Етапи формування індоєвропейської військової традиції та українське козацтво

Індоєвропейська військова традиція складалася впродовж не одного тисячоліття й увібрала в себе надбання індоєвропейських народів за останні 6 тис. років. Проблема становлення індоєвро­пейського військового культурного комплексу залишається актуальною і в наш час. Незаангажоване, об'єктивне висвітлення історії формуван­ня та символіки військових традицій - необхідна підстава творення міцної армії незалежної України.

Коротко зупинимося на найдавніших етапах вінськово-культурного комплексу індоєвропейської сім'ї народів.

Індоєвропейський військовий культурний комплекс починає зароджуватися, ймовірно, ще в неоліті у V тис. до н.е. В епоху нового кам'яного віку археологами простежено виникнення ряду елементів, що в подальшому отримують розвиток у традиційній мілітарній культурі індоєвропейських народів. Ці риси чітко проявилися у наступну енеолітичну добу (IV—III тис. до н. е.) у вигляді так званого степового поховального комплексу. Його складовими можна вважати курганний насип, скорчена позиція похованого, посипання небіжчиків червоною вохрою, зброя, кам'яні антропоморфні стели, культ коня та колісниці тощо1.

125

Ще у V тис. до н.е. праіндоєвропейці, а саме племена дніпро-донецької культури засипали свої поховання червоною вохрою. В архе­ології ці поховання одержали назву колективних могильників маріупольського типу. Померлих чоловіків-воїнів, окрім того, суп­роводжував багатий поховальний інвентар, в тому числі крем'яні ножі. У двох випадках при кістяках були виявлені кам'яні булави досконалої роботи з циліндричним отвором для держака2. Присутність червоної вохри у похованнях праіндоєвропейців є виявом зародження зако­номірності вживання і використання червоного кольору, доказом чого є широке застосування червоної вохри у поховальному обряді, яке зафіксоване у праіндоєвропейських воїнів-скотарів середньостогівської культури, котрі мешкали в українських степах в IV - на початку III тис. до н. е. А, як ми бачили, червоний колір є головною барвою-ознакою військової верстви та одним із багатьох архаїчних аксесуарних компо­нентів індоєвропейського військового культурного комплексу1.

У V тис. до н. е. внаслідок тісних контактів із землеробською прото-цивілізацією Балкан відбулася трансформація праіндо-європейців-мисливців у ранньоскотарське рухливе мілітаризоване суспільство4. Саме у цьому суспільстві розпочинає активно виформову­ватись індоєвропейський військовий культурний комплекс, зароджується військова еліта.

В енеоліті, у IV—III тис. до н. е. цей процес динамічно еволю­ціонує. Згадувані вище середньостогівці вперше в Європі приручили коня й увели у практику використання його у господарських, а згодом й у військових цілях5.

Приручення коня дало змогу індоєвропейцям створити військові колісниці, що почали відігравати істотну роль під час військових сути­чок з ворогом. А звичайні господарські колісні візки іі вози сприяли швидкому пересуванню скотарів-індоєвропейців. Усе це зумовило прискорене заселення у IIІ—II тис. до н. е. степової зони Євразії індоєвропейськими скотарями . Саме в ті часи починає зароджуватися і формуватися один з атрибутів індоєвропейського культурного ком­плексу - сакрально-мілітарннй культ коня.

Епоха бронзи - останній тривалий період первіснообщинної формації - у межах східної Європи датується II - початком І тис. до н. е. її завершальний етап збігається з початком розкладу первіснооб­щинної формації, із зародженням та формуванням класових

125

суспільств7. Саме тоді з'являються перші збройні загони, що являли собою зародок майбутніх армій. Під час розкладу первіснообщинної формації з'являються перші організаційні, тактичні форми збройної боротьби8, починає формуватися і набирати вагу в суспільстві військо­ва еліта, а водночас із нею - напівпрофесійні (члени яких були воїна­ми лише під час військових дій) і професійні (фахові воїни, які жили лише за рахунок цього ремесла) військові загони. Одночасно з ними формується індоєвропейський військовий культурний комплекс, вбира­ючи в себе все нове і зберігаючи старі надбання.

З виникненням перших державних утворень постає потреба у захисті їх від інших протодержав, а отже, в існуванні верстви воїнів-захисників. Поступово навколо військового ватага з фахових воїнів-захисників формується його найближче оточення. Такий дуже важливий симбіоз військового ватажка і його воїнів-товаришів (у середньовіччі він отримав назву комітатів, дружин) проіснував надзвичайно довго і навіть знайшов своє відображення у запорозькому побратимстві.

У II тис. до н. е. посилюється активність індоєвропейських скотарів. Здійснюючи нескінченні переходи у пошуках пасовищ, вони активно контактували із сусідами. Боротьба за пасовища та худобу мілітаризува­ла суспільство. Завдяки цьому посилюється військова еліта, зростає роль пастуха-воїна у спільноті, відбувається поширення культів верховного богавоїна, коня, зброї, воїна-колісничого та вершника.

Розглянемо більш докладно експансію індоєвропейців на схід. Так, у II тис. до н. е. в лісостепах і степах Євразії на величезних обширах від Дніпра існує зрубноандронівська індоєвропейська спільність. Багато учених вважають, що ці племена скотарів були пра­щурами східної іранської гілки індоєвропейців9. На сході євразійських степів вони контактували з пращурами тюрків та монголів, передаючи їм разом з навичками скотарства елементи своєї культури.

Поступово скотарські племена зрубноандронівської спільноти заселяють Середню Азію, а в середині II тис. до н. е. - територію сучас­ного Ірану і сучасної Індії, підкоривши місцеву людність. Що сприяло індоєвропейським воїнам-скотарям у їхніх нелегких починах? Насам­перед, - ефективна скотарська економіка, а також незаперечна пере­вага у військовій справі над миролюбними осілими землеробами. При­ручення коня дало їм змогу швидко пересуватися і створити бойову двоколісну колісницю - мобільний і надзвичайно потужний засіб веден­

205

ня військових дій у тих умовах. Крім того, розвинена філософія війни зробила їх непереможними, про що яскраво свідчать Рігведа1 та Авеста.

Війна, якодна з головних сфер життєдіяльності стародавніх індоєвропейців, вплинула на розвиток загальноіндоєвропейської лекси­ки. Насамперед, це стосується тих слів, які означають кінську упряж, бойову зброю і атрибути, що мають відношення до військової справи. На відміну від нестабільного стародавнього словника, який стосується різно­манітних видів зброї, старожитні слова, котрі символізують загальні по­няття, пов'язані з веденням війни, наприклад, вбивати, поранити, захопити в полон ставали більш стабільними12.

Про активне формування мілітарного культурного комплексу і підвищення ролі в суспільстві - військової еліти й воїнів свідчать також легенди і міфи стародавньої Греції, які дійшли до нас у творах античних письменників і зберегли цінну інформацію про її мікенський, чи ахейський, період історії, - 1500-1100 р. до н. е., і славнозвісні поеми Гомера Іліада та Одіссея, які розповідають нам про навалу дорійців і певний регрес грецького суспільства.

Археологічні та письмові джерела дозволяють припустити, що в середині II - на початку І тне. до н.е. індоєвропейський військовий культурний комплекс уже сформувався у більш-менш повному обсязі.

І тис. до н. е. і початок І тис. н. е. (IV ст.) характеризуються цілко­витим домінуванням індоєвропейських воїнів-скотарів на величезних степових просторах Євразії. Кіммерійці, скіфи, сармати, саки, масагети не тільки сприйняли й увібрали в себе велике багатство і різноманіття індоєвро-пейського військового культурного пласту, а й забезпечили свій внесок у його архаїчну атрибутику. Так, у скіфів і сарматів надзви­чайно посилився і розвинувся культ меча як символа бога війни і, можливо, символ головної військової зброї. Значної популярності набули у них також культ коня і культ воїна-звіра. Щодо взаємоперети-ну битви і бенкету, то він набрав у скіфів справді сакрально-мілітарннх забарвлень. Згадаймо, що тільки тон воїн-скіф, котрий убив на полі бою ворога і покуштував його крові, користувався правом на святковому бен­кеті випити на честь перемоги священний напій. За правилом, скільки полягло убитих ним ворогів, - стільки чар-келихів випивав воїн11.

Цей звичай зберігся у ранньосередньовічних аланів (одне із сармат­ських племен) та у їхніх нащадків - осетин, які зараз мешкають на

206

Північному Кавказі, й знайшов своє відображення у героїчному нартсь-кому епосі. Свій внесок у його розвиток зробили перси, стародавні греки та римляни. Скіфосарматськоантичний етап формування індоєвропей­ського мілітарного культурного комплексу змінюється середньовічним.

Занепад античного світу в перші віки нашої ери, велике переселення народів, поява в євразійських степах нової хвилі скотарівкочовиків, але вже не індоєвропейської, а тюркомовної -гунів, - усе це знаменувало початок середньовічного етапу індоєвро­пейського військового культурного комплексу. Слід зауважити, що новий етап не відкидав старі надбання, а навпаки, вбирав у себе тра­диційні індоєвропейські символи, культи та обряди.

Проявом індоєвропейського військового культурного комплексу у середньовіччі було європейське лицарство. На думку італійського медієвіста Франко Кардіні, виникненню протолицарських ватаг у Західній Європі передували комітати стародавніх германців. їх члени були професійними воїнами, що присвячували своє життя богові війни Одіну. Вони утримувалися общиною і не створювали сім'ї. Військові громади-комітати складалися з воїнів-звірів.

Комітат виник ще в часи первісної родової общини. І якщо спочатку, в первісній родовій общині, влада належала виключно групі родичів, - тепер вона переходить до комітату, члени якого пов'язані із ватажком особливою відданістю1'. Як і в родовій общині, всі члени комітату були рівними. Вождь-ватажок поставав першим серед рівних, дотримувався такого ж способу життя, як і рядові члени-дружинники, ставився до них не як до підлеглих, а як до власних дітей, котрі вва­жали його за батька. Відповідно і зверталися один до одного: батьку, синку. Згадаймо16.

Подібнії лицарські ватаги професійних воїнів типові для серед­ньовічної Європи І тис. н.е., а їхні попередники, варварські комітати -військові громади - існували не тільки у стародавніх германців, а й в інших європейських народів: кельтів, слов'ян. Ймовірно, що князівська дружина ІХ-Х ст. Київської Русі і комітат Тацита мають багато спільних рисх17.

Оскільки всі члени комітату визнавались близькими родичами -братами за зброєю, серед воїнів надзвичайно поширився обряд побра­тимства18.

127

На ґрунті ранньолицарських ватаг з часом формується європейське лицарство, його культурний антураж і духовні лицарсько-чернечі ордени.

Розвиток служилого феодального класу - лицарства Русі-України - відбувався у дещо інших умовах, аніж європейського лицар­ства. Проте, незважаючи на складну політичну ситуацію і втрату власної державності, давньоруське лицарство зуміло зберегти свої мілітарні тра­диції, лицарську культурну надбудову, яка є органічним відгалуженням загальноіндоєвропейської мілітарної культури. Воно передало ці традиції своїм наступникам - українським козакам. Нащадки Рюриковичів та їх дружинників і бояр були носіями дружинно-лицарських традицій Київської Русі, з них і зростала у XIV-XV ст. нова українська шляхта, її представники, фахові воїни-феодали, - як заможні, так і дрібні, -князі та старости прикордонних земель стали першими організатораіми та ватажками козацьких загонів. Згадаймо лише такі імена, як черка­сько-канівські старости Остап Дашкевич та князь Дмитро Вишне-вецькнй, прозваний у народі Байдою19. Зв'язуючою ланкою поміж Київською Руссю та козацькою Україною стала українська шляхта XIV-XVI ст. Волинські князі та бояри зберегли військові та держав­ницькі традиції України-Русі і передали їх українському козацтву20.

Запорозька Січ - своєрідний козацький лицарський орден, що має певні паралелі з духовно-лицарськими орденами пізньосередньовічної Європи. Зокрема, спільними і для запорозьких козаків, і для лицарів були релігійність, аскетизм, колективне землеволодіння, культи Діви Марії, Покрови, святих Георгія і Михаїла - покровителів західноєвро­пейського лицарства. Всі ці паралелі свідчать, що традиції індоєвро­пейського лицарства розвивалися і на терені України, у середовищі українських козаків21.

Досліджуючи культурний комплекс українського козацтва, ми знаходимо чимало архаїчних компонентів і паралелей між українськими козаками і давньоруськими дружинниками Київської Русі. У топ же час, козацька культура є складовою частиною індоєвропейського військового культурного комплексу і одним з важли­вих етапів формування і становлення індоєвропейської мілітарної куль­тури взагалі.

Отже, можна вирізнити такі етапи розвитку індоєвропейської військової традиції:

128

Перший етап - зародження в неоліті.

Другий - формування степового культурного комплексу і таких промовистих його компонентів, як посипання небіжчиків червоною вохрою, присутність у похованнях зброї, наявність кам'яних антропо­морфних стел, культу коня та колісниці тощо - в енеоліті.

Третій етап - рігведо-авестійсько-гомерівський, який хронологічно належить до епохи бронзи. Саме тоді в середовищі індоєвропейців відбувається активне формування мілітарно-культурного комплексу і підвищення ролі військової еліти й воїнів.

Четвертий - скіфо-сарматсько-античний (ранній залізний вік) -характеризується активним розвитком індоєвропейської військової тра­диції.

П'ятий етап - ранньосередньовічний - утворення комітатів, дружин, становлення лицарського культурного комплексу.

Шостий - пізньосередньовічний - діяльність лицарськочернечих орденів, поява і розвиток українського козацтва та найвищого його про­яву - Запорозької Січі, формування культури українського козацтва як оригінального прояву індоєвропейської мілітарної традиції.