Право країн східної цивілізації

§ 1. Право далекосхідних країн 1.1. Право Японії

Основні тенденції розвитку японського права

Починаючи з епохи Мейдзі й до цього часу розвиток японського права від­значається двома (в цілому характерними для більшості східних країн) тенден­ціями: вестернізацією та збереженням традиційного у праві.

«Вестернізація» у японському праві. У силу особливостей державно-правового розвитку Японія зазнала найбільшого впливу західного права, що було обумовлено прагненням покінчити з нерівними торговими договорами, ко­трі були нав'язані їй у 1858 р. деякими західними державами (США, Велико­британія, Франція, Голландія й ін.). З 1872 р. була підготовлена ціла серія ко­дексів, розроблених за допомогою європейських юристів: французьких, німецьких і навіть англійських.

Важливі зміни були внесені в японське право після 1945 року. Реформи, здійснені в той період з метою демократизації країни, мали американізований, а не специфічно японський характер. Вони дали Японії нову Конституцію (1946 p.), реорганізували систему управління, статус публічної служби. Була перебудована судова система, внесені зміни до чинних кодексів. Таким чином, після 1945 р. помітний вплив на розвиток права починає здійснювати поряд з романським і англо-американське право.

Традиційне в японському праві. Але право, скопійоване за західним зраз­ком, по суті, регулювало лише незначну частину громадського життя Японії. Японське суспільство значно відрізняється від суспільства європейського і за своєю структурою, і за своїм духом. Традиції та спосіб мислення у більшості японців спирається на конфуціанські ідеї ієрархічного порядку, що базується на самій природі речей, а індивідуалізм ніколи не мав міцних коренів у Японії. Соціальні структури й ліберальний дух, що передбачалися кодексами європей­ського зразка, лише незначною мірою оволоділи японським суспільством.

Ідея права не проникла в повсякденне життя японців. Абстрактний і логіч­ний характер норм права, як і раніше, далекі для японців. Головне для них — норми поведінки (гирі), встановлені для кожного виду людських відносин тра­дицією й засновані (принаймні зовні) на почутті прихильності (нинхо), що по­єднує індивідів у їх відносинах. Той, хто не дотримується цих норм, діє лише у своїх інтересах, замість того, щоб підкорятися шляхетним поривам своєї душі; при цьому і він сам, і його родина викликають презирство.

Якщо відкинути відносини між великими підприємствами, то рідко хто зве­ртається до суду для захисту своїх прав, як це передбачається кодексами. Кре­дитор готовий чекати від боржника виконання зобов'язань добровільно, без за­стосування примусу. Жертва нещасного випадку, переживаючи своє нещастя, відмовиться від звернення до суду для реалізації свого права і з вдячністю прийме разом із вибаченнями скромне відшкодування, що його винуватець по-

Розділ IV. Держава і право країн східної цивілізації 633

спішить запропонувати потерпілому. Звернення до суду для задоволення пре­тензії, яку право називає законною, мало відрізняється в розумінні японців від вимагання.

На думку японців, поняття суб'єктивного права знеособлює людські відно­сини, воно ставить усіх людей у рівне становище всупереч ієрархічному поряд­ку, котрий, відповідно до доктрини конфуціанства, є основою японської тради­ції, існує у природі. Це поняття далеке почуттям японців, і вони воліють керуватися почуттями, а не розумом. Суди Японії досить активні, але велику частину їх діяльності у сфері відносин між приватними особами складає їх примирення, а не вирішення справ по суті.

На відміну від інших країн, керівники Японії, уводячи кодекси, не мали наміру змінити спосіб життя населення. Бажання розвивати країну в економі­чному плані, яке привело до сприйняття західних правових форм, співіснувало з бажанням зберегти традиційний дух.

Цивільне та суміжні з ним галузі права

Цивільне право і процес. У 1873 р. на посаду юридичного радника японсь­кого уряду був запрошений французький юрист, професор Г.Буассонад. Підго­товлений ним проект Цивільного кодексу Японії був опублікований у 1891 році. Але набуття ним чинності відкладалося на 1894 р. У ході обгово­рення багато з його положень викликали серйозні зауваження, зокрема стосов­но порушення національних традицій. Це й обумовило підготовку нового прое­кту кодексу, що складався під значним впливом проекту німецького Цивільного уложення 1896 року. На цьому варіанті, але з використанням бага­тьох положень проекту Г.Буассонада, і був заснований новий Цивільний кодекс Японії, що набув чинності у 1898 році. Такою ж була й доля іншого проекту Г.Буассонада — Торгового кодексу Японії 1890 року, який у 1899 році заміне­но іншим, побудованим за німецьким зразком.

Цивільний і Торговий кодекси кінця XIX ст. діють у Японії й понині, не­зважаючи на велику кількість внесених до нього змін. Особливо значимими були перетворення японського законодавства після Другої світової війни, коли Конституцією 1946 р. була проголошена рівність у правах подружжя, а в галу­зі торгових відносин і діяльності компаній значною мірою проявився вплив американського права (почасти це проявилося в Законі про довірчу власність (1922 p.), який мав на меті залучити у країну англо-американський капітал. — Л. Б., С Б.).

Цивільний кодекс Японії складається з загальної частини й чотирьох розділів, присвячених речовому, зобов'язальному, сімейному й спадковому праву. У них знайшли відображення властиві буржуазному цивільному пра­ву принципи охорони права приватної власності, свободи договору тощо. У розділах про сімейне і спадкове право Кодекс 1898 р. уверджував владу ба­тьків і чоловіка: вступ у шлюб вимагав згоди батьків (для чоловіка — до до­сягнення ЗО, для дівчини — 25 років), дружина не вважалася дієздатною, не мала права успадковувати майно чоловіка тощо. Після прийняття Кон­ституції саме ці розділи кодексу, а також загальна частина його піддалися найбільшим змінам.

Питання цивільного процесу тривалий час регулювалися Законом про орга­нізацію суду та Цивільним процесуальним кодексом 1890 року. Цими актами, власне кажучи, вперше в історії Японії вводилася судова процедура розгляду

634 Частина II. Держава і право країн громадянського суспільства

спорів, яка здійснювалася до цього здебільшого методом примусового посеред­ництва феодалів. У 1926 р. японський ЦПК був виданий у новій редакції, під­готовленій за зразком австрійського законодавства й надалі, навіть після Дру­гої світової війни, суттєвих змін не зазнав.

Суміжні галузі права. Торгове право.

Торговий кодекс Японії складається з чотирьох розділів, у яких детально врегульовані такі питання: загальна частина, торгові компанії, торгові угоди, морська торгівля. До нього, як і до Цивільного кодексу, після видання неодно­разово вносилися зміни, однак значно частіше видавалися додаткові закони. Серед найбільш важливих — видані у 1899 р. закони про ліцензії, про торгові знаки і про авторське право; у 1921 р. — закони про оренду землі та про орен­ду житла, а також прийняті після Другої світової війни закони про обіг цінних паперів (1948 р.), про відновлення компаній (1952 р.) і про відшкодування зби­тку, пов'язаного з рухом автомобільного транспорту (1955 р.) чи з використан­ням атомної енергії (1961). У 1947 р. був виданий Закон про заборону приват­ної монополії й підтримку приватної торгівлі, віднесений до числа «антимонопольних», хоча він аж ніяк не перешкодив посиленню ролі монопо­лій у японській економіці.

Джерелами цивільного і торгового права в Японії поряд із кодексами та окремими законодавчими актами визнаються діючі звичаї й норми моралі (від­силання до них є як у Цивільному, так і в Торговому кодексі), хоча сфера їх застосування поступово звужується у зв'язку з розширенням сфери законодав­чого регулювання (наприклад, у галузі рибальського промислу, використання гарячих джерел тощо). Рішення ж японських судів формально не вважаються джерелом права, однак на практиці постанови вищих судів, і особливо Верхов­ного суду, сприймаються судами (а в ряді випадків і державними установами) як нормативні акти, що підлягають неухильному виконанню.

Трудове право. Трудові права робітників та службовців у Японії регулю­ються низкою нормативних актів, багато з яких були прийняті в результаті активної боротьби трудящих за свої інтереси. Зокрема, Конституція 1946 р. проголосила свободу укладання й розірвання трудового договору, заборону на­ймання на роботу дітей до 15 років, рівну оплату праці чоловіків і жінок та інші демократичні положення. Прийнятий у 1947 р. Закон про трудові станда­рти визначає умови праці, тривалість робочого часу, надання відпустки (вона залежить від стажу роботи, але в цілому дуже коротка) тощо. Правовий статус об'єднань трудящих (право на їх створення проголошено Конституцією) визна­чається Законом про профспілки 1949 року. У Японії профспілки будуються, як правило, по підприємствах і нині охоплюють не більше третини всіх пра­цюючих у країні.

Соціальне законодавство. У Японії існує складна система пенсійного зако­нодавства. Близько 10 законів щодо сплати пенсій за старістю регулюють різні частки страхових внесків, котрі підлягають сплаті самим працівником, підпри­ємцем і державою, і різні розміри пенсій залежно від багатьох обставин. Ви­плачуються також порівняно невеликі пенсії в разі втрати годувальника. Май­же все японське населення охоплене страхуванням на випадок хвороби, багато працюючих застраховані від нещасних випадків на виробництві, а також від безробіття.

Розділ IV. Держава і право країн східної цивілізації 635

Екологічне право. За останні десятиліття все більш важливе місце в системі японського законодавства посідають норми, спрямовані на захист навколиш­нього середовища. З кінця 1940-х pp. такого роду акти приймалися лише му­ніципальною владою, а не на загальнонаціональному рівні. У 1958 р. видані перші закони про охорону вод від забруднення промисловими відходами, в 1962 р. — Закон про контроль над кількістю диму й сажі, що викидаються в навколишнє середовище; у 1967 p., виданий так званий Основний закон про контроль за забрудненням навколишнього середовища, а на його базі прийняті у 1968 р. закони про запобігання забруднення атмосферного повітря і про об­меження шуму. У 1970 р. виданий Закон про покарання за злочини, що поля­гають у небезпечному для здоров'я людей забрудненні навколишнього середо­вища. Ним передбачені позбавлення волі для працівника, який порушив відповідні правила виробничої діяльності, і штраф для юридичної особи, що завдала збитку здоров'ю людей. Особливо велика увага приділяється утилізації відходів та підтримці чистоти в міських умовах. Контроль за виконанням за­конодавства в цій сфері здійснюється муніципалітетами.

Більш інтенсивного розвитку набуло законодавство про охорону навколиш­нього середовища в 1970-х pp., коли були видані закони про запобігання смо­роду (1971 р.), про відшкодування за збиток, заподіяний відпрацьованими мас­лами (1975 р.), про регулювання вібрації (1976 р.) і ін.

Кримінальне право і процес

Джерела кримінального права і процесу. Першим з усіх японських кодек­сів, виданих в епоху Мейдзі, став Кримінальний кодекс 1870 р. (з доповнення­ми 1873 p.). Власне кажучи, це був систематизований збірник феодальних за­конів, які відрізнялися від колишніх лише тим, що їх перестали приховувати від населення. Про це говорить, наприклад, те, що катування як головний спо­сіб розслідування кримінальних справ скасовано лише в 1879 р. завдяки напо­легливим звертанням Г. Буассонада до японського уряду.

У 1882 р. були складені (під керівництвом Г. Буассонада) за зразком фран­цузьких законів Кримінальний кодекс і Закон про карну процедуру. Ці акти стали значним кроком уперед у розвитку й відновленні японського права. Зок­рема, Кримінальний кодекс 1882 р. уперше запровадив у японську суддівську практику принцип «немає злочину і покарання без вказівки про те в законі» і заборону надання .зворотної сили закону, що вводить чи посилює кримінальну відповідальність. Цей кодекс закріпив низку гуманних положень давньояпон-ського права: наприклад, застереження про обов'язкове пом'якшення відпові­дальності за всіма злочинами, якщо винний добровільно повідомить владі про свою участь у розслідуванні злочинної справи. Кодекс остаточно скасував тіле­сні і ганебні покарання й так звані кваліфіковані види страти.

Однак з посиленням реакційних, військово-бюрократичних тенденцій у по­літиці японського уряду підготовка кримінальних законів у Японії (подібно до цивільного і торгового законодавства) стала орієнтуватися не на «класичні» бу­ржуазні французькі кодекси, а на «споріднене з японським духом» німецьке буржуазно-поміщицьке законодавство. У 1907 р. був виданий Кримінальний кодекс, що значно розширив повноваження суддів як у визначенні розмірів са­нкції, так і у встановленні складу того чи іншого злочину. Цьому значною мі­рою сприяли і норми кодексу, що містили лише найзагальніші дефініції зло­чинів, і широкі межі передбачених покарань.

636 Частина II. Держава і право країн громадянського суспільства

Починаючи з 20-х pp. XX ст. у кримінальне законодавство Японії було вне­сено чимало змін реакційного характеру, спрямованих на ужорсточення репре­сій та розширення надзвичайних повноважень поліції (Закон про підтримку громадського спокою 1928 р. тощо).

Крах японського мілітаризму в результаті Другої світової війни мав своїм наслідком суттєві перетворення у всій державно-політичній і правовій системі країни. Великим завоюванням демократичних сил Японії стало включення до Конституції положень про непорушення основних прав людини (ст. 11), повагу до особистості (ст. 13), рівність всіх перед законом (ст. 14), свободу думки, со­вісті, віросповідання, зборів, об'єднань, слова, преси й інших способів вира­ження думок (ст.ст. 19—23).

Незважаючи на деякі зміни, що відбулися в 1947 р. (скасування деяких статей, що стосувалися замаху на імператора і його сім'ю, а також інших явно застарілих положень), у Японії й понині діє Кримінальний кодекс 1907 р. (у редакції 1947 р. з подальшими виправленнями та доповненнями), котрий до­повнюється Законом про малозначні злочини 1948 p., Законом про неповноліт­ніх 1948 р. та деякими іншими. Спроби повної реформи карного законодавства, тобто заміни Кримінального кодексу 1907 р. іншим починалися неодноразово (проекти 1927, 1947, 1972 pp. тощо), однак щоразу з тих чи інших причин ви­являлися безрезультатними.

Інститути кримінального права і процесу. Злочини. Чинний Кримінальний кодекс Японії не проводить формального розподілу злочинних діянь на окремі категорії за ступенем тяжкості. Якщо дотримуватися порядку, закріпленого у главі Особливої частини кодексу, що присвячена складам чи групам складів зло­чинів, то вони такі: внутрішні безладдя; злочини, що відносяться до зовнішніх ускладнень; злочини, пов'язані з дипломатичними відносинами; перешкоджання виконанню публічних обов'язків; втеча; приховування злочинця й усунення до­казів злочину; безладдя; підпал і необережний підпал; злочини, що відносяться до затоплення й водопостачання; перешкоди транспорту; порушення таємниці (особистої); злочини, пов'язані з опіумом; підробка грошей; підробка документів; підробка цінних паперів; підробка печаток; лжесвідчення; обмова; непристойні дії, зґвалтування й багатожонство; злочини, пов'язані з азартними іграми; зло­чини, що пов'язують з місцями відправлення релігійного культу; хабарництво; убивство; заподіяння тілесних ушкоджень; необережне заподіяння тілесних ушкоджень; аборт; затримування й позбавлення волі; погрози; захоплення лю­дей; злочини проти честі; злочини проти кредиту та професійної діяльності; кра­діжка та розбій; шахрайство і вимагання; привласнення; злочини, пов'язані з вкраденим; знищення і приховання (документів, будівлі тощо).

Покарання. Основними покараннями, передбаченими статтею 9 другого розділу КК, є: страта, позбавлення волі з примусовою працею (каторга), позба­влення волі без примусової праці (тюремне ув'язнення), карний арешт.

Страта передбачена за кілька видів злочинів, однак фактично смертні ви­роки виносяться в останні роки лише за тяжке вбивство і приводяться у вико­нання вкрай рідко — не більше двох-трьох страчених у рік.

Стосовно позбавлення волі склалася стійка (хоча й не абсолютна) практика призначення двох видів покарання за ті чи інші злочини. Позбавлення волі з примусовою працею призначається за так званий «харентідзай» (злочини за «ганебним» або «безчесним» мотивом, до яких належать убивство, зґвалтуван­ня тощо). Позбавлення волі без примусової праці призначається за злочини, що мають політичний характер, і за злочини, скоєні за необережністю.

Розділ IV. Держава і право країн східної цивілізації 637

Позбавлення волі з примусовою працею і без примусової праці може при­значатися довічно. Однак типовим у цих випадках є застосування ст. 28 КК, що допускає умовне звільнення засудженого довічно за умови відбування ним десятилітнього терміну й виправлення. На практиці засуджені довічно зали­шають стіни в'язниці, не пробувши в них — у максимально тривалому варіан­ті — двадцяти років.

Карний арешт призначається за малозначні злочини; штраф і малий штраф (пеня) пов'язані з майновими позбавленнями. Пеня призначається за малозначні злочини. При несплаті штрафу чи малого штрафу несплачена час­тина компенсується шляхом поміщення засудженого в робітний дім.

Найбільших змін зазнало японське законодавство в галузі кримінального процесу. У 1890 р. був прийнятий Кримінально-процесуальний кодекс Японії, складений в основному за зразком французького Закону про кримінальну про­цедуру 1880 р. У 1922 р. його замінено новим КПК, складеним тепер уже за зразком німецького Кримінально-процесуального кодексу 1877 p., котрий діяв до кінця Другої світової війни.

Проголошені в Конституції 1946 р. права громадян у сфері кримінального судочинства — заборона застосовувати покарання без відповідної процедури (ст. 31), право на судовий розгляд будь-якого обвинувачення (ст. 32), заборона незаконного арешту (ст. 33), право на захист (ст. 34), заборона незаконних об­шуків (ст. 35), застосування катувань і жорстоких покарань (ст. 36), право ко­жного обвинувачуваного по карній справі на швидкий і відкритий розгляд його справи безстороннім судом, на безкоштовну (якщо в цьому є необхідність) юридичну допомогу (ст. 37) тощо, стали базою для перегляду багатьох поло­жень КПК та інших кримінально-процесуальних актів.

Прийнятий у 1947 р. Закон про поліцію ліквідував колишній гранично централізований поліцейський механізм і поставив її під контроль місцевої влади. У 1948 р. набув чинності новий Кримінально-процесуальний кодекс, який увібрав у себе ряд інститутів американського права і, порівняно з колиш­нім КПК, посилив захист прав підозрюваного й обвинувачуваного. У цей же період прийняті закони про судоустрій (1947 р.), про прокуратуру (1947 p.), про адвокатуру (1949 p.), які із змінами продовжують діяти й сьогодні.

Верховний суд, відповідно до наданих йому Конституцією значних повно­важень, видав документ за назвою «Кримінально-процесуальні правила» (1948 р.), у яких розвивалися й деталізувалися положення Кримінально-процесуального кодексу (відповідні правила були прийняті Верховним судом і для цивільного процесу, і для розгляду сімейних суперечок, і з ряду питань управління судами. — Л. Б., С. Б.). У цілому реформа системи японського су­дочинства значно зміцнила позиції демократичних сил у країні і створила пра­вову базу для їх подальшої боротьби з реакцією.

У чинній судовій процедурі переплітаються елементи минулого, пов'язані насамперед з «інквізиційним процесом», у якому вирішальна роль належить визнанню обвинувачуваного, і елементи, запозичені з англо-американської системи судочинства, де всіляко підкреслюється змагальний характер судово­го процесу й зовні безстороння позиція судді. Незважаючи на всі зміни в кримінально-процесуальному законодавстві і навіть на пряму конституційну заборону піддавати покаранню будь-кого, якщо єдиним доказом проти нього служить власне визнання, попереднє слідство в Японії, що проводиться полі­цією та прокуратурою, як і раніше, орієнтоване на те, щоб вирвати таке ви­знання.

638 Частина II. Держава і право країн громадянсыъого суспільства

Психологія багатьох японських суддів також значною мірою прив'язана до традиційної формули японського права, що включалася аж до уведення Кримі­нально-процесуального кодексу 1948 р. в усі судові настанови — «Визнання є найпершим із усіх доказів». Під очевидним впливом середньовічного письмово­го судочинства встановлений порядок, відповідно до якого до сучасного суду прокурор подає письмові свідчення свідків, і лише в разі їх заперечування за­хистом той чи інший свідок викликається для допиту в суд. Доказова сила письмових свідчень, отриманих у ході попереднього слідства, настільки вели­ка, що, згідно зі ст. 321 КПК, прокурор за певних умов може вимагати сліду­вати їм навіть у разі відмови свідка від них у судовому засіданні.

Новим інститутом у післявоєнній судовій процедурі став і перехресний до­пит, що посилює змагальні начала й оцінюється як дуже прогресивний.

Специфічним для Японії став інститут «роз'яснення», котрий з'явився у хо­ді післявоєнних реформ кримінального процесу. Після того, як виголошувався обвинувальний вирок, і до розгляду питання про те, чи визнає підсудний свою провину, захист одержував право вимагати, щоб прокурор роз'яснив окремі пункти обвинувального вироку. У відповідних випадках це дає можливість від­разу ж показати слабкість обвинувачення.

З кінця 1950-х pp. у Японії реалізується ідея інтенсифікації кримінального процесу, породжена перевантаженням судів цивільними і кримінальними спра­вами, затягуванням розгляду та зволіканнями, що викликають невдоволення населення і зростання недовіри до всієї системи судочинства. Так, з метою прискорення процесу приблизно за тиждень до суду проводиться «попередня підготовка», тобто нарада судді, прокурора й захисника, котрі братимуть участь у справі. На такій нараді вони домовляються з багатьох суттєвих питань майбутнього суду, в тому числі про кількість свідків, яких може викликати кожна зі сторін, про регламент їх допиту тощо. При цьому обговорюються й документальні докази, що їх сторони подають до суду.

Наступним елементом інтенсифікації стало встановлення чіткого графіку судового розгляду конкретної справи, що не допускає його розтягування на мі­сяці. З цією метою була спрощена навіть процедура складання протоколів су­дових засідань — до них стали вносити не буквальний запис, а загальний зміст показань свідків та виступів сторін.

При всіх недоліках система інтенсивного судового розгляду визнається ві­домим виходом із кризи юстиції, породженої перевантаженням суддів і трива­лими термінами розгляду справ.