§ 1. Сеньйоріальна (ленна) монархія

Сеньйоріальна монархія у Франції

У IX—XII ст. в умовах політичної децентралізації, яка призвела до глибокої територіальної роздробленості, королівська влада втратила своє минуле зна­чення. Французький король розглядався феодалами як «перший серед рівних». Його влада фактично поширювалася лише на територію його домену, але й там королю доводилось вести завзяту боротьбу з непокірливими васалами. Поза межами королівського домену влада належала крупним землевласникам (гер­цогам Бургундії й Нормандії, графам Фландрії, Тулузи, Шампані й ін.). Полі­тична влада в державі, яка фактично розподілялась між королем і феодалами різного рівня, пов'язаними сеньйоріально-васальними відносинами, набула приватноправового характеру.

Розділ II. Держава і право країн середньовічних цивілізацій 187

Становлення сеньйоріальної монархії у Франції (IX—XI ст.) означало зане­пад центральної державної влади, підрив внутрішньої єдності країни, послаб­лення її зовнішньополітичного становище. Все це визначило здебільшого стру­ктуру й правомочності окремих органів влади.

У IX—X ст. у Франції, коли королівська влада була особливо слабкою, ко­роль обирався верхівкою світських і духовних феодалів, хоча і з дотриманням династичного принципу. При перших Капетингах виборність короля зберігала­ся, але майбутній спадкоємець правлячого короля обирався ще за життя останнього. У XII ст. утвердився порядок передачі трону в спадщину.

Спочатку функції королівської влади були вкрай обмеженими, хоча форма­льно за королем зберігалися деякі традиційні привілеї. Він вважався главою французького війська, законодавцем, здійснював суд. Але при перших Капети­нгах королівське законодавство (видання капітуляріїв) фактично припинилося. Інші королівські повноваження також існували лише в теорії. На короля по­кладалися обов'язки «захисту королівства й церкви», а також «підтримки ми­ру» у країні, але він не мав реальної влади для їхнього здійснення. Судову владу король мав тільки в межах свого домену.

«Виконавча» влада зберегла палацево-вотчинні риси періоду Франкської мона­рхії. Палацеві управителі були одночасно й міністеріалами, які завідували спра­вами домену. Вони призначалися королем і були відповідальні тільки перед ним.

Єдиним загальнодержавним органом, що мав можливість впливати на стан справ у більшій частині країни, була Велика рада або Королівська курія. Це був з'їзд найзнатніших феодалів країни, що епізодично збирався під голову­ванням короля. Тут розглядалися, а в ряді випадків вирішувалися, найважли­віші питання внутрішньої й зовнішньої політики, що найчастіше королю нав'язувалися васалами.

На даному етапі розвитку середньовічного суспільства у Франції ця форма правління найбільш точно відбивала існуючу соціально-політичну реальність. В умовах економічної й політичної децентралізації окремі феодали більш ефек­тивно здійснювали державні функції, ніж це робила королівська влада.

Проте політична роздробленість не могла зупинити поступового розвитку суспільства у Франції. Коли в ХІІ-ХШ ст. почали визрівати нові економічні потреби, пов'язані з розвитком міст і товарно-грошового господарства, полі­тична децентралізація поступово долалася, поступаючись місцем протилежній тенденції — неухильному посиленню королівської влади. У XIII ст., особливо після низки реформ, проведених Людовиком IX, центр політичної влади в се-ньйоріальній монархії поступово перемістився до короля, який вже реально починав виступати як сюзерен усіх феодалів у Франції.

На відміну від Франції, де послідовна зміна форм правління набула досить чітких, класичних рис, в інших країнах Західної Європи сеньйоріальна (ленна) і наступні форми правління мали свої специфічні риси.

Ленна монархія у Німеччині

Як вже було відзначено, Німеччина, як самостійна феодальна держава, утворилася на землях східних франків після розпаду Франкської держави. її територія охоплювала п'ять основних племінних герцогств — Саксонію, Фран-конію, Швабію (Алеманію), Баварію і відвойовану у Франції Лотарингію, а та­кож приєднані пізніше французькі, італійські й слов'янські землі, міста Півні­чної Італії, Богемію, Австрію та ін.

188 Частина І. Держава і право країн кастово-станового суспільства

Початок становлення тут ленної (сеньйоріальної) монархії відбувся пізніше ніж у Франції. Після періоду відносної єдності й існування в X—XII ст. в Ні­меччині періоду ранньофеодальної монархії почався закономірний процес фео­дальної роздробленості. Проте, на відміну від Франції, він прийняв тут незво-ротний характер. Це пояснюється цілою низкою причин, серед яких більш значною була зовнішньополітична. Об'єднання німецьких герцогств, слов'ян­ських земель і Північної Італії в одну державу за своєю суттю було штучним і перешкоджало процесу його консолідації.

Німецькі імператори успадкували не тільки титул «короля франків», але й коронувалися в Римі як «імператори римлян», одержуючи корону з рук папи й претендуючи тим самим на духовне й світське лідерство в християнському сві­ті. Дещо пізніше, в XV ст., германська держава отримала офіційну назву — «Священна Римська імперія германської нації», що вказувало на те особливе значення, яке набули в історії Німеччини взаємовідносини між державою й церквою, у тому числі її центром у Римі.

Оскільки основною тенденцією розвитку Німеччини залишалася тенденція до децентралізації, періодизація історії феодальної держави Німеччини пред­ставляє певні труднощі. Зміна форм феодальної держави прослідковується тут не стільки в масштабі всієї імперії, скільки в розрізі окремих німецьких кня­зівства, земель. З XIII ст. вони поступово перетворювалися в самостійні держа­ви, лише формально пов'язані між собою імператорською владою. Аж до XIX століття Німеччина не являла собою єдиної держави і зберігала форму се­ньйоріальної монархії з окремими елементами станово-представницької монар­хії, про що мова йтиме далі.

У той час, коли в інших західноєвропейських державах розпочався процес політичного об'єднання, у Німеччині оформлювалися територіальні князівства й поглиблювався політичний розпад. Феодальна роздробленість Німеччини бу­ла закріплена Золотою буллою 1356 р., виданою за часів правління імператора Карла IV. Відповідно до цього документу імператор Німеччини обирався коле­гією курфюрстів, якій передавалося вирішення всіх важливих державних справ.

У XV ст. незалежність окремих земель встановилася настільки міцно, що вони вже не боялися передачі імператорської корони в руки однієї династії. Це була династія Габсбургів, які були змушені відмовитися від спроб відновлення єдності Німеччини, обмежуючись політикою збільшення володінь свого домену.

У силу специфіки розвитку феодальної держави в Німеччині різноманітні державні форми, властиві іншим західноєвропейським країнам, можуть бути виявлені тут тільки в межах локальних територій, держав-князівств.

Сеньйоріальна монархія в Англії

Нагадаємо, що Англія, як ранньофеодальна держава, виникла в IX ст. у ре­зультаті об'єднання семи англосаксонських королівств під верховенством Уесе-кса. Нормандське завоювання в 1066 р. і проголошення герцога Вільгельма ан­глійським королем мало сильний вплив на подальшу історію англійської держави. Вона розвивалася за тими ж законами, що й середньовічні континен­тальні держави, але, в той же час, мала свої особливості:

• ранню централізацію;

• майже відсутню феодальну роздробленість;

• швидкий розвиток публічних начал королівської влади.

Розділ II. Держава і право країн середньовічних цивілізацій 189

Ранній централізації сприяла політика Вільгельма Завойовника, який, ви­користовуючи як своє положення, так і англійські політичні традиції, прагнув до зміцнення основ королівської влади. Зокрема, король проголосив себе верхо­вним власником землі й зажадав від усіх вільних землевласників присягання йому на вірність. Така присяга зробила феодалів усіх рангів васалами короля, зобов'язаними йому насамперед військовою службою. Принцип «васал мого васала — не мій васал», характерний для континенту, в Англії не утвердився. Тут, навпаки, пануючим став принцип «васал мого васала — мій васал».

Заходи нормандських королів сприяли державній централізації й збережен­ню державної єдності, незважаючи на феодалізацію суспільства, що поглиблю­валася. Проте до кінця XII ст. централізація забезпечувалася в основному за рахунок сеньйоріальних, приватних прав англо-нормандських королів і зале­жала від їх спроможності виступати авторитетним главою феодально-ієрархічної системи й місцевої церкви.

Судові й фіскальні права корони відносно своїх підданих були лише права­ми вищого сеньйора стосовно своїх васалів і ґрунтувалися на присязі вірності. Вони регламентувалися значною мірою феодальним звичаєм, в будь-який час оскаржені незадоволеними васалами. Свідченням цьому у XI—XII ст. є заколо­ти баронів, які звинувачували корону в зловживаннях своїми сеньйоріальними правами. З моменту нормандського завоювання і протягом усього XII ст. коро­лі змушені були постійно підтверджувати свою прихильність споконвічним звичаям та вольностям англосаксів, а баронам і церкві дарувати «хартії воль­ностей». Ці хартії містили положення про мир, про викорінювання «дурних» і підтримку стародавніх, «справедливих» звичаїв, про зобов'язання корони до­тримуватися привілеїв і вільностей феодалів, церкви й міст. Проте із середини XII ст. спроби зв'язати королівську владу рамками феодального звичаю й вла­сної присяги почали натикатися на посилення публічних начал у державному управлінні.

До другої пол. XII ст. в Англії не було професійних адміністративно-судових органів. Центр управління — королівський двір (курія) — постійно переміщу­вався й досить довгий час був взагалі відсутнім в Англії, оскільки король час­тіше жив у Нормандії. У своєму розширеному складі королівська курія являла собою збори безпосередніх васалів і наближених короля. Під час відсутності короля Англією фактично правив головний юстициарій — духовна особа, зна­вець канонічного й римського права. Його помічником був канцлер, який ке­рував секретаріатом. Центральну владу на місцях представляли «роз'їзні» по­сланці й шерифи з місцевих магнатів, що нерідко виходили з-під контролю центру. Управління ними зводилося в основному до надання їм виконавчих наказів.

Зміцнення прерогатив корони, бюрократизація й професіоналізація держав­ного апарату, що дозволили зробити централізацію в Англії незворотною, пов'язані в основному із реформами Генріха II (1154—1189 pp.), які можна умовно звести до трьох головних напрямків:

1. приведення до системи й надання більш чіткої структури королівській юстиції (вдосконалення форм процесу, створення поряд із традиційними й се­редньовічними судами системи королівського роз'їзного правосуддя й постійно діючих центральних судів);

2. реформування армії на основі поєднання принципів ополченської системи і намісництва;

3. установлення нових видів оподаткування населення.

190 Частина І. Держава і право країн кастово-станового суспільства

Реформи підвищили авторитет і розширили юрисдикцію королівських су­дів; дозволили суттєво збільшити чисельність відданих королю військ і піді­рвати вплив найбільш великих феодалів на них; дістати кошти на утримання професійного чиновництва.

Таким чином, на цьому етапі розвитку феодальної держави у Західній Єв­ропі, сеньйоріальна монархія має загальні характерні риси. З огляду на наве­дене, умовно розподілимо їх на класичну — у Франції, децентралізовану — у Німеччині і централізовану — в Англії.