Розділ і. Джерельна база та історія вивчення питання

Розпочинаючи наше дослідження, зробимо застереження, що фрагментарність джерельної бази (археологічної, фольклорної, етно­графічної, лінгвістичної, історичної) сьогодні ще не дає можливості повністю реконструювати неперервність розвитку і спадкоємність індоєвропейської військової культурі! безпосередньо від праіндоєвро-пейців IV—III тис. до н. е. Проте саме підхід з міждисциплінарних позицій дає змогу простежити витоки і розвиток історичного коріння козацької військової культури.

Джерельна база, на основі якої ми досліджуватимемо розвиток у часі і просторі архаїчних елементів у козацькому військово-культурно­му комплексі, досить широка. На різних етапах дослідження превалю­вали ті чи інші джерела, залежно від ступеня їх розробленості і наявності; так, на перших етапах домінують археологічні та мовознавчі джерела, пізніше - активно залучаються історичні, фольклорні та етнографічні джерельні свідчення.

Першорядну роль у вивченні генетичного коріння індоєвропей­ської мілітарної культури відіграють дані археології та лінгвістики. В більш пізні часи, а саме в II - на початку І тис. до н. р., відбувається розширення джерельної бази, вагомого значення набувають дані історії,

5

фольклорні та етнографічні джерела. Саме з другої половини II тис. до н. е. відомі найдавніші індоєвропейські письмові джерела.

До найдавніших пам'яток індоєвропейської писемності належать: священні гімни (веди) Рігведи середини II тис. до н. е., які згодом були записані санскритом; збірник гімнів арійців Ірану «Авеста», що датується кінцем II - початком І тис. до н. е.; протогрецькі джерела стародавніх Мікен XVI ст. до н. е.; клинописні таблички хеттів Анатолії початку II тис. до н. е. тощо1.

Сюди слід додати міфи та легенди Давньої Греції, пов'язані з ахейським (мікенським) періодом її історії - близько 1500-1100 рр. до н. є.2, і славнозвісні поеми давньогрецького аеда Гомера «Іліаду» та «Одіссею» у тих їх частинах, де розповідається про події кінця II тис. до н. е., а саме подано опис Троянської війни, військового життя та побуту індоєвропейських воїнів.

Особливе місце посідає Рігведа - збірник гімнів стародавніх аріїв басейну Інду. Вона проливає світло на зародження та становлення мілітарної загальноіндоєвропейської культури, у час охоплення міграційними хвилями індоєвропейських племен V—III тис. років тому безмежних просторів Євразії'.

Досліджуючи Рігведу, ми отримуємо змогу вивчати минуле не тільки індоаріїв, але й певною мірою осягати духовну і матеріальну культуру інших народів, які, на жаль, не залишили після себе письмо­вих свідчень, а систематизовані ними археологічні матеріали не забезпечують вченим повної картини.

У гімнах Рігведи кінця II тис. до н. е. простежується чимало культурних елементів, що згодом знайшли яскравий вияв у козацькій культурі. Йдеться про культи коня, червоного кольору, ріші - співців мілітарно-сакральної слави індоаріїв як прообразу кобзарів'.

Значним додатком до джерельної бази культури найдавніших індоєвропейців IV—II тис. до н. е. є матеріали археологічних розкопок численних курганів доби бронзи степової зони Євразії.

Наступний етап розвитку індоєвропейської військової культури простежується у греко-скіфську добу І тис. до н. е., коли кількість письмових джерел стрімко зростає. В цей час у степах Євразії від Дунаю до Алтаю панували кочовики іранської гілки індоєвропейців: кіммерійці, скіфи, сармати, саки, масагети. Завдяки археологам ми володіємо багатим матеріалом для вивчення історії та військової

9

культури кіммерійців. У письмових джерелах найбільш раннє свідчен­ня про них зафіксоване у «Одіссеї» Гомера, де кіммерійці згадуються на самій околиці ойкумени - тодішнього цивілізованого світу5.

Серед багатьох античних джерел вирізняється своєю вагою «Історія» Геродота, у дев'яти книгах котрої зображено події VI-V ст. до н. е., що відбувалися в Елладі, Персії, Єгипті, Скіфії. У цьому надзви­чайно важливому творі знайшли своє відображення не лише історія, а й життя і побут стародавніх народів6. Саме завдяки Геродоту ми формуємо цілісне уявлення про скіфський військовий комплекс, існування в ньому таких елементів, як вишкіл молоді, зв'язок між битвою та бенкетом,' культи меча, коня, воїна-звіра, символіка черво­ного кольору.

З часом ці елементи розвивалися і збагачувалися, а в чомусь занепадали. Осягнути ці кількісні та якісні зміни нам допомагає інше важливе письмове джерело - Нартський героїчний епос осетинського народу. Осетини є нащадками аланів - одного з багатьох сарматських племен - і віддаленими родичами скіфів. На думку вчених, ядром нартського епосу можна вважати стародавній аланський епічний цикл, який зародився ще у VII—IV ст. до н. е.;

На околицях Римської імперії на початку І тис. н. е. у варвар­ських германських племенах формувалися протолицарські ватаги -прообраз західноєвропейського лицарства. Важливе місце серед джерел, що висвітлюють цю проблему, посідає фундаментальна праця римського історика І—II ст. н. е. Корнелія Тацита «Про походження германців і місцеположення Германії», у якій подано не тільки цікаві відомості щодо військового мистецтва й побуту стародавніх германців, а й описано ранню протолицарську варварську дружину (комітат)8.

Лицарський військово-культурний комплекс еволюціонував і збагачувався новими гранями впродовж усього середньовіччя. Світло на ці процеси проливають численні лицарські епоси середньовічної Євро­пи: «Беовульф», «Старша Едда», «Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда» і чимало інших скандинавських героїчних саг та францу­зьких середньовічних билин (балад).

«Беовульф» - героїчна англосаксонська епопея. її єдиний рукопис датується приблизно 1000 р. На думку спеціалістів, у ній описуються події кінця VII - першої половини VIII ст., коли в англосаксів почали зароджуватися феодальні відносини".

10

«Старша Едда» - збірник давньоісландських саг (героїчних пісень), що зберігся у рукописі XIII ст., автор (чи упорядник) якого невідомий. Вчені вважають, що більша частина героїчних пісень базується на сказаннях південногерманського походження, а за ідеологією і стилістикою саги «Старшої Едди» архаїчніші за деякі епічні твори стародавніх германців - наприклад, «Пісні про Нібелунгів» (в якій описується загибель бургундського королівства в 437 р.; смерть гунського короля Аттіли в 453 р., але яка була створена як лицарський роман в XIII ст.10) - в них відчуваються нашарування багатьох епох11. Крім того, побут і звичаї індоєвропейських воїнів-лицарів, оспівані в героїчних піснях «Старшої Едди», підтверджуються і археологічно фіксуються у багатьох військових похованнях на півночі Європи10.

«Пісня про Роланда» - це героїчна епопея французького серед­ньовіччя, яка належить до відомого циклу поем «Королівської жести». Жести (з французької - діяння, подвиг) - героїчний епос, цикл поем, котрі сформувалися на зламі ХІ-ХІІ ст. на ґрунті більш раннього фольклору. Більшість з них була створена труверами - співцями лицарської слави, які були одним з типових проявів індоєвропейської військової культури11. В «Пісні про Роланда», як і в інших фран­цузьких сказаннях-жестах, фіксується чимало архаїчних елементів з індоєвропейського мілітарного культурного комплексу, що дає нам змогу простежити їхній розвиток і збагачення в часі.

Сказане значною мірою стосується також східноєвропейського лицарства, дружинників Київської Русі-України.

Археологічними дослідженнями давньоруських міст і лицарсько-князівських поховань констатується чимало свідчень дуже давньої індоєвропейської військової культури. Здебільшого це культ меча, коня, зв'язок битви і бенкету тощо. Так, це засвідчує археологічний матеріал дружинних курганів, де вченими були знайдені мечі і рештки кінської збруї. Меч, як відомо, у ті часи був надзвичайно коштовним, а те, що він супроводжував свого господаря-лицаря у потойбічний світ, свідчить про існування сакрально-ритуальних зв'язків між власником і мечем та поширення в середовищі лицарів-дружинйиків культу меча12.

У літописах XI—XIII ст. досить докладно зображено побут, звичаї, вірування княжої дружини, які багато в чому перегукуються з визна­чальними елементами загальноіндоєвропейєької військової культури.

7

Скажімо, для дружинних звичаїв того часу була властивою особлива пошана до коней, які гинули в бою. У літописах існують згадки, що таких коней князі-лицарі урочисто ховали15.

Дружинна культура яскраво відображена також у перлині східноєвропейської лицарської поезії - «Слові о полку Ігоревім», у якій фігурують численні архаїчні елементи східноєвропейського військового комплексу. Це співці лицарської слави, уособленням яких виступає і віщий Боян. Червоний колір є головною барвою військової верстви воїнів-професіоналів (хоробрі русичі перегородили ворогу шлях своїми «черленими» щитами). Багато образів «Слова» тісно пов'язані з понят­тям меча (культ меча і бойового пояса), де він із звичайної холодної зброї перетворюється на символ князівсько-лицарської могутності і влади.

Додаткову інформацію надають фольклорно-етнографічні джерела. Приміром, у билинах київського циклу докладно описано лицарський бенкет - архаїчне сакральне дійство, на якому укладалася угода між сюзереном-вождем та воїнами.

У колядках (найстародавніший фольклорний жанр) також нерідко зустрічаємо свідчення про військові походи князівської дружини.

Розглядаючи українське козацтво як пізньосередньовічний прояв індоєвропейських військових традицій, стикаємося із певним звужен­ням джерельної бази. Головним чином її складають письмові джерела та фольклорно-етнографічні свідчення. Археологія вже не відіграє такої ролі, як на попередніх етапах, хоча можливості в неї великі. Приклад цьому - розкопки археолога І.К.Свєшнікова під Берестечком. Узагалі, козацька археологія лише розпочинає активно розвиватися.

У думах та історичних піснях, які колоритно зображують звичаї і побут українського козацтва і складають основу фольклорно-етно­графічних джерел, знайшли своє відображення різноманітні архаїчні компоненти козацької культури. Згадаймо найбільш яскраві з них. Це - побратимство, у багатьох найкращих зразках українського фольк­лору оспівується вірність побратимів, їх міцна чоловіча дружба, само­пожертва. Це і вишкіл молодих воїнів-джурів (зокрема в історичних піснях про Перебийноса яскраво зображується роль джури і його допомога своєму пану-наставнику в бою з ворогом і зростання військової майстерності джури). Це - червоний колір, головна барва і ознака військової верстви козаків-лицарів (у думі «Самійло Кішка» запорозький отаман на честь втечі з турецького полону почепив

7

червону козацьку корогву; крім того, ховаючи загиблих козаків, їх покривали червоною китайкою, - про це з великою тугою співається у багатьох козацьких піснях). Це і культ шаблі, у козацьких піснях шаблю називають панночкою, сестрицею, дружиною, а крім того, вона є символом козацької честі та гідності, ознакою приналежності до лицарського стану. Це і культ коня: не в одній пісні звучать слова про побратимство козака і коня, кінь не тільки вірний товариш у бурхли­вому козацькому житті, а й істота, яка може пророкувати смерть своєму козаку-побратиму. Це і характерництво українських козаків, про це дуже добре свідчать народні легенди і перекази, особливо про уславленого народного улюбленця і непереможного запорозького отамана Івана Сірка. Це і кобзарство, де кобзарі - співці лицарсько-козацької звитяги - не тільки прославляли захисників Вітчизни, а й зберегли і передали нащадкам козацьке Слово!

Таким чином, козацькі думи, історичні пісні, легенди і перекази досить виразно відтворюють військовий та мирний побут, лицарські звичаї українського козацтва. Козацька культура широко відобрази­лася також у письмових згадках сучасників, у матеріальній культурі у вигляді пам'яток археології, музейних зібраннях залишків старовини, історичних працях і дослідженнях, архівних документах і етно­графічних матеріалах.

Нині історія українського козацтва досліджується досить глибоко і різнобічно. Разом з тим, вивченню козацької культури та її генези на тлі традиційної культури інших народів не приділялося достатньої уваги. Комплексні наукові праці з цієї тематики відсутні, за винятком опублікованої 1994 р. монографії Леоніда Залізняка «Нариси стародав­ньої історії України», у котрій розпочато дослідження індоєвро­пейських коренів козацького культурно-військового комплексу.

Поряд з тим, існує значна кількість літератури, автор якої торка­ються різноманітних елементів індоєвропейської культурної традиції, згодом успадкованих українським козацтвом.

Досліджуючи архаїчні індоєвропейські елементи козацького культурного комплексу, не можна залишити осторонь проблему індо­європейської прабатьківщини. Це питання надзвичайно дискусійне, і йому присвячена розгалужена історіографія. Не ставлячи за мету

13

оцінку кожної з численних концепцій походження індоєвропейської сім'ї народів, зазначимо лише, що переважна більшість фахівців-індоєвропеїстів світу відносить територію Південної України до індоєвропейської батьківщини. Унаслідок контактів праіндоєвропейців лісостепового Подніпров'я із землеробами балканського неоліту в V тис. до н. е. здійснюється трансформація праіндоєвропейців у ранньоско-тарське мілітаризоване суспільство. Ймовірно, що саме в лісостепах і степах України відбулося відокремлення скотарства в самостійну галузь господарства. Саме скотарство стимулювало украй динамічне розселення найдавніших індоєвропейців з півдня України безмежними степами Євразії16.

Істотний внесок у дослідження зародження і розвитку індо­європейської культурної традиції зробили українські археологи.

Д.Телегін досліджував колективні могильники маріупольського типу, які належали нащадкам племен дніпро-донецької культури. Вже у V тис. до н. е. ці племена застосовували засипання своїх поховань червоною вохрою. Ця традиція була продовжена воїнами-скотарями середньостогівської культури, які мешкали в українських степах у IV тис. до н. е. Окрім того, Д.Телегін (1973) певною мірою досліджував культ коня, бо саме середньостогівці уперше приручили коня на теренах Європи. У подальшому це призвело до винайдення бойової колісниці та кінноти, а також до формування сакрально-мілітарного культу коня.

Л.Залізняк (1994), услід за Г.Чайлдом та М.Гімбутас, наголошує, що в IV—III тис. до н. е. саме завдяки розвитку скотарства в індо­європейців, із виникненням можливості накопичення худоби в одних руках, були створені умови для майбутнього розшарування суспільства. Це спричинило, у свою чергу, появу військової еліти. Разом з нею посту­пово формується і загальноіндоєвропейський військово-культурний комплекс, такі його важливі складові, як культи верховного бога-воїна, бойової колісниці, зброї, коня, вогню тощо.

Цей процес тривав також у бронзову добу в II тис. до н. е. Виникають нові елементи індоєвропейської мілітарної культури: явище співців військових подвигів і слави, сакрально-магічний зв'язок між битвою та бенкетом. Завдяки поширенню в степах кіннотників підсилюється культ коня.

11

Олена Кузьміна (1986) досліджувала процес створення об'єднань молодих воїнів, у котрих юнаки готувалися до обряду посвячення у дорослі воїни - ініціацію.

Крім того, 0.Кузьміна (1974, 1986) вивчала шляхи становлення у індоєвропейців культу коня. Вона вважала застарілими твердження, за якими поховання коней в українських степах з'являються лише в епоху пізньої бронзи. Нові археологічні знахідки дають змогу ствер­джувати, що вже в енеоліті в українських степах і лісостепах поширилося конярство, а разом з ним і культ коня. Згодом це відобра­зилося в священних книгах індоаріїв (Рігведі), провідною культовою твариною котрих був кінь.

Надзвичайно багато цінної інформації з цієї проблеми ввели в науковий обіг вчені Т.Гамкрелідзе й В.Іванов (1984). Зокрема, на основі лінгвістичного аналізу стародавніх хетських текстів вони зробили висновок про винятково високий рівень конярства в арійців узагалі, широке військове застосування коней та існування культу коня зокрема. Нагадаємо, що саме завдяки військовій колісниці й своєрідній філософії війни індоаріям вдалося успішно завоювати басейн Інду.

Відома дослідниця Рігведи Т.Єлізаренкова у своїх наукових студіях (1972, 1989) стверджувала, що священні гімни-веди Рігведи здебільшого створювались поетами-співцями, котрих індоарії називали «ріші». Саме ріші зберігали пісні Рігведи у власних сім'ях, передавали їх усно від покоління до покоління, у результаті чого вони й постають реальними історичними свідченнями. Як уже зазначалося, бойові колісниці та філософія війни робили аріїв непереможними. Творцями ж цієї самобутньої філософії були брахмани-ріші - співці військової сла­ви, котрі своїми піснями та гімнами надихали воїнів-кшатріїв на пере­моги над ворогами. Отже, традиції індоєвропейської військової поезії своїм глибинним корінням сягають арійських гімнів Рігведи, тобто другої половини II тис. до н. е. Т.Єлізаренкова наголошувала у своїх розробках на містичній ролі культового напою соми (в індоіранців -хаоми) у культурі індоаріїв, що з ним було пов'язано чимало легенд і переказів. Із соми був приготовлений напій безсмертя - амріта, який надавав Індрі (богові війни та блискавиці) незвичайної сили для здійснення героїчних подвигів, знищення головного демона - Врітру. Можливо, саме так і зароджувався у загальноіндоєвропейській мілітарній культурі сакрально-магічннй зв'язок між бенкетом

9

(споживання культового напою соми (хаоми)) і битвою (знищення демонів-ворогів, героїчні перемоги над ворогом).

У скіфо-сарматську добу (І тис. до н. е.) на праукраїнському терені тривав розвиток індоєвропейських військових традицій. Зокрема, С.Бес-сонова (1983), котра досліджувала історію виникнення і еволюції куль­ту меча, вважає, що, можливо, саме Егейський світ став тим центром, звідки міф про бога-меча та його культ поширивсь і поступово досягнув причорноморських степів аж до Скіфії. У скіфів Північного Причорно­мор'я поклоніння мечу було зафіксовано давньогрецьким істориком Геродотом. Археологи Т.Висотська, І.Лобода, С.Скорий (1977) стверджу­вали, що цей культ бога-меча зберігся й у пізніх скіфів, оскільки при розкопках Усть-Альмінського городища в Криму було знайдено масивну плиту із зображенням меча.

Відомий французький вчений Ж.Дюмезіль (1986, 1990) послідовно проводить думку, що осетинський герой-нарт Батрадз - це міфологічний героїчний прояв скіфського бога війни, символом і уособленням якого був саме меч. Ці висновки Ж.Дюмезіль сформулю­вав, ґрунтуючись на нартському героїчному епосі осетинів, який є далеким відгомоном скіфо-сарматської міфології.

Поруч з культом меча в індоєвропейському мілітарно-культурному комплексі існував також культ бойового пояса. 0.Кузьміна (1986) вважала, що оперізування поясом було символічним обрядом у індоіранців і личило тільки тим, хто завершував навчання і витриму­вав ініціацію. Вчені вважають, що етнонім «сармати» походить від давньоіранського «сааремат» - «оперезаний мечем».

Культ воїна-звіра серед інших досліджували В.Іванов (1975, 1977, 1991-1992), Т.Гамкрелідзе, В.Іванов (1984), Ф.Кардіні (1987), А.Іван-чик (1988), Л.Залізняк (1994), В.Балушок (1998).

За свідченнями науковців Т.Гамкрелідзе і В.Іванова (1984), створенню культу воїна-звіра (воїна-вовка) сприяли як особлива екологічна поширеність цього хижака на території проживання індоєвропейських племен, так і його адекватність образу мужнього воїна і одиниці справжнього військового товариства.

Традиції побратимства досліджували Ф.Вовк (1891), М.Громико (1984).

Надзвичайно могутнім проявом індоєвропейської військової традиції поставало середньовічне лицарство. На той час усі складові

16

архаїчного індоєвропейського військового культурного комплексу набу­вають завершеного вигляду, надаючи неповторності середньовічній військовій культурі.

Лицарську культуру інтенсивно вивчали Ф.Кардіні (1987), С.Єфімо-ва (1914), Г.Дельбрюк (1933), Й.Хейзінга (1988), Б.Печніков (1991), К.Іванов (1901), Ж.Руа (1996) та чимало інших науковців.

Італійський медієвіст Франко Кардіні (1987 р.) приділяв увагу не тільки самому процесу становлення середньовічного європейського лицарства і дослідженню його витоків, але й аналізував невід'ємні складові лицарської культури: культ коня, меча і бойового пояса, зв'язок між битвою і бенкетом, культ воїна-звіра (воїнів-вовків, пере­вертнів). Зокрема, він вважав, що саме воїни-звірі чи, за сканди­навськими сагами, берсеркери, спочатку були рядовими членами чоловічих таємних військових союзів стародавніх германців, а згодом стали кістяком комітатів (військових дружин раннього середньовіччя). Ф.Кардіні наголошував, що саме готи (германське плем'я, яке мешкало в українських степах у III—IV ст. н. е.), засвоївши значну кількість різноманітних елементів культури степового скіфо-сарматського світу, у IV ст. н. е. переносять до Європи з Євразійського степу тактику кінного бою, важкоозброєну кінноту, культ меча і бойового пояса, деякі важливі елементи культу бога-воїна, що стали складовими частинами культу військового божества стародавніх германців - Одіна17.

С.Єфімова (1914) вивчала історію становлення і розвитку європейського лицарства, а також досліджувала такі вагомі його складові, як бойове навчання лицарської молоді, співці військово-лицарської слави, культ меча і бойового пояса тощо. Зокрема, вона описала такий лицарський звичай, як «нічна варта біля зброї». Юнак відбував посвячення у лицарський стан разом зі своєю зброєю - мечем і бойовим поясом. Витоки цієї сакральної традиції середньовічного лицарства знаходяться в ініціаціях - посвятах молоді стародавніх індоєвропейців у дорослі воїни.

Німецький вчений Г.Дельбрюк (1933), досліджуючи історію лицарського військового мистецтва, приділяв значну увагу і аналізу лицарської мілітарної культури та її фундаментальних елементів. Зо­крема, він зазначав, що французькою мовою вираз «оперезати мечем» означав у середньовіччі - «зробити лицарем». Ось тому меч і бойовий

10

пояс - не прості атрибути лицарського озброєння, а сутнісна ознака приналежності до лицарського стану.

К.Іванов (1901) здійснив дуже ретельне дослідження одного з принципових елементів загальноіндоєвропейського мілітарно-культур­ного комплексу - феномена співців військової лицарської слави. Він особливо наголошував, що трубадурами, труверами, мінезингерами були не городяни, не селяни, а лицарі-воїни, які вирізнялися талантом до музики. Він вважав також, що попередниками лицарських співців були кельтські барди (які прославляли мужність героїв, пробуджуючи в них войовничу наснагу), германські та скандинавські військові співці-скальди, що теж оспівували хоробрих і сміливих воїнів-героїв. Отже, цей елемент мав свої глибинні витоки і недаремно дуже сприяв розвиткові лицарської культури.

В цей час індоєвропейський військовий культурний комплекс активно розвивається не лише на заході, але й на сході Європи, на тере­нах Київської Русі-України. Проблемами лицарсько-дружинної культури Київської Русі-України займалися А.Фамінцин (1891), А.Арциховський (1944), Д.Лихачов (1950), Ф.Колесса (1969), Б.Рибаков (1981) та чимало інших дослідників. Зокрема, славетний український вчений-музикознавець Філарет Колесса (1969) вважав, що форма і техніка української пісенної рецитації були вироблені, ймовірно, вже у дружинно-лицарській поезії, найкращим цвітом якої є «Слово о полку Ігоревім». До кінця XVI ст. ця форма могла вже здобути популярність серед козацького лицарства і врешті-решт перейти в народ.

А.Арциховський (1944) дотримувався думки, що в Київській Русі меч був священним предметом і виконував, опріч військових, ще й сакральні функції. Зокрема, він наголошував, що мечі тих князів, яких зараховували до сану святих, самі ставали об'єктом культу. Наприклад, Андрій Боголюбський мав при собі священний меч Бориса. А.Арциховський стверджував також, що забарвлення більшості щитів воїнів-дружннників Київської Русі на мініатюрах Радзивіллівського літопису - червоне, рідше зустрічаються інші кольори. А на малюнках «Житія Бориса і Гліба» (перша половина XIV ст.), які на 150 років давніші за мініатюри Радзивіллівського літопису, щити дружинників завжди червоні. Це одне з багатьох свідчень про те, що червоний колір

11

був визначальним кольором військової дружинної верстви воїнів-лицарів Київської Русі-України.

Інформація про козацьку військову культуру міститься у деталізованих дослідженнях багатьох вчених, зокрема С.Митецького (1852), О.Рігельмана (1994), А.Скальковського (1841, 1846, 1885-1886, 1994), П.Куліша (1856-1857), Д.Яворницького (1990, 1995), М.Плісецького (1994), Ю.Мицика, С.Плохія, І.Стороженка (1990), А.Тойнбі (1995) тощо.

Російський офіцер С.Мишецький деякий час жив серед запорожців і залишив цікаві спостереження (1852). Зокрема, він писав, що козаки-запорожці убачали себе мальтійськими кавалерами і тому в Січ зовсім не допускали жінок, була б то мати, сестра чи будь-яка інша жінка.

Визначний історик українського козацтва Аполлон Скальковський (1994) істотну частку праці уклав у дослідження багатогранної коза­цької культури. Так, він дійшов висновку, що кобзарі-бандуристи були істинними скальдами Війська Запорозького, оскільки не тільки про­славляли козацьке братство і залучали до його лав молодь, але й спри­яли плеканню та охороні святих козацьких традицій. Розглядаючи такий елемент козацької культури, як вишкіл молоді, А.Скальков-ський наголошував, що саме молодики (джури) були спільною рисою для запорозької січової громади і європейських духовних лицарсько-чернечих орденів (XII—XVIII ст.).

Пантелеймон Куліш також підкреслював (1856-1857) важливу роль кобзи-бандури і звитяжної пісні в козацькому житті. Бандуристи на козацьких бенкетах звеличували героїчні подвиги козаків-лицарів, закликаючи і на полі бою мужньо відстоювати честь і славу. А після знищення козацтва саме кобзарі-бандуристи зберігали традиції козацької культури.

О.Рігельман (1994) подавав опис давнього звичаю влаштовування кошовим бенкетувань на честь січового товариства. Ймовірно, що вони мали символізувати і освячувати єдність козацької старшини й простих козаків та набували ознак відгомону сакрально-ритуального архаїчного індоєвропейського зв'язку між битвою і бенкетом.

Славнозвісний історик Запорожжя Дмитро Яворннцький, система­тизуючи історію запорозького козацтва, досліджував також козацьку культуру, особливо звертаючи увагу на такі її архаїчні елементи,

19

як культи коня, шаблі. Д.Яворницький (1990) писав, що для запорожця кінь у повному значенні слова виступав його «другим я», зі смисловими епітетами вірного друга, милого брата, не безмовної тварини, а розумної істоти, в усьому рівної людині. Що ж стосується шаблі, то Д.Яворницький зазначав, що вона вважалася настільки необхідною зброєю для козака, що в козацьких піснях завжди називається «шаблею-сестрицею, ненькою-рідненькою, дружиною-панночкою».

Отже, над дослідженням надзвичайно ємкої теми індоєвропейської військової культури взагалі та її архаїчних елементів у козацькому культурному комплексі зокрема працювало чимало вітчизняних і зарубіжних вчених, але проблема, на жаль, ще залишається далекою від остаточного вирішення. Хоча кожна наукова розробка, яка з'являється в цій галузі, наближає її розв'язання, але бракує узагальнюючих досліджень витоків традиційної козацької культури на тлі культурних традицій сусідніх народів. Автор також не претендує на всеосяжне висвітлення глибинних витоків козацтва. У праці аналізується походження та семантика лише окремих архаїчних індоєвропейських елементів у культурному комплексі українського козацтва, що може стати складовою для майбутніх узагальнюючих досліджень.