Питання для семінару

1. Зміна картини космосу і природи у філософії раннього періоду Нового Часу.

2. Характерні риси Просвітництва.

3. Вирішення питання про державну владу в філософії Нового Часу.

1. Миколу Коперника (1473—1543 pp.) мож­на вважати символом повороту, здійсне­ного новою епохою. У своїй основній праці "De revolutionibus orbium coelestium" ("Про обертання небесних сфер") він замість панівної тоді геоцентричної картини світу Птолемея (2-ге ст.) з Землею як нерухомим центром Всесвіту висуває геліоцентричну, в якій Сонце є центральним світилом, навколо якого рухається Земля.

Це був важливий крок до прориву від замкнутої середньовічної до відкритої динамічної моделі світу.

Йоганн Кеплер (1571—1630 рр.) розвиває далі метод квантитативного пізнання природи. Закони руху планет, виведені ним на ос­нові точних підрахунків, внесли корек­тиви в неправильні передумови Коперни­ка, наприклад, у його уявлення про орбі­ти планети (оскільки він виходив з ан­тичного уявлення про круг як ідеальну фігуру)Його велике досягнення — встановлення зв'язку між закономірностями в астро­номії.

Галілео Галілей (1564—1642 pp.) просла­вився відкриттям законів руху та вільного падіння тіл, а також тим, що виступив на підтримку вчення Коперника. Для нього дійсність визначається з допомогою число­вих співвідношень. Лише той, хто вміє чи­тати математичні символи і розуміти їхні закони, осягне об'єктивне пізнання. "Книга природи написана мовою мате­матики, а її букви — трикутники, кола та інші геометричні фігури". У науковому пізнанні однаковою мірою беруть участь розум і спостереження. Для його методу характерні: розкладання предмета спостереження на прості елементи (аналіз явищ), вису­вання гіпотез, перевірка експеримен­тальним шляхом (включно з мисленними експериментами), дедуктивне виве­дення наслідків, математичне формулю­вання законів природи. Основоположною для розуміння науки в Новий час є заміна поняття сутності понят­тям функції. Орієнтація на числове уявлен­ня про предмети, описання їхніх законо­мірних взаємозв'язків і відведення визна­ченню сутності другорядної ролі сприяли поступу природничих наук.

Для Френсіса Бекона (1561—1626 pp.) метою науки є опанування природою на благо су­спільства. Знання — це сила. У зв'язку з цим Бекон бачить своє завдання в систематич­ному обґрунтуванні та викладі всіх наук, їхня класифікація відповідає такому поділу людських здібностей:

• пам'ять (memoria): історія;

• фантазія (phantasia): поезія;

• розум (ratio): філософія.

Найвища з наук — prima philosophia (пер­ша філософія), предмет якої — загальні основи всіх наук.

Щоб досягти істинного уявлення про при­роду речей, людина мусить передусім звіль­нитися від будь-яких упереджень, що сто­ять на заваді об'єктивному пізнанню. Пізнання — це реальне відображення при­роди без фальсифікованих уявлень. Ці упередження Бекон називає ідолами (при­марами), чотири види яких він наводить у своєму творі "Novum Organum" ("Новий Органон"):

idola tribus: примари роду. Вони вла­стиві людській природі, оскільки розум і наші

• органи відчуття осягають дійсність тільки за людськими мірками. Розум — це викривлене дзеркало, схильне до змі­шування власної природи з природою речей, а отже, до спотворення її;

• idola specus: примари печери. Вони є в самому індивіді й постають із його здіб­ностей, виховання, звичок, схильно­стей:

• idola fori: примари площі. Сама мова призводить нас до помилок, пов'язаних із хибним приписуванням значень. Сло­ва займають місце речей. Звідси виника­ють нескінченні суперечки про слова та імена;

• idola theatri: це помилки, що переда­ються разом із вченнями філософських шкіл шляхом застосування неправиль­них методів доведення і спростування доказів та необгрунтованої побудови теорій. Натомість правильним методом досягнення істинного пізнання й усунен­ня примар є індукція.

Цей методично-експериментальний при­йом починається із збирання та порів­няння спостережень, а далі в процесі по­слідовних узагальнень осягає загальні форми природи. При цьому індукція не відштовхується від випадкового досвіду, а працює планомір­но, шляхом упорядкованих спостережень (таблиці) та цілеспрямованих експери­ментів.

4. Основоположною теоретичною пробле­мою державності є питання про державну владу. Жан Боден (1530—96 pp.) дає визна­чення поняття суверенітету, характерно­го для держави: це абсолютна, довготривала, вища (розпорядча) влада. Володарем су­веренного права (законодавство, веден­ня воєн, розпорядження судами та фінан­сами) є

абсолютний монарх, нікому не підзвіт­ний, за винятком божественних запові­дей і природного права. Владу, що йому належить, не може бути забрано в нього. Правда, він зобов'язаний поважати свобо­ди власність громадян. Інший погляд відстоює Иоганн Альтузій (1557—1638 pp.). Для нього єдиний володар суверенітету — народ, який призначає правителя виключно з можливістю відкли­кання його повноважень; він повинен управляти за допомогою уряду.

Але народ має право усунути володаря від влади. У праці "Про право війни та миру Гуго Гроцій (1583—1645 pp.) вдається до мірку­вань про загальні поняття природного пра­ва. Він розрізняє позитивне право, тобто встановлене і чинне в певний час, і природне право — вічне і нормативне. Позитив­ний закон може претендувати на чинність лише в тому разі, якщо відповідає природ­ному праву.

"Природне право — це вимога розуму, яка засвідчує, що певний вчинок — вна­слідок його відповідності або невідповід­ності самій розумній природі — або мо­рально необхідний, або мерзенний". Основа природного права — стадний ін­стинкт, властивий людям, який спонукає їх об'єднуватися в організоване суспільство, і розум, послуговуючись яким, людина може пізнати, що саме відповідає, а що не відпо­відає природі людини. Зміст природного права може бути встановлено, по-перше, на підставі очевидних принципів, пов'язаних із природою людини, і, по-друге, на зістав­ленні того, в чому збігаються погляди всіх цивілізованих народів.

Своєю книгою "Il ргіпсіре" ("Князь") Нік­коло Макіавеллі (1469—1527 pp.) дає новий напрям політичній філософії, розриваю­чи звичайний з часів античності взаємо­зв'язок політики й етики. Для нього йдеться не про побудовану на етичних ідеалах дер­жаву, а про аналіз того, що є в реаль­ності.

"...адже між життям, яке воно є, та жит­тям, яким воно повинно бути, така ве­личезна прірва, що орієнтований на те, що повинно бути, а не на реальне, скоріш загине, ніж виживе. Людина, котра зав­жди бажає тільки добра, неминуче заги­не в оточенні багатьох недобрих людей". В епоху, яку потрясли політичні кризи і якій загрожує загальний занепад, Макіавеллі прагне вказати дорогу до міцно організованої дер­жави, яка б зміцнила моральну свідомість громадян. Основою такої держави має бути розумність і воля до влади володаря. Тому він описує риси правителя, здатного навести лад у державі та утриматись при владі. Відокрем­лення політики від моралі, здійснене Макіавеллі, стає полем його діяльності.

У разі необхідності правитель мусить бути готовим чинити і зло. В інтересах утримання влади треба не бути, а вда­вати доброго, щоб мати повагу народу. Взірцем він вважає Чезаре Борджа. Щастя й нещастя людей залежить від його особис­тої сили {virtu) і збігу обставин (fortuna). Тому володар повинен уміти пристосову­ватися до обставин і, крім того, мати осо­бисту силу, здатну впливати на мінливу долю.

Переворот у способі мислення, що відбув­ся внаслідок низки історичних причин, на­решті торкнувся і християнської церкви (Реформація), призвівши її до розколу. На­гальна необхідність оновлення у зв'язку з внутріцерковними негараздами реалізува­лася завдяки особистому релігійному до­свіду Мартіна Лютера (1483—1546 pp.). Лютер виходить із цілковитої гріховності й зіпсутості людської природи, внаслідок чого людина неспроможна зусиллям власної волі або добрими справами добитися виправ­дання перед Богом: цього вона може досяг­ти лише завдяки милості Божій {sola gratia) та вірі в нього {sola fide). Посередницька функція, на яку претендує католицька церк­ва, таким чином, відхиляється, адже кожна людина в акті віри виявляється в безпосередньому, що ґрунтується на осо­бистій відповідальності, відношенні до Бога. Єдиним авторитетом визнається Слово Боже і Святе Письмо {sola scriptura). Ієрархічна будова церкви змінюється ідеєю общини та священства всіх віруючих. Закоріненість віри лише в глибинах влас­ної душі призводить до того, що людина живе у двох самостійних світах: внутріш­ньому, духовному, та зовнішньому, тобто в суспільстві, організованому в державу. У процесі формування Йоганном Кальвіном (1509—64 pp.) високих моральних норм протестантизму, внаслідок якого професій­ний і економічний успіх общини став вва­жатися ознакою богообраності, складаєть­ся типова для капіталістичного суспільства Нового часу трудова етика.

5. Історична епоха 17-го і 18-го ст., з погляду духовного змісту, дістала назву Просвіт­ництва. Класичне визначення Просвітни­цтва дав І. Кант (1783 p.):

"Просвіта є виходом людини зі стану не­зрілості, відповідальність за яку несе вона сама. Незрілість — це нездатність обходитися власним розумом без сто­роннього керівництва". Таким чином, для Просвітництва характерні розум і самостійне мислення індивіда, а на­далі дистанціювання від традиції та автори­тету, повага до свободи і позитивне став­лення до здатності розумно розв'язувати всі питання.

Основи Просвітництва закладалися в двох напрямах:

1. Раціоналізм (передусім у Франції та Ні­меччині). Його головні представники ствер­джували, що дійсність можна пізнати на засадах чистого мислення. Логічне влаш­тування світу робить можливим пізнання його дедуктивним шляхом. Зразком є ме­тод математики, в якій висновки роблять­ся на основі нечисленних достовірних аксіом.

Дійсність складається з двох (Декарт), од­нієї (Спіноза) чи багатьох (Лейбніц) суб­станцій, і Бог створив її досконалою.

2. Емпіризм (насамперед у Великій Бри­танії, потім і у Франції, частково у вигляді матеріалізму). Від Ф. Бекона (с. 95) тягнеть­ся традиція, продовжена Гоббсом, Локком, Берклі й завершена Юмом, яка основою пізнання вважає (чуттєвий) досвід. На­ справді існують лише одиничні предмети і події. Правильне застосування розуму може впорядкувати їх і вивести з них індук­тивні висновки.

Значимість цього напряму полягає перед­усім у його зв'язку з виникненням при­родознавства, а також у наголошуванні ним на ролі індивіда у філософії держа­ви і права. Багато філософів-просвітників досягли значних успіхів і в інших галузях, таких як математика, фізика, політика чи дипло­матія.

Скепсис просвітників щодо традицій та авторитетів породжує критику релігії: перевірка її розумом намагається ви­ділити з неї "забобонність", замінивши її більш раціональним благочестям. Особливим завданням просвітників було встановлення відносин віротерпимості у відносинах між общинами. Типовий у цьому розумінні деїзм.

Бог створив світ досконалим, але відтоді в нього не втручається.

Застосування математики і метод спосте­реження спричинили прорив у природо­знавстві. Найяскравіший приклад цього — Ньютон: його механіка (1687 р.) — це всеохоплююче квантитативне пояснення природи, яке ґрунтується на принципі чіткої при­чинності і відкидає зайві гіпотези.

На цю епоху припадає багато наукових від­криттів. На поступі в оволодінні природою заснована віра в прогрес, характерна для Просвітництва.

Із соціального погляду, для цієї епохи ха­рактерне піднесення буржуазії, чому сприяв розвиток економіки. Цей процес супрово­джується лібералізмом у теорії: як еконо­мічне вчення він вимагає свободи ремесла і торгівлі. Його девіз:

"Laissez faire, laissez passer" (нехай ро­биться, нехай діється). До цього додається і філософське обґрунту­вання прав індивіда на противагу державі та співгромадянам.

В Англії виникають важливі юридичні до­кументи, які гарантують ці свободи, на­приклад, акти "Habeas-Corpus" (1697 p.) та "Декларація прав" (1689 p.). Вагомими результатами роботи у сфері філо­софії права стали нові формулювання при­родного права і прав людина, наприклад, "Віргінський білль про права" (США, 1776 р.) "Усі люди від природи вільні... і мають... вроджені права, а саме: право на життя і свободу, а крім того, можли­вість придбавати і зберігати власність, а також прагнути до щастя і безпеки й до­сягати їх".

Ідеї Просвітництва мали важливі наслідки для практики державного будівництва. У їхніх рамках філософськи сформульова­но важливі принципи:

— теорія договору: здійснення влади роз­глядати як договір між народом і уря­дом:

— суверенітет народу: влада в державі належить народу;

• розподіл влади: щоб виключити зловжи­вання владою, влада має бути поділена на різні, (взаємно) контрольовані орга­ни. Класичні формулювання цієї вимо­ги належать Локку і Монтеск'є;

• вимога демократичної участі в управлінні всіх громадян.

Впровадження цих принципів відбувалося по-різному. В Англії складається конститу­ційна монархія (королівська влада, обмеже­на демократичними правами, закріплени­ми документами конституційного значен­ня). На континенті — "освічений абсолю­тизм", заснований на принципі

"Ніщо не робиться народом, усе робить­ся для народу". У Франції спробу втілити в життя нові ідеї держави і прав своїх громадян здійснила революція 1789р.