите­ратурное (великорусское) и сербское употребление предикативного неопре­деленного прилагательного в именительном падеже трех родов согласно с родом ² подлежащего имеет, по-видимому, тот смысл, что качество рассма­тривается здесь не как признак, отвлеченный от предмета, в коем замечен, а, напротив, как признак, замечаемый только в предмете и изменяющийся вместе с этим последним. И теряя старую флексию прилагательного неопределенного, славянские наречия нисколько не приближаются к отвле- I ценности прилагательного предикативного в новонемецком, так как в «він ' бідний» и т. п. чешский и польский выражают прилагательное определен- І ное не менее конкретно, как и в «он беден». Только прилагательные сравни­тельной степени в русском и причастия, более-менее во всех, теряя изме­няемость и становясь наречиями и деепричастиями, вместе с тем получают отвлеченное значение. В выражении «он лучше» превосходство качества рассматривается как и в немецком «besser» отвлеченно. Но в украинском и других (польский и прочие) «він кращий мене» конкретность прилагате­льного сохраняется (об этом сказать отдельно).

Во-вторых, прилагательные атрибутивные, в коих немецкий язык со­хранил флексию и стало быть согласование, имеют двоякую форму: форму guter Mann, употребляемую без члена или с членом неопределенным (starke Deklination; Штейнталь называет ее по именительному падежу единствен­ного числа мужского рода формою - г)³, и форму der gute Mann, употребля­емую с членом определенным или с местоимением указательным, определи­тельным, притяжательным (schwache Deklination; по Штейнталю, форму -п по косвенным падежам). Эти формы — как бы два времени определения: форма -г есть настоящее, так как в ней ставится название качества, припи- I сываемое подлежащему в самое мгновение речи; форма -п есть прошедшее, < потому что она употребительна тогда, когда качество было уже приписано I подлежащему и вновь повторяется как уже известное. Так, например, в выражении: «Es war einmal ein kleiner Mann» сказуемое стоит в прошедшем, объективно выражая прошедшее бытие; но определительное — в форме названной выше настоящею, по причине субъективной, именно потому что говорящий в самый момент речи впервые относит качество к подлежащему. Но если в дальнейшей речи этот же человек будет упомянут вместе с припи-

² Относительно этого см. в «Zeitschrift» о роде грамматическом.

. ⁸ Так в именительном падеже (ein guter, но eines guten и прочее). Ср.: В о р р,

Vergleichende Grammatik, стр. 2—3.

85

санным уже ему качеством, то будет сначала «Dieser kleine Mann» etc. Здесь форма определительно указывает, что определение существйтельного со­вершено уже в прошедшем.

Что до происхождения этих форм, то форма -г сложилась из слияния темы прилагательного с местоимением ja-s, которое здесь, по мнению Штейн- таля, имеет то же относительное значение, что и в санскрите. Таким образом, kleiner Mann собственно то же, что Mann welcher klein; форма -n — к теме прилагательного прибавился суффикс -ал, образующий существительные и в прочих языках (латинское sermon, греческое ôaîjitûv и прочее). «... Если бы то же было, например, в латинском, то... при bonus, bona явилась бы еще... форма *bono', *boninis (как homo, -inis)» (Шлейхер, Очерк, стр. 11, Ср. Ворр, Vergleichende Grammatik, стр. 12), но в немецких наречиях, начиная с готского, распространившийся не только на несравненно большее число существительных (так называем, schwache Deklination), но и на прилага­тельные. Посредством этого суффикса, говорит Штейнталь, язык приблизил прилагательные по форме и значению к существительному. Это -л стало удобным средством образовать существительные из прилагательных. Но изменение прилагательного в существительное есть такое присвоение при­знака предмету, при коем этот признак является столь существенным и из­вестным, что сам по себе может указывать на предмет и заменять его. В этих случаях существительное подразумевается само собою; оно дано, как скоро дано его определение. Почти то же имеет место везде, где ставится форма -л: «es war einmal ein Knabe, der war arm ; dieser arme Knabe ging einst» и прочее. Здесь было бы довольно сказать «dieser arme», потому что хотя само по себе и не разумеется, что «dieser arme» есть «ein Knabe», как при прилагательных, имеющих значение существительных, но это видно из связной речи. Форма -л предзнаменовывает следующее за нею существительное и тем самым нахо­дится с ним в более тесной связи, чем форма -г, более близкая к сказуемому. Таким образом, этимологическое объяснение форм -г и -л совершенно со­гласно с тем, что было выше замечено об этих формах единственно на осно­вании их употребления. Форма -г означает определение в настоящем вре­мени (gegenwärtige Attribution), выражаемое относительным местоимением; форма -л — определение, совершившееся в прошедшем (vergangene Attri­bution), на что намекает введение существительного в круг его атрибута (субстантивализация этого последнего).

Что касается до члена (der), то сам по себе он не определяет, а служит только знаком определенности, знаком, что атрибут — в прошедшем. Он произошел из указательного местоимения и потому уместно его употребле­ние в значении так сказать указательного в прошедшем. Указательное ме­стоимение определяет; член означает определение, совершившееся в про­шедшем, то есть определенность (Charakteristik, стр. 303—310).

В старинном общеславянском языке обе формы прилагательных упо­требляются как атрибуты. Из современных берем сербское как наиболее сохранившее это свойство.

В этимологическом отношении немецкой форме -г (starke) соответствует славянское прилагательное сложное; в обоих языках в состав этих прила­гательных входит местоимение ja. Однако в славянском и литовском в боль­шей части случаев местоимение в целом своем составе или с небольшими изменениями приставляется к падежным окончаниям имени, между тем как в немецких соответственных прилагательных местоимение приставляется не к падежу, а теме прилагательного: ср. дательный падеж мужского рода единственного числа blindem, готское blindamma из blindajamma (Ворр, Vergleichende Grammatik, стр. 13 след.; Эбель в «Zeitschrift für vergleichen­de Sprachforschung», В. V, стр. 304 след.). Из этого нельзя подобно Эбелю (1ос. cit.) заключать, будто в славянском сложение прилагательных чисто

86

внешнее, между тем как в немецком «eine wirkliche innige Zusammenset­zung» местоимение срослось с темою прилагательного в одно слово. Это неверно в том, что для обыкновенного сознания и в славянских языках прилагательное определенное (сложное только в глазах науки) представляет только один акт мысли, а не два, в сочетании существительного с членом в древнеперсидском hja магус, т\ам магум или греческом о цауод, xov цауоу. Сравнение это неуместно. Сложение в прилагательном определенном не только внешнее; в противном случае мы должны будем признать внешними и такие сложения как бу-ду, где во втором слоге заключается между прочим самостоятельный глагольный корень. Одгіако, с другой стороны, несовсем справедливо и мнение Боппа (loc. cit., стр. 13), что «германское сильное (starke) склонение прилагательных стоит приблизительно на той степени, как определенное склонение в русском (и других новых славянских наре­чиях); то есть значение приставленного местоимения исчезло, и blinder древненемецкое blinder (по Боппу из blinda-ir) значит не о tvqj^og, а только fucphös». Элементы и там и здесь— одни, но разница в сложении может указывать, что сложились они в славянском и немецком не в одно время.

Б пределах самого германского языка древневерхненемецкое blindlr не имеет ничего соответствующего в готском. Рядом с этою вероятностью и в связи с нею стоит другая, что во время сложения прилагательных местои­мение, входящее в их состав, имело не то значение в славяно-литовском, что в германском. В санскрите местоимение ja есть только относительное, которое, если прав Штейнталь (Charakteristik, стр. 305 след.), что именно в этом значении оно вошло в состав немецких прилагательных сильных и местоимений (d-er и прочее), то в славянском и литовском местоимение и,

"РЩ употребляемое самостоятельно, есть указательное онъ, судя по этому именно в этом значении вошло в прилагательные (Буслаев, Грамматика,

ч. I, стр. 119; Miklosich, Vergleichende Grammatik, стр. 73) и лишь в соче­тании с же в славянском (иже) «Сохранило, как говорит Бопп, старинное относительное значение» (Vergleichende Grammatik, стр. 3). Оставляя в сто­роне это Древнейшее, более-менее гадательное различие, можем ограни­читься несомненным.

В древнем общеславянском, как отчасти и до сих пор, обе формы прила­гательных употреблялись как определения. Для разъяснения разницы между ними берем современное сербское наречие, по-видимому, сохранившее здесь более старины, чем другие.

Сербские прилагательные простые сравниваются по значению с немец­кими на -г с членом неопределенным, т. е. с теми, которые Штейнталь назы­вает атрибутами в настоящем времени. Сербские же определенные, по форме близкие к вышеупомянутым немецким, означают «качество или свойство уже нам известное» и по значению соответствуют немецкой форме - п, то есть атрибутам в прошедшем ⁴. Вот несколько примеров: «храбар boj'hhk борі се іуначка» (ein braver), но «храбри се Jуриненв бораше ]уначки» (der brave); «Паметну (40Bjeky) редко око доста» (einem weisen); «паметному Сократу слабо се напратише трудови» (dem weisen Socrates) (Babukiö, Ilirska slovnica, стр. 201; Weber, Skladnja); «Пази да ти зло jyTpo не dohe» (Kapayuh, Пословице, 246); «Пиіан и трщезан не могу се слагати» (ibid., 247); «Поки за стара, поки за цара; поки за млада, поки за врага» (ibid., 252); «Добар поп до смрти се учи» (ibid., 59).

Отсюда видно, что немецкие сильные прилагательные и славянские сложные — явственно разногласят по значению. Сходство древнеславян-

⁴ Прилагательные неопределенные в сербском служат ответом на вопрос какой, определенные — на вопрос который (вернее, сербское ко/и).

87

^Б Это соответствие славянских прилагательных определенных прилагательным с членом der, 1е, П служит вторым доказательством того, что и в прилагательном до- бръи имеет значение указательное. О первом доказательстве упоминалось выше. На­прасно Штейнталь считает такое мнение ошибочным относительно славянского. Скорее его собственное мнение ошибочно относительно немецкого (См. Charakteristik, стр. 311).

ВСТУП ДО ПОРІВНЯЛЬНО-ІСТОРИЧНОГО ВИВЧЕННЯ СЛОВ’ЯНСЬКИХ мов

[АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНСЬКОЇ PCP, ІНСТИТУТ МОВОЗНАВСТВА ім. О. О. ПО­ТЕБНІ]. За редакцією О. С. МЕЛЬНИЧУКА.— К., «Наукова думка», 1966, 596 стор.

Оер^еД компендіів з слов’янського мовознавства, традиція яких починається ще вії праць О. Востокова та Й. Добровського і була продовжена такими видатними компара­тивістами, як А. Шлейхер, Ф. Міклошич, В. Вондрак, А. Мейє та, зрештою, А. Вайан, значне місце належить працям представників різних слов’янських країн — К. Горалка, І. Лекова, Т. Лера-Сплавінського, В. Курашкевича, Ф. Славського та ін.

Проте української узагальнюючої праці з слов’янського мовознавства з широким охопленням матеріалу досі ще не було. Відомий «Вступ до слов’янського мовознавства» М. Грунського — це, власне, старослов’янська граматика. Корисна книга К- Трофимо­вича «Практикум з порівняльної граматики слов’янських мов», що вийшла кілька років тому, хоч і містить певний теоретичний матеріал, але була написана як практичний по­сібник. Можна тут згадати ще дореволюційні праці Т. Флоринського та Г. Ільїнського, видані на Україні російською мовою.

Відповідної праці немає поки що взагалі у радянській славістиці. Книга М. Кондра- шова «Славянские языки» має характер короткого провізоричного огляду слов’янських мов. Перший том «Славянского языкознания» А. Селищева присвячено лише західнослов’ян­ським мовам, до того ж ця фундаментальна праця залишилася незакінченою. Праці С. Берн­штейна («Очерк сравнительной грамматики славянских языков») та П. Кузнецова («Очерки по морфологии праславянского языка»), які слід оцінити як визначні досягнення нашого мовознавства, — це лише частини майбутньої порівняльно-історичної граматики слов’ян­ських мов.

Велику колективну працю українських учених «Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов’янських мов», видану за редакцією О. С. Мельничука Інститутом мово­знавства ім. О. О. Потебні Академії наук УРСР, треба розглядати як здійснення відпо­відального завдання створити український огляд слов’янського мовознавства. Як видно зі змісту книги, вона являє собою нарис внутрішньої будови слов’янських мов. Зовнішня історія слов’янських мов, особливості кожної з них та історичний огляд слов’янознавства лишилися поза межами посібника. До деякої міри це може бути виправдано тим, що в розпорядженні українського читача є недавно видана брошура В. Коломієць «Спорідне­ність слов’янських мов» (1962) та книга Р. Кравчука «З історії слов’янського мовознав­ства» (1961), а також наявністю згаданого огляду М. Кондрашова та великого вступу до порівняльної граматики слов’янських мов у книзі С. Бернштейна.

Хронологічно посібник охоплює період існування праслов’янської мови та розвитку головним чином загальнослов’янських явищ у слов'янських мовах аж до сучасності. В першому розділі (автор О. Мельничук) подано дуже короткий огляд слов’янських мов та їх історичних відношень з іншими індоєвропейськими мовами, висвітлюється також питання про слов’янську прабатьківщину. Мабуть, обсяг розділу не дозволив достатньою мірою висвітлити полеміку та сучасні контроверзи щодо цих надзвичайно складних пи­тань. Один з параграфів присвячений загальній характеристиці порівняльно-історичного методу. Можливо, варто було б виразніше підкреслити методологічне значення порівняльно- історичного методу для мовознавства і для вивчення історії окремих слов’янських мов.

Розділ фонетики (автор В. Коломієць) поділяється на дві частини, одна з яких ха­рактеризує праслов’янський період, а друга —' основні фонетичні зміни в слов’янських мовах. Висвітлення загально-лінгвістичних питань про фонему, її варіанти та співвідно­шення зі звуками в мовній статиці та динаміці зроблене побіжно і не видається в розділі необхідним. Натомість варто було б докладніше пояснити деякі суто слов’янські питання, наприклад про «протоболгарські діалекти» (стор. 76).

Розвиток праслов’янської звукової системи розглядається в книзі з урахуванням Деяких цікавих спостережень та гіпотез. В. Коломієць накреслює досить послідовну кар-

89

90

пості латинської транскрипції суфіксів, ідо набули продуктивності-лише в російській мові (стор. 183). Однак хоч авторові цих параграфів і можна подекуди зробити закид в недо­статній точності, та вони, на нашу думку, наближаються до деяких узагальнень, яких бракує іншим параграфам, присвяченим словотвору.

Другу половину морфологічного розділу «Вступу» присвяченословозміні. Доцільніше було б деякі параграфи, наприклад про число, включити в загальну частину, бо вони сто­суються і імен, і дієслів. Нові дослідження двоїни в серболужицьких мовах та атлас сло* венської двоїни Тенье могли б дати додатковий матеріал про занепад двоїни. Не досить докладно описана категорія чоловічої особи (стор. 304—305); не можна погодитися з тим, начебто болгарська форма іменників чоловічого роду на -а вживається лише при числів­никах два, три. а не при усіх числівниках (стор. 273); недостатньо висвітлено дієслівні утворення на -ся (стор. 334). Крім цих дрібних недоліків, слід ще звернути увагу на по­требу узагальнень еволюції тих чи інших категорій у слов'янських мовах. Спробу такого узагальнення зроблено в розділі про розвиток відмінювання іменників (хоч подекуди автор говорить не про граматичну будову відповідних мов, а про усталену для певних мов тра­дицію опису граматичних категорій; пор., наприклад, міркування про кількість чи навіть нумерацію відмін). На жаль, бракує загального огляду еволюції дієвідмінювання в слов'ян­ських мовах.

Взагалі, прийнята схема подачі матеріалу не дає можливості для розгорнутого відо­браження розвитку частин мови. Лише частково ця проблема висвітлюється в параграфах про іменну словозміну. Тим часом питання про частини мови в зв’язку з граматичною ка- тегоризацією лексичного складу заслуговує на пильну увагу дослідників історії будови слов'янських мов, причому для розв’язання його потрібно було б використати і синтаксичні матеріали.

Великий і змістовний синтаксичний розділ — одна з найцікавіших частин «Вступу». Автор його О. Мельничук спиняється на розвитку основних типів речень у слов’янських мовах, на змінах у способах вираження та сполучення головних компонентів речень. Звичайно, дещо в розділі викликає зауваження. Так, певні приклади, може, могли б бути більш демонстративними (пор. хоча б старочеські приклади на стор. 345, в яких, здається, має значення і порядок слів як засіб питальної модальності). Деякі формулювання потре­бують більшої точності; так, на стор. 366 не зовсім докладно говориться про субстантива­цію числівників у праслов’янській мові, коли числівників як окремої частини мови ще, власне, не було. Незвичний вигляд мають старослов’янські (за іншими ознаками не нор­малізовані) цитати з модернізованою пунктуацією, наприклад з використанням знака запитання, двох крапок та тире (стор. 364, 393). Може, це й цікава спроба, але, по-перше, було б доцільно проводити Ті на нормалізованих текстах, а, по-друге, таку спробу треба обгрунтувати, що навряд чи можливо в посібнику. В цілому розділ написано переконливо, причому великий цитатний матеріал, традиційно використовуваний в синтаксичних пра­цях, органічно входить у систему доказів, а деякі реконструйовані праслов’янські речення, наведені в розділі, підказують, що саме такий спосіб з часом зможе стати більш економним відповідником прикладів з багатьох мов. Авторові, на нашу думку, вдалося в основних рисах накреслити шляхи розвитку певних особливостей простих речень та виникнення складних речень, що, звичайно, не виключає дискусійності окремих положень.

Розділ про лексику (автор А. Крнтенко), незважаючи на деякі дискусійні твердження та небезсумнівні етимології, треба оцінити як вдалий. Дискусійним, зокрема, е розподіл лексики за шарами. І справа тут не в тому, що окремі слова можна було б віднести до інших шарів лексики, а в самому розумінні шарів як історично-географічних угруповань лексики. Автор розділу, окреслюючи деякі шари, розподіляє лексику за лекснко-семан- тичними групами. 1 це наводить на думку, що системний підхід до історичного аналізу лексики не тільки має право на існування, але й може допомогти в з'ясуванні певних явищ, в пошуках, так би мовити, системної телеології лексичних явищ. Справа тут у вияв­ленні відповідних загальних семантичних елементів відповідних підсистем та, — що, мабуть, е найбільш складним, — у з’ясуванні тих позамовних факторів, які визначають місце саме цієї підсистеми саме в цьому шарі лексики.

Одне із завдань курсу для вищих учбових закладів — викласти молодим фахівцям най новітніші досягнення світової наукової думки. Не можна сказати, що «Вступ» не від­повідає цьому завданню. Зокрема, у синтаксичному, а також у лексичному та фонетичному розділах подано певні важливі відомості з «переднього краю» науки. Але, на жаль, іноді робиться це якось не дуже сміливо. Ось на стор. 563 наведено деякі наслідки кількісного порівняння лексики слов'янських мов; але чи не варто було б дати хоч би із знаком питання результати глотохронологічного дослідження слов'янських мов І. Фодора? Або до ціка­вої таблиці підсумків фонетичного розділу (стор. 110) додати ще підраховані на її ж основі коефіцієнти асоціації між мовами? Чому б у розділі про словозміну не використати цікаві (хоч, може, й спірні) наслідки спроби групи московських дослідників (3. Волоцької, Т. Молошної, Т. Ніколаєвої, І. Ревзіна та Т. Ців’ян) дати типологічний аналіз відміню­вання слов’янських іменників чи праці В. Мареша про виникнення слов'янської відмін­кової системи? І чому навіть у бібліографії не наведено, наприклад, останнього огляду слов'янсько-іранських лексичних співвідношень у статті А. Залізняка? Звичайно, дещо в згаданих працях може викликати в авторів певні застереження, але це не звільняє від

потреби, навіть обов’язку, підвести читача до розуміння сучасної проблематики і сучасно полеміки. Хотілося б, щоб книга готувала читачів, насамперед студентів старших курсів та аспірантів, до розгляду контроверз, навчала їх міркувати над проблематикою, яку ставить перед славістикою розвиток науки. Де в чому, гадаю, це вдалося авторам. Але іноді такі матеріали подано згладжено, вони не пробуджують думки (пор. зауваження про первісність закінчення 3-ї особи Мь чи Мъ на стор. 216 або виклад слов'янського імпер­фекта на стор. 223—224 і 320).

Книга створювалася як колективна праця вісьмома авторами. Це покладало на редактора досить важке завдання впорядкування та уодноманітнення посібника. В ці­лому конструкція книги і принципи її побудови ясні. Можливо, що розділ словотвору слід було б відокремити від словозміни. Лексичний розділ, може, краще було б вмістити не наприкінці книги, а між фонетикою та словотвором. Тоді, до речі, розділ про словотвір сприймався б як логічний розвиток розділу про лексику: адже саме словотворчі засоби сприяли розвиткові всієї лексичної системи. Поряд з цим розділ про словотвір тоді б на­справді перекидав місток від лексики до граматики.

Книгу написано чіткою і зрозумілою мовою, хоч подекуди й трапляються невдалі вирази. Наприклад: на стор. 10: «полаби... померли»; на стор. 22: «фонема складається з диференційних ознак»; на стор. 280 вжито складний термін «займенники прикметникової відміни», що неправильно відбиває праслов’янські мовні стосунки. Потрібний, мабуть, точний український термін, що відповідав би рос. «склонение» (розділ «Відмінювання імен» охоплює не тільки «імена», а й займенники).

Відчувається, що редактор курсу багато попрацював над уніфікацією стилю окремих авторів, але все ж таки повної єдності дссягти не вдалося, зокрема у розділі «Морфологія*. Не вдалося уникнути повторень у розділах, написаних різними авторами (наприклад, у розділах про словозміну та словотвір окремих частин мови).

У деяких розділах книги (фонетика, лексика) подано висновки. Але, на жаль, бракує висновків до морфологічного розділу, які дуже потрібні. Всю книгу також слід було б завершити висновками; це відповідало б спрямованості книги як посібника.

Не скрізь уніфіковано документацію прикладі!* (пор. старослов’янські приклади в «Морфології» і в «Синтаксисі»); не розшифровані скорочені посилання на пам'ятки та скорочені назви мов і діалектів. Трапляються різні написання тих самих праслов'янських слів (nop. medji на стор. 179 і medjb на стор. 183). Немає твердих засад щодо використання традиційної та нетрадиційної праслов’янських транскрипцій: перша використовується в фонетиці та непослідовно в синтаксисі, а друга — в інших розділах. Не вдалося уникнути помилок у багатомовних прикладах, змішання транскрипцій і орфографічних написань (пор. польське glofka на стор. 108). Подеколи відсутні пояснення до прикладів (пор. серболужи­цький приклад на стор. 93: son — son).

Деякі заміни варто було б зробити і в бібліографії. Так, наприклад, не було потреби називати одну (і до того ж не найважливішу) старослов’янську пам'ятку, не наводячи інших (поз. 584). Навряд чи треба було включати практичні підручники з болгарської та верхньолужицької мов, якщо не включено українського підручника з польської мови. Слід було б навести й український курс чеської мови М. Пушкаря. Усунувши деякі праці, особливо статті, присвячені окремим питанням, можна було б збагатити бібліографію по­данням деяких більш загальних і важливих праць, таких, наприклад, як малий атлас польських говірок або старослов’янська граматика Дільса. Шкода, що до бібліографії не потрапили навіть найважливіші слов’янські бібліографічні покажчики та не зазначено окремо журнали і серійні видання. Як і в усій книзі, в бібліографії не вдалося уникнути друкарських помилок, особливо в іншомовних текстах (пор. поз. 157, 163, 424, 578 та ін.). Дуже прикро, що частина посилань на літературу, зроблена в тексті, цілком втратила свою цінність внаслідок зміни нумерації позицій в бібліографії (пор. посилання на поз. 34, 39 на стор. 18; на поз. З на стор. 20; на поз. 31,60 на стор. 21 та ін.

Видавництво, друкарня старанно оформили цю нелегку з друкарського боку книгу. Слід було б іще подбати про покажчики, дуже потрібні у виданнях такого типу. Виклад пожвавили б невеликі карти окремих мовних явищ та оглядова карта слов’янських мов.

І ще одна мрія мовознавця: коли вже у нас будуть повні і красиві, одноманітно оформлені гарнітури для набору принаймні всіх мов, що користуються кирилицею та латинкою!

Підсумовуючи, необхідно підкреслити велике позитивне значення «Вступу до по- рі внял ьно-історич ного вивчення слов’янських мов», в якому знайшли стисле висвітлення не лише основні проблеми слов'янської фонетики та морфології, а й питання порівняльного синтаксису та лексикології. Автори «Вступу...» в цілому ряді випадків базувалися на власних дослідженнях, що дозволило не лише глибше викласти певні розділи, а й краще донести до читача всю проблематику праці.

«Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов’янських мов» в цілому слід оці­нити як вдалий, корисний посібник. Напевне, через деякий час виникне потреба у його перевиданні. Саме тому в рецензії докладніше висвітлювались недоліки, а часом і нероз­в'язані в науці питання, обговорення яких може сприяти дальшому поліпшенню книги. Проте й тепер треба подякувати н авторам, редакторові та видавництву за створення укра­їнського компендія з слов янського мовознавства.

А. СУПРУН (At. Мінськ)

92

Лова творів I. Франка і його лінгвістичні погляди були вже об'єктом спеціальних досліджень. Однак лише після видання творів великого Каменяра у двадцяти томах ши­рокому читачеві стала приступна його основна творча спадщина. До 110-річчя з дня на­родження І. Франка громадськість дістала ряд нових праць, у яких всебічно проа ■ авізо­вана творчість письменника, розкриті його погляди на мистецтво слова. Перед нами на повний зріст постала велична постать пристрасного революціонера, ученого, геніального майстра художнього слова, що знайшов своє почесне місце серед визначних діячів куль­тури і науки світу. Цінність спадщини І. Франка не раз уже підкреслювали. А отже й до­слідницькі зобов’язання наші перед нею великі й почесні.

Серед нових праць про творчість І. Франка не може не привернути уваги книжка І. Білодіда «Каменяр українського слова», у якій дається відповідь на ті питання, що по­стають при ознайомленні з мовною діяльністю І. Франка, такою складною, глибокою і важливою для теорії й практики сучасної мовознавчої науки. Основне значення рецензо­ваної праці в тому, що нею розпочинається новий етап у дослідженні мови 1. Франка.

У ній вдало поєднано розгляд теоретичних настанов Каменяра в галузі мови з аналізом мовних особливостей його творів, сформульовано основні методологічні настанови подаль­шої праці, окреслено дослідницькі об’єкти і вказано на спосіб їх докладної наукової характе­ристики.

І. Білодід підкреслює, що в особі І. Франка поєдналися і видатний дослідник, вче­ний, який «своїми теоретичними працями, глибоким розумінням справи, шляхів станов­лення і удосконалення української мови в загальнонаціональному масштабі, її суспільної і естетичної природи та функції активно, дійово впливав на шляхи цього розвитку і форму­вання, на виховання самого розуміння цих шляхів» (стор. 3), і геніальний майстер худож­нього, наукового і публіцистичного слова, розбудов ни к структурних стилів української літературної мови, творець, «який в останній чверті XIX і на початку XX вв. обгрунтував її розвиток на шевченківській основі, далі розширив творчі можливості рідного слова, збагатив його силу і нев'янучу красу, ще вище підніс престиж і славу української мови серед мов усіх народів світу» (там же).

Тут, у цій колоритній характеристиці, уже подано й ті загальні настанови та дослі­дницькі домагання, які не можуть не враховувати вчені-франкознавці в подальшій праці.

Автор рецензованої книжки змальовує «складну мовну ситуацію», в якій працював

І. Франко і в якій визначив свій мовно-творчий шлях, «свою наукову і суспільно-естетичну, художню концепцію». Така складна ситуація створилась у мовному житті тодішньої Галичини, Буковини й Закарпаття в зв’язку з відторгненням цих земель від наддніпрян­ської основи. Адже місцеве мовлення тут розвивалось не тільки в «природних», а й у «ви­мушених контактах» з іншими слов’янськими й неслов’янськими мовами. Подаючи справді наукову характеристику цих умов та ставлення до них самого І. Франка, І. Білодід під­креслює, що «він з честю впорався з цією складною мовною ситуацією» і в цьому його велика історична заслуга. Дослідник цілком слушно наголошує на тому, що І. Франко і в ряді своїх теоретичних праць обгрунтував, а у власній творчій практиці завжди дотри­мувався думки, що єдиною українською літературною мовою є той національний тип, що виробився на Наддніпрянській Україні і ствердився в творчості 1. Котляревського,

Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного та ін. Він засудив та відкинув і «народовську» мовну практику, і «язичіє» москвофілів, і взагалі всілякі буржуазно-націоналістичні намагання створити якусь окрему «галичанську» мову«. Ви­ходячи саме з таких поглядів, великий Каменяр здійснив подвиг ще більшої історичної ваги: «Усією своєю науково-теоретичною і художньою творчістю 1. Франко стверджував рівноправність, силу, могутність, красу мови українського народу як однієї з чітко окре­слених у своїй самобутності й історичній ролі слов’янських, зокрема — східних, мов, утверджував її престиж у великій сім’ї народів світу, підносив її, вслід за Шевченком, до рівня найрозвиненіших літературних мов світу» (стор. 8).

Стверджуючи саме таку оцінку діяльності І. Франка, осмислюючи його творчу тео­ретичну й практичну працю, підкреслюючи ідейно-теоретичні основи в його поглядах, що випливали з тогочасної боротьби за соціальне й національне визволення народу, І. Бі­лодід завершує цю влучну характеристику такими словами: «В його особі щасливо поєд­налися могутній інтелект ученого, геній митця і динаміка революційної дії титана-борця» (стор. 9).

У другому розділі праці І. Білодіда аналізуються погляди І. Франка на мову, зо­крема на її роль у суспільстві. Тут автор розкрив дуже важливі франківські настанови, які підводять до аналізу мови і стилю самого письменника. І. Франко твердив, що мову можна розглядати тільки в безпосередньому зв'язку з усім суспільним розвитком, що це лише один з духовних скарбів народу серед надбань суспільних та економічних .

Засвідчуючи визначний талант І. Франка як митця поетичного слова, І. Білодід указує на пафос його творчості, на новаторство в_лексиці, у термінології, у фразеології, в

93

У жовтні 1966 р. у Ленінграді відбува- 3 цікавими повідомленнями «Про роботу

лася міжвузівська конференція з питань над частотним словником дитячої мови» та

укладання частотних словників та автома- «Статистичне дослідження порівнянь-штам-

тизації лінгвостатистичних досліджень. У пів російської мови» виступила М. І. Ч е -

роботі конференції взяли участь як лінгві- р е м і с і н а.

сти, так і математики з вузів та науково- Близько 15 доповідей (Г. Г. Б і л о-

дослідних установ 27 міст Радянського Со- н о г о в «Про укладання частотних слов*

юзу: Москви, Ленінграда, Горького, Києва, ників в інтересах автоматичної обробки ін-

Алма-Ати, Мінська, Новосибірська та ін. формації», О. В. Масліева «Досвід

Програма включала 60 доповідей та пові- застосування ЕОМ для алфавітної класифі-

I домлень, що охоплювали три кола проблем: кації слів», В. М. Муратова «Авто- .

і 1) частотні словники, методика їх укла- матичне зіставлення словопокажчика на

дання і засоби їх оцінки, 2) автоматизація ЕОМ» та ін.) було присвячено темі автомати-

I лінгвістичних досліджень, 3) застосування зації лінгвістичних досліджень. Майже всі

І статистичного аналізу тексту. вони порушували питання, пов’язані з ви-

Л. М. Засоріна у доповіді «Ча- користанням ЕОМ при статистичному ана-

I стотні словники та питання лексикостати- лізі тексту. У програмах, що складають у

І стики» висвітлила практичну цінність ча- Горьківському університеті, велика увага

Ь стотних словників. Великий інтерес до них приділяється найраціональнішому викори-

Т виявляють спеціалісти з прикладного мо- стайню пам’яті машини.

К вознавства. Інформаційно-пошукові задачі Способи застосування статистичного

• потребують спеціальних тематичних частот- аналізу тексту висвітлили у доповідях

• них словників. Саме в цьому напрямі про- А. Я. Шайкевич «Спроба статистич- «уводиться чимало досліджень членами групи ного виділення стилів», A. А. Р а с к і н а ■Статистика мовлення», керованої проф. «До питання атрибуції тексту за допомогою ІР. ., Г. Піотровським, що включає статистики», В. К- В о й н о в «Про ста- Іблизько 70 мовознавців, математиків, інже- тистичне дослідження індивідуального сти- янерів. Група представила на конференцію лю». Результатом їх досліджень є одержання ■багато доповідей, зокрема: Т. А. М і к е- статистичних показників, які дали б змо- S і н о ї «Частотний словник англійських гу визначити ймовірність віднесення будь- Ккстів з суднобудування», І. А. І сен і- якого твору до даного стилю мовлення Іа «Аналіз перших 500 словоформ частот- або до індивідуального стилю окремого Ш словника мови сучасної французької автора.

яряи», 3. Г. М а н у к о в а, Л. Є. М аш- Про значення частотного словника у вн-

■ но ї, А. С. Рот ар а, В. А. Чи- кладанні мов ішлося у повідомленнях

Ща к о в с ь к о г о, А. Н. Шаранди Г. А. Еріва «Роль та місце частот-

жтатистичне дослідження німецької мови», ного словника в процесі вивчення мови» та

Щі А. Ахабаєва «Частотний словник Л. Судавічене «Укладання словник а-

^Жйіцистики казахської мови» та ін. До* мінімума російської мови для литовських

Яркення, які проводяться в групі «Ста* шкіл».

Штика мовлення», характеризуються єди- На заключному засіданні було ухвалено

і . метод и кою. Про основні риси цієї ме- організувати координаційний комітет, який

«яки розповів П. М. Алексеев. сприятиме спілкуванню і обміну досвідом між

■Питанню розбивки текстів на порції та колективами, що працюють над проблемами Вьленню оптимальної довжини порції при- укладання частотних словників та автомати- щГИяи свої виступи Б. М. Г о л о в і н, зації лінгвостатистичних досліджень або Шайкевич, В. М. Андрю- цікавляться ними. Наступну конференцію з

и к о, К. Б. Б е к т а є в та ін. цих же проблем буде проведено в 1968 р. у Шстовною була доповідь В. А. М о- Мінську.

|в н ч а «Про методику укладання дво-

дгр частотного словника».

ви

їго

Адріатнчного моря від IX ст. На матеріа­лах ранньо? слов’янської топонімії Ф. Без­лай розкрив особливості активного назво- творчого процесу досліджуваної території. На думку Ф. Безлая. словенська топонімія має архаїчний характер, який виявляється також і в лексиці, що послужила основою для творення топонімів. Дослідження сло­венської топонімії, як підкреслив допові­дач, ускладнюється місцевими діалектними умовами, а також тим, що документи того часу написані латинською або ж німецькою мовами.

Доповідь Франца Безлая викликала чи­сленні запитання присутніх, на які гість відповів. Доповідь буде опублікована в_«По­відомленнях Української ономастичної ко­місії».

К. С. СИМОНОВА

І ЮЛІЙ РОМАНОВИЧ ГЕДНЕР (1897—1966)

Юлій Романович Гепнер належить до тієї плеяди вчених, які все своє свідоме життя присвятили служінню рідній Батьківщині,-любимій науці, справі виховання філологів.

Закінчивши 1922 р. Харківський державний університет ім. О. М. Горького, Юлій Романович працював у ньому викладачем російської мови, методики викладання мови, загального мовознавства та інших дисциплін. З 1946 р. він очолює кафедру загального мовознавства і російської мови Харківського державного педагогічного інституту ім. Г. С. Сковороди.

Лінгвістична спадщина Ю. Р. Гепнера досить різноманітна: тут і теоретичні моно­графії, відомі не тільки у вітчизняній, а й у світовій науці (зокрема «Очерки по общему и русскому языкознанию», Харків, 1959), а також посібники для викладачів та сту­дентів: «Соціальне виховання в школі профосу», «Понятие фонетического закона. О предикативности и модальности», «О языке и стиле книги В. И. Ленина «Материа­лизм и эмпириокритицизм», «Сложное предложение и принципы его изучения», чис­ленні наукові та науково-методичні статті та рецензії тощо. Не лишилась поза його інтересами і лінгвостилістика. Низку праць присвятив Ю. Р. Гепнер питанням росій­ського правопису. Досить цінними є також його розвідки з історії дослідження росій­сько-українських мовних зв’язків. Мовознавчі ідеї Юлія Романовича Гепнера завжди будуть джерелом натхнення для його послідовників і учнів.

О. Ф. ДЕМЬЯНЕНКО