План лекції:

1. Загальна характеристика Середньовічного світогляду і філософії.

2. Аврелій Августин про час, людину та свободу волі, історію та державу.

3. Особливості, етапи, представники східної патристики.

4. Проблема універсалій у середньовічній філософії.

5. Взаємовідношення віри і розуму, філософії та теології у філософії Фоми Аквінського.

Семінар: Філософія Середньовіччя та епохи Відродження:

1. Біблія як змістовна основа християнської філософії.

2. Філософія грецької та західної патристики.

3. Система філософії Фоми Аквінського та її критика в епоху Відродження.

4. Середньовічна та Ренесансна концепція світу і людини.

5. Реформаційна філософія Мартіна Лютера та християнський гуманізм.

Мета: донести до свідомості студентів, що для західноєвропейської середньовічної філософії характерне поєднання християнства і філософії. Це християнська філософія за своєю спрямованістю і своїм представленням. Її головною темою було співвідношення віри і знання. Однак це не означає, що середньовічне мислення було виключно догматичним, а розвивалося самостійними і розбіжними шляхами.

Ренесанс (фр. «відродження») – це час переорієнтації, що експериментує і пробує власні можливості на тлі культурно - історичних перетворень, з погляду яких цю епоху можна назвати епохою винаходів та відкриттів. Підкреслити, що це епоха духовної цілісності грандіозної за своїм значенням доби в історії філософії.

Основні поняття: апологетика, патристика, схоластика, номіналізм, реалізм, помірний реалізм, теоцентризм, провіденціалізм, антропоцентризм, гуманізм, ренесанс, пантеїзм, реформація, контрреформація, геліоцентризм.

1. Розкриваючи перше питання про Біблію як змістовну основу християнської філософії зверніть увагу на те, що християнська філософія пов’язана з рефлексією над Святим Писанням, з роздумами над Словом. Слово як Бог, що перевищує собою все суще, перед яким усі «боги» є або слуги, або марновірство. І водночас, Він для віруючого постав як «власний», «особистий» Бог, якому я належу в тій же мірі, як Він належить мені. Це дивовижне поєднання найвищого і найнижчого, коли найвище не розведено в нескінченності з нижчим, а навпаки, найбільш близьке до нього. Слово як Початок, де «початок» усвідомлюється не стільки часовою категорією, а онтологічним принципом, підґрунтям, цільовою і дієвою причиною всього сущого. Воно є Первообразом усіх наступних первообразів і Ціль цілей. І Слово взяте як Одкровення.

Однією з ідей, що зумовили специфіку середньовічної філософії є ідея монотеїзму – ідея єдиного Бога, єдиної справжньої реальності. Своїм монотеїзмом біблійна традиція принципово відрізняється від античної.

Ідея творення зростила середньовічну думку. Згідно з нею, Бог створив світ і людей з нічого актом своєї волі і людей з нічого актом своєї волі завдяки своїй всемогутності, яка продовжує кожну мить зберігати, підтримувати буття людини і світу.

Такий світогляд має назву креаціонізму (від лат. «creation» - творити).

З монотеїзмом та креаціонізмом тісно пов’язана тема божественного напередбачення і законовстановлення. Усі закони, які Бог творець дає світові і людям, є Його повеліннями, що ґрунтуються на Його особистісних особливостях і на особистісному ставленні до кожної людини. Оскільки ідея напередбачення прямо стосуються майбутнього, вона генерує у середньовічній думці безліч роздумів про сутність часу.

Біблійська ідея, що зумовила особливості середньовічної метафізики, стосується воскресіння людей во плоті. Греки багато розмірковували про душу як метафізичну реалію. Вона мислилась як сутність людини (Сократ), вона вважалася безсмертною (Платон), вона – одна з іпостасей Єдиного (Плотін). Але грецькі мислителі вважали істинним буттям душі й існування поза матеріальним тілом. Біблія ж розставляє дещо інші акценти. Вона заперечує існування людських душ поза тілом, але наголошує на тому, що справжнє їхнє безсмертя почнеться воскресінням з мертвих разом із втраченим тілом.

Фундаментальна ідея, що розбудила середньовічну думку стосувалася віри. Віра відносилась греками до речей чуттєвих, плинних, а тому поставала формою неістинної суб’єктивної думки.

Важлива біблейська ідея – ідея одкровення (грец. апокаліпсис). Біблія зовсім не заперечує пізнавальної цінності віри, а наголошує лише на тому, що вона у всьому відмінна від аналогічної цінності розуму та інтелекту. Основана на християнських заповідях любові, віра є запорукою того, що людині може відкритися недоступна наполегливому розумові глибина божественних духовних реалів.

Нова світоглядна парадигма не могла не вплинути на нові повороти думки у галузі антропологічної проблематики. У новій формі бачення світу по-новому бачиться і людина.

Звертаючись до духовності як до вищого віднині критерію реальності, нова християнська думка проголошує неістотними тілесні характеристики людського індивіда, які раніше (в античності) оцінювалися як найбільш значущі. «…Нема різниці між Юдеєм та Гелленом, тому що один Господь у всіх…» (Рим.10;12) «нема вже Юдея, ні язичника, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви одно во Христі Ісусі» (Гал.3;28). Ці твердження з Біблії заперечують традиційні (кровноспоріднені, антропологічні, соціальні, економічні) критерії оцінки індивідів, утверджують натомість духовні критерії. Перелічені вище біблейські ідеї закладають і пропонують філософії принципово нове осмислення традиційних світоглядних проблем. Крізь призму біблейської традиції філософія починає бачити і нові світоглядні питання непересічної ваги – питання творчості, віри, любові, темпоральності, вічності.

2. Християнство із самого початку розповсюдження свого у світі зустріло ворожість та гоніння, спершу серед іудеїв, а потім по всіх усюдах Римської імперії. Згодом до християнської церкви стали переходити не тільки знедолені на теренах імперії, а й люди освічені, обізнані в античній філософії та літературі. Обравши нову віру, вони ставали її захисниками або апологетами, спрямовуючи свої твари - апології проти наклепів та гонінь на християнство. До християнського подвигу життя і терпіння, що вирізняли місію апостольських отців, приєдналось вільне слово, тверде силою переконання, озброєне доказами знання. Роль апологетів була в захисті його ґрунтовних підвалин за допомогою всіх доступних теоретичних засобів, у тому числі тих, що були здобуті античними філософами.

Апологети стверджували, що деякі положення християнської релігії можуть бути знайдені у творах античних мислителів, особливо у Платона, його послідовників і стоїків. Серед згаданих положень – ідея незримого Бога і Логоза, можливість Богопізнання, ідея безсмертя душі, але вони подані в античному ідейному вбранні й потребують ґрунтовного ідеологічного переосмислення, побудови універсальних систем християнського світогляду, свідомо використовуючи античну спадщину. Патристику, яка охоплює період з II по VII ст. розподіляють на грецьку і латинську, на донікейську (II – III ст.) і післянікейську – зріла ( IV – V ст.) і пізня (VI – VIII ст.)

Можна зупинитися на ідеях Юстина (бл.100 – 165 р.), Тертуліана (бл. 160 – 229р.), Климента Александрійського (бл. 145 – 215), Орігена (185 – 253рр.), Григорій Назіанзін (329 – 390р.), Василій Великий (330 – 379 р.), Григорій Нисський (335 – 394), Псевдо – Діонісій Ареопаг (бл. 500), Іоанн Дамаскин (бл. 680 – 750рр.)

Климент вважав, що Логос – то Великий Розум, втілений во Христі, що творить та організовує світ, а просвітлює людський розум. Тому обов’язок кожного – увібрати в себе всі релігійні традиції людства і всі його філософські та наукові пошуки. Шукає гармонійного поєднання віри і знання.

Поглиблює розуміння Логоса – Сина, бо для нього саме Логос постає несучою конструкцією християнської доктрини.

Твір « Стромати» екзегезою (тлумаченням) текстів вводить читача в таїну космосу, а потім – у таїну Бога.

Найбільш могутній геній раннього християнства, чиї твори живили духовність і екзегезу як на Сході, так і на Заході, був Оріген.

Оріген започаткував майже всі необхідні форми християнської думки: релігійна філософія, богослов’я, аскетика, містика, проповіді, бесіди (гомілії), схолії (примітки на берегах), але перш за все – вивчення Біблії. Він розпочинає написання великих біблейських коментаріїв з детальними примітками. Він зіставляє різні переклади Біблії з оригіналом, вивчає і аналізує коментарі до них.

Уродженець Карфагена Квінт Септілій Флоренс Тертуліан для латинської патристики має таке ж значення, як Оріген для грецької. Він пристрасний, парадоксальний, безкомпромісний, коли йдеться про християнську віру. Він переконаний, що розум має зупинитися там, де починається віра, бо пізнавати Бога може лише сама душа, яка є християнкою за природою і водночас заступницею віри. Душа є першою щаблиною пізнання, безпосередньо дарованого Богом. Фраза «вірую, тому що абсурдно» - стала візиткою Тертуліана. Часто редукують до суцільного ірраціоналізму. Але у філософському сенсі тут ми зустрічаємося з перспективною думкою про свідоме обмеження розуму як такого, що має межі у власній природі.

Цікавими є думки про пізнання, що йде від душі, про людину, сенс особистості.

Гностицизму, що прагне до подолання простої віри за допомогою вищого знання, протистоїть спроба Климента Александрійського заснувати справжній християнський гнозис, поєднавши форми античної філософії з новим змістом – християнською вірою. Він стоїть на певній позиції: чи корисна філософія для віри, чи є для неї непотрібною, чи навіть шкодить їй. На думку Климента, філософію схвалив Бог, і її розумне використання впливає благотворно. Навіть грецькі філософи, хоч і позбавлені Одкровення, все ж перебували під дією божественного просвітлення, яке відбувається природним шляхом, наприклад, коли вони інтуїтивно пізнавали першопричини світу.

Григорій Нисський розуміє людину як сполучну ланку між чуттєвим і духовним світами. Душа і тіло становлять єдність. Діяльність чуттів і розсудку настроєні одне на одне, хоча провідним виступає розсудок, який послуговується чуттям як інструментом.

Людина – це образ Божий, але, тоді як Бог є буття не створене, а отже, незмінне, людина створена і в зв’язку з цим змінюється. Звідси можливість того, що в силу свободи своєї волі людина може схилитися від добра до зла.

Творчий доробок Аврелія Августина (354 – 430 рр.) належить до найяскравіших явищ західноєвропейської духовної історії.

Його захоплюють пошуки вічного, пошуки істини, духовні митарства, які пристрасно зображені в « Сповіді». Августин шукає вирішення проблеми добра і зла і знаходить досить переконливу і просту відповідь у віровченні маніхеїв, для яких світ постає ареною протиборства двох субстанційних сил – світлої і темної.

Спадщина Августина різнопланова: богослов'я і християнська екзегеза; філософська онтологія і гносеологія; антропологія і психологія; музика і естетика; полемічні статті й настановчі трактати.

У проблемах християнської теології було запропоновано вчення про Трійцю, проблема пізнання, людська особистість, проблема творення.

Основним поняттям етики Августина є любов, тотожна з волею. Кінцева мета людського прагнення – блаженство. Історія подається як боротьба двох царств: царства Божого і царства земного. Вони засновуються на різній спрямованості любові. У реальній історії завжди переплітаються обидва царства, поки в кінці часів вони будуть розділені, і царство Боже вийде переможцем.

3. Готуючи відповідь на третє питання слід почати з характеристики Західної Європи в кінці V століття, яке ознаменувалося падінням Римської імперії під натиском остготів.

Культурні зв’язки християнських Сходу і Заходу на той час були дуже слабкими і латинський Захід знав лише невелику кількість перекладів праць грецьких філософів. Формою, яка мала вирішити спадкоємність культурних традицій стала шкільна освіта. Тут «школа» вживається не тільки як символ початкової освіти, але в сенсі певної теоретичної спрямованості. Саме в такому значенні слід говорити про відомий етап середньовічної філософії як філософії схоластики. Зрозуміло, що термін «схоластика» відносно філософії досить умовний, бо на той час філософія розвивається як релігійна філософія. Основним предметом аналізу в її межах були богословські проблеми, що перейшли у спадщину від патристики, серед яких Бог і Бог як Трійця; роль Божественних ідей у процесі творення; співвідношення віри і розуму; свобода волі і передвизначення. Спосіб вирішення їх базувався не тільки на платонізмі, а й на аристотелізмі.

Проблемою середньовічної філософії є питання про статус універсалій. Універсалії, на відміну від окремих речей, - це загальні родові поняття (наприклад, живі істоти, людина). Головне питання – чи вважати власне буття належним до універсалій, а окремі речі – несамостійними і похідними від них, чи реально існують лише конкретні речі, а універсалії – просто імена, присвоєні їм людиною. Для номіналізму реально існують тільки конкретні речі (індивіди), а уніерсалії існують тільки в людській свідомості. Їх можна розуміти або як абстраговані від речей поняття, або як довільні імена.

Рання схоластика (IX – XII ст.) стоїть на грунті не розчленування, а взаємопроникнення науки, філософії, теології. Будується на платонізмі і неоплатонізмі. Характеризується оформленням схоластичного методу («так» чи «ні») у зв’язку з осмисленням специфічної цінності та специфічних результатів діяльності розуму і у зв’язку з дискусією про універсалії.

Середня схоластика (XIII ст.) характеризується остаточним розмежуванням науки і філософії (особливо натурфілософії) від теології, а також розповсюдженням і впливом вчення Аристотеля. Це час завершення релігійно – філософських систем. Серед них – системи Альберта Великого, Александра Гельського, Бонавентури, Фоми Аквінського, Дунса Скота, Роджера Бекона. Це час палких дискусій між послідовниками Августина, Аристотеля і Аверроеса. Середня схоластика розробила і внесла у філософську скарбницю докази буття Бога, Божественного творення; запропонувала шляхи вирішення проблем універсалій, співвідношення віри і розуму. Це був час великих філософсько-теологічних енциклопедій.

Пізня схоластика (XIV – XV ст.) характеризується раціоналістичною систематизацією теологічного знання (внаслідок якої «схоластика» отримала негативний зміст).

Подальше формується природознавче та натурфілософське мислення, виробленням логіки та метафізики ірраціоналістичного спрямування, остаточним відмежуванням містики від церковної теології.

У період Гуманізму, Відродження, Реформації схоластика перестала бути єдино можливою формою західної науки і філософії.

Фома Аквінський ( 1225 – 1274 рр.) представник золотої доби схоластики , богослов, систематизатор ортодоксальної схоластики, засновник томізму. Вчення Фоми Аквінського визнають офіційною філософською доктриною католицизму, а основним духовним центром томізму стає Паризький університет.

Теоретичний спадок дуже значний і його взагалі важко переоцінити. Головне місце належить працям « Сума теологій» і « Сума проти язичників», залишив безліч спеціальних богословських і полемічних трактатів, проповідей, листів і поезій.

Головну увагу звертає на питання буття Бога, матерії і форми, дійсності і можливості. Людина – це субстанційне поєднання душі (форма) і тіла (матерія), співвідношення можливостей і дійсності, природа наук, проблема пізнання.

Антропологія Фоми будується на розумінні людського індивідууму в якості особистісного поєднання душі та одухотвореного нею тіла.

Етика базується на визнанні людської волі як незалежної, на вченні про суще в якості блага і про Бога в якості Абсолютного Блага, на вченні про те, що зло є позбавлення блага. Для здійснення моральних вчинків людина має керуватися природним ладом як у особистому, так і суспільному житті.

4. Подібної перебудови зазнають погляди на людину і місце її у Всесвіті. Середньовічний теоцентризм витісняється антропоцентризмом. Ідеологію Відродження називають гуманізмом, розуміючи під цим « відкриття людини» як вільної і необмеженої у своїх можливостях істоти. Світське мислення, що саме себе стверджувало, виводило людину із сфери релігійної компетенції і перетворювало її на найвищу цінність, ставило її у центр світоглядної перспективи. Духовний рух гуманізму, започаткований Петраркою і Бокаччо, з зневагою відноситься до закостенілої традиції схоластики, а звідси вимога відродження античного руху.

У центрі гуманістичного мислення стоїть людина та пов’язані з нею теми: природа, історія, мова.

Рух, що мав переважно літературне спрямування, зароджується в Італії в XIV ст., а згодом поширюється по всій Європі. Філософски значимими представниками його є: Ф. Петрарка, К. Салютаті, Л.Б. Альберті, Л. Валла в Італії, Еразм Роттердамський у Нідерландах, Т. Мор в Англії та Мішель Монтень у Франції.

Це широка духовна та мистецька освіченість, як її подано в італійському вислові - uomo universale , всеохоплююча людина – міра освіченості якої є одночасно і мірилом моральної досконалості.

Гуманісти пропонують нове розуміння людини, її призначення не тільки в потойбічному світі, а й у сучасному її просторі поцейбічності, що на практиці спрямовувало зусилля до формування історично і соціально орієнтованої особистості.

Гуманістична спрямованість доби Відродження передбачувала переоцінку цінностей. Розуміння самоцінність людини веде гуманістів до нових трактувань «блага», «жадібності», до оспівування «насолоди» і «особистого інтересу», вияв антопоцентризму з усіма негативними світоглядними наслідками, що згодом полонили європейську свідомість.