Словник термінів

Автентичний (від гр. authenticos – справжній) – оригінал; відповідний, справжній, початковий, корінний.

Агіографія (від гр. hagios – святий і grapho – пишу) – біографічна релігійна література, життєписи (житія) святих, тобто духовних і світських осіб, канонізованих церквою. Вивчаються також як літературні пам’ятки й історичні та лінгвістичні джерела. Серед перших оригінальних зразків агіографічного жанру в Київській Русі – житія кн. Бориса і Гліба, Володимира І Святославовича, кн. Ольги, Феодосія Печерського.

Адаптація (від лат. adaptatio – пристосування) – поняття, яке первісно виникло в біології (для означення пристосування організмів до умов існування або звикання до них), а пізніше було поширене й на людську життєдіяльність. У культурології поняття адаптації вживається при висвітленні проблем взаємодії культурного й природного середовищ, людини й техніки, а також процесів аккультурації, модернізації тощо. В культурологічних контекстах іноді розрізняють такі ракурси адаптації, як психологічний і соціальний. Психологічна адаптація визначається активністю самої особистості й (або) групи стосовно будьякого середовища. Така адаптація виявляється в єдності акомодації (перетворення себе, засвоєння правил середовища (природного, культурного тощо), пристосування до нього) й асиміляції (перетворення середовища, пристосування його до себе). Соціальна адаптація розуміється як взаємодія особистості (або групи) з соціальним середовищем, у процесі якої взаємно узгоджуються вимоги й очікування.

Аккультурація – процес взаємовпливу культур з різним станом та рівнем розвитку. Суть процесу полягає в тому, що одна з культур частково або й цілком підпадає під вплив іншої, втрачаючи при цьому власну специфіку. Термін виник у 30ті роки XX ст. і найчастіше вживається в контексті проблем культурної асиміляції, модернізації, етнічної консолідації і т.п.

474

Аксіологія (від гр. axios – цінний та logos – знання, вчення) – вчення про цінності; філософська теорія принципів (як правило, загальнозначущих), що визначають спрямованість людської діяльності. Цінності не мають “власного” буття, тобто не мають буття самі по собі, у них є тільки значущість. Вони є потребою, зверненою до волі людини.

Альтернативна (від лат. alter – один із двох) культура – субкультура, що принципово відрізняється за певними позиціями від основної, панівної в тому чи іншому суспільстві культури. Відмінності її, як правило, задаються насамперед особливостями ціннісної ієрархії, яка не збігається з традиційною або панівною аксіологічною системою. При цьому альтернативна культура претендує на статус більш “правильного”, тобто істинного, більш перспективного способу життя, або й рятівної альтернативи розвитку. До альтернативних можуть належати молодіжні субкультури, нетрадиційні релігійні рухи, субкультури, що формуються в межах різноманітних “систем самовдосконалення”, і т.п.

Амбівалентність (від гр. amphi – навколо, з обох боків і лат. valentia – сила) – двоїстість, наприклад, наявність у об’єкта як плюсів, так і мінусів; одночасне переживання протилежних почуттів (любовненависть, симпатіяантипатія); одночасна реалізація протилежно спрямованих дій.

Андеґраунд (від англ. underground – підпілля) – “підпільне”, нелегальне, таке, що не підтримується або й переслідується офіційною владою, явище (найчастіше в художній культурі). Термін спершу (в 40х роках XX ст.) було вживано для означення некомерційних фільмів, які створювалися для домашнього перегляду режисерамипочатківцями на власні гроші. Пізніше почав застосовуватись і до певних напрямів у інших видах художньої культури (наприклад, андеграундна рокмузика).

Антропогенний (від гр. antropos – людина і genos – рід) – той, що зроблений людиною, штучний відносно природи.

Антропологія (від гр. antropos – людина і logos – учення, поняття) – термін, що його ввів Арістотель стосовно дослідження духовних властивостей людини. З часом поняття значно розширилося, однак точно визначеного й загальноприйнятого змісту антропологія як наука не має й до сьогодні. Згідно з однією точкою зору, антропологія є універсальною наукою про людину та має на меті вивчення її біологічної історії, матеріальної й духовної культури доісторичних і сучасних людей, їхньої психології, мови тощо. В межах такого підходу розрізняють антропологію філософську, культурну, соціальну, психологічну, фізичну та ін. Згідно з іншою точкою зору, антропологія визначається як наука про мінливість фізичного типу людини в часі та просторі й поділяється на три розділи: антропогенез; морфологію та фізіологію людини; расогенез та етнічну антропологію.

475

Антропологія соціальна – наука, що досліджує соціальні інститути і відносини в різних суспільствах. Іноді вважається галуззю етнографії й культурології.

Антропологія філософська – філософське вчення про людину, яке синтезує об’єктивнонаукове і ціннісне бачення людини.

Антропоцентризм (від гр. antropos – людина і kentron – центр) – розуміння людини як центру і вищої кінцевої мети світобудови.

Апостеріорі (від лат. a posteriori – із наступного) – поняття, протилежне апріорі. Апостеріорним називається знання, яке отримано із сприйняття, на підставі досвіду.

Апофатика (від гр. apophatikos – негативний) – теологічний метод вираження абсолютної трансцендентності Бога шляхом послідовного заперечення всіх його атрибутів, властивостей та означень. Мається на увазі, що будьякі можливості визначення й характеристики Бога є лише людськими поняттями й смислами і не можуть бути адекватними справжній Божественній сутності. Наприклад, про Бога не можна сказати ані того, що Його нема, ані навіть того, що Він є, оскільки Він немовби “по той бік” буття.

Апріорі (від лат. a priori – із попереднього) – знання, яке передує досвіду і є незалежним від нього. Апріорним називається погляд, правильність якого не можна підтвердити або заперечити досвідом. Так звана функціональна концепція апріорності вважає вихідними постулатами науки апріорні положення, причому їх вибір включає момент умовності, домовленості (конвенціональності).

Артефакт (від лат. arte – штучно і factus – зроблений) – створений руками людини об’єкт, дещо штучне відносно природи. Див. Антропогенний.

Архетип (від гр. arche – початок і typos – образ) – прообраз, початкова форма, зразок, модель культурно значимої дії, відносин, процесу, що передається від покоління до покоління на несвідомому рівні. За К. Юнгом, архетипи є вродженими психічними структурами колективного несвідомого, спільного для всього людства, архаїчним психічним “осадком повторюваних життєвих ситуацій, завдань і переживань людини”. Архетипи становлять результат історичного розвитку людства і визначають форму та композицію сновидінь, міфів, художньої творчості, а також іноді призводять до виникнення різноманітних непорозумінь між людьми в разі, коли спричиняють утворення не адекватних ситуації архетипових проекцій.

Асамбляж (від. фр. assemblage – змішування) – художня комбінація предметів на площині або в просторі.

476

Асиміляція культурна – засвоєння однією культурою цінностей та форм іншої, яке в максимумі завершується втратою мові і загибеллю “слабшої” культури.

Аскриптивний (від англ. ascription – приписування) – не особистісний, такий, що наданий людині від природи, народження тощо. Аскриптивні якості – раса, генотип, стать, походження, вік тощо. Поняття аскриптивності до певної міри може бути співвіднесене з екзистенціалістським поняттям “закинутості” людини в певну життєву ситуацію.

Аспекти (бід лат. aspectus – погляд, вигляд) культури – точки зору, з яких розглядається культура. В культурології прийнято виділяти п’ять аспектів культури: 1) генетичний; 2) гносеологічний; 3) аксіологічний; 4) нормативний; 5) соціологічний.

Атрактор (від англ. attract, лат. attrahere – притягувати) – центр (центри) тяжіння (або фокус) усіх умовних траєкторій (іноді говорять про “конус атракторів”) руху системи, в якому (яких) ця система перебуває в стані динамічної стійкості. Стабільний стан системи, до якого “стягуються” всі її траєкторії, тобто до якого система еволюціонує за певних умов (певних значень провідних параметрів). Розрізняють прості та складні атрактори. В розвитку культури і суспільства роль атракторів, як правило, відіграють нові ідеї, які стають загальними, спільними, об’єднують людей у нову спільноту з новою метою, ідеалами і т. д. Атрактор визначає протилежний до біфуркації стан системи.

Біфуркація (від лат. bifurcus – роздвоєний), точка біфуркації – своєрідна точка фазового перетворення; максимально хаотичний стан синергетичної системи, в якому починають виникати, спочатку на мікрорівні, нові центри організації системи. Деякі з цих нових центрів стають новими атракторами системи (тобто починають “притягувати” до себе множину нових траєкторій розвитку системи). Іншими словами, суть точки біфуркації в тому, що досягнення максимальної дисипації, ентропії породжує свою протилежність – креативноструктурувальні процеси. Безпосередньо в точці біфуркації можливими є різні траєкторії подальшого розвитку системи (тобто можливий вибір атракторів), але коли вже система отримує атрактор, то вона обов’язково еволюціонує до заданого атрактором сталого стану.

Буття – існування як таке; все суще і наявне; наявність світу і всього в світі. Можна сказати і так, що буттям є все, до чого можна застосувати модальне дієслово “є” (я є; він є; є правдою; є вигадкою і т. д.). Іноді виникає необхідність розрізнення реального й ідеального буття. Реальне буття інколи називають також існуванням, ідеальне ж буття – сутністю (або ідеєю). Реальне буття надає речам, процесам, особистостям, діям і т. д. реальності; воно має просторовочасовий, індивідуальний і неповторний характер.

477

Ідеальне буття не має просторовочасового характеру, йому не властиво бути фактом, воно є незмінним і застиглим (вічним). Ідеальним буттям наділені цінності, ідеї, математичні й логічні поняття тощо.

Відчуження – філософське поняття, яким означається процес утрати єдності. Наприклад, відчуження людини від природи в процесі культурогенезу або перетворення результатів і продуктів людської діяльності на дещо самостійне й незалежне від людини, панівне над нею, до чого людина повинна пристосуватися. Проблематика відчуження пов’язана з такими категоріями, як упредметнення й розпредметнення. Упредметнення – це процес, у якому людські здібності переходять у предмет (матеріальний чи ідеальний), утілюються у ньому, через що предмет стає соціальнокультурним, або “людським” предметом. Розпредметнення ж – протилежно спрямований процес, у якому властивості, сутність, зміст предмета стають надбанням людини та її здібностей.

Віра – прийняття якогонебудь знання за істину без емпіричної й раціональної перевірки та підтвердження. Розрізняють віру релігійну і віру як поняття гносеології й методології науки. Релігійна віра передбачає: безумовне прийняття певних догматів релігії; особисту довіру віруючого до Бога як керівника, помічника й спасителя в усіх життєвих ситуаціях; особисту вірність Богу та віддання себе в служіння Богу. В науковому контексті віра виступає як основа та важливий елемент процесу пізнання, як необхідність припущення положень, що не потребують дискурсивного обґрунтування. Фактично на підставі віри обирається та чи інша наукова парадигма. Так, Т. Кун звертав увагу, що рішення вчених обстоювати деяку парадигму або обрати нову може спиратися тільки на віру. В етичному розумінні віра означає здатність довіряти, наявність своєрідної моральної сили, спроможності ризикувати власною особистістю – такий ризик ґрунтується на припущенні моральної цінності іншої особистості.

Віртуальний (від лат. virtualis – можливий) – об’єкт або стан, котрі реально не існують, але можуть виникати за певних умов. В онтологічному розумінні віртуальність розглядається як такий потенційний стан буття, в якому є певне активне начало, схильне за відповідних умов до реалізації деяких подій або станів. Під віртуальністю може також розумітися подання якогось об’єкта або явища електронними засобами. Віртуальна реальність у такому випадку передбачає оперування образами (або й образами образів), які є замінниками реальних об’єктів, проте здатна викликати ті самі почуття та емоції, що й справжня реальність. У фізиці віртуальними називаються частинки, які мають ті самі квантові числа, що й реальні, але для яких не виконуються співвідношення між енергією, імпульсом та масою.

478,

Фізичні віртуальні частинки є носіями взаємодій, які сприяють перетворенню реальних частинок та існують упродовж настільки малих проміжків часу, що їх неможливо зареєструвати сучасними експериментальними засобами, тобто вони неспостережувані. Загалом віртуальні об’єкти існують актуально (тобто “тут і тепер”) тільки до тих пір, доки відбуваються процеси, що їх породжують. З припиненням генерувальних процесів віртуальні об’єкти зникають. В. Журавльов, наприклад, уподібнює актуально існуючу реальність до рівного свічення, а віртуальну – до вібруючого, мерехтливого. Світ віртуальної реальності має свої специфічні характеристики часу й простору.

Воля – духовний акт, духовна дія, якою підтверджується, визнається деяка цінність, якої людина прагне. Воля спрямовується тільки на суб’єктивно цінне. Чи приведе вияв волі до якоїсь практичної дії, залежить від того, чи виявиться вольовий мотив сильнішим за породжуваний ним контрмотив. Воля як духовний акт завжди є суб’єктивно свободною.

Всесвіт – у. філософському розумінні все те, що існує, що є у світі. Іноді термін може вживатись як синонім до поняття буття. В астрофізичному, космологічному сенсі може йти мова про множину всесвітів. Причому усталеного фізичного розуміння Всесвіту не існує, термін вживається в кількох значеннях: як синонім галактики, метагалактики і т. д.

Генезис, генеза (від гр. genesis – походження, становлення) – походження, виникнення; процес утворення і становлення того чи іншого феномена.

Генотип (від гр. genos – походження і typos – відбиток, форма, зразок) – сукупність усіх спадкових ознак і властивостей організму.

Герменевтика (від гр. hermeneutike – мистецтво тлумачення) – в найзагальнішому значенні осягнення сенсів будьяких знаків, насамперед теорія і загальні правила інтерпретації текстів. Філософське вчення про онтологію розуміння та епістемологію інтерпретацій. Також мистецтво коментарю, пояснення та перекладу. Розрізняють герменевтику літературну, філософську, теологічну (екзегетика), певною мірою – лінгвістичну (співвідноситься з семантикою).

Гештальт (нім. Gestalt – форма, образ, зовнішність, структура, конфігурація) – просторовонаочна форма сприйманих предметів; утворення, суттєві властивості котрих не можна зрозуміти із суми властивостей їхніх частин, оскільки сприйняття цілого супроводжується переживанням його “гештальтякостей” (характеристик структури, властивостей, сутності). Також цілісні психічні та культурноісторичні утворення. Центральне поняття гештальтпсихології, яка виникла на основі досліджень зорового сприйняття і з часом поширила свої ідеї й принципи також на дослідження мислення, пам’яті людини, психології особистості й соціальної групи.

479

Гештальти виникають унаслідок тенденції високорозвинутих структур свідомості до завершеності, єдності, простоти, правильності, симетрії, чіткості та включеності в “найкращі” просторові напрями (вертикальні та горизонтальні).

Гілозоїзм (від гр. hyle – матерія та zoe – життя) – термін, введений для означення натурфілософських концепцій, які заперечують принципову межу між живим та неживим і вважають життя іманентною властивістю праматерії. Як учення про загальну одушевленість універсуму гілозоїзм є синонімом панпсихізму, однак його не слід плутати з віталізмом, у якому поняття “життєвої сили” відділяється від фізикохімічної матерії.

Гіпотаксис (від гр. hypo – під, внизу і taxis – розташування) – зв’язок, відношення об’єктів, понять тощо, які перебувають між собою у відносинах субординації. В лінгвістиці те саме, що й підрядність.

Глобальні проблеми – сучасні проблеми культури, від розв’язання яких залежить подальша доля людства і навіть його виживання. До глобальних проблем відносять, наприклад, такі, як відвернення світової термоядерної війни, стрімке зростання населення планети (в основному за рахунок країн, що розвиваються), забруднення природного середовища та ін. Поняття глобальних проблем було сформульовано і вперше проаналізоване науковцями під егідою Римського клубу.

Гносеологія (від гр. gnosis – пізнання, наука і logos – слово, поняття, судження, вчення, розум) – те саме, що й теорія пізнання, епістемологія; розділ філософії, в якому вивчаються загальна природа пізнання, його передумови, проблеми й можливості, а також відношення до реальності, умови достовірності й істинності.

Гомогенність (від гр. homogenes – однорідний) культурна – однорідність культури за складом.

Дао (з кит. – “шлях”, “метод”, “закономірність”, “вчення”, “правда” та ін. значення) – поняття китайської культури та філософії.

Девіантний (від лат. deviatio – відхилення) – такий, що відхиляється від прийнятих норм, традиції. Термін застосовується в різних сферах культури: наприклад, девіантна поведінка, девіантні форми мистецтва та ін.

Дегуманізація (від лат. префікса de – відділення, прибирання та humanus – людяний) – термін, яким позначаються уявлення про втрату суспільством духовних та моральних цінностей, відмову від прагнення до справедливості, зменшення уваги до особистості та індивідуальних рис людини.

Демагог (від гр. demos – народ і ago – веду) – в Давній Греції буквально – вождь народу, політичний діяч демократичного спрямування, але з часом термін отримав негативний смисл. Див. Демагогія.

480

Демагогія – введення в оману навмисним спотворенням фактів, брехливими обіцянками, лестощами; пишномовна балаканина, якою прикриваються корисливі цілі. Також популізм, лицемірне підладжування під смаки малосвідомих і недалеких мас для досягнення політичної мети.

Деміург (гр. demiurgos – буквально “той, що виготовляє предмети для народу”; майстер, ремісник; той, що вільно займається ремеслом) – термін введений у філософський контекст Платоном для означення Бога як творця світу із співвічно йому існуючої матерії (першопочаткового хаосу або першоречовини). Поняття деміурга відрізняється від християнського розуміння Бога як такого, що створює світ з нічого.

Денотат (від лат. “відмічати”, “означати”) – об’єкт, що має знакове вираження в мові.

Дивергенція (від пізньолат. divergere – виявляти розходження) – в культурології термін вживається в контексті концепцій культурного розвитку, зокрема еволюціоністських, для означення особливостей процесу культурних змін, які полягають в урізноманітненні й варіативності розвитку генетичне спільних. культур. Дивергенція – поняття, протилежне до конвергенції.

Динаміка (від гр. dynamikos – сильний, силовий) культури – зміни культури, описання культури в її русі (в тому числі йдеться й про потенційні зміни та рух). Також ті засоби, механізми і процеси, в котрих описується трансформація культури.

Динамічний аналіз – вивчення процесів зародження та становлення культурного об’єкта, а також змін, які з ним відбуваються аж до завершення його існування.

Дисипація (від лат. dissipare – розсіювати) – ліквідація впорядкованості будьякої організованої системи, її перехід у максимально хаотичний стан. Ентропійне начало. Своєрідний перехід від визначеного атракторами стану динамічної стабільності до точки біфуркації.

Дискретність (від лат. discretus – розділений, переривчастий) – переривчастість; протилежність безперервності. Наприклад, дискретне змінювання якоїсь величини в часі – це змінювання, що відбувається через певні проміжки часу, тобто стрибкоподібно.

Дискурсивний (лат. discursivus від discursus – судження, доведення, аргумент) – розумовий, логічний, опосередкований; протилежний до чуттєвого, споглядального, безпосереднього.

Дифузіонізм (від лат. diffusio – розлиття, просякнення) – культурологічна концепція, що тривалий час становила альтернативу еволюціонізмові. Згідно з дифузіонізмом, в основі культурного розвитку лежать процеси запозичення і поширення культури з одних центрів до інших. Дифузіонізм звертався до вивчення культурних взаємодій, розкриття механізмів засвоєння культурних досягнень інших народів, що створює можливість пропускати певні (необхідні за еволюціонізмом) стадії розвитку.

481

Засобами поширення культури прихильники дифузіонізму вважали завоювання, колонізацію, торгівлю, міграцію, добровільне наслідування та внутрішньосистемні чинники розвитку.

Дифузія культурна – поширення властивостей і особливостей однієї культури на інші.

Діалель (від гр. diallelos – такий, що рухається по колу) – порочне коло; таке визначення (дефініція), яке відкрито чи завуальовано включає в пояснення те, що якраз і потребує пояснення.

Діахронічний (від гр. dia – крізь, через та chronos – час) підхід до аналізу культури – підхід, головним принципом якого є розгляд явищ, фактів, подій культури у чіткій хронологічній послідовності. Мета діахронічного підходу полягає в дослідженні зміни станів культури в часі. Див. Синхронічний підхід до аналізу культури.

Духовна культура (духовне виробництво) – один із трьох складників у поширеному поділі культури на матеріальну, соціальну та духовну. До сфери духовної культури тією чи іншою мірою належать такі галузі, як релігія, мистецтво, філософія, наука, мораль, право, політика.

Еволюціонізм культурологічний – напрям у дослідженнях культури, основу якого становить розуміння динаміки життя культури як еволюційного процесу, який виявляється у безперервних, поступових змінах, кількісних збільшеннях або зменшеннях, характерних для розвитку всіх народів (наприклад, шляхом від життя в дикості крізь стадію варварства до цивілізації). Еволюціонізм – один із найзначніших напрямів культурологічної думки, який сформувався як наукова школа в XIX ст. і тривалий час взагалі був провідним, а сьогодні має численних прихильників серед науковців.

Езотеричний (від гр. esoterikos – внутрішній) – таємний для більшості, для загалу; відкритий, зрозумілий тільки окремому колу втаємничених; призначений тільки для обраних і зрозумілий тільки їм. Термін використовується насамперед для характеристики різноманітної інформації та знань. Протилежність – екзотеричний.

Екзистенціалізм (від лат. existentia – існування), філософія існування – напрям філософії XX ст., представники якого зосереджувалися здебільшого на питаннях онтології. Вони вважали, що буття не можна осягнути емпірично чи раціонально, але тільки інтуїтивно. Людське переживання реальності має постійну спрямованість на дещо трансцендентне. Звідси наше власне буттяіснування (екзистенція) є відкритим трансценденції, незамкненим, є постійним виходом за власні межі (трансцендуванням). Характерним для екзистенціалізму є також положення про “закинутість” людини в певну життєву ситуацію, з якою вона змушена рахуватися (належність до нації, походження, ті чи інші біологічні особливості тощо), що надає екзистенції первісноситуаційного характеру, робить її “буттямусвіті”.

482

Екзосоматичний (від гр. ехо – назовні, поза і soma – тіло) – такий, що перебуває поза людською тілесністю. Наприклад, екзосоматичним засобом пристосування людини до середовища та умов життя можна назвати техніку.

Екзотеричний (від. гр. exoterikos – зовнішній) – доступний і зрозумілий кожному, навіть тим, хто не вивчає дане питання або проблему, доступний невтаємниченим. Протилежність – езотеричний.

Економічна культура – сукупність елементів і феноменів культури, що забезпечують функціонування економічного життя суспільства. Це, зокрема, такі як економічна свідомість, економічна поведінка, економічні суспільні інститути тощо.

Екстраполяція (від лат. extra – понад, поза, додатково та polio – пригладжую, змінюю) – поширення висновків, отриманих від спостереження за однією частиною або фрагментом явища на інші його частини, які не піддягали спостереженню. Також поширення встановлених у минулому тенденцій на майбутній час (особливо в статистиці, прогнозуванні). Методи екстраполяції в багатьох випадках збігаються з методами інтерполяції.

Електроніка (від гр. elektron – бурштин) – галузь науки і техніки, яка охоплює вивчення й використання електронних та іонних явищ, що відбуваються у вакуумі, газах, рідинах, твердих тілах і плазмі, а також на їхніх межах, головно для передачі, обробки та збереження інформації.

Елітарна культура – культура, зорієнтована на потреби певної (елітарної, вищої в тому або іншому відношенні) частини суспільства.

Емпіризм (від гр. empeiria – досвід) – напрям у теорії пізнання, в якому джерелом знання вважається чуттєвий досвід. Емпіризм має чимало спільного з сенсуалізмом і протистоїть раціоналізму.

Емпіричне (від гр. empeiria – досвід) – філософськометодологічна категорія, яка поряд і в протиставленні з теоретичним характеризує одну з двох основних форм пізнання. Емпіричне дослідження в науці спрямоване на об’єкт і спирається на результати спостереження й експерименту (тоді як пізнання теоретичне пов’язане з розвитком і вдосконаленням поняттєвого апарату науки), пізнання об’єктивної реальності в її зв’язках і закономірностях. Емпіричне пізнання здійснюється через органи чуття (сенсорику), тому певним відповідником до нього є поняття сенсорного сприйняття.

Ендосмос (від гр. endon – усередині й osmos – тиск, поштовх) – процес взаємопроникнення і змішування, що може завершитися цілковитим якісним “вирівнюванням” перед тим різноякісних об’єктів. Уживається в культурології для означення процесів значного взаємовпливу культур, що приводить до їх “змішування”.

483

Ентропія (від гр. cntropia – поворот, перетворення) – розсіяна частина внутрішньої енергії якоїсь замкнутої системи або енергії всього Всесвіту, яка, за II Началом термодинаміки, не може бути якось використана, переведена, зібрана, перетворена в механічну роботу (в широкому розумінні) і, крім того, при необоротних процесах у такій системі (або Всесвіті) постійно зростає.

Ескапізм (від англ. escape – відхід від дійсності, втеча, порятунок) – прагнення людини перебувати у світі фантазій, ілюзій, духовноінтелектуальна зосередженість на видуманих або “паралельних” світах; як правило, трактується як втеча від дійсності. Есхатологія (від гр. eschatos – останній, кінцевий і logos – судження, вчення) – релігійне вчення про кінцеву долю людини й світу. Розрізняють есхатологію індивідуальну (про загробне життя окремої людської душі) й всесвітню (про мету космосу, історії та їхній кінець).

Етнічна культура – культура людей, пов’язаних між собою спільністю історичного походження і території проживання, тобто єдністю “крові та землі”.

Етнографія (від гр. ethnos – народ та grapho – пишу, описую) – наука, що вивчає культурні (зокрема побутові) особливості народів світу, проблеми їх походження, розселення та культури оісторичних взаємовідносин.

Етнологічний структуралізм – див. Структуральна антропологія.

Етнологія (від гр. ethnos – народ та logos – знання, слово, вчення) – назва, що є практично синонімом до слова “етнографія”. Щоправда, дехто вважає, що етнографія як наука більше тяжіє до описовості, а етнологія – до теоретичності, але фактично обидві назви стосуються одного й того ж масиву наукової проблематики та досліджень. У західній науці частіше використовувався термін “етнологія”, а в колишньому СРСР – “етнографія”. З 90х років вітчизняні науковці також починають віддавати перевагу назві “етнологія”.

Етнос (від гр. ethnos – плем’я, народ) – історично сформована стійка єдність людей (плем’я, народність, нація), культурна спільність якої зумовлює єдність психічного самовідчуття (за принципом “ми” – “вони”). Обов’язкові умови виникнення етносу – спільність території та мови.

Етос (від гр. ethos – звичай, вдача, характер) – узагальнена характеристика культури певної соціальної спільноти, яка виявляється в системі панівних цінностей, ідеалів та норм, що зумовлюють поведінку носіїв цієї культури. А. Кребер вважав, що етос є властивістю культури, що пронизує її подібно до запаху.

484

Жанр (від фр. genre – рід, вид) – поділ творів на типи у всіх видах мистецтва. Як правило, поділ здійснюється за тематичним, функціональним або структурним (композиційним) принципом.

Звичай – загальноприйнятий порядок, традиційний спосіб життя, правила поведінки, що зберігаються і постійно відтворюються в суспільстві. Звичай є формою регуляції людської діяльності, формою передачі культурного досвіду від покоління до покоління. Спільні звичаї є також фактором єднання, згуртування тієї чи іншої групи людей.

Знак – матеріальний предмет або явище, подія, що виступає як представник (репрезентант, означення) деякого іншого предмета, властивості або відношення. Знак використовується для створення, отримання, зберігання, переробки і передачі різного роду повідомлень (інформації, знань). Розрізняють знаки мовні і не мовні. Уявлення, що виникає у свідомості людини завдяки знаку, є сенсом знака. Уявлення, яке злилось або з’єдналось зі своїм значенням у певну внутрішню єдність, є символом.

Ігрові концепції культури – напрям досліджень культури, в основі яких лежить трактування гри як головного феномена людського буття і джерела культури.

Ідеальний тип – поняття, введене німецьким соціологом та дослідником культури Максом Вебером (1864–1920) для впорядкування емпіричного матеріалу. Ідеальний тип – це теоретична конструкція, образсхема, отримана в результаті спрощення, посилення та логічного поєднання рис феноменів, що трапляються в різні епохи в різних культурах. Ідеальний тип не має прямого аналога в реальній історії культури, він є умовністю, науковою абстракцією, яка дає можливість досліджувати численні феномени реальних культур на кількісній основі. М. Вебер використовував ідеальну типізацію також для дослідження причин і характеру відхилення реальних культурних типів від ідеальних.

Ідеологія – сукупність суспільних ідей, теорій та поглядів, які відтворюють і оцінюють соціальну дійсність з погляду інтересів певних класів або соціальних груп. Розробляються, як правило, ідеологами цих груп і спрямовані на утвердження або, навпаки, зміну, перетворення наявних суспільних відносин.

Ідіолект (від гр. idios – свій, особливий та (діа)лект) – сукупність формальних та стилістичних особливостей, властивих мовленню окремого носія даної мови. Також реалізація даної мови в устах конкретного індивіда. Індивідуальне варіювання мови, відмінне від територіального або соціального її варіювання.

Інкультурація – входження в культуру, тобто процес, у ході якого індивід засвоює традиційні й характерні для культури, до якої він належить, способи мислення і дій.

485

Іманентний (від лат. immanens – такий, що перебуває у чомусь; властивий чомунебудь) – поняття, яким означається дещо внутрішньо властиве предмету, явищу або процесу. Поняття, протилежне трансцендентному.

Імплікація (лат. implicatio – сплетіння, від implico – тісно зв’язую) – означення смислового зв’язку, приблизно еквівалентного синтаксичній побудові “якщо..., то...”

Інвайронмент (англ. environment – оточення, середовище) –* значна просторова композиція, глядач якої може перебувати “всередині” неї, тобто заходити в неї. Це може бути імітація інтер’єру з фігурами людей, твірлендарту, ігровий простір, у якому передбачаються певні дії присутніх, тощо.

Інновація (від лат. “оновлення”) – модернізація; реформа; процес появи і поширення раніше відсутніх у даній культурі об’єктів, явищ або рис. Інновація може бути результатом як міжкультурного запозичення, так і внутрішньокультурного винаходу.

Інсталяція (від англ. installation – установка) – просторова композиція, що складається з різноманітних елементів, серед яких можуть бути побутові предмети, природні об’єкти, текстова інформація та ін. Естетичний зміст інсталяції – у Ірі смислів, які передаються через комбінацію всіх цих речей.

Інстинкт (від лат. instinctus – потяг, спонука, імпульс) – сукупність складних вроджених реакцій (актів поведінки) організму, що виникають у відповідь на зовнішні або внутрішні подразнення; складний безумовний рефлекс. Успадкована здатність до цілком певних дій, коли закінчення однієї є сигналом до початку наступної; одна з форм пристосування тварин до умов життя.

Інтенція (від лат. intentio – прагнення) – спрямованість певного наміру, мети; концентрація свідомості, волі, почуттів на певному об’єкті.

Інтерактивність – діалогова комунікація користувача з електронними технічними засобами або, за їхньою допомогою, з іншим користувачем.

Інтерполяція (від лат. interpolatio – зміна) – встановлення невідомих значень величини за певними відомими її значеннями (найчастіше в математиці, статистиці). В такому значенні термін фактично означає аналогічну до екстраполяції процедуру. Означає також зміну первісного тексту – наприклад, внесення переписувачем або перекладачем у текст слів або фраз, відсутніх в оригіналі.

Інтерпретація (від лат. interpretatio – посередництво) – тлумачення, пояснення, викладення змісту більш доступною і зрозумілою мовою. В художній культурі – передання смислу твору, його конкретне прочитання, засноване на принциповій багатозначності художнього образу.

486

Інтуїція (від лат. intueri – уважно дивитися) – безпосереднє отримання знання шляхом цілісного схоплення, майже миттєвого осягнення проблемної ситуації без дискурсивного виведення, аргументації й доводження.

Інформація (від лат. informatio – уявлення, поняття про щонебудь, ознайомлення, роз’яснення) – сукупність знань, відомостей про фактичні дані й залежності між ними. Одна з основних категорій кібернетики (поряд з категоріями зв’язку й управління). Змістовий (смисл) та аксіологічний (цінність) аспекти інформації досліджуються в межах семантичної й прагматичної теорій. Існують різні філософські інтерпретації поняття інформації. Наприклад, у неотомізмі йдеться про трансцендентальне, надприродне походження інформації, натомість у неопозитивізмі та екзистенціалізмі інформація розглядається як суб’єктивний феномен.

Інь та янь (з кит. буквально – “темне” і “світле”) – категорії, що виражають уявлення про універсальну дуальність буття: пасивне й активне, м’яке і тверде, внутрішнє і зовнішнє, жіноче і чоловіче, земне і небесне і т. д. Інь та янь містять потенцію одне одного, тобто на певній фазі розвитку відбувається їх взаємоперетворення і таким чином реалізується дао.

Ірраціоналізм (від лат. irrationalis – позарозумовий, несвідомий) – напрям філософії, згідно з яким пізнавальні можливості розуму (науковотеоретичного мислення) обмежені, і тому з його допомогою неможливо повністю й адекватно осягнути сутність дійсності, буття.

Історіософія (від гр. historia – розповідь про минуле, про знане і sopfia – мудрість) – донаукові та релігійні за характером історичні уявлення.

Канон (від гр. kanon – правило, норма, мірило) – нормативний зразок; сукупність правил, прийомів, форм діяльності та творчості.

Карма (від санскр. “дія”, “справа”, “обов’язок”) – одне з центральних понять у більшості індійських релігійнофілософських учень (у брахманізмі, індуїзмі, буддизмі та ін.), яке доповнює ідею сансари (переродження, реінкарнації). Карма – закон впливу здійснених учинків (іноді також і характеру думок) на подальше існування (насамперед на обставини та характер подальшого народження й життя).

Катарсис (від гр. katharsis – очищення) – духовне очищення і внутрішнє звільнення, що його переживає людина в процесі спілкування з вищими зразками та явищами культури; Термін був введений Арістотелем у “Поетиці” для означення піднесеного задоволення і просвітлення, які відчував глядач, переживши страждання разом з героєм трагедії.

487

Кіч, кітч (від нім. “халтура”, “несмак”) – специфічне явище, що належить до найнижчих пластів масової культури: стереотипне, примітивне, розраховане на зовнішній ефект псевдомистецтво, позбавлене справжньої художньоестетичної цінності.

Когнітивний (від лат. cognitio – знання, пізнання) – відповідний знанню; такий, що може бути пізнаним. Також такий, що здатний до пізнання, нарощування знання.

Когнітивний дисонанс – інтелектуальний конфлікт, який виникає, коли якась нова інформація суперечить наявним у людини думкам і уявленням.

Код культури – сукупність знаків, символів, смислів та їхніх комбінацій, які містяться в будьякому предметі культурної діяльності людини.

Колаж (від фр. collage – наклеювання, наклейка) – техніка або жанр візуального мистецтва, суть якої полягає в наклеюванні на основу (або прикріпленні якимось іншим чином) різноманітних матеріалів (тканина, шкіра, намисто, кора, фольга, метал, нитки тощо).

Колективне несвідоме – глибокий пласт психіки, утворений загальнолюдськими прообразам и архетипами, які виражаються у міфах, казках, магії і т. д. (наприклад, образ матеріземлі, мудрого старця, демона тощо). Термін введений у науковий обіг К. Юнгом.

Комунікація (від лат. cornmunicatio – зв’язок, повідомлення, похідне від communico – роблю спільним, пов’язую, спілкуюсь, раджусь) – процес обміну інформацією, передачі інформації. Також процеси соціальних взаємодій. Уживається як синонім спілкування, заснованого на взаєморозумінні та дискусії.

Конвергенція (від лат. convergere – зближатися, сходитися) – в етнографії та культурології термін для означення схожих або однакових (але таких, що виникли незалежно одне від одного) явищ у культурі різних народів. Термін є протилежним до дивергенції.

Контекст (від лат. contextus – поєднання, узгодження, зв’язок) – загальний сенс, загальне тло соціальноісторичних і культурних умов, що дає можливість уточнити смислове значення результатів діяльності людини.

Контентаналіз (від англ. “зміст”, “суть”) – культурологічний метод виявлення специфічних характеристик носіїв інформації, текстів. Метод полягає в тому, що за допомогою машинної обробки великих масивів текстів вираховується частота вживання якогонебудь поняття протягом тривалого часового періоду і в результаті з’ясовується тенденція розвитку теми.

Континуум (від лат. continuum – безперервне, суцільне) – термін у математиці, природознавстві, філософії. У математиці під континуумом маються на увазі безконечні множини, кількісно еквівалентні множині дійсних чисел.

488

У геометричній інтерпретації дійсних чисел континуум може бути представлений за допомогою точок числової прямої як їх безперервна сукупність (наприклад, безперервна лінія поверхні). У фізиці під континуумом розуміють ідеалізовану модель фізичного простору або (та) часу (в тому числі в аспекті їх безмежності й безконечності). Континуальна модель фізичного простору–часу є результатом уявлень класичної математики й класичної (неквантової) фізики. У філософії поняття континуальності є одним з уточнень категорії безперервності й виконує важливі методологічні функції. Наприклад, Лейбніц вважав, що безперервністьконтинуальність наділена онтологічним статусом і є необхідною умовою (чи критерієм) істинності законів природи (“природа не робить стрибків”).

Контркультура (від лат. contra – проти) – в широкому значенні напрям розвитку культури, який протистоїть “офіційній” традиційній культурі, будьякі форми девіантної поведінки; у більш вузькому і конкретному вживається для означення форми протесту проти культури “батьків”, що поширилася серед частини американської молоді в 60х – на початку 70х років. Див. також Альтернативна культура; Субкультура.

Конформізм (від лат. conformis – подібний, схожий, співвідносний) – соціальнопсихологічна орієнтація особистості, яка складається не внаслідок самостійного обрання культурних цінностей, а як пасивне, пристосовницьке прийняття наявного порядку речей, панівних думок. Також пристосовництво, безпринципне і некритичне наслідування будьякого зразка, що має найбільшу силу тиску.

Концепція (від лат. conceptus – думка, уявлення) – провідний задум, певний спосіб розуміння, трактування якогонебудь явища. Також основна точка зору на предмет або явище, провідна ідея в їх систематичному висвітленні. Термін “концепція” вживається й для означення основного задуму, ідейного принципу в художніх та іншого роду творах.

Креативність (від лат. create – створювати) – здатність, спроможність зробити або здійснити дещо нове: новий об’єкт, інструмент, метод, поставити нове питання, знайти нове рішення проблеми тощо. Прагнення до новизни значною мірою є каталізатором діяльності людини. Причому постійно відтворюється суперечність між бажанням установити та підтримати сталість (постійність, незмінність) навколишнього середовища і прагненням порушити досягнуту рівновагу задля нових можливостей, відчуттів і переживань.

Креаціонізм – теологічна версія виникнення людини і культури внаслідок Божого творіння.

Кроскультурний аналіз – порівняльний метод дослідження культур. Сформувався в межах класичного еволюціонізму, згідно яким усі суспільства і культури проходять одні й ті самі стадії рогресивного розвитку.

489

Кроскультурний аналіз спирається на положення про наявність універсальних культурних моделей патернів), при цьому вважається, що подібність і відмінності в культурних моделях можна виявити шляхом порівняння їх статистичних параметрів. Кроскультурний аналіз практикували Е. Тайлор, Дж. Мердок, А. Кребер та ін.

Культ (від лат. cultus – догляд, шанування) – сукупність дій, обрядів, ритуалів, у яких виявляється й упредметнюється людська рефлексія над трансцендентним або віра в надприродне. Культ є обов’язковим елементом будьякої релігії. Релігійний культ реалізується у формі особливих обрядів, діях священнослужителів і віруючих, що мають на меті встановити контакт із вищими силами буття і, як правило, проводяться у спеціально призначених місцях (храмах, молитовних будинках, святилищах і т.п.). У позарелігійному культурному просторі культ виявляється як поклоніння, надзвичайне шанування когонебудь або чогонебудь (культ харизматичної особистості, культовий образ або твір мистецтва).

Культурне коло – за Л. Фробеніусом, певний простір, у якому живе і яким обмежена та чи інша культурна форма. Поняття культурного кола Фробеніуса, будучи варіантом теорії культурних циклів, відрізняється від теорії культурних кіл Ф. Гребнера, яка належить до культурологічного дифузіонізму. Див. Культурних кіл теорія.

Культурний організм – поняття, що використовується науковцями, котрі трактують культуру за аналогією до живого біологічного організму, який проходить у своєму розвитку стадії народження, росту, розквіту, старіння і вмирання. До таких науковців належить Г. Спенсер, М. Данилевський, О. Шпенглер та ін.

Культурний шок – поняття, введене в науковий обіг американським антропологом Ф. Боком для означення реакції, відчуттів людини, що опиняється в незнайомому культурному середовищі й замість звичних факторів, які дають змогу розуміти оточуючих і функціонувати в суспільстві, натрапляє на незнайомі й незрозумілі фактори. Культурний шок є конфліктом двох культур на рівні індивідуальної свідомості.

Культурних кіл теорія – теорія, розроблена німецьким науковцем Ф. Гребнером (1877–1934). Згідно з нею будьякий елемент культури походить з одного культурного центру, тобто з’являється лише один раз в історії в одному місці, а потім поширюється на інші країни, регіони разом із “культурним колом”, до якого належить. “Культурне коло” тут являє собою штучно створене поєднання довільно відібраних елементів, котре не розвивається само із себе в часі, а лише взаємодіє з іншими “колами” в географічному просторі. Культурні елементи та їхні комплекси поширюються у просторі внаслідок міграції або змішання народів.

490

Таким чином елементи одного кола можуть накладатися на елементи іншого кола. “Культурні кола”, що змінюють одне одного в часі, утворюють культурні пласти. Вся історія культури, за Ф. Гребнером, – це історія переміщення кількох “культурних кіл” і їх механічної взаємодії та напластування. Див. також Культурне коло.

Культурних циклів теорія – культурологічна теорія, згідно з якою процеси, що відбуваються в культурі, мають циклічний характер аналогічно до циклічності природних процесів. Звідси уявлення про невідворотну повторюваність, циклічність культурноісторичного розвитку.

Культурні універсалі! – норми, цінності, правила, традиції та інші аспекти культури, які мають загальний характер і присутні на всіх етапах людського розвитку незалежно від географічного регіону або устрою суспільства.

Культурноісторична епоха – історичний відрізок часу, протягом якого зберігається певна культурна спільність, цілісність (Відродження, Новий час тощо).

Культурфілософія (філософія культури) – розділ філософії, в якому осмислюється культура, досліджується її сутність і значення. Культурфілософія визначає підходи до аналізу сутності, мети, цінностей культури, її умов та форм реалізації. Термін був введений у науковий обіг німецьким романтиком А. Мюллером (1779–1829) на початку XIX ст.

Кумулятивність (від пізньолат. cumulatio – накопичення) – медичний, технічний, військовий та ін. галузей термін. У теорії науки вживається для означення такої властивості наукової свідомості, як її якісне перетворення внаслідок кількісного накопичення наукових фактів.

Лібідо (від лат. libido – потяг, бажання, пристрасть, прагнення) – психічна енергія життєвих інстинктів. Одне з основних _ понять психоаналізу 3. Фройда, який трактував лібідо як психічну енергію сексуальних інстинктів. Унаслідок сублімації (трансформації на несвідомому рівні) лібідо може перетворюватися з сексуальної потреби на різноманітні інші види психічної активності. Вже в К. Юнга поняття лібідо позбавляється сексуальної зумовленості й розглядається переважно як взагалі психічна енергія, прихована в несвідомому.

Лімінальний (від лат. limes – межа, поріг) – такий, що виникає та існує в проміжках між визначеними, конкретними, певними сферами, станами, феноменами. Термін досить широко застосовується для означення культурних об’єктів з непевним статусом.

Логос (від гр. logos – слово) – введений Гераклітом термін, що означає одночасно “слово” (або речення, висловлювання, мову як такі) і “смисл” (або ж поняття, судження, обґрунтування).

491

При цьому обидва значення (логос і як слово, і як смисл) мають інтенцію до зближення, взаємозумовлення: слово розуміється не в чуттєвозвуковому, а в смисловому плані, – але й смисл, у свою чергу, трактується як дещо явлене, словесно оформлене. Співзвучністю цього терміна з житейським означенням людського “слова” Геракліт прагнув іронічно підкреслити різницю між Логосом як законом буття й не адекватними йому судженнями та висловлюваннями людей. Логос – своєрідний ритм взаємоперетворень і взаємовідношень речей. У ньому втілюється ідея цілісності й гармонії світу, вищого космічного закону буття, який (як і належить “слову”) кличе людей, проте вони здебільше не здатні його осягнути й відгукнутися. Учення Геракліта про Логос являє собою достатньо близьку філософську аналогію вчення Лаоцзи про Дао.

Локальний тип культури – замкнута, самодостатня культура, така, що розвивається незалежно від інших культур і не підтримує з ними діалогу.

Маргінальний (від лат. margin – край, межа) – такий, що перебуває на межі (соціальної групи, інтелектуального або психічного стану, стилю та ін.). Поняття культурної маргінальності використовується для означення становища людини на межі різних типів культур, яке виникає в результаті змін у її нормативноціннісній системі під впливом міжкультурних контактів, зміни соціального статусу, способу життя тощо. Термін введений у науку американським соціологом Р. Парком і спочатку використовувався для означення соціальнопсихологічних наслідків неповної адаптації мігрантів із сільської місцевості до умов міського способу життя. З часом значення терміна розширилося і до маргінальної культури почали відносити різноманітні “культурні гібриди”.

Масова (від лат. massa – грудка, шматок) культура – термін, введений М. Горкгаймером у праці 1941 р. “Мистецтво і масова культура” для означення такої властивості культури XX ст., як масове поширення культурних явищ та цінностей, зумовлене науковотехнічними досягненнями, урбанізацією, розмиканням територіальних та соціальних меж, культурною інтеграцією. Масове поширення культурних явищ та цінностей є наслідком розвитку технологій комунікативноінформаційних систем (преса, радіо, телебачення, мультимедіа) та пов’язаних з цими технологіями нових видів, жанрів, форм культури (кінематограф, шоубізнес, зокрема музичні явища, що активно поширюються у формі аудіо та відеозаписів, видовищні види спорту, реклама тощо). Всі ці культурні феномени в тій чи іншій формі можуть тиражуватися і розраховані на численну (масову) аудиторію споживачів культурної продукції. Джерела масової культури дослідники вбачають у бізнесі, Ідо спеціалізується на сфері розваг.

492

Оскільки культурна продукція, що має насамперед бізнесову, виробничу природу, прагне охопити якнайбільшу аудиторію (боротьба за ринок збуту), то вона повинна бути зрозумілою і доступною якомога більшій кількості споживачів. Звідси походить її спрощений, не надто глибокий, стандартизований характер. За своєю природою це нівельована культура повсякденності, розрахована на “середню” людину. Але при цьому масова культура не є абсолютно однорідним у якісному відношенні явищем, наприклад, у сфері мистецтва до неї можуть належати як низькопробний кіч, так і достатньо високоякісні в художньоестетичному відношенні зразки творчості. Масова культура, з одного боку, формується з урахуванням набутих масовою свідомістю соціокультурних стереотипів, а з іншого – сама здатна впливати на масову свідомість.

Матеріальна культура – поняття, яке утворилося внаслідок філософської традиції поділу буття на дух і матерію. Термін введений В. Осборном, який охоплював поняттям матеріальної культури всі матеріальні предмети, створені людиною, а також винаходи та технології. На сьогодні до матеріальної культури прийнято відносити такі сфери людської життєдіяльності, як культура праці й матеріальне виробництво, культура побуту, культура топосу (тобто місця проживання – житлові та інші споруди, різноманітні населені пункти), культура ставлення до власного тіла тощо. Слід зауважити, що поділ культури на матеріальну і духовну (іноді виокремлюють ще й культуру соціальну) є надзвичайно умовним, оскільки будьякий об’єкт культури являє собою складне поєднання матеріальних і духовних елементів.

Мем (скорочене від гр. mneme – пам’ять) – одиниця інформації, що культурно успадковується, аналог біологічного гена. Термін введений Р. Давкіном у книзі “Егоїстичний ген” (1975) для означення “когнітивноповедінкового зразка, що передається від однієї людини до іншої шляхом спілкування”. Прикладами мемів можуть служити технології (способи створення речей), фрази, мелодії, фасони одягу, взагалі будьякі ідеї. Ідеїмеми мутують і успадковуються подібно до генів, а розповсюджуються як віруси. Оскільки людина, яка передала мем іншій людині, надалі і сама лишається його носієм, то передачу можна назвати дублюванням або розмноженням мемів. Причому коли копія мема опиняється в когнітивній системі іншої людини, вона і сама стає його переносником. За Р. Давкіном, меми “перескакують” із мозку однієї людини в мозок іншої, викликаючи процес імітації. Власне, феномен мема зумовлюється здатністю і прагненням людини до наслідування, імітації.

Меметика – вивчення мемів та їх поширення в людському суспільстві. Хоча меметику вже нерідко називають наукою, вона насправді поки що не дістала остаточної наукової формалізації: для цього ще не вистачає конкретних результатів та гіпотез, які можуть бути перевірені науководослідним шляхом. Меметикою займаються найчастіше культурологиеволюціоністи.

493

Менталітет, ментальність (від лат. mentalis – розумовий, духовний) – світовідчуття, світосприйняття; склад розуму, спосіб мислення особистості або суспільної групи; глибинний психологічний рівень індивідуальної або колективної свідомості, сукупність психологічних та поведінкових установок індивіда чи соціальної групи. Менталітет формується під впливом традицій, соціальних інститутів, середовища існування людини. Менталітет об’єднує ціннісні форми свідомості (мораль, релігія, філософія тощо) із світом несвідомих психічних станів і визначає цілісний спосіб життя людини.

Месіанізм (від др.євр. “машіах” – помазаник) – учення (в іудаїзмі, християнстві) про майбутнє пришестя у світ Божого посланця – месії, який установить справедливість і порядок.

Метафізика (від гр. meta ta physika – після фізики) – філософське вчення про надчуттєві, недоступні емпіричному досвідові умоглядні принципи й начала буття. Середньовічна філософія вважала метафізику найвищою формою раціонального пізнання. Часто вживається як синонім філософії взагалі.

Метод (від гр. methodos – шлях дослідження, теорія, вчення) – спосіб досягнення мети, вирішення завдання; сукупність дій та прийомів, призначених допомогти досягненню бажаного результату; сукупність прийомів та операцій практичного або теоретичного освоєння (пізнання) дійсності.

Методологія (від гр. methodos – шлях дослідження чи пізнання, теорія, вчення і logos – учення, поняття) – система принципів та способів організації й проведення теоретичної та практичної діяльності; правила й нормативи пізнання та діяльності, співвіднесені з властивостями й законами дійсності.

Мімезис, мімесис (від гр. mimesis – наслідування, відтворення) – спосіб, тип творчості, що полягає в наслідуванні природи. Термін найчастіше використовується щодо художньої творчості і спрощено трактується як точне відтворення зовнішнього вигляду людей і предметів.

Містицизм (від гр. mistikos – таємничий) – термін, що вживається в кількох значеннях: релігійна практика, що має на меті переживання в екстазі безпосереднього єднання з Абсолютом, а також сукупність теологічних і філософських доктрин (учень), що осмислюють цю практику; визнання надприродної сутності явищ природи і культури; релігійнофілософські вчення типу теософії, антропософії та ін.; східні вірування та культи; віра в духів (спіритизм) та, на рівні буденної свідомості, віра в прикмети, марновірство. Проблематика містицизму, як правило, тією чи іншою мірою охоплює такі феномени, як даосизм, піфагореїзм, платонізм, містерії, неоплатонізм, раннє християнство, гностицизм, маніхейство, суфізм, кабала, ісихазм, квакерство, хасидизм, хлистовство та ін.

494

Міф, міт (від гр. mythos – переказ, сказання) – за формою є оповіддю (найчастіше архаїчною) про виникнення та розвиток світобудови, про богів і героїв; за суттю – чуттєвообразним, художньометафоричним уявленням про світ, його структуру, закони, сенс (тобто образи міфів найчастіше є узагальненням різних явищ природи і культури). Міфічне відтворення буття тією чи іншою мірою присутнє в культурі протягом усієї її історії. Сучасна людина також не втратила здатності творити міфи і нерідко у специфічно міфічних формах узагальнює явища життя.

Міфологема – міфологічний мотив, використаний автороммитцем у художньому творі.

Міфологія – 1) сукупність міфів; 2) наука про міфи (про їх виникнення, зміст, поширення).

Мова – система знаків, за допомогою яких у межах культури кодується, зберігається та передається інформація. Мова слугує засобом людського спілкування, мислення, розвитку культури і в принципі здатна виразити всю сукупність знань, вірувань та уявлень людини про світ та саму себе.

Мови культури – форми, знаки, символи, тексти, які дають людям змогу вступати в комунікативні зв’язки, орієнтуватися в культурному просторі й часі. Мови культури не є природним, апріорі даним людині засобом отримання, зберігання та передачі інформації. Людство в процесі свого розвитку створює різні (вербальні, графічні, пластичні і т. д.) мови культури, покликані не тільки виділяти в життєвому потоці стійкі одиниці та уявлення, а й об’єднувати їх. Мови культури являють собою пласт комунікативної сфери культури, формування якого відбувається в процесі взаємодії в межах спільноти людей, коли спільні для них уявлення дістають загальноприйняте вираження і статус знакових інформативних одиниць, використання яких підкорюється певним установленим обов’язковим правилам.

Мода (від лат. modus – міра, спосіб, правило) – зміна культурних зразків; нетривале панування певних уподобань у якійнебудь сфері життя. Термін використовується для означення короткочасних і поверхових (порівняно зі стильовими) змін зовнішнього вигляду одягу, побутових предметів, творів мистецтва тощо.

Модель (від лат. modulus – міра, зразок, норма) – аналог (схема, структура, знакова система) оригіналу, певного фрагмента природної або соціальної реальності. Модельаналог служить для збереження і розширення знання (інформації) про оригінал, його властивості та структури, для перетворення оригіналу або управління ним.

495

Модернізація (від фр. moderne – найновіший, сучасний) – загалом зміна, вдосконалення чогось із метою приведення у відповідність до сучасних вимог. У культурології – означення процесу “осучаснення” традиційних та відсталих (за еволюціоністською парадигмою) культур.

Монотеїзм (від гр. monos – один, єдиний і theos – Бог) – релігійні вірування, засновані на уявленні про єдиного Бога, єдинобожжя. До монотеїстичних релігій відносять іудаїзм, християнство, іслам.

Морфологія (від гр. morphe – форма, вчення) культури – розділ культурології, що досліджує структури та типові фор^ми культури. В межах морфології культури за допомогою порівнянь і аналогій робляться спроби з’ясувати джерела, чинники та стадії розвитку культур.

Натурфілософія (від лат. natura – природа) – філософія природи, умоглядне тлумачення природи в її цілісності. Перша історична форма філософії. Місце натурфілософії у філософи та межі між нею й природознавством історично змінювалися.

Наука – сфера культури, функціями якої є формування системи логічно впорядкованих знань, які з’являються у людства внаслідок спеціально організованого теоретичного та емпіричного вивчення реальності, та побудова раціональних прогнозів.

Негритюд (фр. negritude, від negre – негр) – африканська ідеологія періоду боротьби за звільнення від колоніалізму. Виходить із протиставлення характеру європейської культури (раціоналізм, техніцизм, індивідуалізм тощо) рисам африканської культури (магічна інтуїція, цілісність світовідчуття, общинні ідеали справедливості й взаємодопомоги). В крайній формі виявляється як “чорний расизм”.

Нелінійна наука – див. Синергетика.

Нелінійність – характеристика певного простору, процесу, об’єкта, щодо якого не діють звичні для буденної свідомості принципи. Наприклад, у нелінійному просторі ціле не зводиться до суми частин, а набуває нової якості. Тому навіть незначна дія або зміна стану внутрішніх елементів системи впливає на систему в цілому. Рисами поведінки складних нелінійних систем є самоорганізація, наявність точок біфуркації, атрактори як своєрідні “фокуси еволюції”, самоподібність (фрактальність).

Несвідоме – сукупність психічних процесів, операцій і станів, які не представлені у свідомості суб’єкта.

Нігілізм (від лат. nihil – ніщо) – принципове заперечення традиційних, загальновизнаних культурних ідеалів, цінностей, норм, яке набуває найбільшого поширення в кризові, перехідні епохи.

496

Нонконформізм (від лат. заперечної частки і conformis – подібний, схожий) – вільнодумство, заперечення офіційної ідеологічної або моральної доктрини, неприйняття панівного порядку, загальновизнаних думок. Іноді прагнення виступити проти позиції більшості, діяти протилежним чином. Приклади нонконформізму – студентські заворушення в США та Західній Європі, “шестидесятники” Радянського Союзу.

Ноосфера (від гр. “дух” та “сфера”, “куля”) – оболонка Землі (за аналогією з геологічними та атмосферними оболонками), яка складається з усього, що створене людиною, сфера діяльності людського розуму і техніки, сфера взаємодії природи і людини, в якій інтелектуальна діяльність стає визначальним фактором розвитку. Також іноді розуміється як стадія розвитку біосфери, коли розумова діяльність людини стає головним чинником глобального розвитку. Поняття введено в науку П. Теяром де Шарденом і Е. Леруа. Значний внесок у розвиток вчення про ноосферу зробив В. Вернадський.

Окультизм (від лат. occult us – таємний, прихований) – загальна назва вчень, що визнають існування прихованих сил у людині й космосі та прихованих загальних зв’язків явищ, які можуть практично використовуватися підготованими людьми (такими, що пройшли через особливі посвячення, спеціальні психічні тренування тощо й здобули доступ до таємних знань та нового бачення світу). Ряд феноменів, що раніше вважалися виключно окультними поняттями (наприклад, магнетизм, гравітація, гіпнотизм), з часом перейшли до сфери науки. Однак більша частина окультних явищ заперечується наукою.

Онтогенез (від гр. ontos – суще і genesis – походження) – сукупність трансформацій, яких зазнає індивідуальний (окремий) організм від народження до кінця життя. Термін введений 1866 р. Е. Геккелем, який трактував онтогенез (тобто індивідуальний розвиток) як стисле відтворення філогенезу, В ході онтогенезу вищі тварини і людина проходять через порівняно відмежовані фази розвитку: ембріональна, дозрівання, дорослість, старість. У безхребетних і нижчих хребетних іноді спостерігається метаморфоза – особливий тип онтогенезу, що супроводжується перебудовою всієї структури організму (наприклад, гусениця, лялечка, метелик). Окрім онтогенезу організму в цілому, може йти мова про онтогенез окремих органів, функцій, поведінки, психіки.

Онтологія (від гр. ontos – суще та logos – учення) – вчення про буття як таке, тобто про реальність, що існує об’єктивно, незалежно від свідомості людини і поза нею. Розділ філософії, який досліджує загальні основи, принципи буття, його структуру і закономірності. Іноді онтологія в цілому ототожнюється з метафізикою, але частіше розглядається як її основна складова – метафізика буття.

497

Онтологія культури – концепції сутності культури, вчення про її фундаментальні принципи та буття.

Опозиція (від лат. oppositio – протиставлення) – у філософії й логіці протиставлення взаємообумовлених протилежних категорій, понять одного рівня.

“Осьовий час” – термін, уведений К. Ясперсом для означення історичного періоду (приблизно середина І тис. до н. е.), коли, на його думку, історія локальних культур переходить у світову історію і засновується дихотомія Захід–Схід.

Палінгенесія (від гр. palin – знову та genesis – народження, тобто нове народження, відродження) – термін давньогрецької філософії, який у стоїцизмі означав відродження світу після світової пожежі (йшлося про періодичну палінгенесію або вічне повернення всіх речей) і був синонімом апокатастасису (відновлення). Пізніше, в контексті піфагорійського вчення, термін “палінгенесія” почав уживатись у значенні “відродження в новому тілі”, тобто як синонім метемпсихозу. В елліністичних містеріальних культах палінгенесія означала духовне оновленнявідродження, “нове народження” при посвяченні в таїнства, якому передувала символічна смерть “колишньої”, “старої” людини. Термін застосовується також у контексті християнського воскресіння. Широко вживався за доби Відродження.

Панкультура (від гр. pan – усе) – людська культура в цілому, весь комплекс культурних характеристик.

Панпсихізм – уявлення про загальну одухотвореність природи. Ідеї панпсихізму присутні у вченнях Г. Лейбніца, Г. Т. Фехнера, К. Г. Юнга та ін.

Пантеїзм – уявлення про тотожність Бога і світу, буття, природи.

Парадигма (від гр. paradeigma – приклад, зразок) наукова – 1) сукупність теоретичних і методологічних передумов, які визначають проведення конкретного наукового дослідження і слугують моделлю, зразком постановки та розв’язання наукового завдання; 2) загальновизнане наукове досягнення, яке протягом певного часу надає науковому співтовариству модель постановки проблем та їх розв’язань.

Паратаксис (від гр. parataxis – розташування в ряд) – відношення, зв’язок рівноцінних об’єктів, понять тощо, жоден з яких не може бути зведений до компонента іншого. В лінгвістиці – те саме, що й сурядність.

Парафізика – сфера досліджень прихованих від буденного людського досвіду загальних зв’язків усіх елементів Всесвіту. Див. Окультизм.

Партикуляризм (від лат. partio – ділю, поділяю) – термін для означення вибірковості спілкування, комунікативних відносин тощо. Є особливо характерним для мотивації поведінки людини в традиційній культурі.

498

Партисипація (від фр. participation – причетність, сполученість, співучасть) – термін, що позначає характер взаємовідносин людини й сфери трансцендентного, людини й Абсолюту, в релігії – людини й Бога. В теорії пізнання (гносеології) виступає основою безпосереднього осягнення істини, в релігії – одкровення.

Пасіонарність (від лат. passio – пристрасть) – термін, введений у науку істориком Л. Гумільовим для означення пристрасного, непереборного прагнення людей до реалізації своїх ідей, цілей, ідеалів. Високий ступінь пасіонарності в особистості здатен навіть пригнічувати інстинкт самозбереження. Наявність пасіонарності є передумовою всіх історичних звершень.

Перформанс (від англ. performance – виступ, виконання, гра, вистава) – один з різновидів акціонізму, коротка вистава, виконана митцем (або митцями) перед публікою (найчастіше в художній галереї, музеї або на відкритому повітрі). На відміну від театральної вистави виконавці не грають якісь ролі, а виконують цілком реальні дії. Зміст перформансу – в індивідуальних естетичних і смислових переживаннях як учасників, так і глядачів.

Позитивізм (фр. positivism від лат. positivus – позитивний) – філософський напрям, послідовники якого дотримуються думки, що все справжнє, достеменне, точне, тобто “позитивне”, знання може бути отримано тільки окремими спеціальними науками та їхніми міждисциплінарними галузями і що філософія не може претендувати на самостійне дослідження реальності й існування як окрема наукова дисципліна.

Полівалентність – здатність до утворення множинних зв’язків.

Політеїзм (від гр. “багато” та “Бог”) – багатобожжя, віра в багатьох богів. Є характерним для язичництва.

Політична культура – сфера культури, яка визначає характер і рівень політичних уявлень, знань, оцінок, дій членів суспільства та зміст і якість цінностей, традицій, норм, що регулюють зовнішні та внутрішні політичні відносини в суспільстві. Поняття було введено ще у XVIII ст. Й. Г. Гердером, однак особливо активно почало вживатися з другої половини XX ст., зокрема у працях американського політолога Г. Алмонда. Останній трактував політичну культуру як особливий тип орієнтації громадянина на політичну дію, який відбиває специфіку кожної політичної системи.

Постіндустріальне суспільство – поширене в сучасній соціології, культурології, футурології та інших науках означення нової стадії суспільнокультурного розвитку. Поняття постіндустріального суспільства має у своїй основі уявлення про прогрес як про зміну різних технологічних епох у всесвітній історії.

499

Правова культура – 1) сукупність різних видів правової діяльності людини, серед яких право, правова свідомість, правові відносини, законність та правопорядок, законотворчість; 2) система формалізованих нормативних взаємовідносин, що регулюються обов’язковими для виконання законами, юридичними нормами й охороняються державою.

Прикладна культурологія – розділ культурології, результати досліджень якого спрямовані на вирішення практичних проблем культури.

Провіденціалізм (від лат. providentia – провидіння) – теологічне тлумачення історичного процесу як здійснення задуму Божого або виявлення волі зовнішніх відносно цього процесу сил (провидіння). Термін “провіденціалізм” нерідко вживається і в ширшому контексті, коли будьякі зміни і події (не тільки історичні) розглядаються як наперед визначені деяким “задумом” або “волею провидіння”.

Прогрес (від лат. progressus – рух уперед) – поступальний рух уперед, розвиток; зміна форми менш досконалої формою більш досконалою, перехід від простішої будови до складнішої, від стану менш адаптованого до більш адаптованого. Поняття особливо широко вживається в еволюціоністських концепціях.

Проміскуїтет (від лат. promiscuus – змішаний, спільний) – стадія нічим не обмежених статевих стосунків, яка існувала до встановлення в людському суспільстві норм шлюбу і сім’ї.

Просодика, просодія (від гр. prosodia – наголос, приспів) – система фонетичних засобів мови (висотних, силових, часових), що реалізуються на всіх рівнях, тобто на рівні складу, слова, словосполучення, синтагми, фрази, надфразової єдності та тексту в цілому. Іноді як синонім уживають слово “інтонація”, але насправді останнє має вужче значення, яке далеко не завжди збігається зі значенням поняття “просодія”. Виникнення поняття “просодія” пов’язане з дослідженням поетичної мови (вченням про поетичний склад), однак поступово обсяг і зміст терміна розширилися.

Профанний (від лат. profanatio – осквернення святині) – термін для означення десакралізованого, “зниженого” у своїй значущості, не особливого об’єкта, поняття тощо, який не викликає пошани й не заслуговує на велику увагу.

Професійна культура – характеристика соціальнопрофесійних рис спеціаліста. Елементами професійної культури є освіта, професійний досвід та кваліфікація працівника. Рівень професійної культури слугує важливим показником розвитку суспільства.

Професійна субкультура – система символів, норм, зразків поведінки, що поділяються представниками тієї чи іншої професії і зумовлюються специфікою їхньої праці та статусом у суспільстві.

500

Психоаналіз – 1) теорія особистості і психопатології; 2) метод терапії особистісних розладів; 3) метод вивчення неусвідомлюваних думок і почуттів індивідуума.

Раціоналізм – сукупність напрямів філософського мислення, в яких розум визнається основним джерелом і критерієм достовірності знань. До таких раціоналістичних напрямів належать позитивізм, прагматизм, історичний матеріалізм, марксизм, неовіталізм, неореалізм. Раціоналізм був особливо характерним методом мислення епохи Просвітництва. Також напрям у теології, прихильники якого приймають тільки ті догмати віри, які узгоджуються з логікою й аргументами розуму.

Регрес (від лат. regressus – зворотний рух) – тип змін, для якого характерні перехід від вищого до нижчого, зниження рівня організації, втрата здатності до виконання тих чи інших функцій, процеси деградації. Регрес може виявлятись елементами застою, поверненням до зжитих форм і структур.

Релігійна культура – складова частина загальної культурної системи, що породжена релігійними потребами людей і покликана задовольняти ці потреби. Елементами релігійної культури є релігійна мораль, релігійна філософія, релігійна політика, культове мистецтво, релігійна освіта та ін.

Релятивізм (від лат. relativus – відносний) культурний – світогляд (у тому числі науковий), який ґрунтується на визнанні відносності, тобто не абсолютній, а обмеженій правдивості, правильності всіх культурних цінностей (вірувань, моральних кодексів, наукових теорій, філософських концепцій, художніх форм тощо). З позиції культурного релятивізму існує велика кількість типів культур з різноманітними шляхами розвитку і, відповідно, різними ціннісними системами. Тому кожна культура може бути зрозумілою тільки в її власному контексті й тільки в усій своїй цілісності. Культурний релятивізм змушує критично ставитися до європоцентричного трактування культурноісторичного розвитку і наголошує на самоцінності всіх типів культур. Найвідомішим представником культурного релятивізму був М. Гершковіч (Херсковіц) (1895–1963).

Рефлексія (від лат. reflexio – відображення, відбиток) – процес осмислення чогонебудь за допомогою дослідження, вивчення та порівняння.

Ритм (від гр. rheein – текти, прагнути) – повернення подібного через однакові проміжки часу. Спочатку в новоєвропейській культурі й науці поняття ритму застосовувалося до сфери музики і танців, але з часом почало усвідомлюватись як форма вираження, реалізація життя взагалі. На сьогодні науковці дійшли висновку, що всі без винятку процеси в органічній природі є ритмічними.

501

Принцип ритму також залучається для пояснення перебігу історії. Психотехніка використовує ритмічне структурування роботи для полегшення трудових процесів.

Ритуал (від лат. ritualis – обрядовий) – форми символічної поведінки, що склалися в процесі історичного розвитку; суворо встановлений порядок обрядових дій. У ході тривалого процесу ритуалізації певні моделі поведінки перетворювалися на незалежні символи і в такому вигляді ставали загальноприйнятими в культурі.

Розвиток – закономірні, спрямовані якісні зміни матеріальних або духовних об’єктів; поступальний рух, перехід від одного стану до іншого; “розгортання” (тобто виявлення, реалізація) раніше “згорнутого” (потенційного, такого, що не було доступне сприйняттю). Розвиток буває екстенсивним (виявлення і збільшення вже наявного) або інтенсивним (виникнення якісно нових форм). Розвиток буває також екзогенним (“несправжнім”, внутрішньо не зумовленим, таким, що визначається зовнішніми факторами) або ендогенним (справжній, внутрішньо зумовлений розвиток, джерело котрого міститься всередині самого об’єкта, що розвивається). Поняття розвитку певною мірою є протилежним до поняття творення (появи з нічого). В сучасному науковому розумінні поняття розвитку почало використовуватися у XVIII ст. – насамперед у природничих науках для опису історії нашої планети і життя на ній. Кант увів категорію розвитку для пояснення походження космосу, Гердер – для пояснення історії культури.

Рольова гра – одна з форм акціонізму, що набула особливого поширення наприкінці XX – на початку XXI ст. Полягає у досить довільному й імпровізаційному “розігруванні” учасниками акції різноманітних сюжетів (здебільшого літературного та історичного походження). Досить часто відбувається й своєрідне “догравання”, тобто розігрування епілогу чи прологу відомого сюжету, або поєднання кількох сюжетів у одній акції. Рольова гра займає більш значний період часу, ніж хепенінг або перформанс, і може тривати навіть кілька днів.

Сакральний (від лат. sacer – священний) – такий, що має особливе, підвищене значення; обрядовий, ритуальний; такий, що має відношення до віри, релігійного культу. Утворює опозиційну пару з поняттям профанний (буденний).

Самість – буття Я, тобто такого сущого, яке може сказати “Я”. Також іноді розуміється як центральний архетип колективного несвідомого (тут мається на увазі, що розвиток особистості в процесі індивідуалізації йде від свідомості до особистого несвідомого, а від нього – до колективного несвідомого, центр якого і становить самість).

502

Самосвідомість – виділення людиною себе з об’єктивного світу. Усвідомлення й оцінка свого ставлення до світу, усвідомлення своїх учинків, дій, думок, почуттів, бажань та інтересів, тобто усвідомлення себе як особистості.

Свідомість – сукупність чуттєвих і розумових образів, для якої характерне більшменш чітке знання того, що Я є тим, хто переживає ці образи (своєрідне “супутнє” знання). Звідси змістом свідомості є переживання свого існування в просторовочасовому вимірі.

Світська культура – антонім поняття “релігійна культура”.

Свято – інститут культури, що являє собою суспільну подію урочистого характеру; відрізок часу, що становить вихід за межі повсякденності, має особливий зв’язок зі сферою сакрального. Розрізняють релігійні, народні, державні, професійні та ін.. свята.

Секуляризація (від лат. secularis – світський) – процес звільнення культури від монополії релігійної ідеології; ослаблення ролі релігії в суспільстві, зменшення її впливу на різні соціальні сфери – економіку, політику, освіту, мистецтво та ін.

Семантика (від гр. sema – знак) – учення про значення, про відношення між знаками і тим, що вони означають (про зв’язок між словами і реченнями та їхніми денотатами).

Семіотика (від гр. semeiotike – вчення про знаки) – наука про знаки і знакові системи, яка вивчає різноманітні властивості знакових систем як способів комунікації між людьми за допомогою знаків і знакових систем (мов), а також специфіку різних знакових систем та повідомлень.

Символ (від гр. symbolon – знак, прикмета; слово етимологічно пов’язане з гр. дієсловом, що означає “з’єдную, порівнюю, зіштовхую”) – в сучасній науці та філософії нерозгорнутий знак, узагальнення; образ, що репрезентує інші різноманітні образи, сенси, відносини; сприймане візуально або на слух утворення, котрому певна група людей надає особливого смислу, не пов’язаного із сутністю цього утворення.

Симультаиізм (від фр. simultane – одночасний) – прийом у мистецтві, який полягає в одночасному, з’єднаному представленні у творі різних просторів, часів, текстів тощо. Прикладом симультанізму є “симультанна декорація”, поширена в середньовічному церковному театрі: на сцені за прямою лінією встановлювались одразу всі необхідні за сюжетом декорації. Значного поширення прийом симультанізму набув у авангардному мистецтві XX ст.: у футуризмі (симультанне поєднання різних часових стадій руху (різних положень тіла) в межах однієї живописної композиції), кубізмі (поєднання різних просторових точок зору на об’єкт), дадаїзмі (симультанна декламація різних текстів) тощо.

503

Синергетика (від гр. synergos – спільний, діючий разом, узгоджений) – напрям міждисциплінарних досліджень, об’єктом яких є процеси самоорганізації в різних системах (фізичних, хімічних, біологічних, соціальних та ін.). Синонім – нелінійна наука. Іноді вживається як означення особливої парадигми наукового мислення.

Синкретизм, синкрезис (від гр. synkretismos – з’єднання, об’єднання) – злитість, неподільність, що характеризують початковий, нерозвинутий стан чогонебудь. Синкретизм є характерним для первісного періоду розвитку культури.

Синтагма (від гр. syntagma – разом збудоване, з’єднане) – інтонаційносмислова єдність, яка в даному контексті і в даній ситуації виражає одне поняття. Єдність, яка виражає єдине смислове ціле в процесі думаннямовлення. Може складатись із слова, групи слів або цілою речення. Різне синтагматичне розчленування одного речення створює низку різних висловлювань, що передають різні відтінки смислу і ставлення мовця до повідомленого факту: “Брат /їде до Києва” та “Брат ще / до Києва” (в першому реченні увага акцентується на тому, що брат від’їздить, а в другому – куди саме він їде). Синтагматичне розчленування також може служити засобом розрізнення смислу зовні однакових (омонімічних), але різних за синтаксичною структурою речень, наприклад: “Як здивували його / слова брата” і “Як здивували його слова / брата”.

Синхронічний підхід до аналізу культури – дослідницький підхід, головною умовою якого є дослідження явищ і феноменів культури в межах якоїнебудь однієї епохи. Див. Діахронічний підхід до аналізу культури.

Система (від гр. systema – ціле, що складається із частин; з’єднання) – множина закономірно пов’язаних між собою елементів (предметів, явищ, поглядів, знань тощо), які разом становлять певне цілісне утворення, єдність. Система – це утворення, з якого без шкоди для його цілісності не можна прибрати жодної із складових. Сучасною культурологією культура трактується саме як таке цілісне поєднання взаємопов’язаних елементів.

Смисл – мислимий зміст; зміст того чи іншого виразу (слова, речення, знака) якоїсь мови; інформація, що міститься у виразі й завдяки якій відбувається віднесення виразу до того чи іншого предмета, явища, процесу, властивості тощо. У філософії й логіці смисл найчастіше те саме, що й значення. Однак предметне й смислове значення часто різняться. Наприклад, предметним значенням слів “вхід” і “вихід” може бути один і той самий предмет (одні й ті ж двері), тоді як смислові значення цих слів радикально різняться.

Сміхова культура – культурнопсихологічний феномен, що визначає здатність людини до комічного оцінювання дійсності. Елементами сміхової культури є гротеск, іронія, гумор, пародія, сатира.

504

Соціалізація – процес засвоєння індивідом певних систем норм, знань, навичок, правил життя, які дають йому змогу стати членом суспільства, жити в ньому і взаємодіяти зі своїм культурним оточенням. Мовою психоаналізу – процес формування суперего, тобто компонента або сфери психіки особистості, в якій представлені версії суспільних норм і стандартів поведінки.

‘Соцієнтальний – термін для означення однієї з інтерпретацій інформаційного суспільства, що передбачає його розуміння крізь призму насамперед соціальнокультурних змін.

Соціокультурна динаміка – зміна, модифікація рис культури в часі та просторі. Дослідження в руслі соціокультурної динаміки мають на меті виявити закономірності процесів і тенденцій культури, осмислити і теоретично пояснити їх.

Сталий розвиток – розвиток із кооперативною взаємодією всіх складових цього процесу. Сталий розвиток – це також розвиток постійний, стійкий, незмінний, який поєднує в собі соціальну, економічну, екологічну та культурну компоненти. Модель сталого розвитку передбачає синхронізацію всіх цих процесів, узгодження їхніх темпів та структур.

Стереотип (від гр. stereos – твердий і typos – відбиток) – звичне, схематичне, стандартизоване, стійке і, як правило, емоційно забарвлене уявлення про будьяке культурне (соціальне) явище або об’єкт, що складається у свідомості людини як на основі особистого життєвого досвіду, так і за допомогою різноманітних джерел інформації. Часто вживається як синонім упереджених уявлень, хибних образів, “ходячих” думок.

Стиль (від гр. stylos – паличка для письма) – в найзагальнішому значенні спосіб існування чогонебудь, що вирізняється сукупністю своєрідних прийомів та ознак.

Структура (від лат. structure – будова, порядок, зв’язок) – сукупність стійких внутрішніх зв’язків об’єкта, що забезпечують його цілісність.

Структуралізм – напрям у гуманітарному знанні, що був започаткований у 20ті роки XX ст. і дістав з часом значного поширення в наукових та філософських колах. Основою структуралістського методу є виявлення структури як сукупності інваріантних за деяких умов (перетворень) відносин. Тобто під поняттям структури тут розуміється не просто стійка конструкція, будова якогось об’єкта, а й сукупність правил, за якими шляхом перестановки елементів цього об’єкта та деяких інших симетричних його перетворень з даного об’єкта можна отримати інші об’єкти. Таким чином, шляхом розрізнення об’єктів як здатних до взаємного перетворення конкретних варіантів єдиного абстрактного метаоб’єкта виявляються структурні закономірності деякої множини об’єктів.

505

Структуралізм спочатку був розроблений і застосований у лінгвістиці, а потім набув поширення в антропології, етнології, психології, соціології та ін. У культурології структуралізм звертається до аналізу форм, у яких відбувається діяльність людини: з’ясовуються й аналізуються загальнолюдські схеми та закони культурної діяльності. Основою культури, з точки зору структуралізму, є знакові системи, такі як мова, міфологія, релігія, мистецтво, традиції тощо. Метою культурологічного структуралізму є пошук системоутворювального чинника даної культури, пошук єдиних структурних закономірностей множини культурних об’єктів.

Структуральна антропологія (вона ж – етнологічний структуралізм) – метод дослідження “примітивних” культур з метою знаходження способів розуміння логіки і символіки, що виявляються в закономірностях та схемах мислення носіїв даної культури. Ідеї структуральної антропології представлені у працях К. ЛевіСтросса, Ж. Дерріди, Ж. Лакана, М. Фуко та ін.

Субкультура – підпорядкована, неосновна культура; часткова культурна підсистема всередині системи базової культури суспільства. Іншими словами, субкультура є частиною всієї культури суспільства або, так би мовити, “культурою в культурі”.

Сублімація (від лат. sublimare – підносити) – процес перетворення та переключення психічної енергії афективних потягів людини на цілі соціальної діяльності й культурної творчості. Поняття введене 3. Фройдом, який трактував сублімацію як один з видів трансформації потягів (насамперед статевих). Сублімація розумілася ним як результат неуникненного компромісу між стихійними потягами найглибших і найпримітивніших структур психіки (Воно), або енергії лібідо, – і вимогами суспільних норм та стандартів поведінки, які формують НадЯ (суперего). Іноді термін уживається в широкому значенні заміщення певних внутрішньо зумовлених потреб іншими зовнішніми діями, своєрідної “підстановки” можливого в даних обставинах замість бажаного.

Сцієнтизм (від лат. scientia – знання, наука) – концепція, згідно з якою в усіх сферах досліджень необхідно використовувати методологію природничих наук.

Табу (з полінез. “не можна”) – заборона (здебільше в первісних народів), що накладається на певний предмет, дію, слово тощо. При цьому вважається, що порушення табу призводить до жорстокого покарання (хвороба або й смерть) з боку надприродних сил. Табу відрізняється від звичайної заборони тим, що воно нічим не пояснюється і не обґрунтовується.

Танатологія (від гр. thanatos – смерть) – учення про смерть, її причини, механізми та ознаки. До проблематики танатології належать також сприйняття людиною смерті, поведінка, пов’язана зі скорботою і жалобою, етичні питання евтаназії, пересадки органів, підтримування життя, полегшення передсмертних страждань хворої людини.

506

Текст (від лат. textum – тканина, з’єднання) – смислове ціле, організована єдність складових елементів; послідовність символів, що утворюють повідомлення; розумова єдність, що має багатосмислову структуру, здатну породжувати нові смисли. Функцією тексту є збереження і передача соціальне значущого змісту.

Телеологія (від гр. telos – кінець, ціль, мета, завершення і logos – учення) – вчення про наявність цілей (цілеспрямованості, доцільності або здатності до цілепокладання) в процесах і явищах природи, котрі або встановлюються Богом, або є внутрішніми чинниками природи. Телеологія може бути антропоцентричною (виходить із того, що все існує для людини); метафізичною (виходить із кінцевої цілі, що панує над усім світовим процесом); трансцендентною (виходить із визнання існування поза земним світом істоти, яка визначає кінцеву ціль); іманентною (виходить з того, що мета міститься в самих речах).

Теологія (від гр. theos – Бог і logos – учення) – вчення про Бога, богослов’я. Теологія поділяється на історичну (історія церкви, догм, самої теології); систематичну (догматика, апологетика, теологічна етика); практичну (гомілетика, катехетика, літургіка).

Теорія (від гр. theoria – розгляд, дослідження) – система ідей у тій чи іншій сфері знання; єдність знань, у якій факти і гіпотези пов’язані в певну цілісність. Оскільки будьякому теоретичному пізнанню властивий гіпотетичний аспект, то фактично кожна теорія тією чи іншою мірою має характер імовірності. Збільшення кількості фактів, які узгоджуються з теорією, посилює рівень її ймовірності, і навпаки, нагромадження фактів, що суперечать теорії, зменшує її ймовірність. Теорія може бути як вихідним пунктом наукових досліджень, так і їхнім результатом.

Техніка (від гр. “умілий”, “вправний”, “майстерний”, також “уміння”, “вправність”, “майстерність”) – 1) сукупність навичок і прийомів у певному виді діяльності, наприклад техніка музиканта, техніка спортсмена, техніка віршування тощо; 2) сукупність засобів людської діяльності (машини, механізми, пристрої, знаряддя і т.п.), створених для здійснення процесів виробництва та обслуговування невиробничих потреб суспільства. В техніці матеріалізуються, упредметнюються знання та досвід людства, набуті в процесі виробництва.

Техносфера – частина біосфери, перетворена, змінена людьми за допомогою технічних засобів.

Тип (від гр. typos – відбиток, форма, зразок) – ідеальна, теоретична модель (іноді трафарет, шаблон) для групи предметів, явищ, об’єктів, у якій фіксуються їхні спільні ознаки, властивості, принципи існування. Виділення типів пов’язане з процесами узагальнення.

507

Типологія – метод наукового дослідження, суть якого полягає у розчленуванні систем об’єктів і їх групуванні на основі узагальненої, ідеалізованої моделі або типу. Типологія спирається на виявлення подібності та відмінностей об’єктів, пошук їх ідентичності, а також намагається відобразити будову досліджуваної системи, виявити її закономірності, що дає змогу передбачити існування поки що невідомих об’єктів. Основні логічні форми, що використовуються типологією, – тип, класифікація, систематика, таксономія.

Типологія культур – науковий метод, основу якого становлять систематизація періодів (ступенів) розвитку культури за найзагальнішими ознаками, властивостями, а також розрізнення культур за найсуттєвішими підставами. Виділяються типології культур: синхронна, діахронна, структурна, а також за методом “ідеальних типів”.

Тоталітаризм – термін для означення соціальнополітичних режимів, у яких структура влади базується на моноцентризмі (наприклад, однопартійній системі) і контроль політичної влади поширюється на всі сфери суспільного та особистого життя.

Традиційна культура – нединамічна культура, характерною особливістю якої є дуже повільний (і тому практично не помітний для колективної свідомості її носіїв) характер змін. Традиційна культура передається від покоління до покоління шляхом неписьмової і невербальної комунікації.

Традиція (від лат. traditio – передача, розповідь) – історично сформовані звичаї, обряди, норми поведінки, погляди, смаки і т. д., які передаються від покоління до покоління і забезпечують зв’язок різних історичних часів.

Транскультурація – процес та результат поширення певного типу культури на інші регіони, культури яких не здатні виявити достатній спротив “зайшлій” культурі. Прикладами транскультурації можуть бути перенесення європейської культури до Америки та Австралії, російської – до Сибіру та Далекого Сходу.

Трансцендентний (від лат. transcendens – такий, що переступає, виходить за межі) – такий, що виходить за межі чуттєвого досвіду, емпіричного пізнання світу. Протилежність – іманентний. Трансцендентні причини, на відміну від іманентних, містяться не в самих об’єктах, а за межами їх буття. Для означення вищих, універсальних предметів метафізичного пізнання (єдиного, істини, блага тощо) вживається також термін трансцендентальний.

Утопія (від гр. заперечної частки ои і topos – місце, буквально “країна (місце), якої немає”) – образ ідеального суспільства, бажаного характеру взаємин людей. Синонім нереальності, нездійсненності.

508

Феномен (від гр. phainomenon – те, що з’являється) – явище, що дане нам у досвіді чуттєвого пізнання на відміну від ноумена, який осягається розумом і становить основу, сутність феномена. Тобто явище, яке виявляє, представляє, означає собою певну сутність; будьякий вияв чогонебудь.

Феномени культури – різні форми виявлення сутності культури, наприклад економіка, наука, політика, мистецтво, релігія, мораль, право, техніка та ін.

Фенотип (від гр. phaino – виявляю) – сукупність усіх ознак і властивостей організму, які сформувалися в процесі його індивідуального розвитку. Протилежне до генотипу поняття.

Філогенез (від гр. phyle – плем’я, рід, вид і genesis – походження) – процес історичного формування будьякої систематичної групи організмів (таксона), їх видів, родів, сімей, класів, типів. Термін був введений у 1866 р. E. Геккелем для означення процесу становлення органічного світу в цілому. Пізніше філогенез почали розуміти як складову біологічної еволюції. Філогенез може являти собою як прогресивний розвиток з підвищенням загального рівня життєдіяльності і розширенням адаптивних можливостей організмів, так і регрес або потрапляння в еволюційний глухий кут. У процесі філогенезу періоди плавного розвитку і вироблення пристосувань до порівняно стабільних умов середовища чергуються з різкими переходами на вищі ступені організації, що супроводжується формуванням якісно нових засобів пристосування до умов існування. Філогенез розглядається в єдності й взаємозумовленості з індивідуальним розвитком окремих організмів – онтогенезом. Філогенез відбувається на основі накопичення певних змін у ході окремих онтогенезів, але й онтогенез виявляє та певною мірою відтворює філогенез, Е. Геккель сформулював так званий біогенетичний закон, згідно з яким у ході індивідуального розвитку організм проходить ті самі стадії, які пройшли його предки у філогенезі (щоправда, деякі стадії можуть випадати з онтогенезу, а деякі суттєво змінюватися в результаті пристосування до нових умов). Співвідношення філогенезу й онтогенезу демонструє принцип єдності цілого (таксон і його філогенез) та його частини (організм і його онтогенез), загального і конкретного, а також розвитку за спіраллю з відтворенням на вищих етапах деяких рис нижчих стадій (див. Фрактали).

Флуктуації (від лат. fluctuatio – коливання) – випадкові відхилення від середнього значення якихось показників і величин, що характеризують складну систему. Є характерними для будьяких випадкових процесів.

Форумність (від лат. forum – широкі представницькі збори) культур – ідея рівноправності культур, визнання гідності й суверенності кожної з них.

509

Фрактали (від лат. “роздрібнений”) – об’єкти, в яких самоподібність реалізується топологічне, в їхній формі та просторовій структурі. (Прикладами топологічних властивостей геометричних фігур є розмірність, кількість кривих, що обмежують дану площу, і т. д. Наприклад, коло, еліпс, периметр квадрата мають одні й ті самі топологічні властивості, оскільки їхні лінії без розривів і склеювань можуть бути трансформовані (деформовані) одна в іншу. Водночас кільце і коло мають різні топологічні властивості, оскільки коло обмежене однією лінією, а кільце – двома.) Фрактали становлять один і той самий патерн (візерунок), який повторюється в будьякому масштабі, тобто будьяка частина фракталу є цілком подібною до всієї його структури. Природними прикладами просторових фракталів можуть бути хмари, берегові лінії, легені та бронхи людини (кожний бронх складається з менших бронхів, які, в свою чергу, – з іще менших; при цьому кожен фрагмент бронха має одну й ту саму конфігурацію). Часова фрактальність виявляє себе в подібності часових циклів, а також у біологічних процесах морфо, онто та філогенезу, які уподібнені один до одного як у просторі, так і в часі. Культура фактично також є фрактальною системою.

Функціоналізм – напрям у дослідженнях культури, що дістав поширення в першій половині XX ст. Мав на меті з’ясування того, як саме функціонують складові частини культури відносно одна одної та цілого. Засновником функціоналістської школи вважається британський науковець Б. Маліновській (1884–1942). На його думку, кожна культура є єдиною системою, яка гармонійно функціонує і в якій будьякий елемент виконує життєво важливі для всієї системи функцію. Оскільки функція трактувалася Б. Маліновським у контексті задоволення потреб життєдіяльності, то різноманітність культур пояснювалася відмінністю засобів задоволення людських потреб. Серед представників функціоналізму слід назвати також А. РедкліфБрауна (1881–1955).

Харизма (від гр. “милість”, “божественний дар”) – надзвичайна духовна обдарованість людини, що сприймається оточенням як виняткова здатність, недоступна загалові.

Харизматична особистість (харизматичний лідер) – носій харизми, людина, наділена в очах оточення авторитетом, заснованим на надзвичайних якостях її особистості. Харизматичними лідерами є видатні герої, творці нових світоглядних парадигм (наприклад, засновники релігій), великі реформатори. Як правило, харизматична особистість має особливу ауру принадності, привабливості і викликає поклоніння послідовників та беззастережну віру в її можливості.

Хепенінг – різновид акціонізму, передбачає скоріше провокування, ніж організацію події. Ініціатори дійства обов’язково залучають до нього і глядачів. Виник наприкінці 50х років XX ст. як авангардна форма театрального мистецтва.

510

Художня культура – сукупність художніх цінностей, історично конкретна система їх відтворення та функціонування.

Цифрові технології – технології подання, зберігання й передачі інформації у вигляді цифр. Власне цифрове кодування повідомлення, яке при виході на користувача передбачає також і декодування або цифроаналогове перетворення (перетворення величин з цифрової форми в аналогову). Відрізняються підвищеною точністю (отже й якістю) передачі інформації.

Чоловіче та жіноче начала культури – двоєдині якості культури, що нерозривно пов’язані між собою і доповнюють одна одну в постійній взаємній опозиції. Вважається, що домінування чоловічого начала в культурі зумовлює пріоритет владних устремлінь, матеріальних цінностей, незалежності, амбіційності, ієрархічності, інноваційності. Натомість жіноче начало вносить у культуру турботливість, взаємозалежність, людяність, рівність, стабільність. Наприклад, Й. Я. Бахофен трактував світову історію як споконвічну боротьбу між світлом і тьмою, народженням і смертю, чоловічим і жіночим началами. М. Бердяєв уважав “жіночим” тип російської культури і “чоловічим” – тип культури німецької. Див. також Інь та янъ.

Ядро культури – основа, серцевина культурної системи, що характеризується єдністю головних рис її складових елементів. Ядро культури є неантагоністичною, стабільною цілісністю провідних ціннісних орієнтацій, від ієрархії яких залежить його специфіка. Ядро культури дістає вираження у феноменах культури (науці, мистецтві, філософії, економіці, політиці, праві, релігії моралі та ін.), у типі організації (політичної та соціальної), у способі життя та ментальності носіїв культури. Саме ядро культури забезпечує стійкість і стабільність конкретних типів культури.

Язичництво – форми релігії, що засновані на багатобожжі. Синонім – поганство.

Навчальне видання

Матвєєва Людмила Леонідівна

КУЛЬТУРОЛОГІЯ

Курс лекцій

Художній редактор О. Григір

Технічний редактор Т. Щур

Коректори A. Бараз, А. Бородавко

Комп’ютерна верстка О.Новоселі

Підп. до друку 07.10.05, Формат 84x108/32. Папір офсет. – № 1. Гарн. Тайм. Друк офсет. Ум. друк. арк. 26,88. Обл.вид. арк. 30,00. Вид. – № 4202. Зам. №

Видавництво “Либідь”, 01004 Київ, вул. Пушкінська, 32

Свідоцтво про державну реєстрацію № 404 від 06.04.01.

Віддруковано з готових діапозитивів на ВПК “Глобус”, 79010, Львів, Кравчука, 6/3.